2. Концепції, види, суб’єкти та функції політики

Існують різні концепції політики:

1) Управлінський підхід. Історично перше визначення політики як управління суспільством актуальне і в сучасній політології. Політика трактується як діяльність із управління суспільними процесами, вирішення всіх проблем, за винятком моральних, як авторитарне розподілення цінностей, як спосіб регулювання конфліктів..

2) Субстанціональний підхід підкреслює прямий зв'язок політики із владою. Це або управління з використанням влади, або боротьба за завоювання і утримання влади.

3) Інституційний підхід робить акцент на організації, в котрій матеріалізується влада.

4) Соціологічний підхід пов'язаний із розглядом суспільства як структури, що складається з різних груп, що мають власні інтереси і потреби, головним важелем реалізації котрих є влада.

5) Телеологічний підхід трактує політику як особливу форму людського існування, пов'язану з ціледосягненням і організацією. Подібне трактування розширює кордони політики, бо обдумування мети є в будь-якій сфері діяльності, і відповідно політику можна віднайти в найрізноманітніших відносинах, наприклад, поміж подружжям, у стосунках між викладачем і студентом.

6) Згідно із консенсусним підходом політика – це є сфера об'єднання всіх членів суспільства, коли суспільні проблеми вирішуються ненасильницькими методами через пошук компромісів, без переможців і переможених.

7) Конфліктний підхід розглядає політику як сферу боротьби, в якій перемагає найсильніший, як панування одних над іншими.

Функції політики – основні напрями її впливу на суспільство. Головна – це керівництво та управління суспільними процесами й забезпечення завдяки цьому єдності і цілісності суспільства. Інші функції підпорядковуються їй. В цілому функції політики полягають в такому:

§ інструмент реалізації владно значущих інтересів соціальних груп;

§ забезпечення урегульованості і порядку соціальних процесів і відносин, умов матеріального суспільного виробництва і сумісної праці;

§ забезпечення як спадкоємності, так й інноваційності суспільного розвитку;

§ раціоналізація суспільних відносин, згладження соціальних протиріч, а також спрямування ситуацій на пошук зважених рішень;

§ примус в інтересах окремих верств населення або всього суспільства в цілому;

§ інтеграція різних верств населення за рахунок підпорядкування їхніх інтересів інтересам усього суспільства;

§ соціалізація особистості (включення її у складний світ суспільних відносин).

Політика має складну, багатовимірну структуру. Вона може бути розглянута на рівні суб'єктів. Суб'єктами політики виступають різні соціальні групи (класи, етнічні і конфесіональні спільноти тощо), держави, партії, міжнародні організації. Відома типологія акцентує увагу на трьох рівнях суб'єктів політики:

· соціальний: індивіди, класи, еліти, етноси, мафія, натовп (в умовах кризи та відсутності організованої політичної сили може встановитися охлократія, як влада натовпу), корпоративні групи (фінансові та промислові бізнес-еліти);

· інституціональний: партії, органи державної влади або суспільні організації; політика представлена й такими суперінститутами, як держава-нація: ООН, НАТО;

· функціональний: армія (виступаючи частиною держави, нерідко бере владу в свої руки, встановлюючи воєнний режим правління), органи розвідки, лоббі, опозиція, бюрократія.

Найвідомішою в західній політології постала класифікація суб´єктів політики ("політичних індивідів") залежно від ступеня свідомості участі людей у політиці. Виокремлюються такі три ступені свідомості участі в політиці: безсвідома, стихійна участь у політиці; участь напівсвідома – це розуміння сенсу ролей за безперечного підпорядкування їм як чому-небудь наперед заданому, безспірному; цілком свідома участь, утвердження своїх усвідомлених інтересів цінностей.

Відповідно виокремлюються три типи суб´єктів політики. Перший називають паройкіальним. Тип суб´єктів політики живе безпосередньо інтересами найближчого оточення. У його представників украй обмежене чи взагалі відсутнє усвідомлення політичної системи як чіткого спеціалізованого утворення. Другий тип – це суб´єкт-підданий, для якого характерним є свідоме виконання наказу чи обов´язку. А представники цього типу можуть усвідомлювати значення багатьох управлінських ролей, але не володіють конкретним знанням того, як вони можуть впливати на політичну систему. Нарешті, третій тип політичних суб´єктів – це учасник, або партисипант. Це найактивніший і найсвідоміший суб´єкт політики, формує низку спеціальних ставлень до політичних інститутів, а також до тих ролей, які він здатен у них відігравати.

Об'єктами політики виступають суспільні явища, на які направлена діяльність суб'єктів політики, зокрема влада. Суб'єкти, здійснюючи свою політичну діяльність, вступають у політичні відносини, взаємодіючи з приводу використання влади. Такі взаємодії визначаються політичними інтересами учасників, котрі є безпосередньо спонукальною причиною політичної активності. Вони формуються з усвідомлення економічних, соціальних (релігійних, етнічних) інтересів, усвідомлення становища на основі порівняння зі становищем інших груп і передбачають орієнтацію на участь у політично управлінській діяльності як умову закріплення або зміни становища.

Тому політика – явище багатоаспектне, що дозволяє виділяти її різні види:

· залежно від сфери суспільства, в якій політика виражена своєю регулюючою функцією, виділяють економічну, соціальну, національну, науково-технічну, екологічну, культурну і воєнну політику;

· за масштабом політика може бути внутрішньою та зовнішньою;

· залежно від пріоритетності політика буває нейтральною, "відкритих дверей", національного примирення, компромісів;

· за змістом і характером є прогресивна, реакційна, науково обґрунтована і волюнтаристська політика;

· за суб'єктами політики, тобто залежно від того, хто її здійснює, вона може виступати політикою держави, світового співтовариства, політикою партії, політикою суспільних організацій, політикою банку або фірми тощо.