Трипільська культура.Пізньотрипільські поселення розташовувалися на високих ділянках плато правого берега Дніпра. Це були відносно великі довгочасні поселення, на яких налічувалося до півсотні різних за розмірами жител та господарських споруд. Будівлі розміщувалися колом, з входом від центра. Своєю конструкцією вони майже не відрізнялися від типових трипільських наземних жител попереднього часу. Матеріальна культура в цілому продовжувала розвиватися в дусі місцевих традицій, зберігаючи свої особливості. Землеробство й скотарство, як і раніше, лишалися провідними формами господарства. Розвивалися ремесла. Місцеві племена підтримували постійні зв'язки з рештою трипільських племен. Це був період спокійного господарського та культурного розвитку. Проте і перед трипільськими племенами Середнього Подніпров'я постала загальна для всіх трипільських племен проблема відносного перенаселення. Для того, щоб урятувати себе від голоду та злиднів, вони змушені були розселюватися на нові землі. Зі сходу на Лівобережжі трипільцям протистояли войовничі степові скотарські племена. Тому місцеве трипільське населення подалося далі на північ та північний схід, у райони, де проживали нижчі за рівнем розвитку племена з неолітичним характером господарства, культури та побуту. Окремі родові общини трипільців поступово просувалися далі на північ від гирла Стугни, освоюючи нові землі в Подніпров'ї. Опинившись у середовищі хоч і слабіших, але чужих і ворожих племен, пізньотрипільські родові общини для заснування поселень обирали добре захищені в природному відношенні місця. Це були невеликі поселення, які налічували з десяток жител. Спочатку споруджувалися тимчасові житла землянкового типу, а згодом, прижившись на цих місцях, переселенці почали будувати типові для трипільців довгочасні наземні житла. Поступово трипільські племена, просуваючись все далі на північ та північний схід, дійшли до гирла Десни, перейшли на лівий берег Дніпра, заснували свої поселення вище по Десні, на сході вони досягли р. Трубежа (поселення біля с. Лукашів).З часом у цьому районі виникло ще одне родоплемінне об'єднання з досить своєрідною, багато в чому відмінною від інших пізньотрипільських племен матеріальною культурою, яка дістала назву софіївської (від с. Со-фіївки поблизу Києва, де вперше було відкрито й досліджено пізньотри-пільський могильник). Софіївські племена, крім виробництва звичайних для енеолітичних племен знарядь праці та предметів побуту, багато уваги приділяли виготовленню зброї. Це були переважно оригінальні за формою бойові кам'яні сокири та молоти, а також невеликі, добре оброблені крем'яні вістря до стріл. З міді вироблялися кинджали, вістря до списів та дротиків, прикраси — пронизки, підвісні кільця. Про тривожний, неспокійний час і особливу повагу до воїнів свідчать багаті поховання воїнів зі зброєю. Саме тоді з'явилися масові родові могильники з трупоспаленням (Софіївка, Чернин, Червоний Хутір, Зава-лівка поблизу Києва). Поширений у софіївських племен обряд трупоспалення був характерним лише для них. Разом з тим у матеріальній культурі софіївські племена зберігали багато специфічних рис, притаманних трипільській культурі в цілому. Зокрема, у них простежується трипільська традиція розписувати фарбами глиняний посуд. Збереглася також традиційна трипільська антропоморфна пластика. Софіївські племена продовжували розвивати землеробсько-скотарське господарство. Особливої майстерності вони досягли у виготовленні серпів з великих крем'яних пластин. Софіївці не втрачали зв'язків із сусідніми й віддаленими трипільськими племенами. Шляхом обміну вони одержували різноманітні вироби, переважно прикраси, з Кавказу, а також сировину та мідні вироби з Балкан і Прикарпаття. Небагато відомо про історичну долю софіївських племен. Цілком ймо вірно, що вони, як і решта пізньотрипільських племен, приблизно наприкінці III тисячоліття були підкорені, а з часом й асимільовані іншими племенами, можливо — племенами так званої середньодніпровської культури. Протягом певного часу пізньотрипільські племена в інших районах, зокрема на Волині та Верхньому Побужжі, ще зберігали деякі особливості своєї культури та побуту. Але в другій половині III тисячоліття до н. е. в матеріальній культурі всіх пізньотрипільських племен простежується нівелювання. Колись такі досить своєрідні в етнографічному відношенні райони, як Верхнє Подністров'я, Побужжя та Волинь, на фінальному етапі історії трипільських племен за характером матеріальної культури вже мало чим відрізнялися один від одного. Під впливом навислої небезпеки як з заходу (з боку племен культури кулястих амфор), так і зі сходу (з боку племен ямної культури) відбувся процес консолідації пізньотрипіль-ських племен, який знайшов відображення в однотипності матеріальної культури на всій території їх поширення. В Україні виявлено величезну кількість – понад тисячу – пам`яток трипільської культури. Сліди трипільців знайдено і в Покутських Карпатах, поблизу соляних джерел, де вони виварювали сіль та будували оборонні городища. Населення на всій тереторії трипільської культури становило щонайменше 1млн. осіб.В основному це були родові або племенні тривалі поселення, що налічували від десятка до сотні жител та господарських споруд. Такі селища мали чітке планування – всі будови були розташовані кількома рядами або концетричними колами навколо великого майдану, на якому стояли одна або декілька громадських споруд-святилищ. Від майдану радіально розходились вулиці, обабіч яких були розташовані і садиби.Житла трипільців були переважно наземними і різними за розмірами (площею від 30 до 150 м2). Конструкція їх була досить складною: підлога викладалася на дерев`яному помості з глиняних опалених валків і зверху замазувалася глиною.Стіни споруджувалися на дерев`яному каркасі-плетенці і теж обмазувалися глиною, двосхилий дах перекривався солом`яними або очеретяними сніпками. Часто житла мали піддашшя. Вікна були невеликими та округлими. Всередені могла бути одна, дві або й три кімнати.В кожній кімнаті містилися піч, лежанка,сімейний вівтар-жертовник. Зовні стіни жител розмальовувались вертикальними смугами червоного жовтого та білого кольорів. Розмальовувалися карнизи вікон та дверей, стіни в середині. На Уманщині, в середині течії Південного Бугу , а також в межиріччі Дністра й Пруту виявлено величезні поселення площею до 400 га, які налічували понад 2000 жител, розташованих концетричними колами. Тут вже існувала квартальна забудова, багато будинків споруджували двоповерховими. Це були на той час найбільші в Європі, а можливо, й у світі перші справжні протоміста, в кожному з яких проживало до 25 тис. людей. Високий розвиток землеробства, скотарства, зачатки ремесел привели до соціальної диференціації суспільства.Важливо сказати про структеризацію праці, про що свідчить наявність трипільців, що займалися суто малярством, а особливо виникнення поселень малярів.Наявність скарбів свідчить про нагромадження багатства в руках окремих індивідумів. Отже, проаналізувавши попередній матеріал можна сказати, що трипільькі племена були доволі сильно розвинутими у культурному, соціальному та економічному плані, враховуючи час у який існували трипільські племена. Скідо-сарматська культура.Скіфо-сарматська доба.Вже з кіммерійських часів (початок І тисячоліття до н.е.) хліборобство знову починає набувати того значення, яке воно мало за трипільської доби. Роль хліборобської громади стає значно вищою, ніж роль скотарів і вершників. Майже весь античний світ годується українським хлібом. Знову, як і за трипілля, зростає кількість населення, відбувається збагачення людності як за рахунок експорту хліба, так і розвитку ремесел, промислів тощо. Міста втрачають свою провідну роль, а село завойовує пріоритети у господарстві. Історики-міграціоністи пояснюють такі зміни дещо спрощено: «скіфи витіснили кіммерійців», «сармати витіснили скіфів» і т.п., не утруднюючи себе поясненням, куди витіснили, звідки самі прийшли, і взагалі, що значить «витіснили».Як бачимо, навіть зміни, що відбулися у III — II тисячолітті до н.е., ще не говорять про повне знищення трипільської культури. Відмінності між скіфами й кіммерійцями було важко знайти навіть Геродоту, який жив у V ст. до н.е. Описуючи війну скіфів з кіммерійськими царями, він схиляється до думки, що це була одна з тих міжусобиць, які нам відомі і з пізніших часів Київської Русі.Кіммерійські кургани майже нічим істотно не відрізняються від скіфських: спільність антропологічних типів, рис культури і побуту свідчать про етнічну спадкоємність. Зображення кіммерійців на керамічному посуді (на одному з них є напис «кіммерієць») ідентичний зображенням скіфів на їхніх Мистецьких виробах і навіть одяг нічим не відрізняється. Початок скіфської епохи представлений в археології чорноліською культурою. Скіфи згадуються в ассірійських джерелах першої половини VII ст. до н.е. як войовничий народ, котрий з Причорномор'я проникав У Малу Азію, завойовуючи на своєму шляху місцеві племена, а в кінці цього ж століття знову повернувся в Причорномор'я. Держава скіфів у різний час простягалася від степів України до Волги й Уралу, а їхні кургани є навіть на Алтаї. На захід від Дністра жили фракійці, котрі, змішуючись зі скіфами, стали предками сучасних буковинців, гуцулів, бойків, лемків та інших етнографічних груп українців. Найбільш ранні скіфські поселення відкриті на берегах Бузького лиману (Миколаївщина). Скіфи мешкали в покритих соломою будинках із глиняною підлогою і печами, мали господарські ями-погреби для зберігання харчових запасів, збіжжя. Вони розводили домашніх тварин, переважно корів, овець, коней. З V ст. до н.е. на Подніпров'ї й Побужжі з'являються великі скіфські городища, укріплені земляними валами заввишки понад 10—12 м. Населення городища не було соціально однорідним, у верхній частині міста (акрополі) мешкала скіфська аристократія. Тут були кам'яні або цегляні будинки з глиняними печами, збудованими на дерев'яному каркасі. Сам акрополь часто був відгороджений від нижнього міста кам'яною стіною. Внизу розташовувалися ремісничі квартали з хатками на 2—3 кімнати, печами й жертовниками. Поруч — землянки-майстерні або амбари для зберігання запасів. Увесь цей комплекс обгороджувався парканом, а в центрі подвір'я будувалися власні святилища богині вогню. Найбільш відомими скіфськими городищами в Україні є Шарпинське і Пастирське (Херсонщина), Немирівське (Поділля), Мотронинське (Київщина), Більське (Полтавщина) — вони навіть більші й величніші, ніж городища князівської доби XI — ХІП ст. За Геродотом Скіфія була поліетнічною державою: каліпіди, алазони, скіфи-орачі, скіфи-землероби, скіфи-кочівники, царські скіфи «найкращі, що вважають інших своїми рабами». Незважаючи на цю, з першого погляду, строкатість, на всій території склалась однорідна культура. Однак довгий час у скіфології превалювала думка про неоднорідність скіфів, які нібито включали в себе ірано-мовні та тюркомовні кочові племена. Мабуть, і сам Геродот не зробив би таких висновків, адже він сам говорить про наявність різних соціально-господарських прошарків скіфського суспільства, про що свідчить хоча б протиставлення «царі» — «раби». Ось як це пояснював Віктор Петров: «справа йде про два соціально-господарчі прошарки в межах одного народу... Власники великих стад кочують зі своїми стадами, переганяючи стада з випасеного лугу на місце іншого випасу. Безхудобні, обробляючи земельні ділянки, лишаються на місці. Так скотарі-вершники є кочівники, хлібороби — осілі. Скотарі-вершники, кочуючи зі своїми стадами, потребують для охорони озброєних людей; тим-то при кожному стаді у кожного багатого скотаря-вершника с збройний загін». Так зароджувалися і складалися верстви (касти) праукраїнського суспільства. Якщо далеко за межами України знаходять тільки скіфські могили, то городища їхні розташовані переважно на Полтавщині, Київщині, Поділлі, Причорномор'ї. Отже, центр Скіфії був саме в Україні. І якщо мова може йти про іранізацію або тюркизацію скіфів, то хіба що такою мірою, як полонізація українців у XVI — XVII ст., або русифікація XX ст. Периферійні райони Скіфії чи навіть окремі верстви, які вступали в контакти з іранським і тюркським світом, могли зазнавати їхнього мовного впливу. А от щодо племен елліно-скіфів, то Геродот, напевно, мав рацію: етнічна спорідненість причорноморських скіфів з греками була помітною в часи Геродота, та й не дивно — одні й другі є нащадками племен усатівської археологічної культури. Що ж до іраномовних племен, то з ними воювали як скіфи, так і греки. І ця спільна боротьба з персами, мабуть, чи не найбільше зблизила їх політично і господарчо (похід Дарія на Скіфію — 512 р. до н.е.). Тюркські племена з'являються в Криму аж через тисячу років (576 р. н.е.). У культурі скіфів яскраво виділяються риси, які успадкували українці. Скіфи шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль, їм було властиве побратимство, яке побутувало ще й у Запорозькій Січі. Поминальний обряд «тризна», який справлявся на могилі померлого, був традиційним у скіфів, слов'ян, русів, українців. На археологічних знахідках скіфських курганів є зображення людей. Із золотої пекторалі дивляться на нас слов'янські очі наших пращурів. їхнє волосся підстрижене «під макітерку», одяг вишитий на плечах, рукавах і грудях. Штани широкі (шаровари) або вузькі, і, як гадають дослідники, пошиті зі шкіри, головний убір — гострокутний башлик, з якого пізніше, можливо, розвинулась і форма козацької шапки. Писемних пам'яток скіфів небагато, точніше, не встановлена їхня належність скіфам. Проте чимало скіфських слів зберегли для нас зарубіжні історики: Геродот, Пріск, Йордан та ін. Вони часто позначали ці слова своєрідними примітками: «так це в них самих називається», або «саме так його називали в цих місцях». У скіфській мові були слова «мед», «страва» які й досі вживаються в українській мові. Скіфи, як і давні українці, не мали звука ф. У сучасній українській мові майже всі слова, що мають звук ф,— іншомовного походження. Ще і нині по деяких селах України його вимовляють як хв, або п: Хведір, Пилип, хвабрика тощо. Таке ж явище було притаманне мові етрусків, які генетично є нащадками італійських пеласгів. Іншою спільною ознакою скіфської та української мов є фрикативний звук г (лат. h або грец. у), який відрізняє ці мови від російської. Ареал поширення цього звука збігається з ареалом скіфської топоніміки та археології: це басейни Дону, Дніпра, Дністра, Південного Бугу. За межами України така вимова г залишається і в деяких районах Чехії, Словаки, в Ростовській області Росії. То чи не тут нині живуть нащадки скіфів? Мовознавець В.Абаєв, котрий зібрав і дослідив майже всі відомі скіфські слова, відповідає на це питання ствердно: «Скіфів шукайте там, де замість g говорять у». На схід від скіфських володінь (Приазов'я, Поволжя, Південне Приуралля) жили скотарські племена сарматів. Генетична спорідненість їх зі скіфами не викликає сумніву, адже походження їх спільне і сягає глибокої давнини — від племен зрубної культури. Пам'ятки культури сарматів також мають спільні риси зі скіфськими: подібні орнаменти на глиняному посуді, литі з бронзи казани, котрі, мабуть, виконували роль ритуального посуду. Серед культових предметів можна також назвати бронзові дзеркала, глиняні курильниці, кам'яні тарелі, що застосовувались для розпалювання жертовного вогню. Мистецтво звіриного стилю притаманне сарматам такою ж мірою, як і скіфам. Озброєння істотно нічим не відрізнялося від скіфського: тригранні бронзові наконечники для стріл, короткі луки, довгі мечі. Про спорідненість скіфів і сарматів писав ще Геродот — він переказав легенду про походження сарматів від шлюбу скіфів з амазонками. Археологічні знахідки свідчать про привілейоване становище жінки у сарматів: багаті поховання жриць, жінок-амазонок (в кольчугах, зі зброєю тощо). З покійницею клали у могилу розбите дзеркало, гривни, що прикрашали шию, спіральні підвіски, начільні пов'язки, розшиті золотими пластинками та коштовним камінням, намисто з кольорового скла, перлів, самоцвітів тощо. В одному з таких поховань знайдені навіть залишки трону, що свідчило про високе становище похованої жінки. Одяг сарматів, про який дізнаємося з численних зображень на різних мистецьких виробах, складався з короткої сорочки, штанів, пояса, довгого плаща, скріпленого на плечі спеціальною пряжкою чи застібкою (фібулою). Типове взуття сарматів, як і скіфів, м'які шкіряні чобітки. У деяких сарматських курганах завдяки високогірному клімату (Алтай) збереглися рештки сукняних і шовкових тканин, хутряних виробів тощо. Цікавою пам'яткою сарматського ремесла є чотириколісний віз, зроблений з дерева без жодного цвяха чи металевих деталей, скріплений лише за допомогою дерев'яних шипів. Звичайно, сармати жили на далекій периферії Скіфії. Античний географ II ст. н.е. Клавдій Птолемей називає понад сотню сарматських племен. Найбільш значними серед них були стани, роксолани, язиги, аорси, сіраки, аріаки, масагети та ін. Формування сарматського етносу не було лише результатом простого розвитку скіфів — змішуючись із численними місцевими племенами, вони певною мірою змінювали свій антропологічний тип, набуваючи деяких азійських рис. Поява сарматів в Україні була ніби поверненням нащадків скіфських скотарів на землю своїх предків, де їм вже доводилося воювати за територію з місцевими скіфами. Цікаво, що назва сармати або савромати довго зберігалася у пам'яті українського народу, який традиційно вважав себе нащадком «славних роксоланів». У козацьких літописах зустрічаємо такі вислови: «наші козако-сарматські предки», «князь сарматський і гетьман усього Запорозького війська», «провінції козако-руські савроматійські» і т.ін. Можливо, це було даниною тогочасним поглядам істориків на спільне походження українців і поляків від «одного савроматійського кореня». Відомі в цей час кілька історичних творів про Україну під назвами: «Трактат про дві Сарматії» Матвія Мсховіти, «Опис Сарматії Європейської» Матвія Стрийковського, карти Сарматії Мартина Кромера. Зокрема, Стрийковський писав: «сарматські народи, які розмовляли руською мовою», або: «Як згадує Птолемей та інші, назва роксолани та роксани була відома кількасот років ще до народження Христа». Отже, чіткі хронологічні межі сарматського часу встановити нелегко. Приблизно поширення сарматів в Україні датується III ст. до н.е.— III ст. н.е. У цей період значного розвитку в Україні досягає культура античного світу. В Західній Європі в цей час поширена матеріальна культура Ла-Тен, яка з'явилась внаслідок засвоєння кельтською тубільною людністю античної грецької культури. Існування в Україні культури Ла-Тен довгий час заперечувалося. Розкопки початку XX ст. переконливо свідчать, що ця культура еллінської (середземноморської) орієнтації, починаючи з середини І тис. до н.е., поширюється в Україні і домінує над азійськими та каспійсько-малоазійськими елементами, притаманними скіфо-сарматській добі. Отже, зміни, що відбулися в людності України, не можна зводити лише до зміни скіфів сарматами: в етнічному складі народу зникають, розчиняються домішки, привнесені кочовою верхівкою скіфів, а етнічні первені осілих хліборобських скіфів зберігають своє індоєвропейство. Вони заселили країну настільки густо, що для випасу великих стад худоби скотарям-вершникам просто не залишалося місця. За Михайлом Брайчевським густота населення в цей час дорівнювала близько 10 чоловік на 1 кв. км.Зміна культури відбулася не внаслідок етнічних міграцій, а внаслідок переходу місцевого люду на вищий ступінь матеріального розвитку. Антична доба в Україні завершується близько IV ст. н.е., змінюючись слов'янською добою. В цей час відбуваються складні процеси, відомі в історичній науці як доба великого переселення народів, яка призвела до занепаду матеріальної античної культури в Україні, хоча і не знищила її повністю — посуд Галичини й Волині (чорні горщики, глеки, кухлі, прикрашені зигзагоподібними орнаментами) красномовно засвідчує збереження античних традицій і розвиток їх у сучасній етнографічній культурі українців. За результатами палеоантропологічних досліджень у часи великого переселення народів населення України принципових етнічних змін не зазнало. Іноетнічні компоненти, які потрапляли на Подніпров'я та Побужжя (готи, гуни), поступово асимілювалися місцевим людом і повністю слов'янізу валися. Чи не найбільше наукових дискусій відбулося з приводу етнічної належності гунів. З'явилися вони в Європі близько IV ст. н.е. Прихильники азійського походження гунів не могли пояснити, чому не залишилося жодних слідів (пам'яток культури) гунів на таких великих територіях, де вони панували так довго. Ніхто не хотів звертати увагу, що у давніх письменників є чимало вказівок на те, що під гунами мають на увазі слов'ян (Саксон Граматик, Адам Бременський, Лев Діакон, Олаф Далін та ін.). Але найкрасномовнішим доказом слов'янства гунів є праця Пріска Панійського, учасника і очевидця подій, які відбувалися в столиці гунів за часів царя Аттіли. Римський дипломат ототожнює скіфів, варварів, гунів, які мають близькі говірки, протиставляючи їм греків, мову яких вони вживають рідко. Цілий ряд побутових деталей скіфів нагадує етнографічні риси українського побуту: люди живуть в хатах, сіють хліб, а не кочують степами, як тюрки. Царя зустрічає хор дівчат, виявляючи цим велику шану володареві. Описаний царський терем щедро прикрашений різьбленням по дереву, а всередині застелений тканими килимами. Князівський бенкет нагадує церемонію часів Київської Русі. Та незважаючи на публікацію цієї давньої пам'ятки, багато вчених не хотіли відходити від традиційних поглядів на походження гунів. Нині, мабуть немає підстав розглядати гунів як тюркомовний етнос; це вірогідно була спільна назва племен Південно-Східної Європи (як осілого населення, так і кочівників), які мали виразні риси слов'янської культури.Візантійська культураПротягом усієї своєї тисячолітньої історії Візантія була центром своєрідної культури, яка формувалася під впливом римської, грецької та елліністичної традицій. Слід підкреслити, що культура Візантії — це своєрідний міст від античності до середньовіччя. Одночасно цей міст єднає культури Заходу і Сходу, є особливим проявом їхнього синтезу, зумовленого географічним положенням і багато­національним характером Візантійської держави. В історії світової культури візантійська цивілізація посідає видатне місце. По-перше, вона була логічним і історичним продовженням греко-римської античності. По-друге, Візантія репрезентувала протягом усього існування своєрідний синтез західних і східних духовних начал. По-третє, справила великий вплив на цивілізації Південної і Східної Європи (Греції, Сербії, Чорногорії, Албанії, Білорусі, України, Росії, Грузії). По-четверте, Візантія – це осібний і самоцінний тип культури, незважаючи на пережитий нею вплив з боку сирійців, арабів, слов’ян, персів, що пояснюється багатонаціональним характером візантійської держави. Столиця Візантії Константинополь заснована імператором Костянтином І в 324-330 рр. на місці колишньої мегарської колонії Візантія. Фактично із заснуванням Константинополя Візантія усамостійснюється у надрах Римської імперії (від цього часу почався відлік історії Візантії). Завершенням усамостійнення заведено вважати 395 р., коли після смерті Феодосія І відбувся остаточний поділ Римської імперії на Східну і Західну Римську імперії. Імператором Східної Римської імперії, було проголошено Аркадія (395-408 рр.). Візантійці називали себе римлянами-“ромеями”, а свою державу “Роменською”. В етнічному складі населення Візантії переважало грецька населення. За державну мову імперії в IV-VI ст. правила латина, а від VII ст. до кінця існування Візантії – грецька мова. У соціально-економічній і політичній історії Візантії можна визначити 3 основних періоди. Перший період (IV - середина VII ст. ) характерний розпадом рабовласницьких і початком формування феодальних відносин. Другий період (середина VII – початок ХІІІ ст. ) – інтенсивний розвиток феодалізму. Третій період (1204-1453 рр.) – дальше посилення феодальної роздрібленості, послаблення центральної влади і постійна боротьба з іноземними завойовниками; з’являються елементи розпаду феодального господарства. В культурному аспекті в історії Візантії можна виділити шість періодів: - Перший (IV – кінець VII ст.) – боротьба віджилої цивілізації рабовласницького суспільства, в надрах якого вже зароджуються елементи феодалізму, з новою ідеологією; християнська церква не тільки бореться з античною культурою, але й прагне надати класичній спадщині богословське забарвлення; - Другий (кінець VІІ – середина ІХ ст. ) – культурний занепад внаслідок скорочення ремісничого виробництва і торгівлі, загальної аграризації, економічної стагнації. - Третій (середина ІХ – Х ст.) – нове культурне піднесення в Константинополі, що поширилося в Х ст. на провінційні міста. - Четвертий (ХІ – ХІІ ст.) – найвищий розвиток візантійської культури, зумовлений розквітом візантійських міст. - П’ятий (кінець ХІІ – ХІІІ ст.) – смуга культурного занепаду, пов’язаного з економічною і політичною деградацією імперії. - Шостий (ХІV – початок ХV ст.) – нове піднесення візантійської культури в умовах зародження гуманітарної ідеології. До особливостей візантійської культури належить незначний порівняно з Західною Європою культурний вплив варварських племен. Разом із тим, візантійська культура багато брала з античної спадщини, з культури народів, які населяли Візантію, тощо. Освіта розбудовувалася на тільки на основі Святого Письма, але й на поемах Гомера; античних авторів читали й вивчали. Деспотичний характер візантійської держави призвів до встановлення суворого контролю над ідейним життям, що породжувало нестримне вихваляння імператора, який був у цей момент при владі. На громадське й ідейне життя Візантії накладали відбиток і специфічні особливості, притаманні східному християнству і візантійській церкві. Між православною і католицькою церквою з самого початку виникли суттєві відмінності. Хоча та й друга генетично походили від єдиної всесвітньої церковної організації, кожна з них уже з перших століть їхньої історії (в ІV – V ст.) розвивалася своїм особливим шляхом. Номінально церковна єдність визнавалася й Римом, й Константинополем, але фактично вже дуже рано між папським престолом і константинопольської патріархією почалася то прихована, то відкрита боротьба за релігійне і політичне панування, боротьба, що ніколи не згасала. Якщо на Заході склалася суворо централізована церковна організація й тільки папа мав безперечний моральний авторитет і величезну реальну владу, то на Сході в теорії панувала система пентархії – одночасного існування п’яти рівноправних патріархій: в Римі, Константинополі, Олександрії, Антіохії та Єрусалимі. Своєрідність суспільного розвитку ранньої Візантії не менш яскраво проявилася і в галузі правових відносин. У Візантійській імперії в галузі як цивільного, так і кримінального права більшою мірою і довше, ніж на Заході, відчувався вплив римських юридичних традицій. На відміну від інших країн середньовічного світу Візантія, передусім у ранній період своєї історії, залишалася державою, де зберігалося єдине кодифіковане й обов’язкове для всього населення імперії чинне право. В основу законодавства ранньовізантійського часу покладено кращі досягнення римської юридичної думки: в ньому вже завершилася розробка римської теорії права; здобули остаточну теоретичну форму такі поняття юриспруденції, як право, закон, звичай; уточнено відмінність між приватним і публічним правом; визначені норми кримінального права і процесу; закладено основи регулювання міжнародних відносин. В пам’яті нащадків Візантія залишиться країною, де здійснена знаменита Юстиніанові кодифікація римського права. Зведення цивільного права Юстиніана, котре сучасники назвали “храмом правової науки”, складалося з Кодексу – основних настанов положень, запозичених у римських юристів, Інституцій – короткого керівництва з юриспруденції і Новел – нових законів, що були видані безпосередньо за часів Юстиніана. Аристократія у Візантії стала формуватися пізно, протягом багатьох століть Візантія була державою чиновників на чолі з верховним чиновником – імператором. У певному розумінні там усі були рівні перед державною машиною, перед бюрократичним чудовиськом. Вшановувалася не особистість імператора, а його посада. Чиновницька потуга уособлювалася імператорським престолом, що тримався на п’єдесталі з 60 міністерств. Кожен чиновник мріяв про кар’єру, заради якої треба було сподобатися начальству; найкоротшим шляхом до цієї мети була “філія”, що просякла геть усю імперію. Монархи розгортали регулярні компанії боротьби з тяганиною; для цього створювалися нові й нові інстанції для нагляду. Вирішити щось можна було тільки через особисті зв’язки. Хабар став нормальною формою ділових відносин. Чиновники боялися можливих доносів. “Якщо ти служиш Василевсові – повчає чиновник Кекавмен, - всіляко стережися, коли говориш із своїми товаришами. А якщо мовиться про Василева, то взагалі нічого не відповідай, а зникни геть. Багатьох я знав, котрі втрапили у таку небезпеку. Всіма силами стримуй свій язик і підкоряйся тим, хто стоїть вище. Таємницю свою не розкривай нікому. Не ручайся ніколи ні за кого, навіть якщо це твій близький друг”. Приватної власності на землю у Візантії не було. Кожний маєток, кожну ділянку можна було будь-коли відібрати. Скаржитися на начальство ставало справою безнадійною. Які з численних законів чинні – ніхто не знав. Уряд підтримував штучно стабільні ціни, заради чого здійснювався жорстокий контроль над ремісництвом і торгівлею.В країні панувала атмосфера ксенофобії, тобто ненависті до іноземців. За іноземцями стежили як представники органів, так і численні добровольці з простого народу. Найбільшу підозру і ненависть викликали “прокляті католики”, навіть більшу, ніж мусульмани, що реально загрожували існуванню імперії, і, як відомо, ця загроза здійснилася. Ідеологічні принципи тяжіли над істинними потребами держави й суспільства. 2. Філософія та релігія Візантії У Візантійській імперії від кінця IV ст. закріплюється на офіційних позиціях церковна література, а східні отці церкви – Василій Великий, Григорй Богослов, Іоанн Златоуст, Феодорит Кірський та інші – обґрунтували вчення християнства виключно на базі церковних канонів і авторитета Святого Письма. Антична традиція протягом цього періоду була пов’язана насамперед із неоплатонізмом. Найвизначнішим представником неоплатонізму був Псевдо-Діонісій Ареопайт, котрий зробив спробу інтерпретувати християнську догматику в дусі і з точки зору неоплатонізму (Ареопагітки). Другий період візантійської філософії – іконоборства – став періодом гострої релігійно-філософської боротьби, коли на політичній арені виступали ідеологи іконошанувальників (іконодулів): Йоанн Дама скін і Феодор Студит. Цей період пов’язаний із церковними реформами імператорів з династії Ісаврів. Вперше в історії Візантії відбулося відкрите зіткнення держави і церкви. Монастирі стали великими землевласникам, їх посилення створювало загрозу для імператорської уряду і столичної бюрократії. Прагнення імператорів Ісаврійської династії знову підняти престиж центральної влади і послабити вплив церковних ієрархів, котрі вийшли з-під контролю, втілилося у форму ідеологічної боротьби проти шанування ікон. Удар по іконошануванню означав розрив із ортодоксальною церквою. Іконоборці виходили з прагнення зберегти за християнським богослужінням високу духовність, очистити його від устою тілесного і пережитків еллінського сенсуалізму. Ідейна боротьба у візантійському суспільстві в VIII – IX ст. мобілізувала всі інтелектуальні сили і справила вплив на суспільну свідомість доби. Релігійно-філософські спори VIII-ІХ ст. викликали необхідність систематизації християнської теології, що знайшло відображення у творах Йоанна Дамаскіна і пізніше Феодора Студита. Йоанн Дама скін (675-753) – один із найвидатніших візантійських богословів – у своїй праці “Джерело знань” поставив складне завдання: побудувати цілісну систему ортодоксального християнства. Він намагався систематизувати всю суму знань християнської теології, що її він узяв із Письма і творів апологетів та отців церкви. В онтологічному аспекті система Дамаскіна ґрунтується на прагненні вивести все суще з єдиного принципу – Бога: Бог – віковічне непізнаване світу, джерело і мета буття. Природа – не тільки творіння Бога, але й розкриття його божественної мудрості. Інший ідеолог ортодоксального богослов’я – Феодор Студит (759 – 826) у своїй величезній літературній спадщині – богословських трактатах, промовах, листах, настановах ченцям і в релігійних гімнах – узагальнив усю аргументацію іконошанувальників проти їхніх ідейних супротивників. Його твори пройняті аскетичною ідеологією, ідеалізацією чернечого життя, шаленою полемікою проти іконоборців. Третій період – характерний появою низки раціоналістичних концепцій. Заокрема, Михаїл Псела (ХІ) оголосив філософію наукою, котра повинна досліджувати природу речей, робити свої висновки, перебираючи від математики її числовий метод і систему геометричного доведення. Останній період характерний реакцією релігійно-містичного напряму візантійської філософії на раціоналізм. Одним із найвідоміших містичних учень був ісихазм (спокій, тиша). 3. Література та музика Візантії Початок власне візантійської літератури належить до VI – VII ст., коли грецька мова стає панівною у Візантії. Однак пам’ятки народної творчості Візантії до нас майже не дійшли. Візантійська література справила значний вплив на європейську, в тому числі на літературу слов’ян, своїми пам’ятками, переважно до ХІІІ ст. Візантійська писемність характеризується не тільки грецькими рукописами, але й слов’янськими перекладами, котрі інколи зберегли твори, невідомі в оригіналі. Серед церковної літератури, що дійшла до нас, виділяється поезія гімнів. Найвидатнішими її представниками був Роман Солокоспівець (VI ст.), котрий написав близько тисячі гімнів. Від елліністичного прози Візантія успадкувала багато. Манеру еллінізму повторюють еротичні романи пригод Геліодора (“Ефіопки” про Феогена і Харіклею) – IV ст., Ахілла Татія (про Клітор фона і Левкіппу) – V ст., Харитона, Лонга та інші. З прозаїчних жанрів на початок візантійської літератури особливо розвиваються історичні оповідання, автори яких відтворювали манеру Геродота, Фукідіда. Особливе місце в історії візантійської літератури належить Михаїлу Пселлу. Псел – яскравий, непересічний письменник і підлабузливий царедворець, мудрий філософ, автор багатьох віршів на честь василевств і прихильник їхніх ворогів. Най чисельним у спадщині Пселла є його риторичний доробок, що охоплює майже всі жанри і види грецької риторики, також промови і епітафії, монодії. У багатьох промовах Пселла відбиті його зв’язки із суспільством. Найбільш яскравим явищем у його творчості є “Хронографія”. Вона насичена іншою, художньою правдою, що створює єдину картину епохи – драму людей і драму імперії. Для візантійського суспільства заглиблення в давню мову і культуру та їх ідеалізація ще більше загострювала складну проблему двомовності, яке визначалося ступенем освіченості, а врешті-решт – соціальною незалежністю. Про роль музики у візантійському світському побуті відомо мало, збереглося кілька мелодій і музичних вітальних окликів – “акламацій”, обов’язкових у двірському церемоніалі. В стародавньому богослужінні інструментальний супровід, напевно не був заведений, і музика звучала у вигляді співів. Існували засоби церковного вокального виконання: урочисте читання євангельських текстів, що регулювалося певними музичними формами, виконання псалмів і гімнів пісенноподібного характеру і так звані алілуйні пісні. До ХІІ-ХІІІ ст. у Візантії сформувалася розвинена система співів, яка вживалася в державній і культурній сфері. Її специфіка – досить обмежена кількість жанрів, розкріплення за співами певних назв, наприклад: “славоспівні – за першим словом знаменитої фрази “Салва Отцю і Сину і Святому Духу”. Друга група співів сформувалася в залежності від часу їхнього виконання: “ранкові”, “відпускальні”. Окремі співи здобули свої назви за деякими ознаками: “катавасії” – під час співів віруючі мали підвестися. Традиційні, освячені століттями форми візантійської вокальної музики, дотримувалися одного важливого принципу: кожному складу тексту відповідав найчастіше 1 звук. Це пов’язано з настановою, що музика повинна допомагати слухачеві краще зрозуміти й відчути сенс тексту богослужіння. Музика ні в якому разі не мала домінувати над текстом. На зміну цій системі приходить так званий какофонічний стиль. Його важлива риса – домінування музики над текстом. 4. Архітектура та образотворче мистецтво Візантії.Візантійська скульптура згасла ще в пізньоантичну добу. Останні спроби належать до VI ст. Пізніше скульптура перебудувала під церковною забороною і зникла. Центрами мистецтва візантійської орієнтації стали давні міста України і Росії: Чернігів, Київ, Новгород. Елліністичне мистецтво, що не мало внутрішньої єдності навіть у добу свого найбільшого розквіту, розпалася на кілька своєрідних місцевих художніх шкіл: коптську (Єгипет), сасанідську (Персія), сирійську тощо. Відбувся, нарешті, поділ на грецький Схід і Латинський Захід. Мистецтво грецького Сходу в історичній літературі має назву “візантійської”. Найвище досягнення римсько-елліністичного мистецтва – храм Святої Софії (532-537 рр.) – найбільш значна пам’ятка візантійської архітектури. Її побудовано Анфімієм із Трої та Ісидором із Мінта. Від VII ст. починається “візантійське мистецтво”.У IV-VI ст. дуже популярною була мозаїка. У ній аж до ХІІ ст. простежується процес згасання римсько-елліністичного імпресіонізму, втрачається монументальність, занепадає кольоровість. У ХIV ст. місце мозаїчної техніки заступає фреска, а потім станкова ікона. В революціях другої половини ХІІ ст. і в переворотах “Латинської навали” народжується так зване мистецтво доби Палеологів. Художня традиція, однак, настільки життєздатна, що ще в в ХVI-XVII ст. процвітає італо-критська школа живопису, створюються великі храмові розписи на периферії візантійського світу, народжується видатний живописець – Панселін. В Константинопольській церкві Кахріє-Джамі і в венеціанському соботі Святого Марка живописці ще намагаються застосовувати мозаїчну техніку, але всі інші розписи пізньовізантійського часу – фрескові. Лише в добу європейського романтизму на початку ХІХ ст. загальне захоплення середньовічним мистецтвом і середньовічною культурою викликало інтерес і до мистецтва візантійського.Антична доба – період якісних змін в історії людства, період народження нових форм суспільного й культурного життя, що найперше виявились у створенні держав-полісів з розвиненою формою демократичних засад громадської спільноти, переході до приватної власності, зміні способу життя людини, її відносній мобільності. Ідеалом суспільства стає вільна і політично активна людина. Саме вона виступала об’єктом і змістом культури. “Людина – мірило всіх речей: існуючих, які існують, і неіснуючих, які не існують”, - навчав грецький софіст Протагор (близько 480 – 410 рр. до н.е.).Термін “античний” (від лат. antiguus – давній) ввели італійські діячі епохи Відродження для позначення давньої греко-римської культури. Антична культура почала формуватися в стародавніх суспільствах, які існували в ареалі Середземномор’я та Причорномор’я в період з ІІІ тис. до н.е. до середини V ст. н.е.Визначальною у формуванні грецької культури стала межа ІІІ і ІІ тисячоліть до н.е. Саме тоді на островах та узбережжі Егейського моря відбувається розвиток егейської, або крито-мінойської, цивілізації, яку в ХІХ ст. відкрив англійський археолог А.Еванс. Її центрами спочатку були о.Крит, а пізніше стало місто Мікени в північно-східній частині Пелопоннесу. Кліматичні та ландшафтні умови сприяли землеробству, скотарству (звідси його особлива роль у міфології), морській справі й торгівлі. Критська культура уславилась вазовою керамікою. Інша унікальна її ознака – палаци, які являли собою комплекси будівель, що об’єднувались навколо великого внутрішнього двору. Розташовані на різних рівнях, вони сполучалися між собою сходами, коридорами, деякі з них йшли під землю. Палаци мали світлові колодязі та каналізацію. Загальна площа такої споруди, зокрема в Кноссі, становила близько 24 тис. кв. км. Згадка про нього залишилася в грецькому міфі про Мінотавра – кровожерливе чудовисько з головою бика і тілом людини, яке мешкало в “палаці” – лабіринті.“Палацова цивілізація”, що свідчила про виникнення перших держав, була зруйнована близько 1700 р. катастрофою, яка суттєво затримала суспільний розвиток. Однак з часом палаци перебудовуються, вражаючи своєю красою, неповторністю фрескового мистецтва, монументальністю. Схиляння перед навколишнім світом, культ земних радощів – головний мотив критського мистецтва, що ріднить цю культуру з наступною, грецькою, і вирізняє із сучасних їй східних культур.Критська культура доби свого розквіту – це культура бронзи. Але ця цивілізація так і не перейшла до заліза, загинувши наприкінці ХV ст. до н.е. внаслідок завоювання ахейців, що прийшли з материкової Греції. Поблизу Егейського моря з’явився новий гегемон – ахейське місто Мікени. Запанувавши в Егейському світі, Мікени, що зазнавали впливу критської культури, створили власну своєрідну культуру, яка досягла розквіту в XVI – XIII ст. до н.е.Символами мікенської культури також стали палаци, але іншої мистецької форми. Насамперед це – потужні асиметричні цитаделі, які знаменували собою силу народу, його войовничість та водночас свідчили про нестабільність і небезпечність того часу. Мікенська бронзова цивілізація закінчила своє існування наприкінці ХІІ ст. до н.е. внаслідок навали північних племен, озброєних залізом, - дорійців. Разом з нею скінчилася й крито-мікенська культура, що була культурогенним ланцюгом, який поєднував крито-мікенську і наступну, грецьку, культуру.Падіння крито-мікенської цивілізації спричинило глибоку депресію, що охопила головні райони материкової та острівної Греції в період так званих “темних віків” (ХІ – ІХ ст. до н.е.). Цей період ще називають гомерівським, оскільки про нього дізнаємося як з археологічних джерел, так і з епічних поем “Іліада” та “Одіссея” Гомера. Суттєвим надбанням гомерівської доби стало володіння технікою оброблення заліза та створення хоч і примітивних, але заснованих на демократичних засадах держав-полісів, що в сукупності визначило подальший напрям і потужність творчих зусиль античної Греції.У період архаїки (VIII – VI ст. до н.е.) грецька культура набуває бурхливих змін, що виявляються насамперед у виробленні етичної самосвідомості та відчутті культурної ідентичності. З безлічі досі розрізнених племен почала виникати одна грецька народність зі своїм особливим психологічним складом, з однією, хоч і поділеною на кілька діалектів, мовою та з хоч іще примітивною, але вже досить своєрідною культурою. До кінця VI ст. до н.е. за досить короткий для культурно-історичних масштабів проміжок часу Греція перейшла від варварства до цивілізації. Греки випередили в царині культури всіх сусідів, зокрема країни Середньої Азії, які до того часу очолювали культурний прогрес людства.Етнічна самосвідомість знаходила свій вияв у різних формах суспільного життя. Культурними настановленнями, які пов’язували різні міста в одне ціле і об’єднували грецьку народність, були олімпійські ігри. Вони проходили в Олімпії на Пелопоннесі на честь Зевса Олімпійського. Тут стояв його храм з величезною статуєю батька бога. Олімпійські ігри проводились раз на чотири роки. Перша олімпіада відбулась в 776 р. до н.е. На час ігор, які тривали п’ять днів, війни припинялися, щоб дороги до Олімпії були безпечними. Олімпійські ігри ставали провісницями миру.Крім загально грецьких свят і олімпійських ігор, важливу роль в об’єднанні греків відігравали оракули, під яким слід розуміти не окремих осіб, а цілі храми, що займались віщуванням майбутнього. Особливо прославився Дельфійський оракул. Головним святилищем оракула в Дельфах був храм Апполона, збудований у IV ст. до н.е. За часів архаїки склалися основи давньогрецької етики та моралі. В їх основу було покладено дві протилежні тенденції: колективізм та агон (змагальність, боротьба) чуттєвого (діонійського) і розумового (аполлонійського) начал. Створення культурних цінностей було неможливим поза полісом, а агонічний характер став рушійною силою культурного процесу.Трансформаційні зміни відчутно торкнулися релігійної сфери, що знайшло відображення у міфології – продукті колективної творчості багатьох поколінь. Релігійна свідомість греків, яка сформувалася в VIII – VII ст. до н.е., була не лише політеїстичною. Для неї характерний антропоморфізм, тобто обожнення людини, уявлення про богів як про прекрасних людей – явищами животворних рис. На світ богів як про прекрасних людей – безсмертних і вічно молодих, одухотворення природи – надання природним явищам животворних рис. На світ богів переносяться основні риси соціальної структури суспільства, внаслідок чого виникає ціла ієрархія богів, напівбогів і героїв. Образ благородної людини, що бореться зі злом і перемагає, втілював улюблений герой греків – Геракл, який здійснив 12 подвигів.У період архаїки стався якісний стрибок в інтелектуальному розвитку людства: перехід від релігійно-міфологічних уявлень про світ до його філософського осмислення. Філософія виросла із соціального досвіду громадян полісу, тобто із тієї моделі взаємостосунків, що слугувала філософам за аналогію світобудови. Виникає натурфілософія (філософія, що вивчала загальні закономірності) з раціоналістичним. Тобто заснованим на розумі і логіці, підходом до формулювання та вирішення наукових проблем. Здійснюється намагання створити систему позитивних знань про Всесвіт з ідеєю космічного порядку не від Бога, а на підставі закону. Стародавні греки не просто використали наукові досягнення інших народів – Вавилону, Стародавнього Єгипту, Китаю, - а й творчо переробило їх, сприяючи тим самим розвитку знань, що дає підстави говорити про інтелектуальну революцію та виникнення науки як такої саме в Стародавній Греції.Раціоналістичній філософії протистояла філософія ідеалістична, яка начала світу вбачала не в природі та в її явищах, а в ідеях. Таким філософом-ідеалістом був Піфагор, який жив у VI ст. до н.е. в Сицилії. Він став засновником релігійно-філософської громади, що пояснювала світ, за допомогою числових співвідношень.Стародавні греки зробили величезний крок у розвитку алфавітного письма, яке виникло у ІХ – VIII ст. до н.е. Створивши простий спосіб фіксації інформації, вони тим самим “демократизували” систему навчання, завдяки чому зробили усіх вільних людей грамотними.Виникнення грецької писемності стало потужним підйомом розвитку літератури. Визначними майстрами слова цієї доби були Гесіод (“Теогонія”, “Роботи і дні”); творець пісенного розміру грецької лірики – ямбу Архілох; Тіртей із Спартти, який оспівував героїку та воїнську доблесть, наповнюючи свої вірші почуттям патріотизму і громадянського обов’язку; байкар Езоп. Свого довершення лірика набула у творчості “фіалкокучерявої, чистої, з посмішкою ніжною” поетеси Сапфо.В архаїчну добу відбувається становлення грецької архітектури. Переважаюча роль тут належала суспільному і сакральному будівництву. У VI ст. до н.е. виробився єдиний тип храму – прямокутної будови з одинарною чи подвійною колонадою з усіх боків та основним конструктивним і художнім витвором – ордером.Ордер (від франц. orde – порядок), особлива система будови, що підкреслювала архітектоніку споруди. Вона мала східчасту основу, на яку ставився ряд вертикальних опор – колон для підтримки всієї споруди. Одним із стародавніх різновидів ордера була дорична колона, другою стала іонічна, третьою – коринфська (виникла наприкінці V ст. до н.е.).Виконані із каменю, вапняку чи мармуру, барвисто розфарбовані, храмові будови були прикрашені розфарбованою скульптурою. За часів архаїки почали будуватися перші грецькі святилища: Аполлона в Дельфах, Гери – в Олімпії тощо. Храмове будівництво сприяло розвитку різних мистецтв, оскільки для храмів жертвували мистецькі твори.Рання грецька скульптура склалася близько VII ст. до н.е. Її типові зразки – зображення юнацької (курос) та дівочих (кора) фігур: статично одноманітні, недосконалі пропорційно, типізовані зображення. Виділяючись із каменю, вони виходять у реальний простір. Скульптура архаїки несе риси героїки та міфічності, однак без ознак жаху та страху смерті, притаманних східному мистецтву.Одним із найрозвиненіших видів мистецтва став вазопис. У першій половині VI ст. д.н.е. він процвітав у Коринфі, де користувались популярністю розписи в східному стилі. Але з другої половини VI ст. д.н.е. центр вазопису перемістився до Афін. Тут виник так званий чорно фігурний стиль (чорні фігури розміщували на світлому фоні виробу). З часом такі розписи почали покривати лаком, що вироблювався в Аттиці в VI ст. до н.е. Праця гончара і вазописця високо цінувалася. На своєму виробі майстер ставив “клеймо” – підпис. Однак з 30-х рр. VI ст.д.н.е. в моду входить червоно фігурна кераміка (від грец. keramike – гончарне мистецтво, keramos – глина). Тепер фігури стали світлими, а фон – темним, що надавало гончарним виробам більшої виразності.Період класичного розвитку Стародавньої Греції (V – IV ст. до н.е.) став часом найбільшого розвитку її культури. Сформований поліс з його демократичними тенденціями був ідейною основою потужної культурної підойми. Особливо прискорилися ці процеси за часів Перикла (близько 490 – 429 рр. до н.е.) – далекоглядного політика, хороброго воїна, блискучого оратора, який домігся військово-політичної величі Афін. Його оточували найвидатніші та найталановитіші люди, серед яких – історик Геродот, трагік Софокл, скульптор Фідій, художник Поліклет. Період правління Перикла, який обіймав посаду стратега протягом 15 років, називають “золотим віком” розвитку Афін; культурні досягнення класичної Греції досягли за тих часів найвищого щабля.У класичний період відбувся розквіт філософсько-етичної думки. Найвідомішими мислителями цього періоду були Сократ, Анаксагор, Демокріт, Протагор, але особливо уславились Платон та Арістотель, суперництво між вивченнями яких майже на два тисячоліття визначив основні шляхи розвитку філософських вчень не тільки в Середземномор’ї, а й значно далі.Вершиною давньогрецької матеріалістичної філософії було вчення Демокрита з Абдери (460 – 370 рр. до н.е.) про атомістичну будову Всесвіту та атом як найменшу частину вічної і незмінної всюди сущої матерії з її одвічною властивістю – рухом.У другій половині V ст. до н.е. як реакція на натурфілософію виникає софістика, що намагалася з’ясувати природу людського знання та критерії його істини. Софісти заклали античне уявлення про школу, доповнивши традиційну систему освіти (письмо, лічбу, музику, гімнастику) риторикою, діалектикою та красномовством. Одним з визначних представників старших софістів був Піфагор, який сформулював основи вчення про відносність знання.З кола софістів вийшов видатний філософ Сократ (471 – 399 рр. до н.е.). Він привертав увагу філософів від проблем Всесвіту до внутрішнього світу людини. “Пізнай себе!” – проголошував мислитель. Спочатку мудрець осягає істину шляхом ретельного аналізу самого себе, потім - об’єктивно існуючого духу та об’єктивно існуючої істини. Про себе ж Сократ говорив: “Я знаю, що нічого не знаю”. Істина, за методом Сократа, народжувалася в спорі. Вчений заклав основи професіоналізму, зауважуючи, що людина, яка не є професійним політиком, не має права на судження про неї. Філософ виступав проти рівності людей, поділяючи їх на тих, що пізнали істину, і тих, що не пізнали її.Сократ не написав жодного твору, але мав своїх послідовників і учнів, найвидатніших з яких був Платон (427 –347 рр. до н.е.) – засновник об’єктивного ідеалізму. Ідеалістичність філософії Платона полягала у відокремленні духовного світу від матеріального, запереченні реального життя. Християнство спиралось на платонізм як на одну із своїх найважливіших філософських основ. Платон уславився ще й як політик. Його трактат про державу засвідчував пошук “ідеальної” моделі полісу в умовах занепаду традиційного колективізму та кризи полісної системи. Платон критикував товарно-грошові відносини, забороняв Гомера, який написав багато “брехні” про життя богів, обстоював замкнене кастове суспільство, у якому кожна верства (філософи, воїни, землероби і ремісники) виконували відведені їй функції, пропагував державне виховання дітей.Найбільшим мислителем стародавнього світу був учений Платона Арістотель (384 – 322 рр. до н.е.). Натурфілософські погляди Арістотеля близькі до матеріалістичних. Він визнавав реально існуючий світ і створив вчення про форму і зміст. Вчений плідно працював у всіх галузях тогочасного знання: природознавстві, математиці, медицині, історії, держаному праві. Він заклав основи соціології, теорії літератури і мистецтва, став основоположником формальної логіки. Мислитель був також найвидатнішим естетом Стародавньої Греції. Його славнозвісна “Поетика” стала основою для всіх наступних учень про природу мистецтва.У V ст. до н.е. в Греції набувають розвитку спеціальні наукові дисципліни: математика, астрономія, медицина, історія. У царині медицини видатна роль належить Гіппократу, на теренах історії уславились Геродот і Фукідід – основоположник історії як науки, заснованої на документальних фактах та глибокому аналізі причин тих чи інших подій і явищ.Розвиток грецької архітектури найбільше виявися в містобудуванні. З V ст. до н.е. розпочинається планування міст з розбиттям їх на прямокутні квартали, розділені вулицями, що перетинаються під прямим кутом. У місті виділяються райони з чітким функціональним призначенням: центр, житлова частина, порт, торговельна та промислова зони.Особливе місце в історії давньогрецького зодчества належить комплексу споруд Афінського акрополя (від грец.akro – верхній і polis – місто; підвищена і укріплена частина давньогрецького міста, верхнє місто, фортеця на випадок війни). Зруйнований персами в 480 р. до н.е., він відновлюється протягом V ст. до н.е., стаючи символом могутності і найвищого розквіту Афін. У створенні акрополя велика роль належала афінському стратегу Периклу та скульптору Фідію (початок V ст. – 432 – 431 р. до н.е.).До складу Афінського акрополя ввійшли парадна біломармурована брама Пропілеїв, храм богині Ніке (Безкрилої Перемоги), Ерехтейон (Ерехтей – легендарний цар) та головний храм Афін – Парфенон (храм Афіни-діви, Парфенос). У центрі Парфенона знаходиться статуя Афіни Парфенос роботи Фідія, виконана на дерев’яному каркасі із золота (вбрання та волосся), слонової кістки (тіло). Парфенон, побудований на майданчику скелі на висоту близько 150 м над рівнем моря, було видно не лише з усіх куточків міста, а й з моря. Ще одна гігантська бронзова статуя Афіни Промахос (воїтельниця) – шедевр скульптурної майстерності Фідія. Афіна Промахос, сувора й безпощадна захисниця свого міста. Правицею спиралася на спис, у лівій руці тримала щит, на голові – шолом. Її було видно з моря кораблям, що підпливали до міста.Як справжній витвір архітектурного мистецтва комплекс акрополя органічно поєднувався з навколишнім ландшафтом. Акрополь був і святилищем, і укріпленням, і громадським центром. Біля якого проходило все суспільне життя громадян; тут зберігалась державна скарбниця, розмішувалась бібліотека і картинна галерея.Широко відомі також споруди ранньої класики – скарбниця у Дельфах, храм Афіни на о.Егіна, храм Зевса в Олімпії.Переважна більшість творів скульптурного мистецтва доби класики стояли або в храмах, або на відкритому повітрі – на площах, на березі моря, у гімнастичних школах для хлопчаків. Біля них проходили процесії, свята, спортивні ігри. Плутарх говорив, що в Афінах було більше статуй, ніж живих людей. Проте до нас дійшла мізерна кількість оригіналів.Гармонія і пропорція стають ідеалом культури античної Греції і трактуються як краса людського тіла у поєднання з величчю духу. Людську подобу митці античності піднесли до досконалості та витонченості, передаючи через пластику тіла сутність душі. Класична скульптура зображувала тіло в русі, що давало можливість передавати не лише рухи тіла, а й порухи душі. Найвидатнішим скульптором ранньої класики був Мірон (V ст. до н.е.), який відзначався реалістичністю створених ним образів. Ним були виконані знамениті бронзові статуї “Дискобол” (відома лише в римській копії), “Афіна і Марсій), “Корова” тощо.Фідій, на відміну від Мірона, відходить від індивідуальності героя, намагаючись втілити загальний ідеал прекрасного. Грецьке пластичне мистецтво стало втіленням, за виразом Ф.Ніцше, аполлонійської моделі античної культури. Аполлон уособлював не лише ідеал краси, а й раціоналістичне сприйняття світу. Тому пластичному мистецтву притаманні почуття міри, самообмеження, свобода від диких порухів, раціоналізм пропорцій у їх божественній гармонії. Гарні овальні форми набувають ідеальних рис: великі очі з підкресленими віками, виразний рот, високе чоло – це так званий “класичний грецький профіль”. Таких же узагальнених рис набувало й тіло. Епоха класики відкидала всі вади моделі. Робила її досконалою. Найвидатнішою скульптурою Фідія самі греки вважали Зевса Олімпійського, створеного для храму Зевса в Олімпії.Молодшим сучасником Фідія був скульптор Поліклет із Аргоса (друга половина ст.V до н.е.), який зображував переважно атлетів. Його статуї “Дорифор” та “Діадумен” відомі в римських копіях. Поліклет був також архітектором театру в Епідаврі, розрахованого на 10 тис. глядачів, багато працював над ідеальними пропорційними співвідношеннями людського тіла, що виклав у трактаті “Канон”.Найвидатнішими зодчими V ст. до н.е. були Скопас із Пароса (380 – 350 рр. до н.е.), Пракситель з Афін (близько 390 – 330 рр. до н.е.), Лісіпп (друга половина IV ст. до н.е.) – придворний скульптор Олександра Македонського. Скульптуру, як правило, розписували. Її спочатку покривали воском, а потім трішки підфарбовували.Скопас розвинув мотиви патетичної (патетика – уславлення) героїки в мистецтві. Він один із скульпторів Галікарнаського мавзолею – чуда античного світу. Відомою скульптурою Скопаса є “Вакханка”, яка зображує пластику рухів, характеризується виразністю та емоційністю композиційного рішення. Одним із сподвижників Скопаса по роботі над Галікарнаським мавзолеєм був Леохар (середина IV ст. до н.е.), на якому приписують відому статую “Аполлона Бальведерського” (назва походить від Ватиканського палацу Бельведер, де знаходиться статуя).Пракситель вніс у мистецтво елементи лірики, відзначався майстерністю божественних образів. Він перший почав зображати красу оголеного жіночого і чоловічого тіла, активно працюючи у мармурі. Йому належать такі відома праці, як “Афродіта Кнідська”, скульптури “Сатирів”, “Ерот” тощо.На стику грецької класики і доби еллінізму працював ще один видатний зодчий – Лісіпп. Це був надзвичайно багатогранний художник, який створив скульптурні групи “Подвиги Геракла”, атлетів, окремі статуї та портрети. Серед них – найвідоміший скульптурний портрет А.Македонського.Грецький живопис був дуже поширений у Стародавній Греції, та, на жаль, він майже не зберігся до нашого часу. Сюжетами фресок і мозаїк звичайно були сцени з міфології, проте картини відображали також тогочасні події та побут. Греки цінували живопис не менше від своєї скульптури. З античних джерел відомо про славетних живописців Полігнота, Аполлодора, Зевкіса та багатьох інших.У період класики зароджується грецька трагедія, дослівно – “пісня козлів” (від грец.tragos – козел, або цап, та ode – ода, пісня). Це драматичний твір, у якому невирішений суспільний конфлікт накладався на вчинок людини, що призводило її до страждань і загибелі. У стражданнях героя найяскравіше виявлялася гідність і велич людини. Свого класичного вигляду трагедії, як і комедія, набула на межі VI-V ст. до н.е., ставши виразником соціальних проблем. Яскравими представниками трагедійного жанру в Греції були Есхіл (526 –456 рр. до н.е.), Софокл (496 – 406 рр. до н.е.), Еврипід (480 –406 рр. до н.е.).“Батьком трагедії” вважається Есхіл, автор близько 80 п‘єс, з яких збереглося лише сім. Саме він увів другого актора в трагедійне обрядове дійство, що перетворило його у драматичний театр. З-поміж образів Есхіла особливе місце належить Прометею (трагедія “Прометей прикутий) – борцю, який свідомо приймає на себе страждання задля кращої доля людства. Молодшим сучасником Есхіла був Софокл – автор таких відомих творів, як “Антігона”, “Едіп-цар”. Намагаючись врівноважити старе й нове, він уславлював силу вільної людини, водночас застерігаючи її від порушення традиційних громадянських та релігійних норм життя. Родоначальником раціоналістично-психологічної драми став Еврипід. Збереглося 17 його творів, серед них – трагедії “Медея”, “Іпполіт”, “Електра”.

Духовна та матеріальна культура східних слов’ян.1. Побут древніх слов’ян

Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство —підсічно-вогневе в поліській зоні й орне — у лісостепу. Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу давно переважало двопілля — одне поле засівалося, а друге залишалося під паром. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, промислами. Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали. Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. У Київській Русі склався переказ про братів-ковалів, які перемогли в битві жахливого дракона. Вони запрягли чудовисько у величезний плуг і проорали ним борозну “змійових валів” — оборонних споруд навколо Києва (довжина їх в Україні – понад 2000 км, датуються І тисячоліттям до н.е. – І тисячоліттям н.е.). У Х ст. майстерність київських ковалів і ливарників отримала визнання далеко за межами Русі. Персидський географ за сторіччя до Нестора писав: “Там виготовляють дуже цінні клинки і мечі, які можна зігнути навпіл, і вони знов розправляються самі”. Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов'янки ткали чудові сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Недаремно в усній народній творчості склалися оповіді про кожем'як — людей умілих, сильних і відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час в давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за матеріалом, а за готовим виробом: мечники, щитники, сідельники, ювеліри займали в містах цілі вулиці. Щоб виготувати свій виріб від початку до кінця, кожний з майстрів повинен був володіти принаймні декількома спеціальностями. Про високий рівень розвитку гончарства засвідчує велика кількість керамічних виробів (горщиків, мисок, глечиків, ваз, кухлів, піфосів), виготовлених на гончарному крузі. Характерною ознакою столової кераміки є сірий колір і лискована поверхня. З домашніх виробництв вирізняються й інші ремесла: косторізне (виготовлення гребенів), каменерізне. У черняхівців з'явилася нова галузь виробництва — виготовлення ротаційних жорен. З твердих порід каменю робили точильні бруски. Відомі сакральні скульптури малих і великих форм. До останніх належать антропоморфні стели, ідоли. Деякі види виробництва мали домашній характер. Це — прядіння, ткацтво, деревообробка та ін. [Головною галуззю економіки було сільське господарство. Серед злаків — це пшениця різних видів, ячмінь, просо, овес, жито; бобові — горох, чечевиця; технічні культури — коноплі, чина. Розвиток скотарства підтверджують знахідки кісток домашніх тварин, серед яких переважають кістки великої рогатої худоби. Однак древні слов¢яни розводили свиней, кіз, овець, а також коней. Кісток диких тварин виявлено зовсім мало, що засвідчує незначну роль полювання в господарстві.

Високий рівень розвитку ремесел сприяв піднесенню обміну й торгівлі. Загалом ремісники працювали на замовлення для своєї общини чи групи сусідніх общин. Про зовнішню торгівлю давньослов’янських племен з провінційно-римським світом засвідчують привозні речі, знахідки римських монет. Крім того, кольорові сплави, бурштин місцеві племена отримували з Прибалтики. Окрему категорію знахідок становлять амфори провінційно-римського зразка. Кількість цих знахідок підтверджує широкі економічні зв'язки лісостепових племен з містами Північного Причорномор'я, зокрема — Тірою, Боспором, Ольвією, містами Західного Причорномор'я. Особливий інтерес дослідників викликають знахідки римських монет. Географія скарбів збігається з ареалом черняхівсьої культури.Торгівля продуктами сільського господарства і ремесла, що зароджувалася, спочатку мала характер обміну як всередині общини, так і між племенами та землями. Згодом зародилися товарно-грошові відносини. Про це свідчать скарби срібних римських, візантійських і арабських монет. До речі монети візантійських імператорів Анастасія I (491-518 рр.) і Юстиніана I (527-565 рр.), знайдені археологами на Замковій горі, послужили одним з доказів дати виникнення Києва принаймні в кінці V ст.н.е. Деякі сучасні вчені, спираючись на археологічні та писемні свідчення (в давніх культурних шарах Києва віднайдені корінфські та римські монети V-II ст. до н.е., грецький світильник ІV ст. до н.е., 6 тис. римських монет ІІ-ІV ст. н.е.), а також неоднозначну ідентифікованість згадуваних в давніх джерелах назв міста: Гелон, Куенугард, Кіенуборг, Гунагард тощо, вважають Київ ще більш древнім містом. Торгівля Русі здійснювалася не тільки з Візантією і країнами Сходу, але і з Північною і Західною Європою, куди руські купці (рузарії, як їх називали латинські хроніки) везли свої і східні товари. Відбувалося швидке зростання міст. Якщо ще в VI ст. готський історик Йордан писав, що у слов'ян “замість міст ліс і болота”, то в IX ст. скандинави називали Русь Гардарікою — “країною міст”. До початку Х ст. в літописах згадуються понад двадцять міст, до ХII ст. — біля двохсот, а перед татаро-монгольським нашестям - вже більше трьохсот міст і фортець. Велич столиці давньоруської держави настільки вражала сучасників, що Київ часто називали “суперником Константинополя”. Так, європейський хроніст Тітмар Магдебурзький у своїй хроніці 1018 р. пише про Київ як “столицю королівства, велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість мешканців”. Соціальна структура давньослов’янських племен вивчена ще недостатньо. Можна вважати, що це було ранньокласове суспільство зі складною ієрархічною структурою влади, племінних стосунків. Мав місце складний етнополітичний конгломерат: великі союзи племен часів Сарматії Птолемея, окремі племена і нові політичні об'єднання на зразок "держави Германариха". Однак політична (потестарна) організація, наприклад, черняхівських племен не виходила ще за межі первісної організації ранньокласового суспільства з його ранніми політичними формами і ранніми формами експлуатації (обкладення даниною, воєнний примус, рабство). Коли в усій Європі панувала римська експансія і було ліквідовно всі народні мови, черняхівці зберегли свою мову, міфологію, систему вірувань, тобто зберегли свою культуру. Поступовий і неухильний розвиток східних слов'ян обумовив розкладання первісних відносин. Хоч економічною основою суспільства була родова власність общини на землю, все ж мала сім'я найближчих родичів починає відігравати дедалі значнішу роль. Літопис "Повість временних літ" свідчить, що у східних слов'ян переважала парна патріархальна сім'я, багатожонство зустрічалося рідко.Родова община називалася "мир" або "вервь" (вірьовкою відмірювали наділи землі общинникам). За спостереженнями середньовічних західних письменників, крадіжка і обман у слов'ян зустрічалися настільки рідко, що вони не замикали своїх скринь з добром. Члени общини були пов'язані круговою порукою, діяв закон кровної помсти. Пізніше традиційне (звичаєве) право було нелегко замінити державним. Процес впровадження першого писаного закону “Руської правди” (ХІ-ХІІ ст.) супроводився численними конфліктами, описаними літописом. Як і в інших народів, князівська влада у слов'ян на стадії розкладання суспільного ладу і військової демократії підкорялася раді старійшин і загальним племінним зборам. Зазвичай князя обирали або призначали для відсічі зовнішнього ворога, але по мірі формування князівських дружин з молодців, готових за командою вдатного ватажка “пошукати собі честі, а князеві слави” в набігах на сусідні території і племена, його фактично стала обирати дружина. Навіть у Х ст. великий князь київський Святослав відмовив у проханні матері, княгині Ользі, прийняти християнство, посилаючись на свою дружину.

2. Релігійні вірування давніх слов’ян

Древні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів.

Світосприймання слов'ян було своєрідним. Воно формувалося під впливом власної релігійної системи, соціального розвитку суспільства, зовнішніх зв'язків, військових походів. Ігумен Данило, сучасник Володимира Мономаха, уклав періодизацію слов'янського язичництва та зробив спробу дати її системний виклад:

Культ "упирів" та "берегинь" — дуалістичний аналіз злих і добрих духів.

Культ землеробських богів "Рода" і "Рожаниць". У них уособлюється поєднання первинної форми матерії, "небесної" (Сварога) та "земної" (Рожаниць, матері-землі).

Культ Перуна, бога грому і блискавок, бога війни, покровителя воїнів та князів.

Із середини II тис. до н.е., пройшовши кілька стадій, оформився слов'янський етнічний масив — від першої віри в жіночі божества Сварога-Рода до вищої фази — сформованої віри. Цей період так званої воєнної демократії характерний високим рівнем розвитку суспільства та соціальними потрясіннями. Однак при цьому не переривалися, а навіть активізувалися торгові зв'язки, спостерігалося культурне піднесення. У степах на курганах встановлювалося чимало кам'яних фігур, що зображали воїна як охоронця роду, племені з турячим рогом у руці, гривною на шиї, зброєю біля пояса. Ці зображення, вірогідно, були присвячені Велесу, богу достатку, а, можливо, Дажбогу, богу Сонця та врожаю, адже в більшості скульптур обличчя нагадують коло, схоже на Сонце. Вироблялася світоглядна дуалістична система, побудована на одночасному баченні "свого видихмого — чужого — невидимого", пов'язана з понятям вічного і нескінченного.Удосконалювалася система землеробства — від підсічного до орного. Волхви почали розробляти аграрно-магічні календарі, де узагальнювали великий досвід поколінь, визначали найоптимальніші терміни сільськогосподарських робіт, брали до уваги періоди дощів, максимально корисні для ярових. Зазвичай ці природні явища зумовлювали певні свята: 2 травня — свято перших сходів; 4 червня — день Ярила; 24 червня — Івана Купала; 12 липня — вибір жертви Перуну; 20 липня — день Перуна; 7 серпня — жнива. На цьому етапі формуються космологічні уявлення про світ, що складався з чотирьох частин — землі, двох небесних Сфер і підземно-водної частини. Земля мала первинне значення для слов'ян. "Матері-землі" — годувальниці присвячено низку звичаїв та обрядів.Хід зірок по небосхилу привернув увагу мисливців. Вони визначили, що всі зірки, крім однієї — Полярної, перебували в русі. Була визначена вісь зоряного неба, вісь "світу". Сузір'я дістали назви звірів: Лосихи, Олениці, Великої та Малої Ведмедиці та ін. Щодо підземного світу, то це загальнолюдська концепція підземного океану, по якому вночі подорожує Сонце до іншого кінця Землі. Після хрещення Русі між адептами християнства та язичництва довго тривали дебати про те, хто володіє світом — язичницький Рід чи християнський Саваоф.Язичництво як світоглядна система широко подана в усній народній творчості та декоративно-ужитковому мистецтві: символи Сонця, фантастичні звірі, рагальнюючі фігури воїнів, стилізовані хвилі тощо. На язичницьких арках роботи майстра Костянтина (XII ст.) зображено три позиції руху Сонця по небосхилу: схід, зеніт, захід. На рівні землі розміщена фігура язичницького бога рослин Семаргла, а знизу — величезна голова ящура, що уособлює підземний світ. Такою бачили систему світобудови наші предки. У народі широко побутували амулети, обереги. Кожне поселення мало своє святилище — капище. Воно вписувалось у форму кола (по-старослов'янськи коло — хоро, звідси святилища — хороми, і, напевно, танці, які виконувалися по колу, — хороводи). Слов'янське язичництво як сформована релігія вийшло на найвищі рівні сприйняття суспільством. Воно відповідало особливостям світогляду народу, тому посіло у IX — X ст. місце державної релігії Київської Русі.У народній поетичній творчості вищі сили — боги — мали людську подобу, проте були наділені більшою силою, вмінням, можливостями і розумом. Ці образи узагальнювали уявлення про силу та мудрість народу. Поряд із позитивними героями як їхня антитеза жили герої негативні. Вони доповнювали перших, відтіняючи їхні кращі якості. Це своєрідний дуалізм світобачення.Пантеон язичницьких богів формувався на основі матеріалістичних уявлень, підкреслюючі зв'язок людини з довкіллям. Так, на першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог, він Же Батько природи і Владика світу, волею якого утримувалося все і здійснювалося управління долею всіх. Друге місце посідали бог світла Сварог та його син Дажбог, Хоре, або Сонце, особливо шанований на Русі. Це зумовлено тим, що сонце було життєдайною силою всього живого на Землі. Різновидами Сварога були Яровіт, Руєвіт, Поревіт і Поренут. Вони уособлювали яр — весну, тобто ярість, мужність, молодість, свіжість — відновлення життя після зими.Чільне місце після Вседержителя посідав Перун; ім'я його в перекладі зі старослов'янської означає "грім", із грецької — "вогонь". За віруваннями слов'ян, це був володар грому і блискавок. Вирази "Перун убив", "Перунова стріла" говорили про його необ-межену силу. Дві сили йшли по обидва боки людини — Білобог і Чорнобог, що уособлювали добро і зло. Один був народжений світлом, інший — пітьмою; перший будував, другий руйнував.Особливо вшановувалися жіночі божества. Слов'янські богині, починаючи від Матері-Землі, були дуже популярні у віруваннях і відбивали природну першість усього живого на Землі. Поряд із чоловічим Ладом — Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Жива; зображення їх було символом продовження життя: немовля, повний колос, виноград або яблуко.Основний пантеон супроводжувала низка божеств: Лель, Леля, Діванія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кожний був покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї. Для слов'ян нехарактерно було принесення людей у жертцу богам.Разом із віруванням в істот, які, на думку слов'ян, були максимально наближені до них самих, вони обожнювали духи і сили природи: Сонця, Місяця, зірок, граду, повітря, вітру, води... Та особливу шану надавали деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем'я і свято оберігалося всіма, вирубування заборонялося. Цього правила суворо дотримувалися. Найсильніше вшановувався дуб, особливо старий, — символ міцності; ясен присвячувався Перуну; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистої матері-природи. Священними вважалися також птахи і тварини, зокрема, зозуля — провісниця майбутнього; голуб — символ кохання; ластівка — доля людини; ворони — священні птахи; сова — символ смерті та пітьми. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва. Серед тварин священними вважалися віл і кінь, а серед комах — бджола та сонечко. Слов'яни вірили не лише у матеріалізовані уособлення божої суті, а й у присутність особливої сутності — душі, яка, в їх розумінні, продовжувала існування після смерті небіжчика і, залежно від його чеснот, ставала або рабом, або добрим духом дерева, птаха, відгукувалася добром на поклик людини. Поетична творчість слов'ян була максимально наближеною до життєвих реалій і в поетичній формі відбивала прагнення до єднання із довкіллям, оберігаючи його. Вона передавала у спадок наступним поколінням думку про те, що добрі сили завжди мають перевагу над злими, що тільки мир і злагода уможливлять гідне продовження роду.Отже, наприкінці І тис. н.е. процес консолідації східних слов'ян відбувається майже на всій території сучасної України. Пам'ятки східнослов'янських культур VIII — IX ст. засвідчують, що в останніх склалися передумови для переходу до феодальної держави. Язичницька релігія східних слов'ян із розвиненими культами, міфологією також характеризує суспільство, яке вже вийшло за межі первісної ідеології і в якому язичництво було не лише релігією, а й цілісною системою уявлень про навколишній світ, основні явища природи, космос, тобто містило в собі й позитивні знання.Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню. Не випадково верховним божеством був Перун — бог блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити людину, її житло блискавкою, але водночас він, згідно з міфом, переслідує Змія, який переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і вбиває його. Після перемоги над Змієм іде дощ і очищає землю від нечистої сили. Не менш сильними і грізними були Сварог — бог вогню; Стрибог — бог вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог — бог успіху, який ототожнювався з сонцем; Хорс — бог сонця (іноді місяця); Симаргл — бог підземного світу, як він здебільшого трактується. Уявляли його в образі крилатого пса та інш. У пантеоні східнослов'янських божеств, на відміну від давньогрецького та давньоримського, було порівняно мало богів, які безпосередньо втілюють інтереси і заняття людини. Можна назвати тільки Велеса (Волоса) - бога багатства, худоби і торгівлі, Мокош (Мокошу) - богиню дощу і води, яка в той же час протегувала ткацтву. а також Дану – богиню річок (згадка про неї є у багатьох піснях) та різні берегині. Відмітною рисою є і слабко виражений антропоморфізм богів: вони мало схожі на людину, нагадують переважно фантастичних істот. Скульптурні зображення божеств виконувалися частіше за все з дерева, рідко з каменю. Унікальним пам'ятником культової скульптури є так званий Збручський ідол. Вчені досі сперечаються, кого ж саме він зображає. Одні вважають, що це ідол Святовита — чотириликого божества. Культи божеств – прийняті ритуали жертвоприношень і звертань, священні атрибути, слова молитов — відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні властивості втілювали в дохристиянських народних віруваннях злі духи: лісовик, біс, водяний, русалки, полуденниця — дух літньої полуденної спеки, крикси — духи крику і плачу тощо. Злі духи вважалися безпечними для тих, хто дотримувався всіх обрядів і заборон. Світогляд східних слов'ян формувався відповідно до загальноєвропейських тенденцій розвитку уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у пекло, небесну твердь, центр світу ("світове дерево"), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини підлегле долі — "суду Божому". Правда, доля у східних слов'ян не була, очевидно, такою ж невідворотною, як фатум у древніх греків, але головні події людського життя вважалися визначеними наперед. Недаремно майже кожне календарне свято включало обряди ворожби про майбутнє життя людини. Релігія східних слов'ян, як і інші складники культури, які формувалися на етапі родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності неминуче повинні були зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні процеси в Київській Русі відбулися вже після прийняття християнства.