31. Загальна характеристика журнального процесу кінця XIX ст.

У порівнянні з першим періодом розвитку української журналістики, який був періодом послідовних явищ, другий період можна кваліфікувати як період паралельних явищ.

Другий період відрізняється від першого за змістовим наповненням.

Якщо перший період репрезентований переважно літературною журналістикою, то другий – політичною. Українська журналістика виникла не з інформаційних потреб; та інтеліґенція, що потребувала періодики для щоденного читання, задовольняла свої інформаційні потреби за допомогою газет і журналів іншими мовами (французькою, польською, німецькою, російською). Але був інший інстинктовий пласт свідомості (практично на рівні підсвідомості), який міг бути реалізований лише в емоційному художньому слові. Він і потяг на сторінки в цілому російськомовних видань українські твори В. Масловича, П. Гулака-Артемовського, О. Шпигоцького, потім призвів до виникнення перших українських за мовою альманахових книжок, а згодом – газет і журналів. Поступово в межах літературної журналістики виникав інформаційний і публіцистичний дискурс. Ціле століття, як у реторті, вирував, плавився й кристалізувався в журналістиці український дух. Наприкінці століття спостерігаємо вже цілу систему української журналістики, яка задовольняє не лише літературні й наукові потреби українського суспільства, але інформаційні, публіцистичні, політичні його потреби.

Неоціненним є значення журналістики для розвитку української літератури. З невеличких джерел народилися струмочки, а з’єднавшись докупи, вони утворили могутню річку художнього українського слова. Якщо на початку століття спостерігаємо цілковиту відсутність літературного процесу, наявність окремих явищ літератури, роз’єднаних між собою в часі й просторі, то наприкінці століття за допомогою журналістики сформувався літературний процес, творення художніх цінностей перетворилося в безперервний потік, що виражав духовне життя нашого народу.

У другій половині ХІХ століття журналістика відіграла величезну роль у формуванні української літературної мови. Белетристика могла забезпечити розвиток лише її художнього стилю. Журналістика галицького періоду незмірно розширила стильовий плацдарм української мови, забезпечила вироблення в ній інформаційного, публіцистичного, суспільно-політичного, наукового стилів. Були присоромлені люди, що твердили, нібито українська мова не пристосована до висловлення високих філософських понять, творення абстрактної лексики. Українські журналісти довели невичерпне багатство, словотвірну гнучкість української мови, здібної виражати усе багатство світу й безмежність людської думки.

За допомогою журналістики українське суспільство пройшло шлях від інтуїтивного, інстинктового ураїнофільства до свідомого самого себе і своїх завдань українства, до усвідомлення своєї національної гідності, до формування національної свідомості в ширшого кола представників народу й інтеліґенції, а відтак і до постановки питання про політичну незалежність української нації й побудову нею своєї держави.

Уже перша українська політична партія європейського зразка – Русько-Українська Радикальна партія, – утворена у Львові 4 жовтня 1890 року на своєму першому установчому з’їзді при безумовному провідному соціалістичному векторі ставила у своїй програмі національне питання. Радикальна партія, говорилося тут, “в національних справах змагати буде до піднесення почуття національної свідомості і солідарності в масах усього русько-українського народу через літературу, збори, з’їзди, товариства, демонстрації, відчити, печать і т. п.” Вона вимагала для кожної нації можливості найповнішого культурного розвитку, розглядала забезпечення національних прав у контексті здобуття усіх демократичних свобод. Проте, РУРП в особі домінуючої частини членів ще поділяла ілюзію про можливість за соціалізму механічного розв’язання національного питання, тобто по суті – його зняття. На цій підставі до програми не було внесене питання про національне самовизначення українців. Соціалісти жили постійним очікування соціалістичної революції, переможне здійснення якої клали в межах десяти років від своєї сучасності. Перемога соціалізму у більшій країні означала й більший всесвітній успіх соціалізму, тому боротьба залежних народів за своє національне визволення розглядалася в межах соціалістичної ідеології як явище шкідливе, спрямоване на подрібнення революційних сил. Окрім того, інтенсивно запроваджувалося гасло, що встановлення соціалізму знищить експлуатацію людини людиною, народу народом; а відтак, ідучи до соціалізму, революціонерам безглуздо висувати претензії один до одного.

Такий підхід не вдовольняв значну і дедалі зростаючу частину членів РУРП, національне питання в ній постійно обговорювалося. Суперечності між соціально і національно орієнтованими частини партії призвели згодом до її розколу.