4.Особливості прийняття християнства

У Х ст. християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 р. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988-990 рр. Спочатку князь Володимир зробив спробу модернізації язичництва, спробу пристосувати його до потреб централізованої держави. Язичницькі боги на чолі з Перуном повинні були викликати у людей не тільки повагу, але і страх, символізувати волю правителя, обов'язковість його наказів, невідворотність покарання. Для цього на Старокиївській горі було створено пантеон, де, судячи з мініатюр Радзивілівського літопису, боги мали дійсно урочистий і грізний вигляд. Більш того, за переказами, Володимир відродив забутий і, очевидно, не вельми популярний звичай людських жертвоприношень, щоб надати новому культу трагічно пишного характеру: "І приносив їм жертви, називаючи їх богами, - говориться в "Повісті временних літ", - і поганилася кров'ю земля Руська і горб той". Те ж саме робилося й у Новгороді. Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Міцніючий клас феодалів на чолі з князями вимагав нової релігії. Найповніше інтересам верховної влади відповідало християнство за візантійським зразком. У Візантії - на відміну від західноєвропейських країн - церква та її служителі були підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненню центральної влади. Певну роль відіграло і те, що дозволялося богослужіння національними, зрозумілими народу мовами. Вирішивши прийняти християнство, Володимир став діяти стрімко і круто. Його не влаштовувала звичайна практика прийняття християнства, що існувала на той час, за якою новонавернений монарх ставав “сином” імператора, тобто васалом. Скориставшись з прохання імператора Василя II допомогти придушити повстання в одній з візантійських провінцій, князь поставив йому декілька умов: визнати Русь християнською державою, укласти союз і віддати йому в дружини сестру Анну. Імператор прийняв умови, але виконувати їх не поспішав, хоч Володимир свої зобов'язання виконав. Тоді київський князь захопив володіння Візантії в Криму, взяв місто Херсонес (Корсунь) і звідти продиктував імператору колишні вимоги. Гордий константинопольський монарх погодився стати шурином руського “варвара”, володаря гарему з майже тисячі дружин і наложниць. Київський князь повернув Херсонес Василеві II як віно (викуп, який має заплатити молодий батькам нареченої) за його сестру. Ясно, що при таких обставинах ні про який васалітет не могло бути й мови.Володимир хрестився сам (згідно з “Повістю временних літ” ще в Корсуні, у Криму), хрестив своїх бояр і під страхом покарання примусив хреститися всіх киян і все населення країни. Поряд зі слов'янами в Київській Русі проживало понад 20 різних народів: на півдні – печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки; на північному заході – литва, ятвяги; на північному сході – чудь, меря, весь, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печора та ін. угро-фінські народи. Християнство через Київ прийшло згодом і до них. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах. “Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем”, - так говорили в той час про воєвод князя Володимира, які хрестили Новгород. Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом, церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Так, Перун став ототожнюватися з Іллею-пророком, Ярило - зі святим Юрієм (Георгієм), давні зимові свята були приурочені до Різдва Христового і Хрещення, дохристиянське свято Великодня (назва збереглася) – до Воскресіння Ісуса Христа і т.д. Проти язичницького свята Івана Купала церква боролася багато сторіч, але так і не змогла його подолати. Так і не вдалося похитнути віру народу в “нижчі духи”. Процес християнізації на Русі розтягнувся на віки.Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Все духовенство відповідно ділилося на "біле" і "чорне". При церквах мешкали численні служителі: крім священика, були т.зв. "церковні люди" - ігумен, диякон (“біле духовенство”), а також просфірниці, паломники, лікарі, задушні люди (невільники, подаровані церкві); сюди ж приймали інвалідів. Оскільки православне християнство не передбачало обітниці безшлюбності для “білого” духовенства, всі церковні люди могли мати сім'ї, члени яких також жили при церквах. Вони не підлягали світському суду, їх судив єпископ. Духовні звання часто переходили з покоління в покоління.Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051 р.). Чернецтво, або “чорне” духовенство, найбільш повно і наочно втілювало ідеї зречення від мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу. Ченці, на відміну від церковних людей, жили передусім за рахунок власної праці, а не за рахунок подаянь від парафіян, давали обітницю безшлюбності. Життя перших київських ченців - Антонія, Феодосія Печерського та інш. - було винятково важким, наповненим виснажливою фізичною працею, самообмеженнями, молитвами. Пізніше з'являються справжні подвижники чернецтва - ченці-самітники, які здійснювали аскетичні подвиги: Даміан, Іван-Самітник, князь Святенник та інш. Систематичні пости стають нормою не тільки для ченців, але і для всіх віруючих. Їсти жирну їжу, наприклад, у Великий піст стало вважатися гріховним. У XIII ст. в Київській Русі було біля 50 монастирів, з них 17 - у самому Києві. Вищі посади в церковній ієрархії займає тільки "чорне" духовенство. Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві розповсюджуються ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощення, які орієнтували людину на послух. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного. Прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності наслідків його для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів - церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха. Єдність релігії з іншими європейськими країнами робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства. Незважаючи на політичні протиріччя, християнство зблизило Русь з Візантією - найбільш розвиненою феодальною державою з передовою культурою. Прийняття християнства позначилося на всьому духовному житті суспільства, привело до значного його збагачення.

5. Усна народна творчість Київської Русі.Одним з виявів високого рівня розвитку культури Київської Русі була поява оригінальних літературних творів: історичних, філософсько-публіцистичних, юридичних, художніх та церковних.

Виникнення і розквіт літератури Київської Русі тісно пов'язані з соціально-економічним розвитком країни, поширенням писемності та усною народною творчістю — фольклором. Головним спрямуванням фольклору, що відбивав народну ідеологію, було звеличення простої людини. Ще задовго до виникнення писемності у східних слов'ян існувала багата усна творчість: обрядові пісні, легенди, загадки, приказки, заговори, заклинання, епічні та ліричні пісні. Пізніше особливо поширилися епічні пісні — билини, які присвячувалися важливим подіям у житті народу, боротьбі Київської Русі з ворогами, різним соціально-побутовим явищам. Відомі билини так званих київського та новгородського циклів. Серед них найраннішими вважаються билини про богатиря Святогора. Улюбленими героями билин київського циклу, що належать за змістом до часів Володимира Святославича, були воїни-богатирі Ілля Муромець, Добриня Микитич та Альоша Попович. Найбільш популярний герой серед них — Ілля Муромець — селянський син, узагальнений образ руського воїна-патріота, безкорисливого захисника Руської землі, «удов і сиріт».Популярний герой народного епосу — селянин-орач Микула Селянинович, в образі якого оспівувалася велич селянської праці. До найбільш відомих і поширених билин належали: «Ілля Муромець і Соловей-розбійник», «Ілля Муромець та Ідолище», «Добриня і Змій», «Добриня і Василь Казимирович», «Альоша Попович і Тугарін Змієвич», «Добриня Микитич і Альоша Попович», «Ілля Муромець і Калін-цар» та ін.Усна народна творчість справляла великий вплив на літературу Київської Русі, на її форму, мову і стиль. Особливо це позначилося на історичних творах. Виникнення історичної літератури тісно пов'язане з розвитком суспільної свідомості, інтересом до минулого рідної землі, намаганням визначити місце Русі серед інших країн світу. Важливою подією давньоруської дійсності стала поява літописання.Однією з проблем вивчення давньоруського літописання є встановлення часу появи першого історичного твору. Вагомий внесок у вивчення давньоруського літописання зроблений українськими вченими. Виникнення першого історичного твору на Русі відноситься ними до раннього часу Так, Б. О. Рибаков вважає, що окремі записи історичного характеру велися у Києві ще за часів князя Аскольда (Осколда), тобто починаючи з другої половини IX ст. Це був так званий «Літопис Осколда», відголоси якого збереглися у пізнішому Никонівському літописі.На думку Д. С. Лихачова, появі давньоруського літописання передувало «Сказання про початкове поширення християнства на Русі» — твір, який ще не мав хронологічної канви і торкався лише церковної історії Київської Русі.Написання першого літописного зводу на Русі за останніми дослідженнями датується 996—997 pp. Це був історичний твір, в якому підбивалися підсумки діянням Володимира Святославича та його попередників. Звід, як вважає Б. О. Рибаков, закінчувався словами: «И живяше Володимер по устроенью отьню и дедню».У 1037—1039 pp. при Софійському соборі у Києві написано літопис, який дослідниками умовно названий Найдавнішим Київським зводом. Його автором, можливо, був згаданий письменник та політичний діяч Іларіон. Закінчувався звід великою статею, що вміщувала похвалу будівничій та просвітительській діяльності Ярослава Мудрого.З другої половини XI ст. літописання продовжувалося в Києво-Печерському монастирі. Тут у 1072—1073 pp. ігумен монастиря Никон склав літописний звід. Никон приділив багато уваги літературній обробці тексту, уточненню хронології, залученню нових матеріалів. Він уніс до літопису розповіді про походи на греків київських князів: Аскольда, Олега, Ігоря та Святослава. Існує думка, що саме Никон — автор основного тексту літопису 1037—1073 pp.У 1093—1095 pp. ігумен Іоанн написав звід, названий дослідниками Початковим. У ньому знайшло своє відбиття посилення князівських усобиць та боротьба Русі з половцями.1113 р. написана «Повість временних літ» — найбільш видатний історичний твір Русі. Її автором був чернець Києво-Печерського монастиря Нестор. «Повість временних літ», якою починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу, краще збереглася у двох пізніших списках. Більш ранній з них — Лаврентіївський список «Повісті временних літ» — входить до складу Владимиро-Суздальського літопису, який 1377 р. переписав чернець Лаврентій. В Іпатіївському списку початку XV ст., крім «Повісті временних літ», вміщено ще Київський (XII ст.) та Галицько-Волинський (XIII ст.) літописи.«Повість временних літ» за змістом — складний твір. До нього ввійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його наступниками та редакторами. Головна мета Нестора — з'ясувати походження Русі. «Повість» розпочинається історико-етнографічним оглядом. Автор багато уваги приділяє розповіді про розселення слов'янських племен та географічному опису Русі. Він перелічує річки та шляхи, що пов'язують Русь з іншими країнами, описує шлях «от Грек», а також по Волзі до Каспійського моря, згадує частини світу — Європу, Азію, Африку (Північну). У літописі подаються докладні відомості про звичаї слов'янських племен та народів, що їх оточують. У ньому вміщено такі літературні твори, як «Повчання» Володимира Мономаха своїм дітям та його лист до Олега Святославича, оповідання про осліплення Василька Теребовльського; уривки з перекладних творів: Хроніки Георгія Амартола, «Житія Василія Нового», «Літописця вскоре» Никифора; офіційні державні документи — договори Русі з греками тощо. «Повість временних літ» — це загальноруський літописний звід і літературно-енциклопедичний твір, в якому читач знаходив відповідь на всі питання історії, що його цікавили. Він відбиває ідеологію панівної верхівки Русі — князівську та дружинно-боярську. У «Повісті» вперше зроблено спробу визначити місце Русі у загальноісторичному процесі, пов'язати руську історію з світовою. У творі послідовно проводиться ідея збереження та захисту Руської землі, засуджуються князівські чвари.

«Повість временних літ» доведена до 1110 р. У 1113 p., після народного повстання у Києві, князем став Володимир Мономах. На його замовлення у 1116 р. «Повість» переробив ігумен Видубицького монастиря Сильвестр, а 1118 р. — син Мономаха Мстислав або близька до нього особа. Мета переробки полягала в тому, щоб висунути на перший план Володимира Мономаха й показати його як мудрого князя, захисника Руської землі від половців. «Повість временних літ» у редакції Сильвестра дійшла до нашого часу в Лаврентіївському списку літопису. Закінчується вона авторською припискою 1116 р.У період феодальної роздробленості характер давньоруського літописання значно змінюється. Виникають нові літописні центри у Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському, Переяславі-Залісському, Владимирі на Клязьмі, продовжується літописання у Новгороді та інших містах. З'являються нові оригінальні форми історичних творів: сімейні та родові князівські літописи, життєписи князів, повісті про княжі злочини.У XII ст. київське літописання продовжувалося у Видубицькому монастирі. Тут за князя Рюрика Ростиславича ігумен Моїсей склав Київський літописний звід — цікавий історичний та літературний твір часів феодальної роздробленості Русі. До нього ввійшли: життєпис київського князя Ізяслава Мстиславича, князівські літописи Ігоря Святославича та Святослава Ольговича, родовий літопис смоленських Ростиславичів, повість Кузьмищі Киянина про вбивство Андрія Боголюбського тощо.

У середині XIII ст. важливим центром літописання стало галицьке місто Холм. Тут складено початкову частину Галицько-Волинського літопису — звід Данила Галицького, доведений до 1260 р. Головну увагу літописець приділив опису боротьби з крамолою бояр, звеличенню князя та дружини. До літопису ввійшли: перелік київських князів від Аскольда до воєводи Данила Галицького — Дмитра, документи канцелярії та княжого архіву. Галицький літопис — зв'язне оповідання, але початкова частина його не має хронологічної прив'язки. Значне місце в ньому посідають народні приказки, вислови та прислів'я. Волинська частина літопису написана в останні роки життя володимиро-волинського князя Володимира Васильковича і продовжувалася за його наступників.Оригінальних літературних пам'яток XI та XII ст. збереглося порівняно небагато. Це поодинокі твори, що випадково вціліли від вогню пожеж, ворожих погромів та плину часу. Деякі з них, дуже поширені в свій час, дійшли до наших днів в окремих, часто пошкоджених примірниках, до того ж у складі пізніших, багато разів переписаних творів. Найбільш визначні серед них «Слово о законі і благодаті...» Іларіона, «Повчання» дітям Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Ходіння Даниїла» та ін.Одним з найбільш ранніх оригінальних давньоруських творів XI ст., що дійшли до нашого часу, є «Слово о законі і благодаті...» Іларіона, написане між 1037 і 1051 pp. Твір складається з трьох частин. Спочатку автор торкається питань середньовічної церковної історії. Далі він розвиває основну думку твору — думку про рівноправність народів у духовному та політичному житті. Він доводить, що народу Русі не потрібна опіка Візантії, це — новий народ, якому належить майбутнє.Остання частина твору, сповнена піднесення, присвячена Володимиру Святославичу. Іларіон порівнює діяння Володимира та княгині Ольги з діяннями візантійського імператора Константина і його матері Олени. Іларіон цілком ігнорує думку про норманське походження Русі й призвання варягів, він навіть зовсім не згадує Рюрика. Говорячи про князів — попередників Володимира, автор високо ставить авторитет Руської землі, яка «відома и слышима есть всіми четырьми конци земли». Іларіон згадує й продовжувача «добрих дел» Володимира — його сина Ярослава, перелічує й звеличує його заслуги, будівничу діяльність, особливо побудову Софійського собору в Києві.Видатною пам'яткою юридичної літератури є «Руська правда» — збірник законів, складений у XI—XII ст. на основі звичаєвого права східних слов'ян. Відомі дві основні редакції «Руської правди»: коротка та розширена. Коротка редакція складається з «Найдавнішої правди», або «Правди Ярослава», та законів його синів — «Правди Ярославичів». У «Руській правді» знайшли відображення розвиток феодальних відносин на Русі, загострення класової боротьби. Багато статей в ній присвячено захисту феодальної власності. «Руська правда» — важлива пам'ятка феодального права давньої Русі.Нестор, пізніше автор «Повісті временних літ», наприкінці XI ст. написав «Чтенія о житії і о погубленії... Бориса і Глеба». Це агіографічний твір, в якому розповідається про життя князів Бориса та Гліба, вбитих за наказом Святополка Володимировича під час боротьби за київський стіл. Прославляючи Бориса та Гліба, автор водночас гостро засуджує непокірність молодих князів старшим і тим самим підкреслює непорушність принципу старшинства серед князів. В іншому творі — «Житії Феодосія Печерського» — Нестор змалював яскраву картину давньоруського життя, насичену багатьма побутовими подробицями.На початку XII ст. на Русі з'явилися твори мандрівників-прочан. Подорожі на прощу, до «святих місць» у Палестину, набули у XII ст. значного поширення. Про «ходіння» не раз згадується у літописі. Одним з таких прочан був ігумен Даниїл — можливо, виходець з Чернігівської землі. На початку XII ст. він відвідав «святі місця», прожив там два роки й залишив ґрунтовний опис всього, що бачив. Твір «Ходіння Даниїла» пронизаний ідеєю патріотизму. Це твір-путівник або, правильніше, подорожні нотатки, написані простою мовою, без ораторських прикрас. «Аз написах не хитро, но просто», — каже він. Завдяки цьому твір був доступний для всіх верств населення і тому швидко набрав значного поширення.1115 р. минало сто років з дня смерті Бориса та Гліба. У зв'язку з цим, вірогідно, з'явився твір «Сказання про Бориса та Гліба», автором якого, можливо, був Лазар з м. Вишгорода, але питання про авторство ще остаточно не розв'язане. У творі є багато різних відомостей історичного характеру, відсутніх в інших джерелах.До Лаврентіївського літопису під 1096 р. ввійшли літературні твори Володимира Мономаха «Повчання» дітям та лист до Олега Святославича. Літературна форма «Повчання» у вигляді звернення батька до дітей не була новою. Вона характерна для середньовічної літератури і набула поширення на Русі. До Ізборника 1076 р. вміщено, наприклад, згадане «Слово некоего отца к сину своєму...»Ідейна основа «Повчання» Володимира Мономаха — тривога за долю Русі. Мономах, який був очевидцем великих соціальних конфліктів (повстання 1113 р. у Києві), в своєму творі затушовує класові суперечності та намагається довести необхідність зміцнення внутрішнього миру на Русі. Героєм твору є ідеальний князь — захисник рідної землі. Він протиставляється князям, що прагнуть лише до особистого збагачення та влади.До церковної літератури XII ст. належать твори Климента Смолятича — другого після Іларіона митрополита з руських, поставленого за Ізяслава Мстиславича. Климент був освіченою людиною, літопис називає його «книжником» і «філософом». Він написав багато творів, але до нашого часу збереглося лише його «Посланіє просвітеру Фомі» — особі, близькій до смоленського князя Ростислава Мстиславича. «Посланіє» Климента свідчить про обізнаність освічених людей Русі з творами видатних античних авторів.

Відомий письменник XII ст. Кирило Туровський — автор багатьох творів, головним чином повчань, проповідей («Слів»), молитов. Кирило Туровський мав ораторський та поетичний талант, знав грецьку мову й літературу. На його творчості позначилися характерні риси грецької літератури — драматизм, символізм, протиставлення позитивного та негативного тощо. У творах Кирила Туровського с чимало реалістичних рис. Судячи з його «Притчі про людську душу і телеса», Кирило Туровський брав участь у політичній боротьбі проти Андрія Боголюбського.Справжнім шедевром художньої літератури Київської Русі XII ст. є «Слово о полку Ігоревім». «Слово» написане у тяжкий час, позначений посиленням нападів на Русь кочовиків. У ньому розповідається про один з трагічних епізодів боротьби з кочовиками — невдалий похід проти половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича у 1185 р. Мета походу — розгромити кочовиків та «поискати града Тьмутороканя либо испить шеломом Дону». Цей сміливий план заздалегідь був приречений на невдачу через нерівність сил. Перший день походу приніс русам перемогу. На другий — половці, зібравшись з силами, оточили Ігореве військо. Три дні тривала нерівна кривава битва. Руське військо зазнало поразки. Ігор та три інших князі потрапили у полон. Розгром війська Ігоря засмутив Русь. Поразку автор «Слова» бачить не в карі божій за гріхи князя, як вважав літописець, а у відсутності єдності та сепаратистських тенденціях князів.Поет розуміє, що князівські незгоди гублять Руську землю. Звертаючись до далекого минулого, він пригадує князівські чвари за Олега Святославича. В його словах — пересторога. Минулі битви принесли багато лиха, але такої кровопролитної поет не пригадує. Так автор порівнює сучасні події з минулими. В уста Святослава Всеволодовича, київського князя, він вкладає «золоте слово» — заклик до єднання князів. «Чи не прилетів би ти здалека, щоб подбати про батьківський золотий стіл?» — звертається поет до Всеволода Суздальського. На допомогу Ігорю він закликає Рюрика Ростиславича, Ярослава Осмомисла Галицького, волинського князя Романа Мстиславича та ін.Сповнений тонкого ліризму плач Ярославни — дружини Ігоря. Ярославна відчуває біду, вона хоче полетіти до свого коханого зозулею, звертається до сонця, вітру, Дніпра — просить допомогти Ігорю. «О вітре, вітрило!

Чому, господарю, силою вієш?

Чому мечеш ворожі стріли

На крилах своїх легких

Проти воїнів мого милого?

Чи то мало тобі шугати під хмарами,

Кораблі на синім морі гойдаючи?

Чому, господарю, по ковилі срібній

Розсіяв ти мої радощі?»

«Слово о полку Ігоревім» — талановитий художній і пристрасний публіцистичний твір, який висував актуальну ідею часу — об'єднання всіх сил Руської землі для боротьби а ворогом. «Суть поеми — заклик руських князів до єднання якраз перед навалою власне монгольських полчищ», — писав К. Маркс. Автор «Слова» відобразив думки, почуття й сподівання народу. На прикладі поразки Ігоря він показав, до чого призводять князівські незгоди та усобиці.

Хто автор «Слова» — невідомо. Останнім часом найбільш обгрунтовану думку висловив Б. О. Рибаков, який вважає, що автором «Слова» є київський боярин Петро Бориславич.

Багато літературних творів містить «Києво-Печерський патерик», складений в кінці XII — на початку XIII ст. До збірника ввійшли житія святих, повчання, різні оповідання тощо. «Патерик» створений ченцями Києво-Печерського монастиря. У складі його є кілька творів, написаних значно раніше відомими давньоруськими письменниками. Феодосію Печерському належать десять повчань («Слів») до братії. Тут вміщені згадані твори Нестора «Чтенія о житії і о погубленії... Бориса і Глеба» та «Житіє Феодосія Печерського». Найбільше місця у «Патерику» займають послання суздальського єпископа Симона до печерського ченця Полікарпа та Полікарпа до ігумена Акіндіна. Останній твір містить особливо цікаві відомості. У ньому у вигляді переказів розповідаються подробиці побудови головної Печерської церкви Богородиці. Серед них: «Про Шимона, князя варязького», «Про зодчих», «Про живописців», зокрема про київського художника Аліпія.

Література Київської Русі досягла значних успіхів у своєму розвитку. В XI—XII ст. творили видатні письменники, що написали талановиті історичні, публіцистичні та художні літературні твори. «Слово о законі і благодаті...» Іларіона, «Повість временних літ» Нестора, «Слово о полку Ігоревім» — найвизначніші шедеври літературної спадщини Київської Русі, що дійшла до нас.

Питання походження слов'янської писемності ще не повністю з'ясоване. Справа ускладнюється тим, що до нашого часу збереглося дві слов'янські азбуки — глаголиця та кирилиця. Яка з них давніша і яку винайшов слов'янський просвітитель Кирило, ці питання залишаються предметом дослідження вітчизняних і зарубіжних учених.

Болгарський письменник Чорноризець Храбр на початку X ст. так уявляв собі виникнення слов'янської писемності: «Прежде оубо словяне не имеху книгъ, ноу чрьтами и резами чьтехоу и гатаахоу, погани суще, крьстивше же ся, римскими и гречьскыми письмены ноуждаахоуся (писати) словенскоу речь безь оустроения... и тако бешоу многа літа». За Храбром, слов'яни спочатку не мали писемності, а лічили та гадали за допомогою рисок і зарубок. Потім, з появою християнства, вони почали користуватися грецькими та латинськими літерами. Подальший розвиток слов'янської писемності Храбр пов'язує з винаходом азбуки Кирилом. Більшість учених вважає, що це була глаголиця.Накреслення літер кирилиці, вірогідно, взяте з візантійського уставу VI—VIII ст. Цю думку висловив російський вчений І. І. Срезневський. Кирилиця поступово виникла з грецького уставу, літерами якого слов'яни користувалися для свого письма, згідно з повідомленням Храбра, а глаголицю винайшов Кирило. У наш час цю гіпотезу поглибив та доповнив новими матеріалами болгарський учений Є. Георгієв. Слов'яни, на його думку, користуючись грецьким алфавітом, поступово доповнили його деякими літерами, необхідними для точнішої передачі фонетики слов'янської мови. Така протокирилівська писемність існувала досить довго. У 60-х роках IX ст. Кирило винайшов глаголицю, але вона великого поширення не набула, бо накреслення її літер було занадто складним.На початку X ст. у м. Преславі за болгарського царя Симеона (893— 927) офіційним стало протокирилівське письмо; вдосконалене, воно здобуло назву «кирилиці».

Кирилиця, таким чином, являла собою складну, творчу переробку грецького алфавіту. До її складу ввійшла майже половина літер, невідомих грецькій писемності (19 з 43), які були введені до кирилиці для точнішої передачі фонетичних особливостей слов'янської мови. Отже, кирилиця, як і глаголиця, цілком оригінальна слов'янська система письма.Виникнення писемності у східних слов'ян пов'язане з їх політичним та соціально-економічним розвитком у IX ст. Саме в цей час сформувалася давньоруська держава — Київська Русь, розвивалися феодальні відносини. Писемні джерела переконливо свідчать про знайомство з писемністю на Русі задовго до офіційного введення християнства в 988 р. На це, можливо, вказує знахідка Костянтином (Кирилом) Філософом у Корсуні євангелія та псалтиря — книжок, писаних «руськыми письмены». Про існування писемності на Русі свідчать договори з греками, тексти яких переписані у «Повісті временних літ». Доведено, що договори укладались у двох примірниках. Один з примірників договору, той, що залишився на Русі, ще у давнину був перекладений слов'янською мовою. У договорі 911 р. згадується про звичай руських писати духівниці на випадок смерті. Один із пунктів договору 944 р. вимагав, щоб посли або купці, які прямували до Царграда, мали при собі спеціальні грамоти, підписані князем, а не золоті та срібні печатки, як раніше. Все це свідчить, що писемність на Русі у цей час вже набула поширення не тільки в державних установах, а й у побуті.

Існування писемності на Русі до 988 р. засвідчується й археологічними знахідками. Під час розкопок гнездовських курганів поблизу Смоленська було виявлено корчагу другої чверті X ст. — велику керамічну посудину для зберігання рідких або сипучих речовин. На ній є напис: «Гороухща» або «Гароушна», що вказує на вміст посудини, можливо, — гірчиці або пального.

Загадкову знахідку було виявлено у Софійському соборі в Києві. Графіто, видряпане на стіні, нагадує азбуку, що складається з 23 грецьких та чотирьох (Б, Ж, Ш, Щ) слов'янських літер. Останні, можливо, призначалися для поліпшення передачі особливостей слов'янської фонетики. Накреслення літер графіто аналогічне кирилиці. Але це не кирилиця з 43 літер і не азбука з 38 літер, яку згадував Храбр, і не грецький алфавіт з 24 літер. Якщо це не випадковий напис — знахідка відображає якийсь перехідний етап слов'янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати перші слов'янські літери. Дальші епіграфічні дослідження дадуть можливість перевірити це припущення.Наведені пам'ятки свідчать також, що на Русі у IX—X ст. письмо було не глаголичним, а подібним за графікою до кирилівського.Писемність на Русі з'явилася, мабуть, у 60—70-х роках IX ст. Про це до деякої міри можна судити на підставі згадки у Никонівському літописі під 864—867 pp. про похід київського князя Аскольда на Царград, угоду з греками та часткову християнізацію Русі. Це повідомлення підтверджується грецькими джерелами, зокрема «Окружним посланням» Фотія.Із впровадженням християнства на Русі в 988 р. разом з писцями та богослужебними книгами з Болгарії прийшло досконале слов'янське письмо — кирилиця, якою написані книжкові пам'ятки XI ст.: Остромирове євангеліє, Ізборники 1073 та 1076 pp. та ін.Донедавна єдиним джерелом, на підставі якого можна було судити про давньоруську писемність, були тільки згадані книжкові пам'ятки. Останнім часом археологічними дослідженнями виявлені нові матеріали, що мають велику цінність для вивчення писемності Русі та поширення її серед різних верств населення. Так, важливе значення мають написи на різних виробах: пряслицях, ливарних формочках, господарських посудинах — корчагах, голосниках та цеглі, металі, дереві тощо.Написи на пряслицях — це частіше за все позначення власника речі: «Потворин пряслень», «Княжо єсть», «Молодило», «Невесточ», «Янка вдала пряслень Жирці» та ін. Написи на корчагах робилися для визначення вмісту цих великих посудин, наприклад «Ярополче вино», «Гороухща»; але іноді на них трапляються імена або побажання майстрів, що їх виготовляли.Часто зустрічаються написи й на металевих виробах. Цікавий напис майстра на руків'ї меча (X—XI ст.), виявленого у с. Хвощеватій на Полтавщині, на лезі якого інкрустовано дротом: «Коваль Людота».Визначними пам'ятками писемності є знайдені у Новгороді та деяких інших давньоруських містах берестяні грамоти. Це здебільшого переписка городян про різні господарські справи: купівлю землі, готовність до сівби, боргові зобов'язання лихварям, духівниці на випадок смерті тощо. Берестяні грамоти писалися чоловіками, жінками і дітьми (знайдено шкільні вправи хлопчика Онфіма). Новгородські берестяні грамоти — яскраве свідчення того, що писемність відігравала важливу роль в економічному й культурному житті середньовічного феодального міста та його околиць.Важливе значення має також дослідження давньоруських написів (XI—XIV ст.), зроблених відвідувачами на стінах стародавніх архітектурних будов, зокрема Софійського собору у Києві. Тут виявлені написи: про смерть 1054 р. «царя нашого» Ярослава Мудрого, про чотирилітнє князювання в Києві Святослава Ярославича, про мир, укладений під Києвом на Желяні Святополком Ізяславцчем, Володимиром Мономахом й Олегом Святославичем, та ін. Великий напис зроблено з приводу внесення до Софії десятини від продажу Боянової землі, що, можливо, мала якесь відношення до славетного Бонна з «Слова о полку Ігоревім».

Серед авторів графіті — представники різних верств населення міста. Тут і особи князівської адміністрації: соцький — боярин Ставр Городятинич, оспіваний у давньоруських билинах (Ставр Годинович), княжий мечник Василь, отроки і писці-професіонали — Іван, дяк Давидів та Лука, дяк з м. Турова, залежні люди — прощеник Михаль. Багато написів зроблено ченцями, попами, куццями. Серед них, безперечно, були й такі, що мали відношення до переписування книжок та літописання. Серед авторів графіті є не тільки кияни, а й жителі давньоруських міст Білгорода, Білої Вежі (Остерської), Турова, Полоцька, Чернігова. У соборі відкрито фрагменти глаголичних написів, що свідчить про знайомство на Русі з цим письмом, і, нарешті, стародавню азбуку, про що згадувалося вище. Графіті виявлені також у Новгороді, Старій Ладозі, Смоленську, Чернігові.

Високого рівня давньоруська писемність досягла у книжковій справі. За Ярослава Мудрого в Києві при Софійському соборі було засновано спеціальну майстерню з книгосховищем, де переписували книжки та робили переклади з грецьких оригіналів. Про ці події так розповідає «Повість временних літ» під 1037 р.: «И собра (Ярослав) писці многы и перекладаше от Грекъ на словеньское писмо. И списаша книгы многи... написавъ положи в святій Софьи церкви, юже созда самъ».Однією з найдавніших книжкових пам'яток є Остромирове євангеліє 1056—1057 pp. Це велика з художнім смаком оздоблена літургійна книга. Текст її написано на пергаменті крупним уставом (урочистим письмом) у два стовпчики. На трьох аркушах вміщені мініатюри, які за технікою виконання нагадують давньоруські емалі. Вони зображують євангелістів Іоанна, Луку, Марка. Текст прикрашено художніми заставками, що подібні до орнаментів Софійського собору у Києві, та великими початковими буквами-ініціалами, розмальованими фарбами. Назва євангелія походить від імені новгородського посадника Остромира — замовника книги. Переписав книгу, як видно з приписки на останньому аркуші, дяк Григорій з помічниками.У XI ст. з'явилися книги для світського читання з текстами повчального характеру, так звані Ізборники; два з них збереглися до нашого часу. Перший виготовлений на замовлення київського князя Святослава Ярославича 1073 р. Це збірник творів різних грецьких авторів богословсько-філософського змісту. Більшу частину книги займають так звані Анастасієві відповіді. Цікаві також статті Євсевія про назви місяців у різних народів, Георгія Херовоска «О образех» — міркування про поетичні тропи та фігури: алегорії, метафори тощо. До Ізборника входять, крім того, уривки з грецького «Літописця вскоре» Никифора.Малюнок на другому аркуші Ізборника дає яскраве уявлення про мистецтво книжкової мініатюри XI ст. Він зображує замовника книги Святослава Ярославича з родиною. Князь у синьому плащі-корзно, отороченому золотою каймою та застібнутому фібулою біля правого плеча. На голові — князівська напівсферична шапка з хутряною опушкою. Княгиня одягнута у довгий з широкими рукавами одяг, підперезаний золотим поясом. На голові — платок. Сини князя зображені у червоних каптанах, теж підперезаних поясами. У збірнику є й інші барвисті мініатюри. Цікаві малюнки на полях книги. Це знаки зодіаку: Діва, Стрілець, Рак, Єдинорог тощо. Текст прикрашено чудовими заставками, кінцівками, ініціалами, писаними золотом та фарбами.Другий Ізборник 1076 р. починається «Словом некоего калугера (ченця) о четьи книг», в якому говориться про користь освіти: «Добро есть, братие, почитанье книжное...».Збірник містить дидактичні статті, в яких відбиті етичні погляди панівної верхівки. Серед них, крім вказаного «Слова некоего калугера», є ще: «Наказаніе богатим», «Слово некоего отца к сину своєму...» та ін. Існує думка, що Ізборник 1076 р. був складений руськими книжниками.З пам'яток книжного письма XI ст., що дійшли до нас, можна назвати ще Архангельське євангеліє 1092 p., а також так звані службові мінеї 1095, 1096, 1097 pp. — книги, що призначалися до церковної служби.Значно більше збереглося писемних книжних пам'яток XII ст. Серед них головне місце посідає розкішно оздоблене Мстиславове євангеліє (близько 1115 p.). Книга написана у два стовпчики красивим уставом на 213 аркушах. Початкові рядки тексту писані розчином золота. Вони прикрашені великими ініціалами та художніми заставками, розмальованими фарбами й золотом. На окремих аркушах зображено традиційних євангелістів. Книга оправлена в коштовну палітурку з срібла філігранної роботи, прикрашену бляхами з золота, на яких є кілька кіотців з емалі з зображеннями святих. В приписці до книги зазначається, що текст євангелія переписаний поповичем Олексою, а писав золотом інший майстер — Жаден. Дорогоцінна оправа з срібла, золота та коштовного каміння частково виконана у Царграді, куди возив книгу княжий тіун Наслав, а вся робота над нею завершена у Києві.Юр'ївське євангеліє (1119—1128) є зразком порівняно скромно оздобленої книги. У ньому також багато заставок, виконаних з особливою художньою фантазією і великою майстерністю, ініціалів у вигляді зображень звірів, птиць, людських постатей, рослинного плетива. Ці малюнки мають безпосередній зв'язок з давньоруським фольклором. Художнє оформлення книги хоч і виконане з великим смаком та вмінням, але просто, за допомогою лише кармінової фарби. Назва євангелія походить від Юр'ївського монастиря у Новгороді, для якого воно було переписане, можливо, у Києві.Богослужебні книжки не належали до оригінальної давньоруської літератури, оскільки вони переписувалися з болгарських рукописів, але високий рівень їх виконання, художні якості заставок та мініатюр вказують на давні сталі традиції у справі переписування та оздоблення книжок на Русі.Швидкий розвиток писемності був пов'язаний із загальним піднесенням культури та духовними потребами давньоруського населення. У XI — першій половині XIII ст. писемність вже обслуговувала майже всі сфери життя феодального суспільства Русі. Урочистим уставом переписувалися церковні та богословсько-філософські книжки, писалися князівські грамоти, договори та інші офіційні документи. Купці, городяни та ремісники писали берестяні грамоти, робили написи на різних виробах і на стінах будов. Все це свідчить про велике поширення писемності не тільки серед панівної верхівки та служителів церкви, а й серед інших верств населення. Центрами переписування книжок на Русі, крім Києва, можна назвати ще міста: Новгород, Ростов, Рязань, Псков, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський та ін.