Українська культура

Серед жанрів, здатних швидко відгукнутись на актуальні події чи швидко донести вимоги уряду до населення був плакат радянського періоду. На відміну від косервативного живопису плакат не потребував значного часу на усвідомлення подій, оперував узагальненими образами, мав великі наклади, відносто дешево коштував. Більшовицький уряд відразу почав використовувати плакат з метою пропаганди нових вимог, знайомств з політичним курсом московського уряду. Частка творів того періоду мала непересічне мистецьке значення і характерні ознаки доби громадянської війни, кампанії по допомозі голодуючим, залученню добровольців в народне ополчення, на освоєння целінних земель чи на комуністичні будівництва.

У міжвоєнний період найвідомішим твором у монументальній скульптурі стала група «Робітник і колгоспниця». Скульптура створена у 1937 р. по замові уряду як верхня частина павільйону СРСР на Всесвітній виставці в Парижі. Ідея вінчаючих фігур належала архітектору Іофану Борису Михайловичу.^[3] Конкурс на створення фігур в матеріалі виграла скульптор Мухіна В. Г. Інтригою виставки було протипоставлення павільйонів двох тоталітарних держав тодішньої Європи - фашиської Німеччини та СРСР.

Монумент В.Мухіної виявив риси революційного романтизму, що уособлював декларованих радянським урядом нових хазяїв країни - робітничий клас та колгоспне селянство. Велика радянська енциклопедія присвятила монументу окрему статтю, де скульптурний монумент названо «еталоном соціалістичного реалізму».

«Еталон соціалістичного реалізму» - після виставки був демонтований і при перевезенні у Москву пошкоджений. Скульптуру наново встановили поряд з ВДНГ на невдалому постаменті, що значно знижувало мистецькі якості твору. Протест скульптора Мухіної - ігнорували. Вона таки отримала державну премію, але грошова складова премії - була в десятки разів менша за суми іншим скульпторам.

На хвилі розкрученого культу єдиної особи Сталіна монументальна скульптура в міжвоєнний період була втягнута в кампанію возвеличення політичного лідера. Країну вкрила низка велетенськиї фігур Сталіна, мистецька якість яких невпинно падада. З подібною епідемією возвеличення можна було порівняти лише безліч скульптур Леніна, посмертна, а тому незагрозлива для влади фігура якого була канонізована в живопису, в графіці і скульптурі.

З монументальними шедеврами Амашукелі порівняння витримували лише велетенські скульптури Євгена Вучетича. Романтична схвильованість притаманна останньому варіанту фігури Батьківщини Матері на Мамаєвому кургані в місті Волгоград. Хоча перший варіант монументу був академічно врівноваженим, більш традиційним і мало індивідуалізованим ( зберігся в малюнках ).

Складна ситуація склалася в радянській архітектурі. В період після громадянської війни використовували старі проекти доби сецесії. Найбільш яскравим, але останнім самобутним явищем тодішньої архітектури став конструктивізм. Поодиноким зразком контакту з архітектором Ле Корбюзьє стало будівництво споруди Центросоюзу ( Наркомату легкої промисловості СРСР ). Будівлю створювали під керівництвом талановитого представника російського конструктивізму - Коллі Миколая Джемсовича. Але досвід співпраці з відомим архітектурним авторитетом Ле Корбюзьє продовжень не отримав.

Архітектура розпочала дрейф від стилістики запізнілої  сецесії до історизму у вигляді неокласицизму (абосталінського  ампіру).

З доби політичної відлиги запроваджено функціоналізм при вирішенні гострих проблем народного господарства в умовах дефіциту житла і товарного дефіциту. Радянський функціоналізм мав бідні, спрощені і невибагливі форми, висміяні у жартах та радянському кіно «З легким паром»

Живопис нового періоду втримав головні жанри з втратами. Серед втрачених - парадний портрет, релігійна композиція, іконопис, алегорія. Спроби проаналізувати нову радянську дійсність зробили К. Петров-Водкін ( «Смерть комісара», 1928 ), Б. Йогансон ( « Рабфак іде», 1928 ), Н. Самохвалов ( «Дівчина в футболці», 1932 ), О. Дейнека ( «Оборона Петрограда »,1928 ), М. Греков ( серія батальних картин про червоноармійців ).

В повоєнні роки відродився і набув нових тем батальний жанр ( О. Дейнека «Оборона Севастополя »), парадний портрет з зображеннями переможців ( П.Корін «Портрет маршала Жукова»).

Незвичні зображення сільського ( не колгоспного побуту )створив художник Пластов Аркадій Олександрович ( 1893-1972 ) - «Жатва» «Сіножать»( 1945 р.), « Вечеря трактористів»( 1951 р.). В картині « Колгоспне стадо» ( 1938 р.) від колгоспу лише назва. Емоційністю відрізнялись твори Пластова в книжковій графіці ( ілюстрації до «Капітанської дочки» О. Пущкіна, к творам Л.Толстого та А. Чехова.)

Найменш контрольованими та постраждалими від комуністичної ідеології були побутова картина, натюрморт та пейзаж:

Представники новітніх мистецьких спілок СРСР подали свої зразки жанру натюрморт: К. Петров-Водкін ( Натюрморт з оселедцем, 1917 р. ), П. Кончаловський ( Натюрморт з самоваром, 1917 р.), В.Шумілов (Натюрморт на входини, 1967 р.), В.Стожаров (Дерев'яний по́суд і часник, 1967 р. )

До класичних витоків натюрморту в Голландії та Росії доби бароко в своїх творах вже на новому етапі звертався Смірнов Микола Миколайович ( 1938-2005). Він робить селекцію речей за стилем і в його натюрмортах виникають то злами доби ар нуво («Бабусини романси» , 1982 р.), то буремні роки Північної війни з Швецією ( натюрморт «Віват, цар Петро Олексійович!»).

Релігійну, культурологічну тематику розробляв художник Ісачов Олександр Анатолійович, самостійно прийшовши до відродження як стародовньої художньої технології олійгого живопису, так і альтернативної ідеологічної тематики.

На долю Миколи Смірнова та Олександра Ісачова випав жереб в межах утисків відновити втрачені жанри ( історичний натюрморт, релігійна картина, міфологічна композиція ) без замов з боку держави чи підтримки активно діючих релігійних громад. Їх твори знаходять приватних вітчизняних чи закордонних шанувальників, що рятують картини альтернативного ідеологічного спрямування, більшість з яких вивозять за кордон. Вони стають явищем не ствільки офіційно радянського, скільки світового художнього процесу кінця 20 століття.

Діячі андеграунду

Традиційно два значні центри медальєрного мистецтва склалися в Ленінграді та Москві. Створення медалей тісно пов'язане з монетними дворами чи експериментальними виробництвами. Так, випуск пам'ятних грошових монет розпочали під керівництвом головного художника Ленінградського монетного двору Н. Соколова та його учня Олександра Козлова в 1960-ті рр. Робив монетну продукцію і Московський монетний двір. В роки війни 1941-1945 випуск медалей припинили.

А перша Всесоюзна виставка медальєрного мистецтва відбулася тільки в травні-червні 1970 р. Її відкриття штучно пов'язали зі 100-річним ювілеєм з дня народження В. Леніна. Виставку готували Спілка художників та ідеологічний сектор Мінкультури СРСР. Але вже було що демонструвати окрім традиційної ленініани та пам'ятних медалей на честь подій радянського періоду історії. Так, на виставці були перші зразки радянського медальєрного мистецтва, створені Васютинським Антоном Федоровичем ( 1858-1935 ), останнім майстром медальєром Імператорського монетного двору і першим радянським медальєром. З часом випуск пам'ятних медалей був дозволений і в Україні (в Києві, в Полтаві, у Львові, Ужгороді, Харкові, Кривому Розі). Окрім металу і сплавів розпочався випуск сувенірної продукції з кераміки, порцеляни, шкіри, пластмас. Розширилась і тематика. Серед тем медальєрного мистецтва - уславлення історичних подій та діячів, уже не пов'язаних тільки з більшовиками, Леніним чи компартією СРСР.