1) Ідіоматичність, тобто зрушення у значенні компо­нентів {пекти раків «червоніти від сорому, ніяковіти»);

2) дослівна неперекладність на інші мови (гарбуза піднести, піймати об лизня, облизати макогона «від­мовити при сватанні, залицянні», на рушник стати «взяти шлюб, одружитися», пошитися в дурні «дати себе обдурити»);

3) наявність компонента з утраченим лексичним значенням або із застарілою граматичною формою (ля­си точити, притча во язицех);

4) граматична категоріальність, тобто здатність усього звороту виступати в ролі одного члена речення (сторч головою — обставина способу дії, шкіра та кіс­тки — означення);

5) невмотивованість значення (собаку з'їсти «набу­ти великого досвіду в якійсь справі, ґрунтовно, до тон­кощів вивчити що-небудь»);

6) незмінність граматичної форми (поминай як зва­ли, як Пилип з конопель, була не була, зуб на зуб, ні сіло ні впало, і нашим і вашим, і хочеться і колеться, сиди й не рипайся, у три погибелі);

7) синтаксична немодельованість, тобто творення сполучення не за живою в мові моделлю (сам на сам, чорта з два, так собі);

Проміжні рівні мови

293

8) відсутність варіантності (пор.: бити баглаї і на­говорити (набалакати, намолоти, наплести) сім міш­ків (кіп) гречаної вовни);

9) неможливість вставити в середину виразу якесь слово (пор.: бабине літо, кров з молоком і завдати (доброго) гарту, закрутити (таку) веремію);

10) неможливість синтаксичних перетворень (пор.: ні се ні те і прийняти ухвалу, прийнята ухвала, ухва­ла, яку прийняли).

Залежно від кількості критеріїв, що має певний ви­раз, ступінь фразеологічності може коливатися від 1 (рос. ничтоже сумяшеся, яке має всі 10 перелічених ознак) до 0,1 (блок управления, яке має тільки одну ознаку — стійкість, або відтворюваність) [Общее язм-кознание 1983: 226—231].

Щодо класифікації фразеологізмів, то вона здійсню­ється на різних основах — структурно-семантичній, граматичній і функціонально-стилістичній. Найпо-пулярнішою є структурно-семантична класифікація Виноградова, яка ґрунтується на критерії семантичної злютованості або аналітичності значення фразеологіз­му. За цим критерієм Виноградов виділяє три типи фразеологізмів:

1) фразеологічні зрощення, в яких значення фор­мально не вмотивоване значенням його складників (дати кучми «побити», на руку ковінька «вигідно»);

2) фразеологічні єдності, в яких зміст опосеред­ковано вмотивований значенням компонентів (при­кусити язика «замовкнути», не нюхати пороху «не бути ще в боях», тримати камінь за пазухою «при­ховувати злобу, ненависть до кого-небудь, бути гото­вим зробити прикрість комусь, вчинити помсту над кимсь»);

3) фразеологічні сполучення — фрази, створені ре­алізацією зв'язаних значень слів (зло бере за немож­ливості радість бере, задоволення бере, добро бере; наг­ла смерть; рос. закадьічньїй друг тощо).

М. М. ПІанський виділив ще четвертий тип — фра­зеологічні вирази, до якого відніс стійкі за складом і вживанням звороти, що складаються із слів з вільним значенням (серйозно і надовго; і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь).

Л. А. Булаховський здійснив класифікацію фразео­логізмів за джерелами їх походження: 1) прислів'я і приказки; 2) професіоналізми; 3) усталені вислови з

294

Теорія мови

анекдотів, жартів тощо; 4) цитати з Біблії; 5) перекла­ди іншомовних висловів; 6) крилаті вирази письменни­ків; 7) влучні вирази видатних людей.

М. Т. Тагієв запропонував класифікацію на основі оточення фразеологізмів: 1) фразеологізми з однопози-ційним оточенням (хто + лізе на стіну); 2) фразеоло­гізми з двопозиційним оточенням (хто + взяв слово + з кого; що + червоною ниткою проходить + через що); 3) фразеологізми з трипозиційним оточенням (хто + коле очі + кому + чим).

Наприкінці 50-х років починає практикуватися сис­темний підхід до проблем структурно-семантичної орга­нізації фразеологізмів. Проблеми системності пов'язані з описом фразеологізмів як специфічних структурно-се­мантичних одиниць, з вивченням явищ фразеологічної варіативності, полісемії, омонімії, антонімії, з виявлен­ням граматичних класів фразеологізмів і їх синтаксич­них функцій. Виявилося, що фразеологізмам притаманні такі самі системні характеристики, як і словам.

Злютованість фразеологізмів не є абсолютною. Бага­то фразем мають варіанти. Наприклад: з'їсти (скуш­тувати) березової каші, відрізана (відкраяна) скиба (скибка) від хліба, тримати (держати) язик за зуба­ми, брати (здіймати, підіймати) на сміх (глум, глуз, кпини), затулити рота (пащу, пащеку, вершу, пельку), головою (лобом) мур пробивати, бити по кишені (по гаманцю), виміняти шило на швайку (на мило, на мо­товило), гріш ціна (в базарний день), ні в зуб (ногою).

Характерна для фразеологізмів і полісемія. Так, фра­зеологізм як камінь у воду має 2 значення — * безслідно зникнути» і «нічого не відомо про кого-небудь», фразео­логізм розкрити рота вживається в 4 значеннях — «починати говорити після мовчання», «здивовано або захоплено слухати кого-небудь», «лаяти кого-небудь, кричати на кого-небудь» і «посягати на що-небудь», а фразеологізм морочити голову — в 6 значеннях: «розмірковувати, роздумувати над чим-небудь, нама­гаючись щось з'ясувати, зрозуміти», «займатися яко­юсь копіткою справою», «переживати, перейматися якимись турботами», «завдавати кому-небудь клопо­тів; заважати, набридати», «дурити когось», «несер­йозно, легковажно ставитися до кого-небудь». Однак потрібно зазначити, що на відміну від слів фразеоло­гізми відзначаються меншою багатозначністю. Якщо багатозначними є 80 відсотків слів, то серед фразео-

Проміжні рівні мови

295

логізмів багатозначними є тільки 15 відсотків [Буда-гов 1974: 117]. Саме цим пояснюється те, що значен­ня фразеологізмів меншою мірою залежить від кон­тексту.

Ще рідше від полісемії у фразеології виявляється явище омонімії. Наприклад, омонімічними є вирази зе­лена вулиця¹ «безперешкодний шлях у розвитку, подо­ланні, досягненні чого-небудь» і зелена вулиця* «пока­рання солдатів шпіцрутенами в кріпосницькій Росії»; пустити півня¹ «підпалити» і пустити півня² «зірва­тися на ноті».

Синонімія фразеологізмів — поширене явище. Не­рідко синонімічні ряди складаються не тільки з двох, а й із трьох, чотирьох і більше фразеологізмів: прясти на тонке, дихати на ладан «бути немічним, близьким до смерті»; з відкритим серцем, поклавши руку на серце, як на духу «чесно, одверто»; через вулицю бондар, через до­рогу навприсядки, десята вода на киселі, нашому типо­ві двоюрідний брат «далекий або зовсім ніякий не ро­дич»; дати драла, дати дмухача, дати тягу, дати лиги, дати ногам знати, накивати п'ятами «швидко втекти, побігти». Як і синонімічні слова, фразеологічні синоні­ми стилістично диференційовані: заснути вічним сном, віддати Богу душу, відійти у вічність і врізати дуба.

Антонімічні відношення фразеологізмів, як і слів, тісно пов'язані з полісемією і синонімією. Суть антоні­мії полягає в полярному протиставленні значень фра­зеологізмів при їх семантичній спільності: аж іскри летять «енергійно, запально» — як мокре горить «по­вільно, мляво»; останню сорочку віддати «поділитися з ким-небудь усім, що маєш» — з батька шкуру здер­ти «обібрати кого-небудь»; душа не з лопуцька «смі­ливий» — мотузяна душа «боязкий»; душі не чути «дуже сильно любити» — ненавидіти всіма фібрами душі «дуже сильно ненавидіти».

Більшість фразеологізмів створена за наявними в мові моделями словосполучень і речень (брати на сміх, язик до Києва доведе), окремі фразеологізми — не за моделями (у світ за очі, собі на умі, рос. сбоку припеку, разлюли малина).

За граматичними функціями виділяють дієслівні (покласти зуби на полицю, вивести на чисту воду), субстантивні (канцелярська душа, одного поля ягода, рос. шарашкина контора), прислівникові (хоч греблю гати, кури не клюють, рос. вверх тормашками, тю-

296

Теорія мови

телька в тютельку), ад'єктивні (кров з молоком, ні з лиця ні з росту), вигукові (всіх благ, рос. никаких гвоз-дей), модальні (як би не так, само собою розуміється), сполучникові (в міру того як). Виходячи з граматич­ної функціональної характеристики, закономірно вва­жати, що фразеологізми подібно до слів належать до відповідних частин мови.

Запитання. Завдання

1. Розкрийте сутність проміжних мовних рівнів. У чому своєрідність кожного з них?

2. Що є предметом морфонології? Дайте визначення морфонеми, проілюструйте його конкретними прикладами.

3. Які питання морфонології є дискусійними? Чи всім мовам прита­манна морфонологія?

4. Назвіть теоретичні проблеми сучасного словотвору. Які три на­прями в дослідженні словотворення існують у наш час?

5. На стику яких рівнів мови виник фразеологічний проміжний рівень? Які критерії застосовують для визначення ступеня фразео­логічності?

Література

Основна

Семчинський С. В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С. 185—198.

Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее язьїкознание. — М., 1979. — С. 137,159—198.

Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М., 1974. — С. 145—148.

Общее язьїкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 221—236,283—287.

Общее язьїкознание: Внутренняя структура язьїка/ Отв. ред. Б. А. Се-ребренников. — М., 1972. — С. 386—393, 456—515.

Додаткова

Трубецкой Н. С. Некоторьіе соображения относительно морфоноло-гии // Пражский лингвистический кружок. — М., 1967.

Ахманова О. С. Фонология, морфонология, морфология. — М., 1966.

Реформатский А. А. Еще раз о статусе морфонологии, ее границах и задачах // Фонологические зтюдьі. — М., 1975.

Бульїгина Т. В. Проблему теории и практики морфонологического описання // Изв. АН СССР. Сер. лит. и яз. — 1975. — Т. 34. — Вьіп. 4.

Касевич В. Б. Морфонология. — Л., 1986.

Кубрякова Е. С, Панкрац Ю. Г. Морфонология в описаний язьїков. — М., 1983.

Славянская морфонология. — М., 1987.

Виноградов В. В. Словообразование в его отношении к грамматике и лексикологии // Избр. трудьі. Исследования по русской грамматике. — М.,1975.

Мова і суспільство

297

Кубрякова Е. С. Проблеми словообразования на современном зта-пе // Вопр. язьїкознания. — 1978. — № 6.

Клименко Н. Ф., Карпіловська Є. А. Словотвірна морфеміка сучасної української літературної мови. — К., 1998.

Городенська К. Г., Кравченко М. В. Словотвірна структура слова. — К., 1981.

Ковалик 1.1. Питання іменникового словотвору слов'янських мов. — Львів, 1958.

Виноградов В. В. Основньїе понятия русской фразеологии как линг-вистической дисциплиньї // Избр. трудьі. — М., 1977. — Т. 3.

Копьіленко М. М., Попова 3. Д. Очерки по общей фразеологии. — Во­ронеж, 1978.

Алефіренко М. Ф. Теоретичні питання фразеології. — Харків, 1987.

Баран Я. А. Фразеологія в системі мови. — Івано-Франківськ, 1997.

Мокиенко В. М. Славянская фразеология. — М., 1980.

Питання фразеології східнослов'янських мов. — К., 1972.

Демський М. Т. Системні зв'язки в сфері фразеології // Мовознавст­во. — 1991. — № 2.

Телия В. Н. Типьі язьіковьіх значений. Связанное значение в язьіке. — М., 1981.

3.9. Мова і суспільство

Проблема «мова і суспільство» належить до однієї з найскладніших у загальному мовознавстві, що значною мірою зумовлено її багатоаспектністю. Найважливі­шими питаннями цієї проблеми є: а) соціальна приро­да мови; б) соціальна зумовленість мовних явищ; в) за­лежність стану мови від стану суспільства; г) соціальні спільноти людей і соціальні типи мов; ґ) можливість свідомого впливу суспільства на мову; д) взаємовідно­шення мов у багатомовному суспільстві; є) залежність суспільства від мови; є) мова і суспільно-технічний прогрес та ін.

Суспільна природа мови. Суспільні функції мови

Розуміння природи мови передбачає відповідь на питання, чи потрібно вважати мову явищем біологіч­ним, психічним або соціальним. На них наука давала різні відповіді. Погляди вчених на природу мови змі­нювалися залежно від загальних тенденцій розвитку науки в певний період і накопиченого лінгвістичного фактичного матеріалу та рівня його інтерпретації. Одні вчені (А. Шлейхер, М. Мюллер) вважали мову явищем біологічним, інші (Г. Штейнталь, В. Гумбольдт, О. Потеб-

298

Теорія мови

ня) — явищем психічним. У сучасному мовознавстві домінує думка про мову як суспільне явище.

Визначення мови як суспільного явища спирається на тверезий аналіз фактів розвитку і застосування мо­ви. Мова не успадковується і не закладена в біологіч­ній суті людини. Дитина говорить мовою оточення, а не обов'язково мовою батьків. В умовах ізоляції від суспільства діти не говорять зовсім, як про це свідчить описана англійським психологом Р. Сінгом історія ви­явлених у лігві вовчиці двох дівчаток (див. про це: [Реформатский 1967: 7—8]).

Мова також не є явищем психічним, бо в такому разі вона виникала б і розвивалася б у кожної людини окремо незалежно від мовленнєвого впливу навколиш­нього оточення.

До розуміння мови як суспільного явища вчені ді­йшли у середині XIX ст. Одним із перших був Я. Грімм, який заявив, що «мова за своїм походженням і розвит­ком — це людське надбання, витворене цілком при­родним чином» [Гримм 1960: 59]. В. фон Гумбольдт, який, по суті, став основоположником психологізму в мовознавстві, стверджував однак, що мова розвивається тільки в суспільстві і «людина розуміє себе настільки, наскільки досвідом установлено, що її слова зрозумілі й іншим» [Гумбольдт 1960: 80]. Ф. де Соссюр убачав соці­альний характер мови в її примусовості щодо індивідів.

Характеризуючи мову як соціальне явище, не слід упускати з поля зору й те, що в мові також наявні ознаки, які співвідносять її з біологічними і психоло­гічними явищами. Що стосується біологічного аспекту мови, то передусім необхідно назвати той факт, що лю­дина має біологічну схильність до оволодіння мовою. Деякі вчені навіть стверджують, що на відміну від ви-сокоорганізованих тварин людина має мовний ген. Від­сутність в інших вищих приматів, у тому числі і в людиноподібних мавп, мовного гена й зумовила непе­реборну еволюційну прірву між людиною і твариною. Це стало серйозним контраргументом до еволюцій­ної теорії Ч. Дарвіна. Наявність біологічного аспекту мови підтверджується теорією вроджених структур Н. Хомського, суть якої зводиться до того, що дитина народжується із закладеними в мозку певними мовни­ми структурами, через що, наприклад, дитині-китайцю буде значно легше засвоїти рідну мову, ніж, скажімо, англійську.

Мова і суспільство

299

Із психічними явищами мову пов'язує те, що в інди­відуальному мовленні відображаються психічні особ­ливості мовця, а в національній мові — психічний склад усієї нації. Особливо яскраво це виявляється в національній специфіці лексико-семантичних асоціа­цій (докладніше див. у темі «Мова і культура»).

Про те, що мова є суспільним явищем, свідчать її функції, які виявляють її сутність, призначення, дію. Вони є тими характеристиками, без яких мова не була б сама собою. Найголовніші (базові) функції — кому­нікативна (засіб спілкування) і когнітивна (засіб мислення і пізнання). Другу функцію ще називають пізнавальною, гносеологічною, мислетворчою. Інколи до базових відносять ще емотивну (засіб вираження почуттів і емоцій) і метамовну (засіб дослідження й опису мови в термінах самої мови).

З основними функціями співвідносяться похідні (вто­ринні). Так, зокрема, з комунікативною пов'язана фашин­на (засіб встановлення контакту), конативна (засвоєн­ня), волюнтативна (волевиявлення, впливу) і кумуля­тивна^ або історико-культурна (зберігання всього того, що виробила нація за всю свою історію в духовній сфе­рі — національної самосвідомості, культури, історії тощо).

Із когнітивною співвідноситься репрезентативна, або номінативна, референтна функція (засіб позна­чення предметів та явищ зовнішнього світу і свідомос­ті), а з емотивною — поетична, або естетична (засіб вираження і виховання прекрасного).

Увага до основних і похідних функцій має надзви­чайно велике практичне значення для вивчення і опи­су мови. Так, К. Бюлер, вивчаючи емотивну функцію, виявив спеціальні мовні засоби (емотиви), які переда­ють емоційний стан мовця: порядок слів, еліпсис, інто­нація, протяжне вимовляння звуків (чуд-о-о-во; негі-д-д-ник) тощо. Словацький мовознавець О. Ісаченко вказав на своєрідність засобів, які реалізують волюнтативну функцію, а український учений Г. Г. Почепцов виявив велику кількість засобів вираження фатичної функції, як-от: Увага! Алло! для встановлення контакту; Ось воно що! Здорово! Невже? для підтримання контакту; Дякую за увагу! На все добре! Закінчую тощо для «роз­микання» контакту. Французький мовознавець Е. Бен-веніст виділив ще перформативну функцію і вказав на її засоби вираження: цю функцію виконують слова й вирази, вимовляння яких одночасно є їх словесною

300

Теорія мови

дією: обіцяю, поздоровляю, бажаю щастя, прошу виба­чення, оголошую засідання закритим тощо.

Кількісна і якісна характеристика мовних функ­цій у сучасній мовознавчій літературі не збігаються. Р. О. Якобсон називає шість функцій: емотивну, ко­нотативну, референтну, метамовну, фатичну і поетич­ну [Якобсон 1975: 193—230]. О. О. Леонтьєв уважає, що під функціями треба розуміти лише ті, які вияв­ляються в будь-якій мовленнєвій ситуації. До таких, на його думку, належать комунікативна, мисленнєва, номінативна (пізнавальна) й історико-культурна.

У підручнику із загального мовознавства за ре­дакцією А. Є. Супруна називають три основні функції: 1) засіб спілкування; 2) засіб зберігання і передачі істо­ричного досвіду людей; 3) основний засіб мислення [06-щее язьїкознание 1983: 29]. 3. Д. Попова вважає, що мова має лише одну функцію — засіб спілкування. Все інше, що в мовознавстві називають функціями, на її думку, насправді є не функціями, а властивостями мови [Попова 1987: 32]. Подібну думку висловив і Б. М. Головін: «Функція спілкування для мови — го­ловна, панівна; вона підпорядковує і визначає всі інші» [Березин, Головин 1979: 51].

В основному серед базових називають дві функції — комунікативну і когнітивну (мислеформувальну, гно­сеологічну, пізнавальну), але й тут немає єдності що­до їх важливості. М. І. Жинкін, Г. В. Колшанський, Р. В. Пазухін найголовнішою вважають комунікатив­ну, О. О. Реформатський і В. 3. Панфілов оцінюють комунікативну і когнітивну функції як рівноправні.

За такого неоднозначного підходу до визначення й інтерпретації мовних функцій усі дослідники солідар­ні в одному: мовні функції мають суспільний харак­тер, через що нерідко їх називають суспільними функ­ціями мови. Щоправда, є й вужче розуміння терміна суспільні функції мови — сфера використання мови в суспільстві: мови з обмеженим обсягом суспільних функцій (одноаульні мови; мови, що функціонують ли­ше в усно-розмовній формі тощо) і мови з максималь­ним обсягом функцій (мови міжнародного і міжнаціо­нального спілкування).

Отже, мова виникла в суспільстві, обслуговує сус­пільство і поза суспільством неможлива, як і немож­ливе суспільство без мови. Своєрідність мови як сус­пільного явища полягає в тому, що:

Мова і суспільство

301

1) на відміну від минущих явищ суспільного життя мова споконвічна і буде існувати доти, доки існує сус­пільство. Так, скажімо, не завжди існували такі сус­пільні явища, як сім'я, держава, класи, гроші, наука, релігія, право, а мова існує стільки, скільки існує сус­пільство;

2) мова обслуговує всі сфери людської діяльності, вона невіддільна від будь-яких явищ суспільного жит­тя: організації праці, управління суспільним вироб­ництвом, діяльності наукових закладів і організацій культури, здійснення процесу освіти і виховання, роз­витку художньої літератури, науки, зміни соціальної і особистої психології. Виходячи з цього, Б. М. Головін говорить про організуючу, управлінську, освітньо-ви­ховну, естетичну, дослідницьку, інформаційну, соці­ально-прагматичну та індивідуально-прагматичну мов­ні функції [Березин, Головин 1979: 65];

3) мова відображає суспільну свідомість — ідеологію, політику, право, мораль, науку, мистецтво, релігію тощо.

Соціальна зумовленість мовних явищ. Суспільний характер мовної норми

Соціальною є не тільки мова як система взаємо­пов'язаних і взаємозумовлених одиниць, що має чітку ієрархічну структуру, соціальним є й мовлення. Мов­лення — це передусім акт спілкування людей, тобто комунікативний акт, соціальний за своєю суттю. Люди говорять не для того, щоб відтворювати мову й демон­струвати свої мовленнєві здібності, а для того, щоб пе­редати позамовну інформацію чи вплинути на інших учасників комунікативного акту.

Соціальна природа мовлення виявляється і в тому, що мовці намагаються дотримуватися наявних у сус­пільстві вимог щодо вимови, слововживання тощо. Зрештою, соціальна природа мовлення підтверджуєть­ся тим, що воно є частиною соціальної діяльності лю­дини і всього суспільства.

Будь-яка мова має конкретно-історичну соціальну норму.

Мовна норма — сукупність найбільш стійких, традиційних елемен­тів системи мови, історично відібраних і закріплених суспільною мовною практикою; сукупність колективних реалізацій мовної сис­теми, прийнятих суспільством на певному етапі його розвитку й усвідомлених ним як правильні, зразкові.

302

Теорія мови

Мовна норма існує в будь-якому колективі, оскільки в кожному колективі є свій мовний еталон, зразок, і лю­ди не є байдужими до того, як вони говорять. Таким еталоном чи «мовним ідеалом» (термін О. М. Пєшков-ського) можуть бути найрізноманітніші категорії: «як у школі», «як по радіо», «як усі», «як наші», «як пан Іван», «як доярка Дуся» тощо. Психологічно мовні нор­ми є обов'язковими для всіх членів колективу, при цьому такі норми можуть не збігатися з літературними. На­приклад, в одному з населених пунктів Львівщини, де порядковий числівник від семи звучить як семий, сіма, семе, предметом насмішки стала вимова цих числівни­ків жителями сусіднього села (сьомий, сьома, сьоме), хоч саме така вимова відповідає літературній нормі: усіх мешканців цього села стали обзивати сьомами (Пішов (пішла) сьома). Порушення традиційних для певної спільноти мовних норм може викликати психологічні труднощі, стати сигналом відокремлення від свого ко­лективу. Люди, яким доводиться спілкуватися у двох колективах із різною нормативною чи мовною орієнтаці­єю, змушені постійно «переключатися» з однієї мовної норми на іншу. Так, російська селянка розповідає: «Ф Куйбьішьіви я уьіварю «тибе», а домой приеду — «табе» і пояснює, що якщо в селі говорити «по-городс-кому «тибе» — «смиятца будуть» або скажуть: «Вьібра-жат ана». В одній із повістей Л. Жуховицького моло­дий журналіст запитує знайому жінку: «Ира, вьі где работаете?», але, побачивши її здивування (обоє ще ра­ніше зрозуміли, що психологічно вони «свої люди»), поспішає виправитися: «Старуха, тьі где ишачишь?» (приклади запозичено з [Общее язьшознание 1983: 38]).

Мовна норма характеризується трьома властивостями: вибірковістю, стійкістю (усталеністю) і обов'язковістю. Вибірковість виявляється в тому, що кожна мовна норма по-своєму реалізує можливості мови. Так, із двох варіантів напасть і напасть, новий і новий, екскурс і екскурс, експерт і експерт, донька і донька, глядач і глядач, виразник і виразник, будемо і будемо, феномен і феномен, вогкий і вогкий, ходжу і ходжу, зіставити і співставити, вчинок і поступок, пору­шити питання і підняти питання, заллє і залиє, убо­лівальник і болільник, захід і міроприємство, післяпла­та і накладна плата, на виплат і в розстрочку, перед­плата газет і підписка газет лише перший у кожному наведеному прикладі є нормативним.

Мова і суспільство

303

Стійкість (синоніми: усталеність, традиційність) — це збереження мовних традицій («так у Шевченка», «так говорять усі»), обмеження хитань і варіантів, по­силання на авторитетні джерела вживання.

Обов'язковість полягає в тому, що все визнане сус­пільством вважається правильним і його повинні до­тримуватися мовці.

Між нормою літературної мови і нормою нелітера-турних варіантів мови є відмінності. Літературні норми стійкіші та диференційованіші (тенденція до усунення нефункціональних варіантів, дублетів, їх стилістичне розмежування). Вони кодифіковані (викладені в слов­никах, підручниках, довідниках з культури мови). Час­то в лінгвістичній літературі під мовною нормою розу­міють лише норми літературної мови, що визначаються як стабільність форми мовних одиниць, яка ґрунтуєть­ся на авторитеті зразкової літератури і закріплена зако­нодавчими актами. Таким чином, мовна норма, особли­во літературна, є одночасно і власне лінгвістичною, і соціальною категорією. Соціальність норми виявляєть­ся як у відборі і фіксації мовних явищ, так і в оціню­ванні мовних фактів як нормативні чи ненормативні. Мовна норма як соціально-історична категорія входить до загальних норм і звичаїв суспільства.

Усталеність і обов'язковість літературної норми не заперечує диференційованого комплексу мовних засо­бів, їх варіативності та синонімічних способів виражен­ня. Це забезпечує функціонально-стилістичну дифе­ренціацію літературних мов.

Між літературною нормою і реальним вживанням мови можуть бути розходження, що залежить від ба­гатьох суспільних і мовних чинників (рівень розвит­ку літературної мови, соціальна структура суспільс­тва, особливості мовної ситуації тощо). Особливо ці розходження помітні між писемною й усною мовами. Так, наприклад, сильний розрив існує між писем­ним і усним варіантами чеської мови. Чеська літе­ратурна мова, розвиток якої був перерваний експан­сією в XVII—XVIII ст. німецької мови, відродилася наприкінці XVIII — на початку XIX ст. на основі літератури XVI—XVII ст., що зумовило її книжний характер і значну віддаленість від розмовної мови (оЬеспа сеШпа), яка за походженням є інтердіалектом, що відрізняється від літературної мови помітними структурними особливостями на всіх рівнях. Цікавою

304

Теорія мови

є мовна ситуація в німецькомовних кантонах Швейца­рії. Тут німецьку літературну мову використовують лише в писемній реалізації. В усному спілкуванні ви­користовують, як правило, швейцарські говори німець­кої мови, оскільки німецька усна літературна мова сприймається як штучна, манірна.

Отже, мовна норма в усіх своїх різновидах має сус­пільний характер. Варіювання мовної норми поясню­ється не тільки і не стільки часовим чинником, скіль­ки соціальними умовами. Кожне суспільство (держава) кодифікує літературну норму і захищає її через школу та інші освітні й адміністративні інститути.

Мова як символ соціальної солідарності

Соціальна солідарність — поняття, яке служить для позначення соціальної згуртованості. Уперше його застосував французький філософ і соціолог Огюст Конт (1798—1857). Використовувалось воно далі головним чином у французькій соціології. Особливу увагу приді­лив дослідженню соціальної солідарності засновник французької соціологічної школи Еміль Дюркгейм (1858—1917). У його концепції — це одне з централь­них понять, якому була присвячена, по суті, вся його наукова творчість. Для Дюркгейма соціальна солідар­ність рівнозначна суспільному стану, а її відсутність — соціальній патології. Термін соціальна солідарність має синоніми соціальна згуртованість і соціаль­на згода (див.: [Современная западная социология 1990: 314]).

Соціальний символізм визначається як один із ви­явів взаємозв'язку між соціальною структурою суспіль­ства і його культурою, як регуляція соціальних стосун­ків за допомогою культурних засобів [Басин, Краснов 1971: 167]. Розрізняють невербальний і вербальний символізм. Прикладами невербального символізму мо­жуть служити одяг (військова і шкільна форми, одяг священиків і монахів, одяг льотчиків, залізничників; кітель-сталінка, який носили в сталінську епоху ті, хто демонстрував своє захоплення «вождем усіх часів і на­родів» та його політикою; будьоннівка як символ рево­люційності в часи громадянської війни), а також різні види колекціонування, комплектація певних книг, му­зичних записів, спосіб проведення відпустки тощо. Вер-

Мова і суспільство

305

бальний символізм — це мовний словесний симво­лізм. Певні слова, звороти, особливості вимови можуть набувати властивостей символу належності мовця до певної соціальної групи. Це пов'язано з одним із моти­вів, яким керується мовець у своїй внутрішньогрупо-вій поведінці: показати своїм мовленням, що він на­лежить до цієї групи, що він «свій» [Беликов, Крьісин 2001: 252]. Як переконливо показав американський со-ціолінгвіст В. Лабов, люди, які не оволоділи символами належності до групи, не можуть претендувати на місце в цій групі, стають ізгоями [ЬаЬоу 1972].

Вступаючи в спілкування, комуніканти творять у своїй уяві образ співбесідника і шукають у його пове­дінці символічні елементи для підтвердження або спростування своїх припущень, демонструють симво­ли свого соціального статусу [Тарасов, Школьник 1977: 174—191]. При першому спілкуванні незнайом­ці хочуть дізнатися, хто їх співбесідник за соціаль­ним рівнем, для того щоб виявити, що є спільного і відмінного в них — мова, соціальний жаргон, профе­сійний жаргон, життєвий досвід, рольовий репертуар (національність, професія, стать, сімейне становище тощо). Знання соціальних ролей співбесідника дає можливість змоделювати подальшу мовленнєву по­ведінку.

Питання соціального символізму в мовленнєвій по­ведінці є частиною проблеми управління поведінкою людини. Взагалі мова як засіб свідомої регуляції лю­диною поведінки інших людей може виконувати дві функції — інструментальну і символічну. У першому випадку поведінка регулюється за допомогою мовних знаків (експліцитно) у вигляді інструкцій, наказів, за­конів, заборонних написів тощо. У другому випадку в мовних знаках нема прямих вказівок, вони осмислю­ються символічно (наприклад, звернення на ти чи Ви, вокативи Ваше преосвященство, пане, товаришу, друже тощо).

Соціальний символізм у мовленні виявляється в різ­них за обсягом соціальних групах: від сім'ї до цілого етносу. Кожна така група характеризується притаман­ним їй особливим варіантом мови — соціолектом.

Хоч у мовознавстві про соціальну диференціацію мови йдеться давно, однак це питання трактується по­верхово: на практиці воно зводиться до відмінності «манер» вираження (арго, змішані мови тощо); подібні

306

Теорія мови

різновиди мови інтерпретуються як проміжні, нестійкі, «забавні» стани, як якісь екзотичні причуди її соціаль­ного побутування. Насправді, проблема значно серйоз­ніша. Розшарування мов — всеохопне явище, яке тор­кається самих основ економічного ладу, культури, побуту, навіть історії. Хоч надто прямолінійним, спро­щеним було б твердження, що основні відмінності між економічно неоднорідними соціальними групами ма­ють пряме відображення в системі соціальних мовних різновидів, бо насправді мовна стратифікація є відобра­женням радше систем соціальних цінностей, ніж сис­тем соціального існування [ВієпуізсЬ 1976: 420; Бели-ков, Крьісин 2001: 114]. Однак не зважати на цей фа­ктор й інтерпретувати соціальне розшарування мов лише як наслідок людського прагнення, почасти соці­ального, почасти психологічного, до піднесення себе в чиїхось очах, до самозвеличення не можна. Тим біль­ше не можна це явище розглядати як моду [Варт 1989: 525—527]. Ідеться про соціальне й психологіч­не розшарування суспільства. Недаремно саме таке потрактування отримав цей феномен у художній літе­ратурі задовго до того, як привернув увагу соціологів, в тому числі й українській, зокрема у творах І. Котля­ревського, Т. Шевченка, А. Свидницького, М. Стариць-кого, С. Руданського, У. Самчука, В. Винниченка, Г. Ко­синки, О. Гаврилюка, І. Багряного та ін.

Соціальний поділ мов, на думку Р. Варта, з якою не можна не погодитися, має місце не на рівні мовної системи, яка зрозуміла всім, а на рівні дискурсу та його різновидів; іншими словами, нестикування соціо-лектів має, власне, не інформативний, а інтерлокутив-ний характер — мови нецікаві, байдужі одна до одної; в нашому суспільстві ми обходимось мовою собі подіб­них^ не маючи життєвої потреби в мові іншого — для кожного самодостатньою є його мова. Ми тримаємося у межах мови своєї соціальної і професійної зони, і таке самообмеження дозволяє нам якось пристосовуватися до роздрібленості нашого суспільства [Варт 1989: 524]. Своїм носіям соціолект є вигідним перш за все тим, що «надає їм захист; мовна огорожа, як і будь-яка інша, укріплює, зміцнює і підбадьорює тих, хто всередині неї, відкидає і принижує тих, хто ззовні» [Варт 1989: 531].

Зазначене вище простежується уже на рівні най­меншого соціального об'єднання — сім'ї, на що свого часу звернув увагу Л. Толстой у повісті «Юність»: «Для

Мова і суспільство

307

полегшення [...] однакового розуміння між людьми од­ного кола або родини встановлюється своя мова, свої звороти мови, навіть слова, що визначають ті відтінки понять, які для інших не існують».

Сім'ї, як і будь-якому іншому малому соціальному об'єднанню, можуть бути властиві й особливі риси по­ведінки та мовлення, які мають для її членів спільну символічну функцію: вказують на належність мовців до однієї соціальної групи, маніфестують відношення «ми — свої». Цю функцію виконують певні мовні засо­би, а саме мовні одиниці, характерні для членів певної родини, а також манера спілкування, інтонація тощо. У ролі сімейних слів і виразів можуть виступати емо-тиви (пасочка, ягідка, вишенька, котик, лапа, масюся, свинтусячка, хрюндель), іншомовні слова, нерідко де­формовані (сенька з англ. іігапк уои, пардон, чао, аріве-дерче), загальновідомі слова в незвичному (сімейному) значенні (крокодил «виріб із крокодилячої шкіри», на­ука «працівник сфери науки»), різні модифіковані фор­ми загальновживаних слів унаслідок метатези звуків (дуркувати «друкувати», фаршик «шарфик», рос. лопо-тенце «полотенце»), субституції звуків (пумадор «помі­дор», мюню «меню», прювіт «привіт»), а також ужи­вання усічених (буля «бабуля», б у ся «бабуся») і конта-мінованих (накладання основ) форм (мучень «учень», рос. списатель «писатель» тощо) [Кузнєцова 1999]. На­решті, можна говорити й про сімейну фразеологію. Джерелом сімейної (камерної) фразеології є телепере­дачі, кіно, твори художньої літератури, а також певні соціально-побутові ситуації: трясти животом «сміяти­ся», слухати подушку «спати», душити диван «довго спати», все пучком «гарні справи, все гаразд», точнісінь­ко як у нашому садку (про ситуацію, коли багато бігани­ни, метушні й галасу), щас спою «не витримаю, не стри­маюся», привет от мартишки (вживається в ситуації, коли хтось зрозумів буквально те, що було сказано в пе­реносному значенні), индейская национальная изба — фиг-вам називаєшся (жартівлива форма відмови), а в по­пу гаях я больше «про щось, що в малих одиницях виміру здається більшим» та ін. Конкретна ситуація, представ­лена в соціально-побутовій сфері, в якомусь фільмі, ре­кламному ролику, шоу, узагальнюється, абстрагується від джерела й пізніше включається до образно-номіна­тивної системи камерного мовлення, що складає своєрід­ний соціолект родинного кола [Смерчко 1997].

308

Теорія мови

На особливу увагу заслуговує дослідження білінг-вальних сімей в аспекті родинної солідарності. Прик­лади з художньої літератури (Мася в романі А. Свид-ницького «Люборацькі», Проня Прокопівна в комедії М. Старицького «За двома зайцями» та ін.), а також спостереження за сім'ями, де батьки розмовляють од­нією мовою, а діти іншою, засвідчують, що в таких ро­динах сімейна солідарність втрачається (діти нерідко соромились батьків, які розмовляли українською мо­вою, а інколи їх за це навіть зневажали). Подібні си­туації стимулюють послаблення взаєморозуміння між членами родини, призводять, як справедливо зазначив О. Потебня, «до послаблення зв'язку підростаючих по­колінь з дорослими, який замінюється лише слабким зв'язком із чужими» [Потебня 1976: 23]. Цю думку видатного українського філолога прекрасно ілюструє такий епізод із роману А. Свидницького «Любораць­кі». Давній знайомий запитує ополячену Масю, чи не жаль їй за померлим батьком.

— Мпіе? — озвалась Мася. — №е тіаіа Ьут 2а кіт иЬоІедуас!¹

— То ж ваш отець.

— Та С02 2 ІЄ£0?²

— Та й не жаль?

— А піе³.

«Як таки можна, — подумав богослов, — щоб дочці та не жаль було за татом!» І каже:

— То, може, хоч коли жаль було?

— №£<1у⁴.

[...] Далі, завваживши, що Мася й не заікнеться на рідну мову, каже:

— Чи ви смієтесь з мене, чи що, що тоді он як бала­кали, а тепер ось як?

— Вуїат £Іиріа⁵,— відказала Мася.

Значно інтенсивніше, ніж у мовленні сім'ї, соціаль­но-символічний характер виявляється в мовленні со­ціальних груп, об'єднаних на основі майнових, стано­вих, професійних, культурних ознак. Прагнення таких