4.7. Зовнішньоекономічний потенціал

Територіальний поділ праці — об'єктивний процес виробничої спе­ціалізації економічних районів чи країн і посилення міжрайонної або міждержавної кооперації, обміну спеціалізованою продукцією та послу­гами. Просторовий суспільний поділ праці взагалі зумовлений економіч­ними, соціальними, природними, національно-історичними особливос­тями різних територій та їх географічним положенням.

Розрізняють дві форми територіального поділу праці: міжрайонний - у межах однієї країни і міжнародний - між країнами. Відповідно до чинних законів міжнародного ринку країни спеціалізуються на тому ви­робництві, національні вартості продукту якого нижчі за інтернаціональ­ні. Відтак під міжнародним поділом праці розуміють процес взаємообумовленої спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів для продажу на світовому ринку, що сприяє створенню системи багато­сторонніх зв'язків між країнами.

У міжнаціональному поділі праці існують певні суперечності. Це, на­самперед, надмірна спеціалізація країни на виробництві кількох видів продукції, оскільки це ставить її господарство у залежність від коливань кон'юнктури світового ринку, а також збіднює його галузеву структуру. Окремі держави обирають галузі спеціалізації, які вони вважають вигідни­ми. Справді, деякі галузі, що використовують дешеву природну сировину, дають країні значні прибутки, хоча часто засновані на важкій фізичній пра­ці й слабо пов'язані з іншими галузями економіки. Інша справа галузі об­робної промисловості, в т.ч. машинобудування. Вони тісно переплітаються з іншими галузями економіки країни, оскільки ґрунтуються на розвинено­му господарстві і є потужним фактором розвитку всього господарства.

4.8. Екологічний потенціал

На порозі нового тисячоліття в Україні, як і в усьому світі, проблеми охорони природи були такими ж важливими, як і у XX ст. Природа з час­тими повенями, надзвичайної сили цунамі, посухами, закликала людей не забувати про неї, не послаблювати уваги й ретельної праці з метою її збереження й захисту. Але Індустріальний розвиток та зростаюча ур­банізація мали й свій зворотній бік: надмірний наступ на природу, нера­ціональне використання, часто й виснаження природних ресурсів задля потреб людини та виробництва. Наслідками інтенсивної виробничої ді­яльності людини стають глобальне потепління клімату, зміни фону радіо­активності, танення льодовиків, зміни співвідношення суші та водоймищ в окремих регіонах планети, зникнення цілого ряду рідкісних видів рос­лин і тварин. Екологічну кризу можна подолати, тільки сприймаючи її як питання існування життя на Землі, питання існування людської цивіліза­ції. За даними ООН, на початку 90-х років XX ст. в атмосферу щорічно викидалося 150 млн. т двоокису сірки, 50 млн. т окису азоту, 300 млн. т двоокису вуглецю, 700 тис. т фреонів, 100 тис. т ртуті, 500 тис. т свинцю тощо.

Екологічна ситуація в Україні є складною. Три основні чинники впли­нули на екологічну ситуацію: аварія на Чорнобильській АЕС (26 квітня 1986 р.), невміла меліорація земель, розвиток добувної і перероблюючої промисловості при застарілих технологіях і, пов'язана з цим, надмірна урбанізація багатьох районів (Донбас, Придніпров'я).

На всій території України залежно від ступеня забрудненості повітря, води і землі можна виділити наступні території: екологічного лиха, над­звичайно забруднені, дуже забруднені, забруднені, помірно забруднені і умовно чисті.