§18. Драматизовані календарно-обрядові дійства. Форми функціонування молодіжних громад

Спільним мотивом усіх циклів календарно-обрядової творчості є натяки та згадки про таке явище народної річної традиції як вулиця. Вулиця була тісно пов´язана з виникненням та функціонуванням чоловічих та жіночих громад і мала на меті близьке знайомство між молоддю. Вона розпочиналася з приходом весни (точна дата визначалась на різних територіях по-різному) і завершувалася з настанням перших холодів (як правило, на Семена — 12 вересня, коли проводились ритуали посадження хлопчиків на коня та посвячення молодих парубків до чоловічої громади). Після завершення вулиці дійства жіночих та чоловічих організацій переносились у закрите приміщення (найману за гроші чи харчі хату) і називалися «вечорниці», «посвітки» та «досвітки».

Ці явища функціонування та взаємодії молодіжних куренів, як і народна обрядовість, пройшли довгий шлях розвитку, в процесі якого видозмінювались на кожному етапі. Найдавніший період історії вулиці, вечорниць, посвітків та досвітків певною мірою обійдений сучасними дослідниками усної народної творчості, хоча він був у сфері наукових зацікавлень вчених минулого. Зокрема йому значну увагу приділяв М. Грушевський, який знаходив у вивченні архаїчних соціальних угруповань пояснення для багатьох явищ народної обрядовості та словесної творчості. Говорячи про перші етапи ви никнення форм співжиття молодіжних громад родоплемінного періоду, вчений вказував на їх співвіднесення із давньою язичницькою мораллю: «Пережитки порубоцької громади, як явища першої категорії, дійшли до наших часів, і з сею стороною її в´яжуться такі характеристичні явища, як сходини і пожиття свобідної молодіжи парубоцької і дівоцької на «вулиці», на досвітках і свобідні сексуальні відносини в дівоцьких чи парубоцьких курінях». Із традицією чоловічих братств чи дружин, що жили відокремлено від поселення — в лісі чи гаї, М. Грушевський пов´язує звичаї викрадання дівчат, що ішли по ягоди, гриби, чи у час ігрищ. За звичаєм викрадена дівчина ставала власністю громади — «сестрицею», і залишалася жити в лісі до віддання її заміж за когось із воїнів, що покидав громаду і переходив жити в поселення.

Пізніші нашарування — поява значної різниці в моралі поселень та військових громад, а згодом — прихід на слов´янські землі християнської моралі, — значно вплинули на ці традиції, зафіксувавши в середовищі їх побутування подвійні стандарти: «В нашій українській етнографії ми маємо досить пережитків подібної подвійної моралі. Хлопець, який починає «парубочити», себто вступає до парубоцької, «молодецької» верстви, до певної міри виходить з-під власті голови родини й її трудової дисципліни; він може занедбувати свої трудові обов´язки, може й хапнути собі щось з родинного запасу на потребу своєї парубоцької громади. Так само робить дівчина для досвіток, і се не вважається нечесним, і в сих ослаблених формах ми, очевидно, маємо останки колишньої, старої, подвійної етики верстви нежонатої і верстви, зв´язаної моралею родини... Ще яскравіше виступає сей контраст в оцінці сексуальних відносин. Нема чого говорить, що нинішні досвітки і вечорниці, які звились на просту забаву молодіжи... і зовсім позбулись характеру сексуальної сумішки, давніше були зовсім реальною сумішкою... Ми добре знаємо сю подвійну етику козака чи запорожця, коли він почуває себе членом воєнної організації... і вважає своїм правом, а навіть «молодецтвом» топтати родинну мораль, — і тоді, коли він, вертаючись до своєї родини, почуває себе членом роду, підвласним його обичаю і моралі, і боїться кинути на дівчину найменшу тінь...». Наша усна народна творчість до цього часу доносить відголоски цієї подвійної моралі.

Сходини парубоцької та дівоцької громад відбувались і з нагоди спільного святкування різноманітних подій річного колообігу, і в будні дні. «Вулиця» збиралася спершу у гаях при воді на грища, згодом — у глухому куті села. Назви дійств у приміщенні пов´язані з їх часовою тривалістю — «вечорниці» — час вечора, «посвітки» — до опівночі, «досвітки» — до сходу сонця. З окремих елементів, збережених в ліричних піснях, можна зробити висновок, що ці сходини, як і ритуальні грища, могли затягуватись на кілька діб: «Не піду далеко, лем на друге село, Там я буду три дні і три ночі гуляти весело». До творів, що виконувалися з цієї нагоди, зараховують традиційні величання своєї «вулиці» та висміювання іншої, «чужої»:

А на чужій улиці сміття та полова.

Вигравали парубочки вороними

А на нашій улиці челядь чорноброва!   кіньми,

А на нашій улиці все рівно та рівно,

А на тій улиці все яри та кручі,

Вигравали чорти куці з вулиці ідучи.

Як правило, призначення таких творів — привернути увагу хлопців з іншої частини села. Ця ж мета переслідувалась при виконанні пісень-діалогів між дівочою та парубочою групами, в яких молодь взаємно передражнювалась, висміювалась. Така традиція бере свій початок в архаїчній обрядовості (зокрема весняного та літнього циклів, сягаючи нашого часу, коли куплети передражнювання виконуються у формі коломийок).

На деяких територіях місцем збору чоловічих громад (та ініціальних обрядів прийому у їх члени) була корчма, де парубки пили, гуляли, часом заманювали до себе дівчат із села, за що ті потім гірко розплачувались. Так, у народних піснях зафіксований звичай, що сягає корінням значно глибших часів — періоду жертовних ритуалів, — прив´язувати дівчину волоссям до дерева і підпалювати. Збезчещена дівчина, яку козак прив´язує у глибокому ярі до сосни і підпалює, попереджає та застерігає інших:

— Рятуйте мене, а хто в бору є,   

На вечерничках чужая мати,

А хто в бору є, то послухайте;     

Чужая мати кладе долі спать

А ви, жіночки, учіте дочки  

Коло кожної козаків по п´ять...

Та й не пускайте на вечернички:

В іншій пісні з´являються нові образи-архетипи:

Горить сосна, горить, а дівка        Бо то та корчмонька зрадлива,

говорить:   зрадлива,

«Хто в лісі ночує, най мій голос чує,    

Не одна дівчина щастя утратила».

А хто дівку має, най дома тримає —     

Не ходити було попід гай зелений,

По заходу сонця в корчму не пускає.    

Сокотити було свій вінок сріберний.

Мотиви збереження вінка, пильнування саду чи виноградника, плодів, з обрядової творчості переходять у побутову лірику. З утвердженням в сімейному житті християнських норм поведінки, з новим укладом непорушеної дівоцької честі, величання дівчини, яка береже «свій вінок» чи «свій садок» від гріхів та спокус; «грища» та «вечірки» трактуються вже як речі з родинною мораллю мало згідні»:

Ой садись, дівочко, на возі, 

Другиї норовки — попрядки,

Та покидай батькові норови:        

Третиї норовки — ігрища:

Первиї норовки — вечорки,

Коло тебе нагаєчка засвище!

Не бажаючи розлучатися зі звичним способом проведення часу, дівчата пояснювали своїм батькам, що вони збираються на попрядки, щоб разом виконувати роботу (прясти, шити, вишивати, ткати тощо; хоча ряд дослідників пояснюють цей вид діяльності на вечорницях магією вузлів, ткацтва і прядіння з метою причаровування хлопців). Такі мотиви теж відбились у ліричних піснях. В одній з них лірична героїня йде «ткати килим», а на докори матері, яка чекала її до півночі, відповідає, що їй забракло ниток, тому вона і наступного вечора піде продовжувати свою роботу. Знаючи ці наміри, батьки часто не пускали дочок на вечорниці, насильно закриваючи їх вдома:

...Мати гуляти да не пускала,       

Вірнесеньким словом да приказала:

Нову комірочку да зачиняла,        —

 Сиди, доню, дай у темниці,

Трьома замочками да замикала,  

Покіль розійдуться да вечорниці.

Да на гору ключі да закидала,

Згодом негативне ставлення до такого часопроведення парубочих та дівочих громад виявляє свідома молодь, а слово «гуляти» набуває негативного значення. Так, в «Марусі» Г. Квітки-Основ´яненка однією з характеристик головної героїні є її ставлення до вулиці та вечорниць: «А на вулиці що я забула? Іграшки та пустота, гляди, станеться, хоч і не зо мною, хоч і аби з ким, яка причина, та опісля і страшно відвічати за те одно, що й я там була!.. А про вечорниці так і не споминай! Було, і других дівчат відводить, та аж плаче, та просить: «Будьте ласкаві, сестрички, голубочки, не ходіте на теє проклятеє зборище! Та там нема ніякогісінького добра; там усе зле та лихеє! Збираються буцімто прясти, та замість того пустують, жартують та вчаться горілку пити; від матерів курей крадуть та туди носять, та ще й таке там діється, що сором і казати. Чи мало ж то своєї слави загубили, ходячи на тую погань...».

Згодом твори усної словесності про спільне проведення часу молодіжними громадами набувають жартівливо-іронічного тону:

Кину кужіль на полицю,      

Я нікого не любила,

Сама піду на вулицю. 

Тільки Петра та Данила,

Нехай миші кужіль трублять,

Грицька, Стецька та Степана,

Нехай мене хлопці люблять...

 Вийду заміж за Івана.

Полюбила гультяя, така доля моя!

Враховуючи дослідження етнографів та фольклористів 19 століття, ставлення до сходин молодіжних громад, зафіксоване у народних творах, важко зрозуміти, чим мотивується протилежна думка.

Зокрема В. Скуратівський в огляді щодо вечорниць, посвіток, досвіток зазначає: «У природному ж середовищі вечорниці були значно цікавішими і різноманітнішими, ніж ми уявляємо. Довголітній досвід одібрав з молодіжних розваг найоптимальніше, варте особливої уваги раціональне зерно, за допомогою якого виховувалися високогуманні моральні риси підростаючого покоління... Ця форма молодіжного дозвілля мала ще одну цінну рису. Всі чи майже всі хлопці й дівчата були не сторонніми спостерігачами, а безпосередніми учасниками й творцями колективних дійств. І в цьому особлива перевага традиційних вечорниць, на яких все краще з арсеналу духовної і морально-звичаєвої культури українського народу не тільки засвоювалося, але й передавалося наступним поколінням, узвичаювалося, ставало непорушною нормою життя».

Загалом знання цього давнього традиційного укладу важливе для глибшого розуміння окремих сторін народної словесності: «Відтворити собі бодай в загальних рисах образ сих молодецьких громад — значить кинути світло також на історію нашої поезії, особливо її юнацьких, героїчних і еротичних мотивів. Те, що в нинішнім нашім репертуарі збіглось на таких моментах народного обряду, як новорічні величання (коляди), весняні та літні грища і весільний ритуал, формувалось і розвивалось в різних церемоніях, зв´язаних зі святочними зборами організацій молодіжи...». У сформованому вигляді ці збори молоді відбувались у різноманітних формах в залежності від нагоди, з якої збирались, часу. Так, зокрема, можна виділити святкові та буденні сходини. Серед святкових особливе місце займають вечорниці на Андрія, Катерини, зимові свята, пов´язані з ворожінням. Особливим видом були вечорниці-проводи, на яких прощались із новобранцем та передвесільні вечорниці, на яких наречена та наречений перед вступом у шлюб прощалися зі своєю молодечою громадою.

У тій формі, в якій вулиця, вечорниці, посвітки, досвітки дійшли до нового часу (19—20 ст.), вони уподібнюються до народної драми, оскільки передбачають розподіл ролей між учасниками, кожен з яких виконує певну функцію: дівчата, парубки, «новачки», постійні учасники, музики, «охоронці», що не пускали «чужих», куховари, що готували вечерю, та господиня вечорниць — хазяйка найманої для цього хати. Таким чином, ця сфера драматизованих дійств виявляє тісний зв´язок з жанрами української словесності — календарно-обрядовими, ліричними піснями, баладами, епічними творами, і становить вагому частину традицій річного коловороту.