Питання 4. Взаємозв'язки літературознавчих дисциплін

Теорія літератури, історія літератури та літе­ратурна критика як основні літературознавчі дисциплі­ни тісно між собою пов'язані. Кожна з них неодмінно використовує здобутки інших двох дисциплін.

 Теорія літератури розвивається завдяки узагальненню та філософсько-естетичному осмисленню фактів і відомостей про окремі художні твори, діяльність письменників, зміну літературних течій і напрямів.

 Стан розробки теоретичних проблем може бути задовіль­ним лише тоді, коли дослідник не обмежиться історико-літе-ратурним матеріалом, а й скористається оцінками явищ сучасного літературного процесу, тобто буде спиратися на досягнення літературної критики.

 Історія літератури постійно відштовхується від тих загаль­них положень і принципів, що їх розробляє теорія літератури. Простежуючи історико-літературний процес як законо­мірний поступальний рух від минулого до сучасності, історія літератури постійно використовує понятійний і термінологіч­ний апарат теоретика. Погляд на історію літератури з позицій сучасних вимог надає подібним дослідженням широти й актуальності. Таким чином, для історії літератури є бажаною постійна взаємодія з наукою, що досліджує сучасний літе­ратурний процес, тобто з критикою.

 Водночас і критика не може обійтися без опори на теорію та історію літератури. Адже в цих науках вона знаходить необхідні підходи до оцінки творів, вивірені часом критерії. Саме літературна критика міцно зв'язує теорію та історію літератури з сучасним розвитком худож­нього мислення, їй належить право першого прочитання нового літературного твору.

 Зміцнення взаємозв'язків між теорією, історією літе­ратури та літературною критикою, їх взаємний рух на­зустріч одна одній, тісне зближення є однією з передумов глибоко наукового вивчення художньої літератури, її по­пуляризації в широких читацьких масах.

 

Досвід українського літературознавства переконливо доводить, що поєднання в одній особі теоретика, історика літератури та літературного критика нерідко давало плідні результати. Досить згадати в цьому зв'язку імена І. Франка, М. Драгоманова, О. Білецького та інших.

Питання 7. Література як вид мистецтва

Сучасна творчість вражає нас сьогодні великою кількістю різноманітних видів мистецтв. Одним з них є література. Архітектура, музика, скульптура…Все це різні форми творчості, самовираження людини, все це – мистецтво. Але, мабуть, лише художня література, є його найпопулярнішим видом, має найбільший вплив на розвиток і становлення людини.

Художня література, яка є мистецтвом слова — це особливий вид мистецтва, в якому носієм матеріальної образності є мова. Характеризують літературу певні особливості: її образи позбавлені візуальної достовірності, вона діє на людську фантазію, особливо гостро активізує інтелект; через слово реальність сприймається в усій її багатоманітності, відкриваються великі можливості осягнення внутрішнього духовного світу людей, та їх спілкування.

Як виду мистецтва, літературі притаманне, багатогранне, історичне осмислення дійсності, сприймання та осмислення її, безпосередньо як процесу. Предметом літературного пізнання є людина в життєвому процесі, та і все, пов’язане з нею.

Література допомагає освоїти людині такі сторони життя і суспільства, які іншими шляхами пізнати не можна. Пізнати протиріччя людської сутності.

Літературу відносять саме до синтетичних видів мистецтва. Вона дуже часто постає органом художньо-інтуїтивного пізнання, суспільним нeрвом, який відкриває механізм незалежності людини від влади. Література виражає національну своєрідність народу, специфіку менталітету, безпосередньо впливає на формування національної самосвідомості.

У художній літературі можна побачити нерозривну єдність виховного, пізнавального і розважального впливів. 

Питання 17. ОКРЕМІ СИНТАКСИЧНІ ФІГУРИ (ІНВЕРСІЯ И ТРАЛИ ВАЛИ)

Група художніх прийомів, виразність яких заснована на особливості порядку слів в поетичному висловлюванні і його інтонації. Синтаксичні фігури покликані посилити емоційну виразність художньої мови і підкреслити найважливіші образи в тому чи іншому фрагменті твору. Найважливіші синтаксичні фігури - анафора, повтор, інверсія, градація, антитеза.

Інверсія - Художній прийом; навмисне зміна порядку слів у реченні для досягнення певної художньої мети.

Оксюморон — свідоме поєднання різко протилежних понять, які логічно ніби виключають одне одного, але насправді разом дають нове уявлення

Еліпсис — це стилістична фігура, по­будована шляхом пропуску слова або кількох слів.

ПИТАННЯ 22. ЕВФРНІКА …….

Евфоніка - вивчення якісного звукового складу мови художньої літератури.

Звукові повтори - основний принцип художньої, переважно поетичної, фоніки, зумовлений евфонічною природою української мови та вимогами культури поетичного мовлення.

Звуконаслідування — це відображення звуків навколишньої дійсності за допомогою спеціально дібраних слів, як і в попередньому випадку, але цього разу у їх складі повторюються фонеми, які, безпосередньо, нагадують відповідні звуки.

Алітера́ція — стилістичний прийом, який полягає у повторенні однорідних приголосних звуківзадля підвищення інтонаційної виразності вірша, для емоційного поглиблення його змістового зв'язку.

Асона́нс — повторення однакових голосних звуків у рядку або строфі, що надає віршованій мові милозвучності, підсилює ïï музичність.

Питання 25. ВИЗНАЧЕНЯЯЯ….

Літературний процес — це різноманітне історико-мистецьке явище, яке характеризується змінами у стилях і напрямах художньої творчості, у виражально-зображувальній системі художніх засобів, у тематичній та жанровій своєрідності творів тощо.

Концепції розвитку української літератури Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Дмитра Чижевського, сучасних дослідників є близькими між собою. Їх можна звести до таких основних відтинків чи блоків:

• література часів Київської Русі (княжа доба);

• середньовіччя (давня українська література);

• становлення нової української літератури (кінець XVIII-поч. XIX ст.);

• перша та друга половина XIX ст.;

• окремо, правда, із деякими застереженнями, виділяється період кінця XIX-поч. XX ст.(величезний масив здобутків української літератури у XX ст. в материковій Україні та в діаспорі

Літературна епоха – визначення конкретно-історичного етапу розвитку літератури, що збігається з культурно-історичною епохою, в основі якої лежить певний спосіб виробництва.

Літерату́рний на́прям — відносно монолітна і внутрішньо упорядкована сукупність літературних (ідейно-художніх) тенденцій, усталена в ряді визначних чи епохальних творів, що з'явилися приблизно в один і той самий час.

ПИТАННЯ 26 ВИЗНАЧЕННЯ

Течія літературна — сукупність ідейно-естетичних принципів і прийомів, спільних для письменників певного літературного угруповання (наприклад, течії авангардизму — абстракціонізм, експресіонізм, сюрреалізм, конструктивізм, футуризм. Літературна теч і я має конкретно-історичний характер, творчу історію, національні особливості.

Літературна школа — 1. це професійна близкість групи письменників.

2 . Специфічне утворення в літературі, група письменників, об'єднаних спільними стильовими уподобаннями, жанровою практикою, тематичними інтересами, проблематикою, передовсім естетичною програмою, що, проектуючись у новий творчий простір, спирається на певну традицію, полемізує з нею, переосмислює її. Літературна школа формується на основі стильової подібності.

ПИТАННЯ 29. СВОЄРІДНІСТЬ БАРОКО ЯК МИСТЕЦЬКОГО НАПРЯМУ

Бароко — літературний і загальномистецький напрям, що зародився в Італії та Іспанії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI—XVIII століть.

Визначальними рисами бароко були:

-                         посилення ролі церкви і держави, поєднання релігійних і світських мотивів, образів;

-                         мінливість, поліфонічність, ускладнена форма;

-                         тяжіння до різких контрастів, складної метафоричності, алегоризму;

-                         прагнення вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору;

-                         трагічна напруженість і трагічне світосприймання;

Термін «бароко» дає можливість об’єднати в середині цього літературного напряму чимало течій і шкіл, які існували здебільшого в XVII столітті й відзначалися типологічно спорідненими рисами. Серед них італійський маринізм, іспанський ґонґоризм,преціозна література  англійська «метафізична школа».

До літератури європейського бароко, окрім вищезгаданих засновників і лідерів шкіл, належать Кальдерон, Тірсо де Моліна, Кеведо Тассо, Базіле (Італія); Сорель, д’Обіньє, Скюдері (Франція); Уебстер, Кер’ю, Саклінґ (Англія); Ґріфіус, Лоенштейн, Мошерош Ґріммельсгаузен (Німеччина); Хуана де ла Крус (Мексика); Ґундуліч (Хорватія); Зріньї (Угорщина); В. Потоцький, С. Твардовський, А. Морштин (Польща) та інші.

До українського літературного бароко можна зарахувати творчість Мелетія Смотрицького, Симеона Полоцького, Митрофана Довгалевського, Івана Величковського, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича.

Питання 32 СПЕЦИФІКА РОМАНТИЗМУ ЯК ХУДОЖНЬОГО МЕТОДУ

Романтизм — літературно-мистецький напрям, якому притаманні інтуїтивно-чуттєве світосприйняття, увага до внутрішнього світу людини,  неприйняття буденності, звеличення «життя духу», конфлікт мрії та дійсності, захоплення несвідомим, таємничим, фантастичним, ірраціональним, звернення до фольклору та національної міфології. 

Головна риса романтизму як художнього напряму — усвідомлення прагнення створити узагальнений символічний образ. 

На розвиток романтизму значний вплив мала ідеалістична філософія, представни-ками якої були А. та Ф. Шлегелі, Ф. Шеллінг, І. Кант, Й. Г. Фіхте, Й. Гердер. 

Для романтиків характерна увага до внутрішнього світу людини. Вони обстою -вали свободу особистості як основу життя. Виступали за щирі людські стосунки, не  приймали лицемірства, фальші, насильства. 

Невід’ємною особливістю романтичного стилю є символіка, фантастика, екзо-тика. Письменників цікавить історичне минуле, фольклор, міфологія.

Романтична література має свою систему жанрів. Чільне місце серед них по -сідають ліричні (балада, елегія, лірична поема, дружнє послання). Серед прозових  — психологічна повість, новела, літературна казка.

Серед найвизначніших представників романтизму слід назвати таких письменників як Дж. Г. Байрон, В. Скотт, Е. Т. А. Гофман, Г. Гейне, А. Міцкевич, Ф. Ку-пер, Е. По та інші. 

В Україні романтизм відіграв значну роль у пробудженні національної свідо-мості, обґрунтуванні історичної самобутності народу, його «духу», культурних тра -дицій, мови, літератури. Серед представників романтизму в українській літературі 

слід назвати М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького («Руська трійця»),  А. Метлинського, М. Максимовича, В. Забілу, Є. Гребінку, В. Петренка, О. Афана-сьєва-Чужбинського та інших. 

ПИТАННЯ 11.