7. Основні методи і функції політології

Призначення політології розкривається в функціях. Функціями політології є основні напрями її впливу на суспільство:

— Теоретико-пізнавальна, що означає вивчення, систематизацію, пояснення, аналіз, узагальнення і оцінку політичних явищ. Вона виступає теоретичною основою політичної творчості, політичних реформ і реорганізацій. Теоретичне пізнання дає змогу всебічно вивчити і дослідити досвід політичної діяльності соціальних суб’єктів.

— Методологічна функція політології охоплює способи, методи і принципи теоретичного дослідження політичної і практичної реалізації здобутих знань.

— Світоглядна - стверджуються цінності, ідеали, норми цивілізованої політичної поведінки, політичної культури соціальних суб’єктів. Вивчення політології дає змогу зрозуміти, чиї інтереси виражають ті чи інші партії, суспільні групи, лідери та державні структури. Ця функція впливає на розвиток політичного мислення, уміння оцінювати політичні події в контексті їхніх зв’язків з історичними умовами, які реально існують у даний конкретний період

— Прогностична функція полягає у передбаченні шляхів розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки.

— Прикладна функція забезпечує вироблення практичних рекомендацій щодо шляхів реалізації політичних знань.

Метод – це сукупність прийомів і операцій практично-теоретичного освоєння дійсності.

Методи політології:

— теоретичні (інституціональний, соціологічний, історичний, системний, порівняльний, антропологічний та ін.).

— філософські та загально-логічні(діалектичний метод, метод сходження від абстрактного до конкретного, аналіз і синтез, індукція і дедукція, узагальнення).

— емпіричні:

a. опитування – один з найпоширеніших методів збору політичної інформації; воно може проводитися у формі розмов, інтерв'ю, анкетування, що дозволяє виявити стан суспільної думки з того чи іншого питання;

b. спостереження, котре дозволяє безпосередньо відслідковувати політичні факти;

c. статистичні методи, через них здійснюється накопичення і систематизоване узагальнення різнобічних емпіричних даних, що характеризують стани об'єкта;

d. математичні методи, які відкривають можливість для моделювання політичних процесів;

e. метод моделювання дозволяє перевірити гіпотези, скласти прогнози, пояснити чи описати які-небудь політичні явища і процеси.

8. Політичні ідеї і їхній розвиток у країнах Стародавнього Сходу

Для політичних вчень Стародавнього Сходу притаманні наступні атрибути: політична думка ще не виділилася у самостійну галузь знань; виражалась у міфологізованій формі; діяло розуміння божественного походження влади.

Перші більш-менш виражені ідеї про різні форми організованого державного існування та розвитку суспільства з´явились у країнах Стародавнього Сходу ще в II тисячолітті до н. е. Політичні ідеї та погляди стародавніх китайців, індусів, персів, вавилонян, євреїв спочатку мали релігійно-міфологічний характер. У XI-VIII ст. до н. е. ведеться тенденція переходу від релігійно-міфологічних уявлень про державу й право до більш-менш раціонального їх сприйняття. Цей перехід виявився, зокрема, у вченнях Конфуція та Мо Цзи в Китаї, Будди – в Індії, Заратустри – в Персії та проповідях єврейських пророків.

Витоками політичної думки є міфи та легенди народів стародавнього світу – єгиптян, індусів, китайців, вавилонян, персів, греків, римлян і т.д. За міфологічними уявленнями, земні порядки становлять невід'ємну частину світових, а також мають божественне походження. Божественне першоджерело тогочасних соціально-політичних і правових порядків – основна ідея стародавніх міфів.

Перші уявлення пpо деpжаву та політичну владу ми знаходимо в літературних пам’ятках країн Стародавнього Сходу. Так, в єврейському Старому Заповіті Біблії (ІІ-І тис. до н.е.) знаходимо концепцію теократичного походження держави і своєрідних договірних відносин між Богом та обраним народом. Індійські "Закони Ману" (ІІ ст. до н.е.) освячують кастовий устрій суспільства із верховенством жрецької касти (брахманів).Натомість, індійський мудрець Каутілья в його "Артхашастрі" (ІV-ІІІ ст. до н.е.) розглядає політичну сферу як відокремлену від релігійної, вважаючи, що її головним предметом є "артха", тобто користь.

В цілому доцільно виокремлювати декілька ідей із приводу напрямів розвитку політичних вчень Стародавнього Сходу:

1. Стародавній Єгипет

Тут пропагується ідея божественності державної влади (фараони – сини бога Ра). Суспільство представляється у вигляді піраміди, верхівкою якої є боги та фараони, а підніжжя – народ; між ними – жерці, знать, чиновники. Цікавими є повчання, що стосуються і володарів країни, і простих людей: не зловживати владою, приборкувати в собі корисливі прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких та ін.

2. Стародавня Палестина

У XIII-X ст. до н. е. на території Палестини виникло Ізраїльсько-іудейське царство, провідна верства якого зробила вагомий вклад у світову політичну думку. Стародавні пророки започаткували ідею про договірне походження держави: Бог перебуває в особливих договірних стосунках з єврейським народом, є його провідником і царем, законодавцем і суддею. Засади нового суспільного ладу сформовані у Заповідях Божих (Кодексі Мойсея). У Біблії є перші відомості про політичні партії та угруповання (книжників, есенів, садукеїв, фарисеїв), висловлені ідеї, які стосуються прав і свобод людини та громадянина.

3. Стародавній Китай (Наступне питання)