10 Травня 1944 р. Виконавчий комітет Миколаївської обласної Ради депутатів трудящих офіційно

дозволив повертатися у рідні місця всім, хто евакуювався за межі регіону у 1941 р. [3, арк. 25]. При

цьому були введені деякі обмеження щодо поселення. Заборонялося поселятися в обласному центрі,

Очакові та районах, у яких раніше проживали німецькі колоністи, оскільки останні призначалися для

організованих переселенців і репатріантів.

До повного звільнення території України від окупації зворотний рух евакуйованих не відзначався

особливою активністю. Все ще існували об.єктивні та суб.єктивні причини, що гальмували та

розтягували його на невизначений час. У грудні 1944 р. на Херсонщину самовільно повернулося з

евакуації всього 49 чоловік [4, арк. 6].

Хвиля масового повернення у рідні місця біженців та евакуйованих піднялася лише весною.літом

1945 Р. Реевакуація проводилася у кілька етапів. Її темпи визначали ситуація на фронті та реальні

можливості залізниць. Разом з евакуйованими поверталися у рідні місця й демобілізовані з лав

Радянської Армії. До жовтня 1945 р. .армію праці. на Миколаївщині поповнили 7 987

демобілізованих, 2 232 з них працевлаштувалися у м. Миколаєві, 4 686 . у сільській місцевості, 852 .

по містечках області [5, арк. 131]. Однак це було попереду.

Млявість повернення у 1944 р. у рідний край тих, хто перебував в евакуації, ще не означала, що

тут не відбувалося будь-якого руху. Розорення господарства південних областей не могло не

стимулювати прийняття державного рішення про направлення міграційного потоку в даному__

І.М. Спудка

ОСВІТНЯ ПОЛІТИКА НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ

НА ОКУПОВАНІЙ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

У вітчизняній історіографії однією з набільшх вивчених проблем вважається

історія Другої світової війни. Їй присвячені сотні досліджень, опублікована

величезна кількість документів і спогадів людей, так чи інакше пов'язаних з цією

війною.

Одним з “невідомих” епізодів Другої світової війни можна назвати здійснення

культурної політики на тимчасово окупованій фашистськими загарбниками

території.

Німецька окупаційна політика у сфері культури ґрунтувалася не стільки на

ставленні творців третього рейху до соціальних проблем, скільки на їхніх поглядах у

національному питанні. Традиційна точка зору полягала в тому, щоб після перемоги

над більшовизмом встановити союз із відродженою Росією для спільного

протистояння капіталістичному світові. Росія у такому випадку залишалась “єдиною

і неподільною імперією, хоч і союзною Німеччині”. 16 липня 1941 р. рейхсміністр

запропонував культурну політику щодо України: “В Україні ми могли б виступити з

обіцянками в області культури, які б мали пробудити історичну самосвідомість

українців, мали б відкрити університет у Києві і т.д. ...” [1.-С.76].

На українських теренах у перші місяці окупації німецька влада намагалася

показати себе “покровителькою” національної української культури. У ряді міст

відновили роботу театри, музеї, бібліотеки, наукові установи, почали виходити

газети.

У часи німецько-фашистської окупації агресор здійснював не лише терор і

тотальне знищення. Національна військова та цивільна адміністрація проводили

політику, яка була спрямована на ефективне перетворення України в найбагатшу і

найціннішу колонію рейху, а її народу – в джерело дешевих і водночас

висококваліфікованих трудових ресурсів.

178

Згідно з розпорядженням про шкільну освіту у військовій зоні окупації від 8

грудня 1941 р. до навчання допускаються “початкові класи народних шкіл, також

сільськогосподарські та лісогосподарські школи; для осіб жіночої статі – курси

фахової підготовки по домашньому господарству, ручній праці, охороні здоров’я та

гігієні.

Не дозволяється: вищі учбові заклади (університети, технічні вузи), вищі школи

(гімназії, ліцеї та рівноцінні загальноосвітні заклади), середні школи (семінарії,

загальноосвітні середні школи), професійні заклади (загальні школи з спеціальними

планами навчання по певним професіям)” [2.-С.341].

У цивільній зоні управління з початком окупації почали роботу школи,

профтехучилища, і в деяких районах були відкриті вищі навчальні заклади. Так,

після окупації Дніпропетровської області при обласній управі був створений відділ

народної освіти на чолі з професором П.А. Козарем. Відповідно до розпорядження

відділу з 1 жовтня 1941 р__________. розпочали свою роботу школи: тільки в Дніпропетровську

до роботи приступила 41 школа, у Широківському районі працювало 47 шкіл, в

Апостолівському – 49, Софіївському – 40 [3.-Ф.2443.-Оп.1.-Спр.2.-Арк.153; Спр.2а.-

Арк.113; Спр.14.-Арк.1; Спр.15.-Арк.129]. Школи працювали як на платній, так і на

безкоштовній основі. Так, в українських школах навчання в перших чотирьох класах

було безкоштовним, у 5-м класі вартість навчання складала 10 крб. на місяць, у 6-м –

15, у 7-м – 20, у 8-м – 25, у 9-10-м – 30 карбованців. У школах з російською мовою

навчання платня була вище: у перших чотирьох класах – 25 карбованців, у 5-м – 30, у

6-м – 35, у 7-м – 40, у 8-м – 45, у 9-м – 50, у 10-м – 60 карбованців. При цьому діти

вчителів, пенсіонерів, репресованих, а також діти в родинах, у яких навчалося більше

однієї дитини, по розгляду поданих заяв від платні за навчання звільнялися [4.-

С.292].

Відповідно до навчального плану народної школи в 1-7 класах викладалося 16

дисциплін, тижневе навантаження коливалося від 20 до 30 годин [3.-Ф.2443.-Спр.15.-

Арк.137].

У лютому 1942 р. “для забезпечення систематичної висококваліфікованої

консультації наявних учительських кадрів і з метою підвищення науково-

теоретичного рівня й удосконалення практично-педагогічної підготовки їх”, [3.-

Ф.2443.-Спр.1.-Арк.15] був реорганізований методичний сектор відділу освіти в

сектор педагогічної перепідготовки й удосконалення вчителів.

Одне з головних завдань школи полягало у вихованні “фізично здорової

людини”. Тобто треба було виховати вольову людину, людину з твердим характером.

Завдання школи: привчити дитину відповідати за себе, сміло та відверто говорити не

лише про свої досягнення, а також про свої недоліки [5.-С.4]. У Запоріжжі в 1941

було відкрито в старій частині міста 19 шкіл (початкові, неповні середні, середні), в

новій частині міста – 21, а в 1942 р. відповідно – 18 і 15 шкіл [6.-Ф.Р-1433.-Оп.1.-

Спр.243.-Арк.2].

У школах дозволялося використовувати підручники, навчальну та іншу

літературу тільки “очищену від більшовицької агітації”.

У міській газеті “Нове Запоріжжя” друкувалося багато повідомлень та

оголошень щодо умов роботи педагогів в школах. Щоб економити матеріальні

ресурси, в класі повинно бути 42 учні, ремонтуванню підлягає тільки те обладнання,

яке необхідне. Щоб скоротити кількість топок, навчання проводилося в дві, або три

зміни. Якщо температура у класі була менше 15 С, то заняття необхідно припиняти.

До посадових обов'язків директорів шкіл відносилося:

― вилучати із вжитку комуністичні підручники;

― відвідувати уроки вчителів та контролювати їх роботу [7.-С.4].

179

19 листопада 1941 р. А. Розенберг направив Е. Коху документ, в якому звертав

увагу на необхідність дозволити обмежену професійну освіту в спеціальних школах,

які повинні були готувати учнів для роботи в сільському господарстві та ремісничих

майстернях. Ці вказівки стали фактичною санкцією для дуже обмеженого часткового

відновлення нижчої ланки професійної освіти на окупованих територіях України і,

зокрема в рейхскомісаріаті. Припускаючи можливість фахового навчання української

молоді, окупанти виходили виключно з інтересів забезпечення більш-менш

стабільного відтворення кваліфікованої робочої сили для власних потреб в Україні.

Генерал-комісар Києва Магунія пізніше писав: ｫЗапроваджені... трирічні професійно

орієнтовані школи виявилися врешті-решт доказом того, що ми все ж терміново

потребували поповнення молодими спеціалістами всіх категорій трудового

населенняｻ [8.-С.6].

Початкові професійні школи стали первинною ланкою створюваної нацистами

системи професійного навчання молоді. Було відкрито торгові, сільськогосподарські,

шляхобудівельні, лісомеліоративні школи, школи садівництва і овочівництва,

ремісничі підготовчі школи. Окрім згаданих навчальних закладів, підготовка

робітничих кадрів була організована на окремих підприємствах, в навчальних

майстернях та на різноманітних вузько профільних професійних курсах.

Ідея дозволити обмежене професійне навчання для місцевого населення мала

серед представників фашистської окупаційної адміністрації як прихильників, так і

противників. Рейхскомісар України Е. Кох, відомий своїм вкрай ворожим ставленням

до всього українського, не зважав навіть на директиви свого безпосереднього шефа

А. Розенберга та відкрито саботував рішення останнього, що передбачали певні по-

слаблення в сфері професійної освіти в Україні. Позиція Е. Коха одержувала

підтримку багатьох місцевих керівників окупаційної влади. Так, генерал-комісар

Дніпропетровська К. Зальцнер був переконаний, що окупаційна адміністрація в

Україні цілком може задовольнитися німецькими професійними кадрами, а українці

мають бути перетворені на хліборобів та виселені з міст [8.-С.6].

У Дніпропетровську були відкриті залізничний технікум, залізнично-реміснича

школа, землевпорядний технікум, індустріальний технікум (об’єднав колишні

індустріальні, коксохімічний і автогенно-зварювальний технікуми), фельдшерсько-

акушерська школа.

Усі ці заклади працювали на самоутриманні (платня за навчання, організація

виробничих майстерень тощо). Напевно, цим можна пояснити те, що, коли в грудні