19. Розвиток освіти та науки в Київській Русі.

Ппотреби церкви та держави спричинили утворення перших шкіл після хрещення Русі. Свідчення про шкільну освіту в домрист.Русі немає, є відомості про наявність писемності та окремих освічених громадян, особливо серед знаті. Володимир створив першу школу при церкві для дітей аристократів у 10 ст. Бурхливий розвиток економіки спричинив виникнення спеціальних ремісничих шкіл. Ярослав у 1037р.при Софії Київській створив першу вищу школу з європ. рівнем викладання. При церквах створювались школи для простих людей. В них вчились не лише хлопці, а і дівчата. З 11ст.освітнім осередком стає Києво-Печ.монастир, започатковано традицію літописання . Отже,осв.система КР склалась під впливом Візант.традицій і поступово поширювалась від центрального Київського регіону на пн.Новгородські та Московські землі.

Центри науки – Київ, Новгород. Наукова парадигма базувалась на теології та реліг.філософії в поєдн.з античною традицією.

Галузі науки:богословя, історія. Право, природознавство, матем., астрономія, медицина. Наука явл.собою поєдн. візантійських джерел (переклади) та власних досліджень. Наукові праці:

• Теологія: Смолятич – полеміка з Хомою;

• «Ізборники князя Святослова»

• «вересова книга» і «Руська правда».

19.Література та книжна справа Київської Русі.

Осн.маса літератури – це переклади візант.джерел. Поступово розвивалась оригінальна література, розквіла за часів Ярослава. Книги переписув.вручну. Оформлення книг-це мистецтво. Першу бібліотеку при Соф.Соборі в 11 ст.створив Ярослав (900 книг). Пізніше при Києво-Печ.монастирі. в Новгороді, Чернігові. Більшість книг реліг.за змістом. Напрямки літератури:

• Апокрити- це твори бібл.тематики, христ.фольклор(не визнається церквою);

• Житійна література – описи життя святих.

• Патерики – оповід.про життя святих з певної тер.(переклади єгипетський та синайський).

• Природничо-наукова – енциклопедії природно-наукового змісту (перекл. «фізіолог», «шестиднєв», «Християнська типографія»).

• Історична література-опис подій світової історії та літописання (Біблія, візант. хроніки, «Повість мин.літ» Нестора.)

• Повісті – худ.літ-ра (переклади «Александрія» - про Македонського, «Іудейська війна» Йосифа Флавія).

• Паломницька л-ра:книги про мандри до святих місць («Житіє і хоженіє Данила…»)

• Повчання – настанови до життя, управл.державою.

• Оригінальна література – власна л-ра, написала місцевими авторами («Повчання до братії» Луки Жидяти, «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Послання Фомі» книга смолятина, книги Туровського, «Слово о полку…», «Слово про загибель Руської землі 13ст., «Моління» Данила Заточника 12ст., «Повість…» Нестора 12ст.

Отже, л-ра КР являє собою як переклади так і оригінальні твори.

20.Мистецтво Київської Русі.

Розвинений ткацький промисел, передусім, вироби з льону і конопель, було багато привізної матерії з Візантії з полотна, вовни, шовку. Досконало була розвинена архітектура, іконопис, мозаїка, декоративно-прикладне мистецтво. Театральне мист-во було представлене у народному і т.зв. княжому дружинному театрі. Нар.театр здобув вираження у весільній нар.обрядовості. Княжий – спирався на лицарську пісню, маючи за основу 2 елементи – речитатив та величання. Репертуар княжого театру складався з драм. поем, що мали речитативний характер і подавались у музичному супроводі. Муз.мист-во у добу КР розподілялось на 3 групи:музика народна, княжих салонів і церковна. Нар.музика-вокальні та інструментальні мелодії, супроводжували побут, працю та звичаї предків(колядки, щедрівки, гаїки і т.д.). Про музику княжих салонів можемо судити на підставі згадок у тогочасній літературі, репертуар якої, напевне, був дуже різноманітний- танковий, ліричний. Побутовий, жартівливий та ін. З інструментів вжив.свої споконвічні:гуслі, дерев.труби, сопілки. Носями муз.творчості були: співці героїчних пісень, скоморохи – мандр.музиканти, які розважали людей співами, каліки перехожі, старці, творці захрамової пісні. Церковна музика прийшла до нас з Візантії. Почин.з 11 ст.запровадж.та пошир.укр.церковна музика, що з першого вогнища церк.співу Києво-Печ.Лаври – швидко пошир.на церкві, в монастирях Русі, це був т.зв. «Київський розспів», що став основою місцевої співочої традиції на довгі сторіччя. Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів, яка виконувалась обов’язково по нотах та зі знанням справи. Дзвони супров.будь-яке христ.свято, збирали людей на віче та ін..зібрання. Танець – це композиція ритмічних кроків і рухів частіше до музики, ніж до співу. Під час доби КР виконувались в супроводі співу, музики. Загальнонар.танці відбув. Під час бенкетів, весіль, вечорниць, на свято русалій. Нар.танці поділ.на 3 групи: хороводи. Народні танці, сольні танці.

Отже, мист-во КР поєднувало реліг.та побутові мотиви з перевагою перших.

Побут та військова справа Київської Русі.

Житло жителя України було двокамерним -- складалося з опалюваної хати, та неопалюваних сіней.

Український народний одяг -- самобутнє явище, що розвивалося і вдосконалювалося протягом століть, вбираючи в себе досягнення інших культур, водночас не втрачаючи оригінальних ознак. Чоловічий селянський одяг складався із сорочки до коліна, що вдягалася навипуск та перепоясувалась шкір'яним або в'язаним поясом, нешироких штанів.Жіночий народний одяг складався з сорочки, запаски або юпки, кожуха (взимку). Дівчата заплітали волосся в одну або дві коси.Молочні страви були досить розповсюджені. На столі бували сир, молоко свіже і кисле, в Карпатах -- бринза.

Пили узвари з сухих і свіжих фруктів та ягід, кваси, настої з трав. Хмільний мед і пиво в XIX столітті вже майже не готували.

Хліб мав і велике ритуальне значення. На весілля пекли коровай. Короваї виготовляли у обох молодих і ділили під час їх дарування.

Соціально-політична та економічна ситуація на українських землях у XIV-XVII ст., її вплив на розвиток української культури.

14-п.п.17ст – складний і несприятливий період розвитку укр.культури. Золота Орда (Кр.ханство) здійснювало багато грабіжн.набігів,нищили край. Укр.землі поступово входять до складу ВКЛ. Культура стала зразком для лит.та польської шляхти, але згодом укр.культуру та мову починають ущемляти, витіснювати, насильно впроваджують католицизм, що негативно позначилось на розвитку укр.культури в умовах приналежності до ВКЛ. З 60рр.14ст. значна част.укр земель перебувала під владою Литви. З часом почав зрост.авторитет Моск.Князівства після перемоги над татаро-монголами у 1380р., виникла небезпеки з боку нім.рицарів. Наслідком політ.побоювань Литвт став договір з Польщею 1385р.Кревська унія, що відкривала шлях до полонізації укр. Земель. Але остаточне поневолення укр. Народу сталося з підписанням Люблінської Унії у 1569р., за її умовами Литва об’єднується з Польщею в Річ Посполиту.

Наслідки впливу соц.-політ факторів на укр.культуру:

-майже вся література та мист.спадщина КР загинула внасл.навали монголо-татар.

- культурне життя в зх. землях, посилення зв’язків з зх.-європ.культурами.

- прискорення етногенезу. Сама назва «Україна» вперше згад.у 1187р. в Київському літописі (12-17 ст. – виникн.стійких етнічних ознак укр..культури.

-вплив європ.Віжродження;

-гостра реліг.боротьба між православ’ям та католицизмом.

- виникн.козацтва та його культури.

Осередки культурного життя на території України XIV-XVII ст.

14-перша.пол.17 ст. – це складний і несприятливий період розвитку укр. культури. Золота Орда, а з 15 ст. Кримське Ханство здійснювали численні грабіжн.набіги, нищили край, забираючи тисячі людей у неволю. Укр. землі поступово входять до складу ВКЛ, під владу угор.королів потрапило Закарп. Але у 14-16 ст. відроджуються міста, зростає цехове вир-во, пожвавл.торгівля, міжнар. контакти, що зумовило і стрімкий розвиток культури. Національну культуру підтримували укр. можновладці, виходячи з патріотичних, просв.міркувань, і сподівань на правосл.церкву та місцеве населення. Центром нац..-культ. руху стає сх. Волинь та зх. частина Київщини, де беззаперечним був авторитет князя К.Острозького, завдяки якому загальноукр. осередком культури стає м.Острог. Тут у сер.16 ст. діяла школа, в якій викладалися дисципліни (арифметика, геометрія, музика, діалектика). Тут було видано «Острозьку Біблію» церковнослов.мовою. Вершиною полемічного жанру стала творчість І.Вишенського. У др.п.16 ст. ініціативу культурно-нац.відродження перейняли братства міщан. У Львові було створено Успенське братство, яке добивалось права на окреме національне самовряд. і на безперешкодне ведення ремесел і торгівлі. У 1615 р. було організовано Київську братську школу. У 1632р. за ініціативи П.Могили в результаті об’єднання лаврської і братської було організовано Києво-Могилянську академію.

Розвиток освіти та науки в Україні у XIV-XVII ст.

Загальні школи (приходські) – при монастирях (ремісничі, купецькі школи). У 16 ст. князь Острозький заснував православний колегіум (викладали найталановитіші люди, став культурним центром). Тут було вперше видано ілюстровану Біблію слов’янською мовою. Ополячення освіти укр. шляхти з 16 ст., впровадження латини в освіти та адмін. Сферу. Осередком освіти та укр. Православної культури з кінця 16 ст. стають міські братства, виникають братські школи. За зразком Острозької академії вищі школи були створені у Турові – 1572 р.,Володимирі Волинському, Слуцьку, Львові,навчання в яких було доступним для дітей всякого стану. Освітня та культ. діяльність міських братств:

• Братства існували з давнини,але активізувались в 16 ст. (першим Львівське) як осередки укр. культури та освіти на противагу латинізації та ополяченню.

• Ввели освітню, видавничу, церковну, виховальну діяльність в дусі збереження нац. Свідомості.

• Діяли в містах Львів, Київ, Рогатин, Люблін, Дрогобич, Холм, Галич, Перемишль, Немирів (правобережна Укр. , Галичина).

Київська братська школа заснована у 1615 р. Перший ректор Іов Борецький. Вчились діти всіх станів, поширювали впливи боротьби проти уніатів і католиків.

Києво-Могилянський заснований у 1632 р. Петром Могилою. Це Вищий навч. заклад європ. Рівня (вивчались мови, філософія, історія, географія, матем., медицина, богослов’я, право).

Отже, поступова втрата українцями своїх прав на культ. розвиток, адмін.. утиски з боку Речі Посп.викликали в якості спротиву етнічної консолідації українців на засадах православної віри та стимулювання виникнення національно орієнтованої освіти і науки.

Література та книгодрукування в Україні у XIV-XVII ст.

Сприяли формуванню нац. свідомості, стали виявом гуманістичної тенденції в укр. культурі, та зброєю представників гуманізму. Друкарство розвивалось з 1491 р: з’являються перші друковані видання в Краківській друкарні («Часословець» і «Осьмигласник»). Перша надрукована книга в Україні «Апостол» (Львівська друкарня Івана Федорова), вийшов Буквар. І.Федоров в Острозі з К.Острозьким засновує друкарню і видають першу православну Біблію, у Львівській братській друкарні видається «Граматика». Книги друкували на папері, використовували гравюри, робились спроби реформувати кириличний шрифт. Розвиток літератури: основний жанр – полемічна література, сутністю якої були суперечки з католиками з питань віри. Вона стала ідеологічним осередком етнічної консолідації українців, особливо розповсюджувалась у 16-14 ст. Христофор Філалет – «Апокризис», Стефан Зизаній «Казання Св.Кирила», М.Смотрицький – «Тренос», Р. Смотрицький – «Ключ царства небесного». Іван Вишенський «Послання к утекшим от православной віри єпископам», «Обліченіє діявола-міродержця», «Позоріще мислєнноє», І.Борецький «Протестація». І. Вишенський виступав у творах не лише проти національно-релігійного, а й соціального гноблення українців, презентував інтереси народу. А не лише укр. аристократії, не визнавав науки.

Отже, л-ра цієї доби відображала процес консолідації укр. етносу і сприяла формуванню нац.. свідомості українців.

Розвиток архітектури та інших видів мистецтва в Україні у XIV-XVII ст.

У середині 17 ст. Київ уже звівся з руїн, другою столицею на час визвольної війни став Чигирин. У містах цієї пори зростає вага міщанства, тут споруджуються ратуші, монументальні кам’яниці, а на околицях – житла ремісників. У Львові можна побачити силуети ратуш, лат.костьолів, укр. та вірменських церков. У Придніпров’ї забудова міст пов’язана з традиціями давньоруського містобудування. Форми і розміри кварталів визначалися мережею найважливіших вулиць, що вели до головного собору. За допомогою сокири споруджувалися хати і прикрашалися церкви. Козацькі і міщанські громади почали споруджувати у своїх маєтках і селах стрункі і урочисті храми. В др..п.16 ст. були створені різні конструктивні та архітектурно-художні варіанти поєднання квадратів і восьмигранників у своїй основі зрубу з пірамідальними чи восьмигранними банями. Найхарактерніше, що вирізняє укр. дерев’яні храми те, що приміщення перекрите не плоскою стелею, а високим зрубом. Храми ззовні мають вигляд кількох веж згрупованих за певною системою. Друга особливість: храми не мають ні головних, ні другорядних фасадів. Третя особливість: велика кількість сполучень і варіацій нижніх, середніх і верхніх частин споруд. Простір храму уквітчаний квітами і різьбленими іконами. Дерев’яна храмова архітектура України представлена школами: Волинська, Галицька, гуцульська, Буковинська, Закарпатська, Придніпровська та ін.

Давньоруський храм – будова раціональна, має обличчя, його простір має початок і кінець, складається з функціонально диференційованих частин. Козацький Собор – однаковий з усіх 4 сторін (Миколаївський собор у Ніжині, Георгіївський у Видубицькому монастирі). З посиленням католицизму – спорудження великої кількості храмів католицьких. І.Г.Шедель – автор палаців Меншикова на Васильєвському острові. Будував вилику дзвіницю на замовлення митрополита Рафаїла Заборовського, йому належить проект брами заборовського, що є однією з найхарактерніших пам’яток укр. бароко. Також побудовано 2 поверх Київської академії на Подолі, спорудив Софіївську дзвіницю. У 1747 р. почалося будівництво у Києві Андріївської церкви, цю споруду було видно з усіх боків (проект растреллі), стіни – гама бірюзових кольорів, білі колони, золоті капітелі та деталі декору. Справжнім шедевром є дзвіниця давніх печер Києво-печерської Лаври – Коппозиційний ефект двох її ярусів. розбудованих на контрасті горизонтальних і вертикальних елементів. Найцікавіша – Покровська церква на Подолі: три мавки, що підкреслюють її основною композицією. Архітектура і будівництво 14 ст. були пов’язані з укріпленням міст, де сходились економічні зв’язки та торговельні шляхи. Яскравими зразками монументальності і неприступності споруди стали замки у Луцьку та Кам’янці-Подільському. Як правило, у них мешкала шляхта.

Матеріальна культура (побут, оселі, кухня, ремесла та домашнє господарство, одяг) українського народу у XIV-XVII ст.

Процес формування культури українського народу в XIV — першій половині XVII ст. був одночасно відображенням складного процесу остаточного оформлення українського етносу, що завершився в основному в XVI ст. Причиною повільного культурного розвитку України цього періоду стали руйнівні наслідки ординської навали, загарбання українських земель литовськими та польськими феодалами, агресія Кримського ханства та Османської Порти. Однак, незважаючи на це, культура української народності жила і розвивалася.

Початки культури козацтва.

Важливим чинником культурного процесу в Україні була православна церква, роль якої в історії українського суспільства постійно зростала. Церква для українців, за умов відсутності власної держави, залишалась єдиним інститутом вираження їх самобутності. Однак становище православної церкви було надзвичайно тяжким. Причиною повільного культурного розвитку України цього періоду стали руйнівні наслідки ординської навали, загарбання українських земель литовськими та польськими феодалами, агресія Кримського ханства та Османської Порти. Національна особливість духовної культури українського народу найповніше проявилась у фольклорі. З літописних та інших письмових пам'яток другої пол. XIII—першої пол. XVII ст. видно, що у цей період прозові фольклорні жанри були представлені легендами,, переказами, казками, новелами, притчами. Жива народна мова оперувала також значними фондами прислів'їв, приказок і крилатих висловів. У процесі формування українського етносу світоглядні функції в суспільстві виконувала насамперед релігія. Релігійні уявлення накладали свій відбиток на естетичні смаки і морально-етичні уподобання, впливали на жанрову структуру художньої культури. Головними осередками культури, як у попередні часи, залишалися князівські двори, монастирі та церкви. У них зосереджувалися освічені люди, велось літописання, переписували й перекладали книги. Багато місця в історичній літературі того часу відводилось козацтву, яке в кінці XVI—на початку XVII ст. перетворювалось у важливу суспільно-політичну силу, котра боролась за соціальне та національне визволення українського народу. Тогочасний літературний процес в Україні розвивався під впливом болгарського і сербського письменства. Українська культура початку XVI—першої половини XVII ст. переживала етап свого Відродження. Характерними її ознаками було поширення ідей гуманізму, яскраво виражений антропоцентризм ренесансного мислення, що утверджувало велич і винятковість земної людини, пробуджувало інтерес до людських цінностей. Найбільш яскраво це проявилося в українській літературі, яка творилася латинською мовою.

Соціально-політичні обставини розвитку української культури у XVII-XVIII ст.

Українська культура ІІ пол. XVIІ - XVIII ст. — це духовний образ однієї з найважливіших епох нашої історії. Це час, що вмістив у собі кілька історичних діб – визвольну війну, державність, руїну, втрату завоювань і закріпачення – в культурному відношенні був надзвичайно плідним. Незважаючи на складні політичні обставини на українських землях виросли десятки нових міст, склалася європейська освіта, нових висот досягло книгодрукування, з’ явилися архітектура, що не поступалася гармонійністю та пишністю світовим зразкам, оригінальне малярство, самобутня музика. Друга половина XVIІ - перша половина XVIII ст. — період найвищого розвитку української культури. Гетьманську державу (1648-1764 рр.) очолюють високоосвічені європейського рівня політичні й громадські діячі: П. Сагайдачний, Б. Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа. Вони докладають великих зусиль і коштів для розбудови культури, освіти, шкільництва. Великий внесок, і не менший, ніж у філософію, Г. Сковорода зробив у літературу. XVIII ст. зумовлений передусім роботою Києво-Чернігівського культурного осередку.Таким чином, у складний період піднесення та падіння української державності, наполегливої боротьби народу за волю в українській культурі др. пол. XVII- XVIII ст. відобразились кращі риси національного характеру, прагнення до свободи та соціальної справедливості, розвитку в людині добрих начал. Гуманістична спрямованість духовної культури українського народу цього періоду свідчить про прагнення її творців до формування та поширення загальнолюдських культурних цінностей як ідеалу відносин між людьми. Домінантою розвитку української культури цього періоду, починаючи з другої половини XVII ст., виявився вплив козацтва на неї, що став одним з доленосних та визначальних факторів її розвитку.

Козацтво як явище української історії та культури.

На початок XVII ст. козацтво виступає вже добре зорганізованою національно-політичною силою, з якою мусив рахуватися світ. Слово "козак" - тюркського походження і означає "вільна людина", "вартовий", "воїн". Перші письмові згадки про українських козаків зустрічаються за 1492 рік. Але різке зростання чисельності козацтва припадає на XVI століття. Козацтво виникло в південноукраїнських землях - від середнього Подніпров'я і майже до Дністра (південні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля). Ці землі називалися Диким полем: після нашестя монголо-татар, а потім, внаслідок частих нападів Кримського ханства, землі обезлюділи і залишалися незаселеними. Центром козацтва стало Запоріжжя - степи за порогами Дніпра. І все ж козацтво протягом півтора століть відігравало не тільки визначну політичну роль доблесного захисника волі і прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе і утвердження власної державності (вся гетьманщина і особливо Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо. У цих умовах — боротьби за незалежність, за розбудову державності і культури — змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних її діячів. Крім уже згадуваних, це й Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косинський, Іван Сулима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа, З огляду на історію і культуру XVII—XVIII століть є всі підстави гадати, що саме з козацькою ідеологією свободи будь-що, розкутості сил, волі, суто козацького виклику різним темним (що ототожнювалися з ворожими) силам пов'язаний весь процес перегляду духовних цінностей і життєвих орієнтирів, що тривав у цей час.

Розвиток духовної культури в Україні у XVII-XVIII ст.: церква, освіта, наука.

Головним освітнім і науковим центром в Україні і надалі був Києво-Могилянський колегіум. Все ж за зразком Києво-Могилянської академії виникли колегіуми в інших містах — Чернігові (1700р.), Харкові (1726р.), Переяславі (1738р.). Багато випускників Києво-Могилянської академії продовжували освіту в західноєвропейських університетах, обираючи здебільшого ті з них, де викладалися інженерія, медицина, природознавство тощо. Випускники «Могилянки» заснували чи не всі духовні семінарії та академії в Російській імперії, відіграли важливу роль на перших етапах історії Московського та Петербурзького університетів. Про високий рівень освіти в Україні свідчать іноземні автори. Так, арабський мандрівник Павло Алепський, який побував в Україні в 1653—1656 рр., писав: "У країні козаків усі діти вміють читати, навіть сироти". XVIII ст. українська молодь все частіше виїжджає за кор­дон. Багато українців навчалось у Лейпцігу, Кенігсберзі, Страсбурзі та інших містах. Через цих вихованців західних шкіл приходили в Україну нові культурні віяння. Великі бібліотеки, які виникали при на­вчальних закладах ще в XVI ст., особливого поширення набувають у XVII—XVIII ст. Так, у XVII ст. було впоряд­ковано бібліотеку Київської академії. У XVIII ст. великі бібліотеки мали багаті шляхетські родини, козацька стар­шина, єпископи, монастирі, братські школи. Зацікавленість до знань проявлялася в тому, що збирали книги з астро­номії, математики, медицини, географії, історії, права. 20-ті роки XVII ст. у православному церковному житті були позначені труднощами й напругою. З одного боку, зростали статки церкви, активізувалася діяльність братств. Але з іншого — постала проблема з православною ієрархією в Україні. Можливо, саме відтоді козацтво стає головним протектором Православної церкви в Україні й дедалі активніше впливає на перебіг релігійної боротьби як на церковних соборах, так і на сеймових зібраннях .Козаччина в цьому духовно-релігійному процесі виборювала свої станові права й висувала соціальні гасла, народжені серед українського селянства й нижчого міщанства. Гасло оборони православної віри відігравало в цьому особливу роль. Союз чернецтва і козацтва складався й навколо внутрішнього духовного ядра, що його формували готовність до внутрішнього подвигу та самозречення в ім’я ідеї. Козацтво сприймало християнське служіння як активну боротьбу, і чернецтво виступило її духовним натхненником.Найшанованішими у запорізьких козаків були Трахтемирівський, Межигірський (під Києвом), Самарський (поблизу сучасного Новомосковська), Мотронинський (на річці Тясмині під Чигирином) монастирі.З 1576 по 1672 рр. духовним осередком запорізького козацтва був Трахтемирівський монастир, від якого призначались: настоятель Покровської січової церкви, що був водночас благочинним усіх запорізьких церков, ченці — в Самарський козацький монастир, а біле духовенство — в запорізькі села.На відміну від російських, українські монастирі, що зазнавали постійного впливу католицизму й змушені були співпрацювати як з католицьким, так і з уніатським чернецтвом, на той час вже будували монастирський уклад за західними зразками. Зокрема, вітчизняні православні монастирі були не лише релігійно-господарськими спільнотами, а й соціальними установами. Політика царату знищує зв’язки між козацтвом і чернецтвом. З падінням Запорізької Січі вичерпалося постійне джерело прибутків Києво-Межигірського монастиря.

Українське бароко як специфічне світовідчуття та напрямок мистецтва.

Наприкінці XVI ст. в Італії, в результаті кризи гуманістичної ренесансної культури, на зміну стилю Відродження прийшов стиль бароко. Мистецтво бароко, так само як і ренесанс, було занесено на Україну безпосередньо з Італії, батьківщини цього стилю; там перші Джерела для нього відкрив у своїй творчості великий Мікельaнджело Буонаротті. чимало майстрів мистецтва барокового стилю було й між самими патерами -- членами єзуїтського ордену. Ці отці-єзуїти занесли бароко й на Україну. Здається, чи не головну роль у популяризації барокового мистецтва на Україні треба відвести майстрові-архітекторові, єзуїтові Джакомо (Яків) Бріано (1586--1649), що був присланий на Україну з Риму спеціально як вправний архітектор; він завідував єзуїтським будівництвом у Львові, Перемишлі та Сандомирі. Хоч, можливо, ще раніше від цього майстра-єзуїта в Києві в бароковому складі вже працював Себастіано Браччі, що зрештою й зовсім осів у Києві, але слідів його мистецької праці не збереглося. Можливо, італійські майстри прибували тоді на Україну не тільки із Заходу через німецькі землі, але також і з Півдня, через генуезькі колонії. В кожнім разі, в Україні мистецтво бароко роздвоїлося: в Західній Україні (Підляшшя, Галичина, Волинь, Поділля) воно зберегло форми єзуїтського бароко, що залишилося ближчим до свого першоджерела; в Центральній та Східній Україні (Слобожанщина та Чорномор'я) воно сильно модифікувалося й набрало зовсім оригінального забарвлення --козацького бароко. Різниця між цими двома галузями в основі одного стилю особливо яскраво виявляється в архітектурі, менше -- в скульптурі, хоч добре помітна в літературі. Зорієнтованість українського бароко на символи мудрості та багатоманітність її зображення доходила іноді до перебільшення можливостей виразних засобів культури ХVІІ-ХVІІІ століть. Надмірна ускладненість символічного ладу барокової свідомості подекуди суперечила просвітницькій тенденції культури українського бароко. Тому вже на початку ХVІІІ століття один з видатних творців барокової літератури на Україні Ф. Прокопович виступив з критикою її схильності до темних символічних алегорій, що заважали раціональності та чіткості викладу ідей. І хоч Ф. Прокопович посилався у своєму курсі риторики здебільше на алегоричну перевантаженість церковної проповіді католицьких священиків, його критика зачіпала вразливі пункти барокової образності в цілому. Важливою тенденцією барокового мистецтва на Україні стає героїзація зображуваних образів. Отже прояви героїко-патріотичної теми в українському бароко, тенденції життєстверджуючого сприйняття дійсності та розкриття здатності протистояння ворожим силам можна оцінити як певну його специфіку, що пов'язана не тільки з духовним кліматом епохи Гетьманської держави, а й з героїко-стоїстичними рисами українського менталітету.

Ідеї Просвітництва в українській культурі XVIII ст. Життєвий шлях та творча спадщина Г.С.Сковороди.

Просвітництво -- це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального суспільства. Інтелектуальні представники її проповідували соціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму". Українське Просвітництво мало своїм ідейним підґрунтям як власні, так і запозичені ідеї французьких енциклопедистів — Вольтера, Дідро, Руссо, Ламетрі, Монтеск'є, Маблі та ін. Власні традиції - це гуманістичні ідеї діячів братств та Києво-Могилянської академії. Випускники Києво-Могилянської академії стали в Україні першими носіями ідей Просвітництва. Вони ж створили у Петербурзі гурток під назвою «Зібрання», який дбав про переклад іноземних книг російською мовою, (керував Г. Козицький). За 15 років (1768-83) видали 173 томи (112 назв) творів французьких просвітників, «Енциклопедію» Дідро. Своєрідність українського Просвітництва в тому, що тут ще не було середнього класу - носія ідей Просвітництва в Європі, тому українські просвітники - це дворяни й міщани, об'єднані вірою у перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом'якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Це трактувалось особливо під час правління «філософа на троні» - Катерини II, коли роль Києво-Могилянської Академіі в Україні було зведено до звичайного училища «єпархіальних євреїв», закрито Харківський, Переяславський і Чернігівський колегіуми. Шлях Г. С. Сковороди в філософію був довгим. З прожитих 72-х років він віддав філософській роботі лише останні 25 років свого життя. Тільки в 70-80-х роках XVIII ст. він почав створювати свої філософські діалоги, трактати, притчі і, мандруючи по Україні, став проповідувати своє філософське вчення. А шлях майже в 50 років був тільки підготовкою до цієї мандрівки в образі "старця" - бродячого філософа-наставника. Григорій Сковорода народився на Полтавщині в сім'ї малоземельного козака. Декілька років (з перервами) він вчився в Києво-Могилянській академії. Потім перебував в придворній капелі в Петербурзі. У складі посольської місії був декілька років в Угорщині. Після повернення працював викладачем - спочатку в Переяславській семінарії (викладав поетику), а потім в Харківському колегіумі (читав курс лекцій по етиці). З Харківського колегіуму він був вигнаний за прочитаний ним курс "християнської ґречності", концепція якого не співпадала з офіційно-церковною. За роки, витрачені на навчання і викладання, у нього не тільки нагромаджувався життєвий досвід, але й формувалося усвідомлене відношення до світу, його проблем. Придбання життєвого досвіду і формування світогляду відбувалося під дією поєднання двох взаємодоповнюючих і навіть сприятливих чинників: його багатосторонньої обдарованості, з одного боку, і соціальної обстановки, що різко міняється - з іншої. Біографи зазначають, що у Сковороди був глибокий розум, феноменальна пам'ять, поетичні здібності, виключно музичний слух і голос; він писав вірші, складав музику, грав на декількох інструментах, мав здібності до малювання.

Народна культура та побут XVII - XVIII ст.

Поселення та житло.Культура українців за суттю своєю завжди була осідлою, аграрною. Тому основним типом поселення були села та хутори. Максимально враховуючи природні умови, найдавніше населення території Украіни будувало свої оселі біля водоймищ, на захищених від вітру ділянках.В північній частині України переважало вуличне планування. Інколи селища та міста будувались за радиальною системою — колами, в центрі яких знаходилася центральна торгова площа. На півдні України, де планування відбувалося за наказом або під керівництвом адміністрації, переважала квартальна форма планування. Внаслідок сприятливих погодних умов на більшості території України сформувався відкритий тип двору.Житловий будинок знаходився в глибині двору, часто закритий від поглядів ззовні деревами та кущами.Український народний одяг — самобутнє явище, що розвивалося і вдосконалювалося протягом століть, вбираючи в себе досягнення інших культур, водночас не втрачаючи оригінальних ознак. Чоловічий селянський одяг складався із сорочки до колін,яка перепоясувалась шкір’яним або в’язаним поясом, нешироких штанів.На ноги одягали стягнуті шматки сиром’ятної шкіри, більш заможні чоловіки — черевики, чоботи. Жіночий народний одяг складався з сорочки, запаски або юпки, кожуха.Голову влітку обв’язували стручкою або хусткою. Заміжні жінки обов’язково носили очіпок.Духовну культуру й побуд суспільства визначав принцип корпоративності — належності індивіду до соціальної групи. Сільска територіальна община називалася громадою.У житті дореволюційного села поряд з офіційним правом зберігало силу і право звичаєве. Існувало два типи громадського землеволодіння —громадсько-подушний і громадсько-подвірний. Періодичні переділи землі були великою подією в селі.У користуванні громади знаходилися спільні ліси, водоймища, пасовища. Члени громади спільно наймали пастухів для догляду за стадом.Важливу роль у громадському житті відігравала церква, відвідання якої вважалося обов’язком кожного християнина. За цим стежили представники духовенства. Своєрідним клубом була корчма. Сюди збиралося в години дозвілля все село.Панував патріархат, наприклад жінки не могли входити до виборних оргнів громади. Календар свят визначався аграрним устроєм життя. Селяни нерідко замовляли хресний хід і молебень у полі до початку оранки, сівби, перед початком жнив. Відмічали день святого, ім’ям якого був названий місцевий храм. На дванадцятиденні свята (Різдво, Новий рік та Хрещення) проводилося багато магічних ритуалів, що за віруваннями повинні були забезпечити людям вдачу наступного року. На Різдво колядували, на Новий рік щедрували. Ходили по хатах, співали, славили господарів, бажали їм щастя, добробуту, за що отримували певну винагороду. По хатам ходили з вертепом.На початку весни відзначали Масляницю-прихід весни.Перед Паскою фарбували яйця, випікали паску, начиняли ковбаси, готували інші страви для великодньої вечері. У святкові дні відбувалися триденні народні гуляння, які відбувалися на майдані біля церкви.Першу неділю після Великодня вшановували памть померлих.Завершення весни і початок літнього періоду пов’язувався із Зеленими святами.В ці дні хату та господарські будівлі обов’язково прикрашали зеленими гілками. Відвідували померлих на кладовищах. Купала відзначали 24 червня.Напередодні діди примітивними способами розводили вогнища.Через них стрибали для того, щоб очиститися, вилікуватися від хвороб. На Купала багато ворожили «на майбутнє», збирали трави, що повинні були захищати від відьом. Після закінчення жатви святкувався обжинок.З останнього колосся жниці робили сніп і вінок, які передавалися господарю садиби, в якій святкували.З цього снопу розпочинали наступну сівбу. Так замикався календар свят аграрної культури українців.

Передумови національної консолідації українців в кінці XVIII – XIX ст.

• Лівобережна козацька старшина денаціоналізується та включається до російського дворянства (поміщиків), селяни закріпачуються (1783р)

• Носіями української культури стають кріпосні селяни

• Російський уряд бере під контроль освіту, науку та друкарство (русифікація в цих сферах)

• Православне духівництво русифікується і входить до складу РПЦ

• Літературною мовою стає російська (на Лівобережжі), польська та латинська (на Правобережжі)

• Асиміляторська політика російського самодержавства у двох напрямах: політичному та ідеологічному

• У 19 ст. культуро творчою силою стає нова українська інтелігенція – вихідці з різних верств

• В наслідок розквіту капіталізму пожвавлюється освіта, наука, технічний прогрес і т.д.

Формування української національної самосвідомості у XIX ст.

• Поняття "національна свідомість" та "національна самосвідомість" теж не є синонімами. Перше поняття є більш широким і охоплює більш широкі реалії порівняно з другим, а друге можна розглядати як складову частину першого, як саморефлексію національних відносин, з'ясування свого місця і власної позиції в системі міжнаціональних відносин, усвідомлення себе як представника і суб'єкта національної спільноти і готовності до відстоювання її інтересів.

• В кожну історичну епоху в суспільстві домінують різні типи цінностей та ідей. Свій провідний вплив цінності та ідеї справляють і на колективну (племінну, етнічну, національну) самосвідомість українського народу, вони активізують його життєдіяльність в цілому, адже відомо, що життєспроможність і активність нації вирішальною мірою визначаються рівнем розвитку та особливостями її самосвідомості.

• Можна окреслити основні етапи генези колективної самосвідомості українського народу, що відбувалася протягом кількох етапів. І етап - етап становлення, розвитку і утвердження племінної самосвідомості праукраїнців - тривав з ІV ст. до 852 р. ІІ етап - етап становлення, розвитку і утвердження етнічної самосвідомості русинів-українців - тривав з 852 р. до ХVІ ст. ІІІ етап - етап становлення, розвитку і утвердження національної самосвідомості українського народу - розпочався у ХVІ ст. і триває й нині.

• Проте як ніхто інший підніс і розширив національну самосвідомість українського народу Тарас Шевченко. Поезія великого співця України будила національно-патріотичні настрої української молоді, доти зрусифікованої або спольщеної, інертно-байдужої до рідної мови та культури.

• Важливе місце в пробудженні національної самосвідомості українців належить творчості першого класика вітчизняної літератури й драматургії І.П. Котляревського (1769–1838 pp.). Його перелицьована "Енеїда", без волі автора видрукувана 1798 p., була першою книжкою, яка надзвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово. Своїми ж образами минулої козацької слави і сучасного гіркого селянського життя вона сприяла зацікавленню ними широких кіл української інтелігенції.

Розвиток науки та університетської філософії в Україні у XIX ст.

Порівняно з духовно-академічною філософією, яка мала теїстично-релігійну спрямованість, інституціалізація освіти і науки, самовизначення філософії як навчальної дисципліни та академічної науки все ж таки досягають високого рівня у світських навчальних закладах — університетах і близьких до них за статусом ліцеях. Попри зовнішню залежність від владних структур та опіки церкви, вони володіли певною автономією, орієнтувалися не тільки на вивчення певних дисциплін, а й на їх розвиток. У них формувалася своя корпоративна субкультура, в якій поціновувалися передусім почуття власної гідності, патріотизму, прагнення встановити наукову істину. Першим університетом на теренах України був Львівський університет. Викладання у ньому здійснювали німецькою і латинською мовами. 1787 р. в складі Львівського університету було засновано «руський інститут», у якому навчалися українці, які не володіли латиною, викладання велося українською мовою. Значна частина професорів цього інституту не володіла українською мовою і читала свої курси польською.У 1809 р. його було закрито, а сам Львівський університет продовжував функціонувати як типовий навчальний заклад Австро-Угорської імперії.Становлення університетської науки та освіти на українських землях, які входили до складу Росії, почалося з відкриття 1755 р. Московського університету. Потребу в університетській освіті гостро відчували українська шляхта і старшина, які прагнули, щоб їх діти отримали знання з правничих наук і оволоділи європейськими мовами для доступу до дипломатичної та урядової служби в столицях. 1764 р. українська шляхта і козацька старшина звернулися до Катерини II з проханням відкрити університети в Києві та Батурині.

Українська література XIX ст.

Наприкінці 18 ст. Котляревський видає «Енеїду»,саме вона поклала початок відродження української мови та літератури.Справу котляревського продовжили «Харківські романтики»-літературне об*єднання 20-40х років створене студентами харківського університету (Боровицьким,Митлицьким,Корсунем..)Їхнім ідейним натхненником був Г.Квітка-Основ*яненко,видавши «малоросійські повісті» він довів,що українською мовою можно писати і високохудожні прозові твори.Видатну роль у національному відродженні відіграв поет,художник,мислитель Т.Г.Шевченко,який мав найбільший вплив на українців.З виходом у 1840 р. «Кобзаря» за українською мовою остаточно утверджується статус літературної, «рівної серед рівних».У 1816 р. священник І.Могильницький заснував у Перемишлі «Клерикальне товариство» з метою розповсюдження релігійних текстів українською мовою,він створив «Граматику» української мови ,довів,що українська мова є рівноправною слов*янською мовою ,а не діалектом російської чи польської мов.У 30-ті роки у Львові культурно-освітній гурток «Руська трійця» видає альманах «Русалка Дністровая»,але майже весь тираж був конфіскований.Перші культурно-освітні організації сприяли зростанню національної свідомості українців,активізації національних процесів.19 ст. стало періодом справжнього національного відродження:зросла національна свідомість українців,значних успіхів досягла культура.

Роль творчості Т.Г. Шевченка у формуванні української національної культури та свідомості.

Творчість Т.Г. Шевченка відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури. Нею був стверджений критичний реалізм в українській літературі, започаткований її революційно-демократичний напрям. Ім'я Шевченка вперше стало відомим на просторах Російської імперії, коли півтора століття тому в Петербурзі вийшла невелика книжечка "Кобзар". В історії України автор цього видання був винятковим явищем — він вийшов з найглибших надр трудового народу і здобув всесвітню славу.Але саме походження ще не гарантує відданості людини своїй соціальній природі до кінця життя. Тарас Шевченко був і залишався вірним народові, ніколи не розривав з ним зв'язку і в кінці життя з гордістю писав: "... я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу".Надзвичайна близькість поезії Шевченка до фольклору, зокрема, до народної пісні, давала підставу деяким критикам вважати автора "Кобзаря" водночас і народним співцем (творцем фольклору), і поетом. Аполлон Григор´єв — сучасник поета — так писав про нього: "... последний кобзарь и первый великий поэт новой великой литературы славянского мира". Звичайно, вислів цей образний. Проте й у той час, і значно пізніше можна зустрітись з аналогічним, вже образним, трактуванням Шевченка, особливо в зарубіжній критиці. Автор "Кобзаря" — поет народний у розумінні безмежної відданості інтересам народу, але не "простонародно-примітивний".Засвоївши всі багатства передової людської думки, Шевченко піднісся на таку височінь, з якої міг повести народ за собою, показати йому шлях до визволення. Слід нагадати, що це не були часи крайнього абсолютизму, коли в Російській імперії майже не було справжнього політичного життя, часи, про які В. Бєлінський писав: "Тільки в одній літературі, незважаючи на татарську цензуру, є ще життя і рух вперед". У такі похмурі часи тільки прогресивні письменники могли своїм словом виявити настрої покріпачених селян, інтереси найширших мас населення в боротьбі за елементарні права. Таким першим виразником насущних народних інтересів в українській літературі став Тарас Шевченко. Уже в ранніх творах поета виявились провідні риси всієї його творчості. Автор "Кобзаря" — передусім поет сучасності, який живе інтересами народу, поділяє його горе й радощі, протестує проти потворних явищ життя, закликає до волі Шевченко творчо використав багатющий досвід попередників і сучасників в українській, російській і зарубіжній літературах, але в поезію він прийшов сказати своє, нове слово. У шевченкознавчих студіях не раз були спроби вказувати на деякі літературні паралелі, залежність, впливи.Надзвичайна близькість поезії Шевченка до фольклору, зокрема, до народної пісні, давала підставу деяким критикам вважати автора "Кобзаря" водночас і народним співцем (творцемфольклору), і поетом.Шевченко для свідомості українців — не просто література. Він — наш всесвіт. Явище Шевченка — виправдання України перед людством, підтвердження нашої національної повноцінності. Слово, яке не співвідноситься з його Словом,— нічого не варте. До Шевченка треба доростати всім життям».Тарас Шевченко - символ чесності, правди і безстрашності, великої любові до людини. Вся творчість великого Кобзаря зігріта гарячою любов’ю до Батьківщини, пройнята священною ненавистю до ворогів і гнобителів народу. Його думи, його пісні, його полум’яний гнів, його боротьба за світлу долю трудового люду були думами, піснями, гнівом і боротьбою мільйонів.      Поезію Шевченка люблять усі народи. Поет, який віддав усі свої сили боротьбі за визволення рідної України від соціального і національного гніту, виражав прагнення і сподівання всіх народів, всіх прогресивних людей світу.Творчість великого Кобзаря належить до вічно живих явищ, які не спиняються на тій точці, на якій застала їх смерть, але далі розвиваються вже в свідомості суспільства. Кожна епоха висловлює про них свою думку, і як би вірно не зрозуміла вона їх, але завжди залишить наступній епосі сказати

Образотворче мистецтво, музика, театр, архітектура XIX ст. в Україні.

Театр. Становлення українського національного мистецтва дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 р. і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Великий знавець української мови, М. Старицький писав комедії (не гасне популярність «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став І. Карпенко-Карий (Іван Тобілевич). У основі його п'єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.МузикаПоетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі. Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. Перлиною української вокальної класики стали «Вечорниці» П. І. Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя. Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М. В. Лисенка — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.Образотворче мистецтвоЯкщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний образ, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було більш проблематичним. Так, в східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві. Загалом у живописі початку XIX столітті переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна — «нова Італія», як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість В. Штернберг. Працював він і в портретному, і в побутовому, і в пейзажному жанрах. Його увагу приваблюють і стають сюжетами картин, здавалося б, прозаїчні сцени: переправа на поромі через Дніпро, ярмарок, весілля. Зовнішні обставини — заслання, заборона малювати — перешкодили розкритися в повній мірі живописному таланту Шевченка. Як вважають фахівці, в романтичних картинах «Селянська родина», «Циганка-ворожка», інш. вже помітний відхід від чистого академізму. Особливо виділяється реалізмом «Судня рада». Відзначимо, що різнобічний талант Т. Г. Шевченка досяг академічних висот і в художній графіці (серія «Живописна Україна» тощо) — в 1860 р. йому було присвоєно звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв. З М. Гоголем, В. Штернбергом, Т. Шевченком близько спілкувався великий художник-мариніст І. Айвазовський, який значну частину життя провів у рідні. У його живописі звучала й українська тема: «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки», унікальна для художника жанрова картина «Весілля на Україні».Новаторською для пейзажу стала творчість А. Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина — «Ніч на Дніпрі» — викликала в Петербурзі сенсацію. Художник володів тонким мистецтвом передавати на полотні світло, повітря.Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX — рух до реалізму — з найбільшою силою прозвучала у творчості членів «Товариства пересувних художніх виставок». Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щедрістю, емоційністю, високою живописною майстерністю. Йому ставили за провину відсутність чіткої національної програми, іноді дуже грубо критикували майстра, який заснував у Києві художню школу.