8. Загальна характеристика видань харківського періоду.

См. вопрос 7

9. Федір Пільгер як видавець першого галузевого журналу в Україні.

У 1817 році в Харкові зароджується й галузева журналістика. Її первістком став журнал “Украинский домовод”, що лише два числа його (січень і лю­тий) були надруковані. Видавав його професор університету Федір Пільгер, а сам часопис було присвячено проблемам ветеринарії. Видавець цілком логі­чно сподівався на популярність свого видання, адже худоба на той час пра­вила за мірило достатку й заможності як поміщицьких, так і селянських гос­подарств, а відтак, розраховував він, на Харківщині мало б виявитися достат­ньо читачів, які повинні були зацікавитися його журналом.

Федір Васильович Пільгер (1761, м. Вецлар, Німеччина – 1828, м. Харків, Україна) належав до тих науковців, хто зв’язав свою долю з Харківським університетом майже з часу його заснування. У 1779 році він закінчив Ерлангенський університет. А 1802 року за наукові праці йому присвоєне звання професора Гісенського університету, де він тоді працював. Він відразу ж від­гукнувся на запрошення їхати до Харкова, хоча вже був відносно літньою людиною. У 1806 році Ф. Пільгер очолив у Харківському університеті кафе­дру лікування тварин.

В основному видавець заповнював журнал власними працями, але були й інші автори, які виявили бажання співробітничати з часописом. У цих статтях йшлося про засадничі речі: потребу розвитку ветеринарної науки та з’єднання її практикою розведення й утримування домашньої ху­доби, давалися характеристики свійських тварин, викладалися запобіжні за­ходи проти їх захворювань та методи лікування.

У статті “Загальна користь від скотарства та шкода від нехтування ним” він цілком у дусі європейського просвітительського демократизму писав про те, що в цивілізованій державі, де уряд турбується про загальний суспільний добробут, дбають і про розвиток тваринництва. А от у Росії, провадив далі автор, сваволя поміщиків призводить до розорення селянських господарств і скорочення поголів’я домашньої худоби, а урядовці, що мають захищати на­род і нести йому не лише соціальні права, але й елементарні знання, не вико­нують своїх функцій. Уболіваючи за худобу й ратуючи за збільшення її пого­лів’я, що повинне забезпечити загальне піднесення держави, Ф. Пільгер, майже напевне, несподівано для себе, зачепив гостре актуальне політичне питання. Ці розмірковування у ветеринарному журналі вжахнули цензуру – журнал негайно було закрито. Так безславно закінчилася спроба видавати перший фахово-галузевий часопис у Харкові.

10. Харківська школа романтиків. Альманах «Утренняя звезда»

Прийнятий у 1826 році новий “Цензурний устав” наклав важкі кайдани на будь-яку розумову діяльність. Людина, яка б наважилася створювати періо­дичне видання, повинна була пройти спеціальну перевірку цензурного комі­тету

Недарма цей устав дістав назву “чавунного”.

У тому ж сумно відомому 1826 році на етико-політичне відділення Харків­ського університету вступають разом з Ізмаїлом Срезневським чотири його давні товариші, знайомі ще з приватного пансіону Г. М. Коваленка: І. В. Роз­ковшенко, О. Г. Шпигоцький та брати О. С. та Ф. С. Євецькі (майбутня школа романтиків). Лідером був Срезневський, тому й в історію української культури це товариство увійшло як гурток І. Срезневського. До гуртка примикав і І. О. Джунковський. гурток об’єднав усіх, хто хотів виявити себе на те­рені літератури й науки, прагнув прислужитися своєю працею духовному розвитку рідного краю.

Рух, зініційований І. Срезневським, тривав і за його відсутності, вий­шов назовні і з герметичного спочатку гуртка перетворився на значне літе­ратурне явище – Харківську школу романтиків.

Головна ідея, утверджувана харківськими романтиками, полягала в захи­сті літературного статусу української мови, у доведенні того, що вона не є наріччям росій­ської чи польської мов, а володіє повноцінною самостійністю. Нова українська література налічувала дуже мало імен і творів. Позиція М. Костомарова, зафіксована в красномовних свідченнях “Автобіографії”, може розглядатися як типова для всієї Харків­ської школи романтиків. Не випадково з неї вийшли принаймні три видатні українські фольклористи: І. Срезневський, М. Костомаров, А. Метлинський, – а збирати народні твори їм допомагали й інші учасники гуртка. Фолькльор, таким чином, розглядався харківськими романтиками як своє­рідна скриня Пандори, у котрій зосереджуються, консервуються й зберігаю­ться від зіпсуття скарби народної мови. З цим пов’язуються грандіозні завдання (друга ідея школи): продемонструватисвітові красу української людини, велич і ба­гатства її душі, глибину почуттів і висоту думок; навести гідні наслідування високохудожні зразки, що стануть поштовхом до авторської літературної творчості; використати народну словесність для вивчення зовнішньої і внут­рішньої історії народу; продемонструвати невичерпні можливості українсь­кої мови, її здатність бути мовою науки, освіти, забезпечувати спілкування не лише низів, але й вищих суспільних верств.

Процес розширення меж функціонування української мови романтики ба­чили опосередкованим розвитком професійної літератури.

Так постає третя істо­тна ідея естетичної програми школи – думка про можливість створення пов­ноцінної літератури українською мовою (української літератури) і здійс­нення ними самими важливих кроків на шляху її творення.

У межах Харківської школи роман­тиків не лише творилася українська література, але й виникла українська лі­тературна критика.

Самодержавство вал за валом обрушувало на діячів української культури репресивні заходи. У цьому не в останню чергу полягають причини відходу І. Срезневського, М. Костома­рова, О. Корсуна, І. Бецького з теренів творення української словесності.

Спроби чільних діячів харківських ро­мантиків довести леґітимність їхньої праці були не вдалими. На ґрунті цієї концепції чи разом з її формуванням у І. Срезневського та його гуртка й виникла ідея видання альманаху, у якому могли бути оприлю­днені їхні творчі спроби.

«Украинский альманах» - невеличка книжечка на 136 сторінок, якій, однак, судилося стати первістком українсь­кої альманахової журналістики. Передусім слід відзначити, що він постав у руслі традицій харківської періодики, що декларували свій зв’язок з Україною, спиралися на місцеву автуру, охоче надавали свої сторінки для творів українською мовою, широко висвітлювали місцеву тематику.

Наступним виданням Харківської школи романтиків та розвитком традицій “Украинского альманаху” був альманах “Утренняя звезда”, що ви­йшов у двох книжках у Харкові на межі 1833 і 1834 років. Видавцем нового видання виступив Іван Матвійович Петров.

Спочатку планувалася книжка на зразок “Украинского альманаху”, але, в міру надходження матеріалу змінювалася й загальна концепція видання. Альманах видавався двама книжками, 1 – розміщаються твори, написані по-росій­ськи, 2 – статті, написані малоросійським і українським наріччям.

Перша кига: Більшість ма­теріалів тут складали твори маловідомих пи­сьменників, дослідження Срезневського.

Друга книжка “Утренней звезды” була виключно українською. Відкривалася вона творами Грицька Основ’яненка (Г. Квітки)., також друкувався П. Гулак-Артемовський. Відкривала український том “Супліка до пана іздателя”, яку можна вважати естетичним маніфестом Г. Квітки й водночас першим твором української літературної критики.

Як упорядник українського тому Г. Квітка згуртував на сторінках “Утренней звезды” провідних авторів молодої української літератури.

Завершували другий том “Утренней звезды” твори І. Котляревського.

Альманах “Утренняя звезда” мав велике значення в розвитку українського пи­сьменства та журналістики. Воно полягало в тому, що

а) він об’єднав літературні й наукові сили краю, засвідчив могутній творчий потенціал Слобожанщини;

б) другий його том став першим окремим українським виданням у Харкові;

в) ця книжка продемонструвала народження прози в новій українській літера­турі, де до того часу існували лише поезія і драма;

г) засвідчила наполегливе прагнення ряду авторів вийти за межі традиції кот­ляревщини (бурлескно-гумористичної творчості), що склалася на той час, і запо­чаткувати новий сентиментально-романтичний (просвітницько-реалістичний) напрямок;

ґ) дала перший зразок української літературної критики, захисного спряму­вання, стала моментом згуртування українських авторів на сформульованій од­ним з них – Г. Квіткою – засаді: непідлеглості українського письменства неґатив­ним і некомпетентним судженням про нього російської критики й журналістики.