10 семестр Интел_власн / IP_LAW
.pdfстосовно певних видів ринкової діяльності інших осіб, яка, в свою чергу, спрямована на комерціалізацію інтелектуальних цінностей (з метою виготовлення, використання, продажу), без дозволу власника прав, у рамках обмежень у часі, території, виключень щодо добросовісного використання (наприклад, вільне використання для навчальних цілей) і в інтересах суспільства (наприклад, антимонопольні правила, захист прав споживача).
Надійні гарантії набуття, здійснення та захисту права інтелектуальної власності є невід`ємним атрибутом державності кожної цивілізованої країни. Наявність сучасної системи правової охорони інтелектуальної власності сприяє розвиткові національної економіки, збереженню і збагаченню науково-технічного потенціалу держави, розвиткові міжнародної торгівлі, залученню в економіку країни іноземних інвестицій, зокрема у вигляді найсучасніших технологій, входженню України як рівноправного партнера до світового ринку інтелектуальної власності.
В Україні зроблено головне для забезпечення гарантованих Конституцією України прав громадян на захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв‘язку з різними видами інтелектуальної діяльності: створено сучасну нормативно-правову базу у сфері інтелектуальної власності та сформовано дієздатну інфраструктуру, що забезпечує реалізацію державної політики у цій сфері.
Правовідносини в сфері інтелектуальної власності в Україні регулюються окремими положеннями Конституції України, нормами Цивільного, Кримінально го, Митного кодексів України, Кодексу України про адміністративні правопорушення та процесуальних кодексів.
В Україні діють 10 спеціальних законів у сфері інтелектуальної власності. Україна є учасницею 18 багатосторонніх міжнародних договорів, що діють у цій сфері. Правовідносини, пов’язані з правовою охороною інтелектуальної власності, регулюють також близько ста підзаконних нормативних актів.
Правовідносини, пов’язані з правовою охороною інтелектуальної власності, регулюють також близько ста підзаконних нормативних
291
актів. Таким чином, законодавство України у сфері інтелектуальної власності має два рівні: загальні положення містяться у Цивільному та інших кодексах України, а положення, що стосуються конкретних питань набуття, здійснення та захисту прав інтелектуальної власності, визначаютьс я у спеціальному законодав стві та підзаконних нормативних актах.
Законодавство у сфері інтелектуальної власності охоплює всі загальнові домі об'єкти інтелектуальної власності. Це об’єкти авторського права та суміжних прав, а також винаходи, корисні моделі, промислові зразки, торговельні марки, географічні зазначення, комерційні найменування компонування інтегральних мікросхем, сорти рослин. Зазначене законодав ство в цілому відповідає вимогам, встановленим міжнародними правовими актами і забезпечує набуття, здійснення та дієвий захист прав інтелектуальної власності в Україні як вітчизняними, так і іноземними особами.
292
1. ПОНЯТТЯ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ОБ’ЄКТИ ПРОМИСЛОВОЇ ВЛАСНОСТІ. СИСТЕМА ДЖЕРЕЛ
ЗАКОНОДАВСТВА В СФЕРІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ОБ‘ЄКТИ ПРОМИСЛОВОЇ ВЛАСНОСТІ
1.1. Поняття права інтелектуальної власності на об‘єкти промислової власності
Походження самого терміну “інтелектуальна власність” зазвичай пов‘язують із французьким законодавством кінця XVIII сторіччя. Дійсно традиція пропрієтарного підходу до права інтелектуальної власності (авторського права та права промислової власності) не тільки народилось у Франції, але і спиралось на теорію природного права, яка одержала поширення саме в роботах французьких філософів, таких як Вольтер, Дідро, Гольбах, Гельвецій, Руссо. Відповідно до цієї теорії право творця будь-якого результату інтелектуальної діяльності, зокрема літературний твір чи технічне рішення, є його невід‘ємним, природним правом, виникає із самої природи творчої діяльності і існує незалежно від визнання цього права державою. Право, що виникає у творця подібне до права власності, яке виникає у особи, працею якого створена матеріальна річ. Як і право власності, право на результат творчої інтелектуальної діяльності забезпечує його володільцю можливість виключно розпоряджатись цим результатом за своїм розсудом та заперечувати проти використання цього результату третіми особами без дозволу власника. Саме ця теорія щодо природи авторського права та права промисло вої власності і була послідовно втілена в законах революційної Франції.
Необхідно зазначити, що ще раніше ідея про авторське право, як про самий “святий вид власності” була втілена у законах деяких штатів США. Так, в законі штату Масачусетс від 17 березня 1789 року було зазначено, що “немає власності що належить людині більше ніж та, що є результатом її розумової діяльності” [27].
Підхід до права інтелектуальної власності як до власності особливо поширився в ХІХ сторіччі. Закони з авторського права та патентного права більшості європейських країн в тій чи іншій мірі прирівнював права творців результатів інтелектуальної діяльності до права власності, а іноді і прямо ототожнювали із майном.
293
Необхідно зазначити, що теорія пропрієтарного підходу до права інтелектуальної власності і на цей час залишається досить сильною. Термін інтелектуальна власність широко використовує ться в науковій літературі та в законодавчих актах та практиці багатьох держав.
Теорія “пропрієтарності” права інтелектуальної власності у всі часи зазнавала досить серйозної критики.
Супротивники такого підходу до визначення поняття права інтелектуальної власності зазвичай вказували, що не можна ототожнювати правовий режим матеріальних речей та нематеріальних об’єктів, якими за своєю природою є результати інтелектуальної діяльності (твори літератури, науки, мистецтва, технічні та художньо-конструкторські рішення тощо). Аргументацією супротивників “пропрієтарного” підходу до визначення поняття права інтелектуальної власності було зокрема те, що:
- на відміну від права власності, яке є безстроковим і не має будь-яких територіальних обмежень, права власників прав інтелектуальної власності або їх правонаступників обмежене у часі та територією його дії;
- засоби захисту права інтелектуальної власності (авторського права та права на об’єкти промислової власності) інші ніж правові засоби, що застосовуються для захисту права власності на річ;
- право на результат інтелектуальної діяльності нерозривно пов’язане із особою його творця.
Погоджуючись з такою аргументацією, прибічники пропрієтарного підходу до визначення поняття права інтелектуальної власності почали підкреслювати, що в даному випадку мова йде про власність особливого виду, яка вимагає і особливого правового регулювання. Це зумовлено тим, що об’єктами права власності володільців патентів, суб’єктів авторського права та права на торговельні марки є невідчутні та безтілесні речі [28].
Своє логічне завершен ня такий підхід знайшов в теорії виключних прав, відповідно до якої права авторів, винахідників,
294
патентовласників тощо мають бути визнані правами sui generis, тобто правами особливого виду, що знаходяться поза класичного розподілу цивільних прав на речові, зобов’язальні та особисті. Так, один із засновників такої теорії, бельгійський юрист Епікард, писав, що права на винаходи, промислові зразки та моделі, торговельні марки, комерційн і найменування тощо складають особливу інтелектуальну власність і право на неї суттєво відрізняється від права власності на річ. [29].
Теорія особливих інтелектуальних прав на сьогодні досить розповсюджена у світі. Прихильники цієї теорії виступають проти використання терміну “інтелектуальна власність”.
На сьогодні практично ніхто не ставить під сумнів дуалістичну природу прав інтелектуальної власності. З одно боку творцю результату інтелектуальної діяльності належить право на його використання і може передаватись іншим особам, тобто надаватись дозвіл на використання. Це право відноситься до майнових прав і рядом ознак дійсно подібне до права власності. З іншого боку, автор (творець) має сукупність особистих немайнових прав, таких як права авторства, право на авторське ім‘я тощо, які є невід‘ємними від особи, яка є автором (творцем), з огляду на саму їх природу. При цьому між майновими і особистими (немайновими) правами не існує чіткої грані. Вони тісно взаємопов’язані і можуть розглядатись як одне ціле.
Висвітлюючи питання щодо поняття інтелектуальної власності, необхідно зупинитись також і на визначенні, що міститьс я у міжнародних актах.
14 липня 1967 року в Стокгольмі була підписана Конвенція, що засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності [3], яка набрала чинності в 1970 році. Відповідно до статті 2 Конвенції, поняття “інтелектуальна власність” визначено таким чином - це права, що відносяться до:
- літературних, художніх і наукових творів; - виконавчої діяльності артистів, звукозапису, радіо- і
телевізійних передач;
295
-винаходів у всіх сферах діяльності людини;
-наукових відкриттів;
-промислових зразків;
-торговельних марок, комерційних (фірмових) найменувань і комерційних позначень;
-захисту від недобросовісної конкуренції, а також всі інші права, що відносяться до інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній та художній сферах.
ВКонвенції не розкрито поняття “інтелектуальна власність”. Але,
зогляду на її положення, можна зробити висновок, що у найширшому розумінні інтелектуальна власність означає закріплені законом права на результати інтелектуально ї діяльнос ті у виробничій, науковій, літературній і художній сферах, а також права на комерційні позначення.
Конституцією України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (стаття 41 Конституції України) [1].
Статтею 54 Констит уції встановлено, що громадянам гарантується свобода літературної, художньої наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності.
Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної діяльності, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятком встановлених законом випадків.
З огляду на положення статті 41 Конституції України правове регулювання відносини щодо інтелектуальної власності прирівнюється до правового режиму регулювання відносин щодо власності.
296
Приватна власність – це одна з основних форм власності, яка безпосередньо пов’язана з правами людини та існує в Україні поряд з державною та іншими формами власності.
Право приватної власності – це сукупність правових нори, які закріплюють право людини володіти, користуватися і розпоряджатися належним їй майном, іншими матеріальними благами і результатамиінтелектуальної діяльності.
Суб’єктами права приватної власності може бути “кожен”, що означає кожна людина, кожна фізична особа, тобто громадянин України та іноземної держави, особа без громадянства, а також створена громадянами юридична особа.
Об’єктом права власності виступає майно (речі), земля, інші природні ресурси, які можуть бути і цивільному обігу, а також результати інтелектуальної, творчої діяльності, в тому числі твори науки, літератури і мистецтва, винаходи інші результати інтелектуальної творчої діяльності, комерційні позначення.
Власник має всі три правомочності: володіння, користування, розпорядження об’єктами власності. Інші особи (невласники), як правило, мають ці правомочності кожну окремо і залежать від правомочностей і волі власника.
Відносини щодо власності в Україні регулюються в основному Цивільним Кодексом України (далі – ЦК України).
Статтею 418 Книги четвертої ЦК України, прийнятого Верховною Радою України 16 січня 2003 рок, яка має назву “Право інтелектуальної власності” встановлено, що право інтелектуальної власності – це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або майнові права інтелектуальної власності), зміст яких щодо певних об’єктів права інтелекту альної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.
297
Таким чином законодавство України виходить з того, інтелектуальна власність є власністю особи але регулювання відносин щодо права інтелектуальної власності потребує дещо спеціального підходу.
Результати інтелектуальної діяльності людини та комерційні позначення, на відміну від матеріальних об’єктів, не можуть бути захищені від використання третіми особами лише на підставі того, що хтось є власником права на них. Законодавство в сфері інтелектуальної власності намагаєт ься захистити інтереси правовласників шляхом надання їм відповідних виключних прав, які обмежені часом дозволяють їм контролювати використання своїх об’єктів права інтелектуальної власності. При цьому зазначені права набуваються не щодо матеріальних об’єктів, у яких можуть бути втілені результати творчої праці, а щодо породження розуму людини як такого. Таким чином, можна зазначити, що право інтелектуальної власності – загальний термін для певних результатівінтелектуальної діяльності людини і комерційних позначень, які є інтелектуальними цінностями нематеріальної природи і на які можна набути права, подібні до права власності, що сприяє ринковій діяльності.
Необхідно зазначити, що з огляду на нематеріальну природу об’єктів права інтелектуальної власності, є можливість без будь-яких обмежень (природних, часових та просторових), втілювати їх у матеріальні носії, одночасно або послідовно кількома особами і їх використовувати.
Незважаючи на те, що з одного боку, створення і використання результатів науково-технічної творчості, вимагає вкладення значних коштів, часу, зусиль на різних етапах дослідження, створення і виробництва, з другого боку, технічно просто і дешево відтворити вже створені результати науково-технічної творчості. Саме тому, якщо не передбачити можливість правові засоби перешкоджати відтворенню таких результатів, їхній творець втратить свою матеріальну мотивацію і джерела для подальшої інноваційної творчості.
В міжнародній практиці традиці йно поділяють права інтелектуальної власності на “авторське право і суміжні права” та “право промислової власності”.
298
Статтею 1 Паризької конвенції визначені об’єкти права інтелектуально ї власності, які прийнято називати об’єкта ми промислової власності. Паризька конвенція застосовується для об’єктів прав промислової власності в її як найширшому розумінні, включаючи винаходи, корисні моделі, промислові зразки, торговельні марки, комерційні найменування, географічні зазначення та захист від недобросовісної конкуренції. При цьому умовно ці об’єкти можна розділити на об’єкти, що є результатами науково-технічної творчості певної особи (це такі об’єкти як винаходи, корисні моделі, промисло ві зразки, компонування інтегральних мікросхем) і комерційні позначення (торговельні марки, комерційні найменування, географічні зазначення).
У пунктів 3 статті 1 Паризької конвенції зазначається сфера поширення права промислової власності: промислова власність розуміється в самому широкому розумінні і поширюється не тільки на промисловість і торгівлю у власному розумінні цього слова, але також і на галузь сільськогосподарського виробництва і видобувної промисло вості і на всі продукти промисло вого і природно го походження як, наприклад: вино, зерно, тютюновий лист, фрукти, худоба, копалини, мінеральні води, пиво, квіти, борошно.
Наведений перелік об’єктів права інтелектуальної власності не є вичерпним, він може поповнюватися новими результатами науковотехнічної творчості та комерційними позначеннями.
1.2. Система джерел законодавства в сфері інтелектуальної власності на об’єкти промислової власності
Законодавство України в сфері інтелектуальної власності на об’єкти промислової власності становить собою цілісну систему правових норм.
Правовідносини в сфері інтелектуальної власності в Україні регулюються як вже було зазначено окремими положеннями Конституції України, нормами Цивільного, Кримінального, Митного кодексів України, Кодексу України про адміністративні правопорушення та процесуальних кодексів.
299
Законодавчі норми стосовно регулювання відносин інтелектуальної власності на об’єкти промислової власності, містяться в:
- загальному законодавстві України; - спеціальних законах України з питань охорони права
інтелектуальної власності; - законах України, які містять норми щодо права інтелектуальної
власності.
- міжнародних договорах у сфері інтелектуальної власності, учасницею яких є Україна.
Крім того, в Україні діє близько 100 підзаконних актів, затверджених постановами Кабінету Міністрів України або наказами відповідних центральних органів виконавчої влади.
Конституцією України встановлено певну залежніс ть між нормативними актами різних рівнів. Серед нормативних актів, що регулюють правовідносини у сфері інтелектуальної власності, головну роль відіграють законодавчі акти.
Головним законодавчим актом у сфері інтелектуальної власності після Конституції України є ЦК України. Книга четверта ЦК України “Право інтелектуальної власності” складається з 12-ти глав (35 – 46), що регулюють порядок набуття, здійснення та захисту права на різні об’єкти права інтелектуальної власності [2].
Глава 35 “Загальні положення про право інтелектуальної власності” містить норми, які визначають поняття права інтелектуальної власності; встановлюють співвідношення права інтелектуальної власності та права власності; містять перелік об’єктів і суб’єктів права інтелектуальної власності; закріплюють підстави набуття права інтелектуальної власності; розкривають зміст особистих немайнових і майнових прав інтелектуальної власності; встановлюють строк чинності права інтелектуальної власності; регулюють питання використання об’єкта права інтелектуальної власності та передання майнових прав інтелектуальної власності до інших осіб; встановлюють порядок здійснення права інтелектуальної власності, яке належить кільком особам, а також права
300