§44. Зв´язок народної казкової прози з художньою літературою, збирання та дослідження казкового епосу

Мотиви казок зустрічаються вже в проповідницькій і полемічній літературі як ілюстрації до дидактичних та моральних настанов, зокрема у творах І. Вишенського, І. Галятовського, А. Радивиловського, Ф. Прокоповича. З казковою прозою споріднена творчість Г. Сковороди: «Басни Харьковские» перегукуються зі звіриним епосом. Казкові мотиви поширені і в новій літературі. Так, в «Енеїді» І. Котляревського Енеєві допомагають чудодійні предмети-помічники: гілка золотої яблуні відкриває шлях до пекла; зустріч Енея з Сівіллою відбувається у стилі народного епосу традиційної картини зустрічі героя з Бабою-Ягою у хатці на курячій ніжці, в оповіді автор вводить казкові формули: «Не так то робиться все хутко, / як швидко оком ізморгнеш / або як казку кажеш прудко» тощо.

Першим письменником, який, крім байки, скористався з жанру віршованої літературної казки, був П. Білецький-Носенко («Три бажання», «Чудовавода», «Вовкулака», «Панписар», «Добриня даЦу-Цик», загалом 23 твори). У цьому ж напрямку працювали Л. Боро-виковський, Є. Гребінка та інші письменники доби романтизму та Просвітницького реалізму. Байки писали також Л. Глібов, Ю. Федькович («Кіт і лис», «Заєць», «Кінь»); Я. Головацький (поетичний цикл «Приказочки, байки і небилиці»); С. Руданський (збірка «Співомовки»); I. Франко («Лис Микита», збірка «Коли ще звірі говорили»).

Широко ерудована в казковому епосі (і не тільки українському) Марко Вовчок здійснювала обробки народних казок, стилізувала оригінальні твори під казки: «Кармелюк», «Невільничка», «Дев´ять братів і десята сестриця Галя», «Ведмідь», «Чортова пригода» та ін. Казковим сюжетом вона скористалася й при написанні повісті «Маруся». Соціально-побутову казку антиклерикального змісту «Не поділили» авторка вводить у четвертий розділ роману «Записки причетника» «Праздник Пасхи и неистовство Софрония».

Переробкою народної казки «Семилітка» є п´єса М. Костомарова «Загадка»; цей жанр представлений у доробку М. Шашкевича («Олена»). Віршовані переспіви народних творів склали «Книгу казок віршем» Б. Грінченка(«Дваморози», «Снігурочка», «Сопілка», «Сірко», «Три бажання»). Поетичне опрацювання казок здійснював також І. Манжура (поеми-казки «Іван Голик», «Трьомсин богатир» та прозовий твір «Червоний горицвіт», і небилиця «Як ми з дідом багатіли, а батька ще на світі не було»). С Руданський використав мотиви слов´янських казок для створення поеми-казки «Цар-Соловей», в його доробку є також чимало небилиць.

Цікаву інтерпретацію народного сюжету подає П. Мирний у повісті «Казка про Правду і Кривду»; до жанру вдається й І. Нечуй-Левицький у романтично-фантастичній казці «Запорожці», соціально-побутовій «Два брати», на основі індійської народної прози створює літературну казку «Скривджені й нескривджені»; М. Коцюбинський написав цикл «П´ять казочок» («Про двох цапків», «Дві кізочки», «Десять робітників», «Івасик та Тарасик», «Чого ж вони зраділи?»), а також опрацював народні мотиви у казці «Хо». Не обійшла увагою цього жанру Леся Українка, створивши казки «Біда навчить», «Лілея», політичну сатиру «Казка про Оха-чудотвора» та «Казочку про край царя Гороха», «Веселий пан», «Пан політик» та ін., що перегукуються з соціально-побутовими сюжетами. Поетичними переспівами європейських сюжетів є «Давня казка» та «Роберт Брюс, король шотландський»; «Осінньою казкою» назвала письменниця один з драматичних творів; казкові розповіді зустрічаються у її «Лісовій пісні» (дядько Лев розповідає байки Лукашеві, притім створюється народний образ казкаря, який знає багато оповідей). Слід також згадати казки Н. Кобринської («Брати», «Чортище»), І. Франка («Фарбований лис», «Вовк, лисиця і осел», «Заєць і їжак»). На основі інтерпретації відомої казки виник його твір «Ріпка». Форму казкової оповіді використав О. Маковей у фейлетоні «Казка про Невдоволеного Русина».

Казкові сюжети використав О. Олесь у драмах «При світлі ватри», «Ніч на полонині». З цими творами перегукується п´єса С. Черкасенка «Казка старого млина». Поетичні віршові переспіви здійсни яйП. Тичина (у поемах «Івасик-Телесик», «Дударик», вірші «Кожум´яка»), Н. Забіла («Сорока-білобока» таін.), Л. Первомайський («Казка про Івана Голика»), Є. Фомін («Івасик-Телесик»), А. Шиян («Казка про білочку-мандрівочку» та п´єса «Котигорошко»); казкові мотиви у своїх поезіях використали В. Сосюра, М. Рильський, О. Стефанович та ін.

Серед письменників діаспори до казки звертався В. Королев-Ста-рий, який у 1917—1919 pp. видав у Подєбрадах збірку «Для дорослих казки та легенди» та книжку казок «Нечиста сила».

Елементи казкових сюжетів використав І. Кочерга у драмах «Песня в бокале», «Дівчина з мишкою», «Фея гіркого мигдалю», «Алмазне жорно»; казковий колорит має політично-історичне оповідання М. Хвильового «Кіт у чоботях», казковою алегорією пройнята трилогія А. Головка «Три брати» та поетична сатира В. Симо-ненка «Цар Плаксій та Лоскотон», «Подорож в країну Навпаки».

Авторські казки створили О. Іваненко («Казка про маленького Піка»), П. Глазовий та Б. Чалий («Про відважного Барвінка та коника Дзвоника»), В. Нестайко («В країні сонячних зайчиків», «Пригоди журавлика»), В. Близнець (повість «Земля світлячків»), І. Калинець («Пан Ніхто», збірки «Про дівчинку і квіти», «Дурні казки», «Таке собі» та поетична «Львівська казочка про Росаву, Кришталеву гору і Тернову дудку» та ін.). Поєднання поетики байки і казки спостерігаємо у дитячих поемах Д. Павличка «Золоторогий олень» та «Пригоди кота Мартина».

Притчі і притчевість теж поширені в українській літературі, починаючи від давніх літописів. Цю форму використав Г. Сковорода у збірці «Басни Харьковские», немовби ілюструючи свої філософські трактати. Власне притчами є його твори «Вдячний Еродій» та «Вбогий Жайворонок». Народна притча лежить в основі повісті Г. Квітки-Основ´яненка «Перекотиполе». Елементи притчевості спостерігаємо у прозових російськомовних баладах Л. Боровиковського «Великан», «Две доли» та ін. Цикл «Притчі» вводить І. Франко у збірку «Мій Ізмарагд» («Притча про красу», «Притча про життя», «Притча про смерть», «Притча про віру»). Казково-притчева форма «Казки про смутного чоловіка» В. Самійленка та «Притчі про правдиве життя» І. Крушельницького; поезії «Три сини» П. Тичини. Цей жанр посідає особливе місце у творчості В. Петрова (Домонтовича), що яскраво виявляється у філософській притчі «Апостоли» та оповіданнях «Розмови Екегартові з Карлом Гоцці». Притчевість є Характерною рисою філософської химерної прози 20 ст. (зокрема В. Шевчука «Дім на горі», «Птахи з невидимого острова», «Сповідь», «Місячний біль»).

Народні анекдоти увійшли у давню літературу як інтермедії та інтерлюдії до драм. Пізніше їх опрацьовували П. Білецький-Носен-Ко в байках (наприклад, «Жінки да тайна», «Зелена корова», «Три бажання»); Г. Квітка-Основ´яненко — в оповіданнях «Салдацький патрет», «Пархімове снідання», «Мертвецький Великдень»; І. Котляревський — у водевілі «Москаль-чарівник», Б. Грінченко («Чернець»), Л. Глібов («Пеня»). Найширше анекдоти представлені у творчості С. Руданського («По чому дурні», «Пан і Іван в дорозі», «Добре тор. гувалось», «Чи високо до неба», «Варена сокира», «Циган на сповіді», «Піп і чужа молодиця», «Найкращий сон» та ін. зі збірки «Співомовки»). Мотиви народного гумору використали В. Саміиленко у сатиричних поезіях «Мудрий кравець», «Невдячний кінь», «Ода індику», «Сміливий чоловік», «Новий заєць на вловах», В. Петров (До-монтович) у замальовках «Дивна історія», «Я й мої черевики», «Курортна пригода», та ін.; О. Вишня та П. Глазовий. Жанр народного анекдоту до сьогодні залишається невичерпним джерелом творчості українських гумористів.

 

Дослідження казкової прози

Першими дослідниками, що започаткували збирання народних казок на поч. 19 ст., були Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський, М. Цертелєв, М. Максимович, І. Срезневський, Л. Боровиковський, М. Костомаров, О. Бодянський та ін.

У 30-х роках 19 ст. з´явилися публікації народних казок: І. Срезневський подає окремі тексти до альманаху «Галатея» (1839), М. Костомаров — до альманаху «Молодик» (1843), І. Головацький публікує 16 текстів в альманасі «Вінок русинам на обжинки» (1847). З середини 19 ст. записують та публікують казкові тексти П. Куліш, Д. Мордовець, І. Манжура, М. Драгоманов, В. Гнатюк, В. Шухевич, В. Милорадович, Марко Вовчок та ін.

Першим цілісним виданням української казкової прози було двотомне видання «Народних південноросійських казок» (К., 1869, 1870) І. Рудченка. У передмові до нього дослідник порушив проблему класифікації та наукового публікування казкових творів, деякі тексти подав у кількох варіантах. У 70-х роках 19 ст. вийшли «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» у 7 томах П. Чубинського, удостоєні медалі Міжнародного конгресу в Парижі. Весь другий том цього видання складають народні казки. Різножанровим збірником є видання К. Шейковського «Руські народні казки й приказки, байки й прибаютки, брехеньки й побрехеньки, билиці й небилиці, прикладки й нісенітниці» (1875). Окремими виданнями текстів анекдотів та небилиць були «Маленька книжечка малоросійських анекдотів» (збирав Дмитро Т., К., 1859), «Веселии оповідач» Б. Грінченка (Чернігів, 1898) та «Галицько-руські анекдоти» В. Гнатюка («Етнографічний збірник», Т. 6, Львів, 1899).

Помітним явищем були видання «Малоруські народні перекази і оповідання» (К., 1876) М. Драгоманова, куди увійшли казкові тексти в записах І. Манжури, С Руданського. Ці фольклористи здійснили й окремі видання — два збірники І. Манжури — «Казки, прислів´я і т. ін., записані в Катеринославській та Харківській губерніях» (1890) і «Малоросійські казки, прислів´я та повір´я, записані І. Манжурою» (1894); двотомник «Казки та оповідання з Поділля» у записах С. Руданського та А. Димінського; велика кількість народних казок увійшла до тритомного видання «Етнографічні матеріали, зібрані у Чернігівській та сусідній з нею губерніях Б. Грінченка» (1895—1899). Вагомий внесок зробив М. Сумцов. У 1900 р. А. Маркевич опублікував «Очерк сказок, обращающихся среди Одесского простонародия».

У кінці 19 ст. особливий інтерес до вивчення жанру спостерігався на західноукраїнських землях. Результатом досліджень став збірник «Галицькі народні казки О. Роздольського», значну кількість текстів подав В. Гнатюк у другому, четвертому, п´ятому та шостому томах «Етнографічних матеріалів з Угорської Русі». Йому належить окремий двотомний збірник казок про тварин «Українські народні байки (Звіриний епос)» (Львів, 1916). У вступній статті до нього дослідник обґрунтував класифікацію тваринного епосу, проаналізував казкові мотиви, розмежував поняття казки народної та літературної. За сприяння В. Гнатюка вийшли «Народні казки» з ілюстраціями В. Кобринського (Львів, 1913), «Баронський син в Америці. Вибір народних казок з образками Юліана Панькевича» (Львів, 1916), «Народні байки. З образками Микити Вихора» (Львів, 1918).

У цьому руслі активно працював І. Франко, що засвідчують його фольклористичні праці. У «Передмові до збірника казок О. Роздольського», у дослідженні «Пісні та казки про Правду і Неправду» (1906) він аналізує соціально-історичний ґрунт казкового епосу.

Помітний вплив на вивчення жанру справили всесвітньо відомі праці європейських учених, зокрема братів Ґрімм (міфологічна школа), а також дослідження представників фінської школи, особливо складений і виданий «Покажчик казкових типів» Антті Аарне з систематизацією народних казок за їх сюжетами та мотивами.

У руслі кращих європейських традицій — наукові розвідки М. Грушевського, в яких розробляються проблеми класифікації казкового матеріалу, ґенеалогії жанру, міжнаціональних впливів та запозичень, аналізуються провідні мотиви та образи казок, оцінюються праці європейських учених.

На початку 20 ст. досліджували та видавали український казковий епос А. Кримський (він досліджував також арабські казки, основну увагу звертав на мандрівні сюжети), В. Юзвенко, П. Іванов.

І.П. Березовський у 1976 р. здійснив найповніше наукове видання «Казки про тварин», вступна стаття до якого подає ґрунтовний аналіз історії збирання, публікації та вивчення «звіриного епосу».

Активно збирав та наполегливо вивчав казки фольклорист із Закарпаття П. Лінтур. Популярними стали здійснені ним видання: «Закарпатські казки Андрія Калина» (Ужгород, 1955), «Три золоті слова» (Ужгород, 1968), «Дідо-всевідо» (Ужгород, 1969), «Казки одного села» (Ужгород, 1969), «Зачаровані казкою» (Ужгород, 1984).

Важливим узагальненням напрацьованого матеріалу у вивченні жанру є праці Л. Дунаєвської, зокрема монографія «Українська народна казка» (К., 1987); дослідження 0. Бріциної, Г. Довженок.

Не втратили значення праці дослідників анекдоту Г. Сухобрус ( Анекдоти. Українська народна поетична творчість, Т. 1., К. 1958), І.П. Березовського (вступна стаття до книги «Мудрий оповідач. Українські народні казки, байки, притчі та анекдоти», К., 1962), О. Дея (передмова до збірки «Українські народні анекдоти, жарти, дотепи», К., 1967), та П. Гальченко (вступні статті до видань «Українські народні анекдоти, жарти, дотепи», К., 1967; «Українська народна сатира і гумор», К., 1971).