ВСТУП

Міністр фінансів України повторно представляє проект закону про Державний бюджет України не пізніше трьох днів після його повторного подання до Верховної Ради України.

Після прийняття до розгляду представленого проекту закону про Державний бюджет України не пізніше 1 жовтня (6 жовтня, якщо проект бюджету був прийнятий до розгляду після повторного подання Кабінетом Міністрів України) року, який передує плановому, проект закону про Державний бюджет України розглядається народними депутатами України, а також у комітетах, депутатських фракціях і групах Верховної Ради України.

Комітет Верховної Ради України з питань бюджету не пізніше 15 жовтня (20 жовтня, якщо проект бюджету був прийнятий до розгляду після повторного подання Кабінетом Міністрів України) року, який передує плановому, спільно з уповноваженими представниками Кабінету Міністрів України розглядає пропозиції до проекту закону про Державний бюджет України і готує Висновки та пропозиції до нього, а також таблиці пропозицій суб’єктів права законодавчої ініціативи, які пропонується підтримати чи відхилити, і приймає з цього приводу відповідне рішення.

Висновки та пропозиції до проекту закону про Державний бюджет України, а також таблиці пропозицій апаратом Верховної Ради України розповсюджуються серед народних депутатів України не пізніше ніж за два дні до розгляду проекту закону у першому читанні на пленарному засіданні Верховної Ради України.

Перше читання проекту закону про Державний бюджет України починається з доповіді голови Комітету Верховної Ради України з питань бюджету щодо Висновків і пропозицій до проекту закону про Державний бюджет України. В обговоренні цього питання беруть участь представники комітетів Верховної Ради України, депутатських фракцій і груп, народні депутати України, представники Рахункової палати та Кабінету Міністрів України. Висновки та пропозиції до проекту закону про Державний бюджет України голосуються в цілому. Якщо позитивне рішення не прийнято, відбувається постатейне голосування.

Верховна Рада України приймає проект закону про Державний бюджет України у першому читанні не пізніше 20 жовтня (25 жовтня, якщо проект бюджету був прийнятий до розгляду після повторного подання Кабінетом Міністрів України) року, що передує плановому.

Після прийняття проекту закону про Державний бюджет України у першому читанні Кабінет Міністрів України у двотижневий термін готує і подає не пізніше 3 листопада (8 листопада, якщо проект бюджету був прийнятий до розгляду після повторного подання Кабінетом Міністрів України) року, що передує плановому, проект закону про Державний бюджет України, доопрацьований відповідно до Бюджетних висновків Верховної Ради України, і порівняльну таблицю стосовно їх урахування з вмотивованими поясненнями щодо неврахованих пропозицій.

При розгляді проекту закону про Державний бюджет України у другому читанні пропозиції народних депутатів України, комітетів Верховної Ради України, депутатських груп і фракцій щодо змін до проекту закону про Державний бюджет України не розглядаються, крім висновків Комітету Верховної Ради України з питань бюджету щодо розгляду проекту закону про Державний бюджет України у другому читанні.

Друге читання проекту закону про Державний бюджет України передбачає насамперед затвердження загального обсягу дефіциту (профіциту), доходів і видатків Державного бюджету України з подальшим постатейним голосуванням проекту закону про Державний бюджет України, поданого Кабінетом Міністрів України на друге читання, яке завершується не пізніше 20 листопада року, що передує плановому.

Комітет Верховної Ради України з питань бюджету доопрацьовує проект закону про Державний бюджет України та вносить його на розгляд Верховної Ради України у третьому читанні не пізніше 25 листопада року, що передує плановому. Після доповіді голови Комітету Верховної Ради України з питань бюджету та співдоповіді міністра фінансів України Верховна Рада України проводить голосування по пропозиціях Комітету Верховної Ради України з питань бюджету щодо статей проекту закону про Державний бюджет України, які не були прийняті у другому читанні, та стосовно проекту закону в цілому.

Закон про Державний бюджет України приймається Верховною Радою України до 1 грудня року, що передує плановому.

Зміни до закону про Державний бюджет України подаються у формі проекту закону про внесення змін до Закону про Державний бюджет України. Вони можуть вноситися лише у випадках виникнення відхилення оцінки прогнозу надходжень до бюджету від прогнозу, врахованого при затвердженні Державного бюджету України на відповідний бюджетний період, а також зміни структури видатків державного бюджету та в інших випадках, передбачених Бюджетним кодексом. Міністерство фінансів України проводить щомісячну оцінку відповідності прогнозу надходжень показникам, встановленим Державним бюджетом України.

Виконання Державного бюджету України забезпечує Кабінет Міністрів України. Міністерство фінансів України здійснює загальну організацію та управління виконанням Державного бюджету України, координує діяльність учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджету.

В Україні застосовується казначейська форма обслуговування Державного бюджету України, яка передбачає здійснення Державним казначейством України: 1) операцій з коштами державного бюджету; 2) розрахунково-касового обслуговування розпорядників бюджетних коштів; 3) контролю бюджетних повно­важень при зарахуванні надходжень, прийнятті зобов’язань і проведенні платежів; 4) бухгалтерського обліку та складання звітності про виконання державного бюджету.

Державний бюджет України виконується за розписом, який затверджується міністром фінансів України відповідно до бюджетних призначень у місячний термін після набуття чинності законом про Державний бюджет України.

Зведення, складання та надання звітності про виконання Державного бюджету України здійснюються Державним казначейством України. Єдині форми звітності для цього встановлюються цим самим відомством за погодженням з Рахунковою палатою та Міністерством фінансів України.

Звітність про виконання Державного бюджету України буває оперативною, місячною, квартальною та річною.

Місячна звітність надається Державним казначейством України Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України не пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним.

Квартальний звіт про виконання Державного бюджету України надається Державним казначейством України Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України не пізніше 35 днів після закінчення звітного кварталу.

Річний звіт про виконання закону про Державний бюджет України подається Кабінетом Міністрів України Верховній Раді України не пізніше 1 травня року, наступного за звітним.

Рахункова палата протягом двох тижнів з дня офіційного подання Кабінетом Міністрів України річного звіту про виконання закону про Державний бюджет України готує висновки щодо використання коштів Державного бюджету України.

Верховна Рада України розглядає звіт про виконання закону про Державний бюджет України у двотижневий термін з дня отримання висновків Рахункової палати щодо використання коштів Державного бюджету України.

За результатами розгляду Верховна Рада України приймає рішення щодо звіту про виконання закону про Державний бюджет України [].

Наступний не менш важлий напрям – “національні проекти” – це економічні масштабні задуми, які мають стратегічне значення для певних галузей української економіки. Вони спрямовані або на розв’язання окремих соціальних проблем, або радикальне економічне оновлення окремих регіонів. Тому від їхньої реалізації ми передусім очікуємо започаткування точок росту вітчизняної економіки, залучення значного обсягу інвестицій та напрацювання таких моделей стосунків між бізнесом та політикою, які стануть практичною основою економічних реформ в Україні. Проекти мають обмежений термін реалізації (не більше 4 років), обсяг та не залежать від форм власності.

Всі проекти є інвестиційними і мають 3 спільні ознаки:

• масштабність та/або мультиплікаційність: проекти розгортаються у національних масштабах (звідки назва «національні»).

• рушії розвитку (конкретної галузі чи сектору економіки): ці стратегічні проекти виводять сектор на новий рівень ефективності, вирішуючи при цьому завдання державної ваги.

• конкретність, спрямованість на результати: проекти мають конкретні цілі по термінам реалізації, а також потужну підтримку та інвестиційні гарантії з боку Держави.

Ще один напрям – державна цільова програма – комплекс взаємопов'язаних завдань і заходів, спрямованих на розв'язання найважливіших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки або адміністративно-територіальних одиниць, здійснюються з використанням коштів Державного бюджету України та узгоджені за строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням.

Державні цільові програми поділяються на:

• загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля— це програми, які охоплюють всю територію держави або значну кількість її регіонів, мають довгостроковий період виконання і здійснюються центральними та місцевими органами виконавчої влади;

• інші програми, метою яких є розв'язання окремих проблем розвитку економіки і суспільства, а також проблем розвитку окремих галузей економіки та адміністративно-територіальних одиниць, що потребують державної підтримки.

Наступна тема, що висвітлюється у економічних ЗМІ – природна монополія – це стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги). Продукція природних монополій задовольняє життєво необхідні потреби населення й підприємців і, як правило, не може бути замінена товарами інших галузей економіки. Природна монополія існує там, де ефект масштабу виробництва настільки великий, що одне підприємство може забезпечувати ринок, маючи при цьому нижчі витрати на виробництво, ніж якби тут працювало декілька конкуруючих підприємств. Це відбувається, зокрема, в галузях електро-, водо-, тепло-, газопостачання, окремих сферах транспорту і зв’язку.

Приватно-державне партнерство – укладення комерційних угод між органами влади (державної чи місцевої) та приватними компаніями у сфері розробки, будівництва і управління об’єктами громадської інфраструктури, а також у сфері надання послуг, що традиційно надавались державними установами. Така модель співпраці застосовується у різних галузях: транспорт, охорона здоров’я, водопостачання, освіта тощо.

Наступна тема – державно-приватне партнерство (ДПП) за своєю економічною природою є розвитком традиційних механізмів взаємодії господарських взаємин між державною владою і приватним сектором в цілях розробки, планування, фінансування, будівництва і експлуатації об'єктів інфраструктури. Таким чином, партнерство держави і приватного сектора можна охарактеризувати як довгострокове партнерство з метою залучення додаткових джерел фінансування. Як правило, ДПП припускає, що не держава підключається до проектів бізнесу, а, навпаки, держава запрошує бізнес взяти участь в реалізації суспільно значущих проектів. Ключовими найбільш значущими параметрами державно-приватного партнерства є: розподіл ризиків, розподіл зобов'язань державного і приватного секторів; тривалість у часі; право власності на активи, розподіл прибутків.

Тема, що піднімається дуже часто у економічних виданнях – «бідних та багатих». Прибутки та купівельна спроможність населення мають не тільки соціальне значення – як складові рівня життя, але і як чинники, що визначають тривалість самого життя. Вони досить важливі, як елемент економічного підйому, який визначає місткість внутрішнього ринку. Великий внутрішній ринок, забезпечений платоспроможним попитом є щонайпотужнішим стимулом підтримки вітчизняного виробника.

Низький рівень прибутків, і, як наслідок, низька купівельна спроможність основної маси населення, грошовий потенціал якого частково відволікається на покупку імпортних товарів, є однією з основних причин стагнації економіки України.

Очевидно, що для пожвавлення економіки необхідне формування платоспроможного попиту через збільшення частини доходів населення в загальній сумі прибутків суспільства – ВВП. Переважно, для реанімації внутрішнього ринку і підтримки вітчизняного виробника стратегічно важливо підвищувати доходи найбіднішої і середньої частини населення. Збільшення і, звичайно, своєчасна виплата зарплати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат, є необхідним для підйому економіки. Ще одна не менш важлива тема – «середній клас». Поняттям „середній клас” визначають переважно статус громадянина в суспільстві, а не чітко сформовану соціальну групу і, тим більше, не клас. Існують певні параметри цього статусу. При цьому враховуються рівень освіти, умови праці, професія, споживчі звички громадянина тощо. Так, А. Шанкін ознаками „середнього класу” називає економічну незалежність, професіоналізм та високу самооцінку громадянина, яка грунтується на його усвідомленні своєї значимості в громадському житті. Західний представник цього „класу” вирізняється не тільки (і не стільки) певним рівнем доходів, скільки особливим менталітетом.

Наступній напрямок, який чи не найчастіше висвітлюється журналістами на сторінках ділових видань – корупція. Корупційна угода влади і бізнесу, становить підвищену суспільну небезпеку, так як вона спонукає чиновника використовувати належні йому службові повноваження в меркантильних цілях, найчастіше приносить прямий матеріальний збиток державі, вкрай негативно впливає на суспільну свідомість, в черговий раз зміцнюючи віру людей у ​​те, що гроші все вирішують.

Наступна тема – взаємозв’язки України з країна-сусідами з метою утворення єдиної зони торгівлі. Митний союз і зони вільної торгівлі грунтуються на міжнародних угодах, спрямованих на створення умов вільної торгівлі між країнами-учасницями. Подібні угоди не повинні створювати перешкод для торгівлі третіх країн із будь-яким із членів митної спілки або вільної торгової зони. Після створення Митного союзу або зони вільної торгівлі митні бар'єри для всіх учасників пільгової зони стосовно третіх країн не повинні бути вищими, ніж до її створення.

Одна з тем, яка довго довго обговорювалася в пресі – газовій конфлікт між Росією та Україною. Газові конфлікти між Росією і Україною — серія економічних конфліктів між російською компанією «Газпром» і українською компанією «Нафтогаз», що почалася в 2005 році з приводу умов постачань природного газу на Україну, а також транзиту газу європейським споживачам.

Газовий конфлікт між Росією і Україною 2008—2009 років — комерційна суперечка про борги, ціни і постачання природного газу з Росії на Україну, а також транзиті газу через територію України в 2009 році. В результаті конфлікту з 1 січня припинилася подача газу для України, з 5 січня зменшилася подача для європейських споживачів. З 7 січня транзит російського газу через територію України був припинений повністю. Після досягнення домовленостей про ціни і підписання 19 січня в Москві відповідних контрактів, 20 січня постачання газу для України і транзит до Європи поновилися. Даному конфлікту передував газовий конфлікт між Росією і Україною 2005—2006 років. Підсумком конфлікту можна вважати по-перше різке підвищення ціни на газ для України, а по-друге перехід Росії і України на прозорі принципи в торгівлі газом і усунення посередників.

Наступний напрям взаємозв’язок України з Європейськими державами. Європейська інтеграція – це процес взаємодії між соціальними і політичними інститутами держав Європи, що стимулює створення нової політичної системи (Європейський союз). Процес європейської інтеграції розглядається як ефективний спосіб уникнути війни між державами Європи і став відповіддю на військові потрясіння XX століття.

У політичній науці існує кілька підходів до визначення поняття європейська інтеграція: міжурядовий, інституційний і комунікативний підходи.

Прихильники міжурядового підходу відводять пріоритетну роль в процесі інтеграції національним державам. Результатом їх взаємодії на міжурядовому рівні є особливе навколишнє середовище, яка впливає на появу спільних інститутів. В рамках інституційного підходу (Ернст Хаас) європейська інтеграція розглядається як процес трансформації національних практик взаємодії інститутів, яка веде до створення особливої ​​багаторівневої системи управління з безліччю центрів прийняття рішень. Комунікативний підхід трактує європейську інтеграцію як процес створення соціальних спільнот за допомогою ефективної взаємодії між їх членами в різних областях. В результаті чого формується співтовариство безпеки, в якому політичні чинники орієнтовані на створення нового політичного центру. Цей політичний центр і повинен буде координувати роботу учасників.

Наступна тема образ економіки Укрїни в очах зарубіжних ЗМІ. На формування позитивного іміджу України впливає низка факторів як ендогенного так і екзогенного характеру. Серед них слід назвати внутрішні політичні, економічні та соціальні процеси, зовнішню політику, політичну боротьбу всередині країни та пов’язані з цим різноманітні скандали, а також культурні та спортивні події, діяльність окремих громадян України. Слід також підкреслити, що спричинена глобалізаційними процесами жорстока політична та економічна конкуренція між країнами змушує їх використовувати ЗМІ та сучасні інформаційні технології з метою послаблення конкурента. Все це доповнюється слабкими позиціями України у світовому інформаційному просторі, відсутністю узгоджених на рівні держави дій з метою захисту українського інформаційного простору та забезпечення сталого позитивного іміджу України на міжнародній арені.

Іноземна преса створює загалом негативний образ України, сприймаючи її як країну з високим рівнем корупції, тіньової економіки та свавіллям чиновників. Серед негативних рис іміджу України відзначаються схильність до політичних декларацій, не підкріплених практичними справами, і невиконанням взятих на себе зобов’язань. В цілому закордонні ЗМІ розповсюджують упереджену інформацію, що дискредитує нашу державу та завдає шкоди її інтересам. Значною мірою таке розповсюдження має цілеспрямований характер і є наслідком регулярних спроб представників тих чи інших закордонних політичних та бізнесових кіл забезпечити просування власних інтересів коштом України за допомогою формування негативного її сприйняття громадськістю своїх країн та світовою спільнотою. Достатньо поширеними в суспільній свідомості зарубіжних країн є різного роду хибні міфи та уявлення про Україну, згідно з якими вона ідентифікується як „частина Російської Федерації”, „політично нестабільна держава, інвестиції в економіку якої є ризикованими”, „країна з високим рівнем корупції, що унеможливлює сучасний економічний розвиток” тощо.

1.2 Світова фінансова криза як об`єкт відображення у пресі

Список використаних джерел

1. Бизнес и пресса // Информация и бизнес. – 2004. – № 1. – С. 3.

2. Вайн Саймон. Глобальний финансовый кризис. Механизмы развития и стратегии выживания / Саймон Вайн. – М : Альпина Бизнес Букс, 2009. – 302 с.

3. Вартанова Е.Л. Медиаэкономика зарубежных стран: Учеб. пособие. М.: Аспект-Пресс, 2003. 335 с.

4. Вырковский А.В. Деловые журналы США и России: прошлое и настоящее /отв. ред. и сост. Е.Л. Вартанова ; науч. ред. Н.В. Ткачёва. – М. : МедиаМир, 2009. – С. 155.

5. Войцехівська О. Криза очима журналістів // Журналіст України. - 2009. - № 4. - С. 7-10.;

6. Гуревич С.М. Экономика отечественных СМИ: Учеб. пособие. 3-е изд., перераб. и доп. М.: Аспект-Пресс, 2004. 288 с.;

7. Гутиря І. І. Економічна проблематика в пресі: критерії та складові ефективності // Соціокультурні аспекти права на комунікацію / За ред. А. З. Москаленка. – К., 1997.

8. Грабельников А.А. Деловая пресса России [Электронный ресурс] / А.А. Грабельников. – М., 1996. – Режим доступа : www.inguk.ru/biblio/delov-pressa/1grabelnicov.

9. Грабельников А.А. Русская журналистика на рубеже тысячелетий: итоги и перспективы / А.А. Грабельников. – М., 2001. – С. 79–80.

10. Діденко А. Н. Сучасне діловодство: Навч. посібн. – 3-є вид. – К.: Либідь, 2001. – 384 с.

11. Демина И.Н. Система медиапредприятий: научные основы управления. Иркутск: Изд-во БГУЭП, 2007;

12. Дёмина И. Н. Система управления медиапредприятиями в современной России. СПб., 2005. 160 с.

13. Економічна журналістика: новації західної преси / навчальний модуль, розроблений за матеріалами семінару. – К., 1998

14. Економіка всюди. – К.: Асоціація української преси. – 2000.

15. Иваницкий В. Л. Экономическая тема в экономических изданиях: проблемы становления // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 10. Журналистика. - 2007. - № 1. - С. 16-28.

16. Основы медиабизнеса: Учеб. пособие/Под ред. Е.Л. Вартановой. М.: Аспект-Пресс, 2009. 360 с

17. Щепилова Г.Г. Реклама в экономической структуре СМИ. М.: МедиаМир, 2006. 168 с.;  

18. Кирия И.П. Зарубежный медиамаркетинг: Учеб. пособие. М.: ВК, 2006. 149 с.

19. Корконосенко С.Г. Основы журналистики: учеб. 2-е изд., перераб. и доп. М., 2006.  

20. Мисонжников Б.Я. Деловое издание в лабиринте рынка / Б.Я. Мисонжников // Журналистика: исследования – методология – практика : сб. статей / отв. ред. Г.В. Жирков. – СПб., 2000. – С. 124.

21. Мордовская Е.И. Деловое издание в системе периодической печати : автореф. дис. канд. филол. наук /Е.И. Мордовская. – М., 1998. – С. 3.

22. Мурзин Д.А. Новые корпоративные стратегии коммуникаций в современной России / Д.А. Мурзин // Вестник Московского университета. Серия 10. Журналистика. – 2005. – № 1. – С. 55.

23. Мурзин Д.А. О типологии деловой прессы / Д.А. Мурзин // Вестник Московского университета. Серия 10. Журналистика. – 2003. – № 2. – С. 72–73.

24. Мурзин Д.А. Очерк типологии деловой прессы / Д.А. Мурзин // Вестник Московского университета. Серия 10. Журналистика. – 2003. – № 2. – С. 64.

25. Большой экономический словарь/Под ред. А.Н. Азриеляна. 4-е изд., доп. и перераб. М.: Институт новой экономики, 1999. С. 1208.

26. Прохоров Е.П. Введение в теорию журналистики: Учеб. пособие. М.: РИП-холдинг 2001. С.

27. Рогожина Л.Д. Региональные деловые издания: проблематика определения и квалификации / Л.Д. Рогожина. – Самара, 2004.

28. Свитич Л.Г. Феномен журнализма/Под ред. Я.Н. Засурского. М.: Факультет журналистики МГУ, 2000. С. 4.