Politolog

1.Політика як суспільне явище. Види політики та концепції її походження.

Політика – д-сть з кер-ва та упр-ня сусп-вом на основі публ-ої влади. Це наука і мист-во упр-ня. Це д-сть, щодо орган-ії колективного життя в сусп-ві.

З появою суп-х ін-тів як носіїв публ-ої влади д-ви виникла й політ-а, як відповідна владна д-сть людей ітеких ін-тів.

Згідно з марксистською теорією політ-а і д-ва виникли як знаряддя не узгоджених інтересів, а класового панування.

Політика – організаційна, регулятивна і контрольна сфера сусп-ва, в межах якої здійсн-я соціал д-сть, спрямована на досягн-я, уприм-я і реаліз-ю влади індивідами і соціал-ми групами для здійсн-я власних потреб.

Політ-а є засобом забезпеч-я інтересів як великих груп людей, так і не чисельних груп. Вона є усвідомленою д-стю, зорієнтована на забезп-я суспільних процесів.

Осн видами політ-и є: 1. за сферою сусп-го життя: економ, націонал, військова, соціал, культурна. 2. За об’єктом впливу: внутрішня, зовнішня. 3. За суб’єктом політ-и: державна, партійна, громадська. 4. За пріори д-стю: компромісів, консенсусу, нейтралітету, конфлікту.

Концепції політ-и: 1) теологічна – божественне походж-я політ-и; 2) географічна – визначний чинник має географ походж-я; 3) психологічна – в основі розв-у сусп-ва лежать психол риси хар-ру. 4) історична.

2. Предмет, методи та категорії політології.

Предмет політології – це закономірності встановлення, функціонування та зміни політичної влади. Політологія – це важлива галузь науки, яка вивчає політичне життя суспільства і його політичну систему та взаємовідносини людини і суспільства. В 1949 р. ЮНЕСКО за реєстр. політологію як окрему науку. В Україні з 1991р. політол. Зареєстрована як окрема наука. Методи політології: - історичний; - системний; - порівняльний; - біхевіорестичний; - соціологічний; - загальнонаукові методи. Категорії політології – це найбільш узагальнені поняття, якими вона користується і які поділяються на такі групи: 1) центральні (держава, влада, демократія, управління); 2) розвитку (політичний режим, політична революція, політичний розвиток); 3) структурні категорії ( політичний рух, політична організація, політична ідеологія, політична культура); 4) функціональні категорії (політичні відносини, політична діяльність, політичний процес, політична участь). Об’єктом політології є політичне життя, політична сфера, політичні проблеми, політичні прогнози, тощо.

3. Ф-ції політології. Місце політології в с-ми наук про с-во. Необх-сть та актул-ь її вивч-я.

Ф-ції П: 1. теоретико-пізнавальна – дає можл-ь розкривати об’єктивні тенденції суспіль-о- політ-го розв-у, реально оцінювати політ ситуацію. 2. виховна – сприяє політ соціалізації (процес включ-я люд-и в політ-у), форм-ю і розв-у політ культури. 3. світоглядна – сприяє правильній оцінці співвідношення заг.людс, держ, класових, націон, груп-х, особ-х інтересів, визнач-я свого місця в с-ві. 4. регулятивна – забезп-є вплив людей і орг-ій на політ процес, їх участь в політ-х подіях, раціоналізацію політ-го життя. 5. методологічна – розкриває заг закономірності політ-и, створює базу для окремих політ теорій та ін суспіль-х навик. 6. аналітична – аналіз, оцінка, результат д-сті д-ви, партій, ін елем-ів політ орг-ії с-ва. 7. прогностична – прогноз розв-у політ процесів і ймовірності подій, своєчасне коригування політ-и.

Політ філософія з’ясовує значення політ явищ для життя люд-и і с-ва, оцінює їх під кутом зору заг благ, принципів справедливості, свободи, рівності тощо.

Політ історія вивчає процеси винекн-я розв-у й занепаду д-в.

Політ соціологія вивчає між соціал спільністю і відносинами з приводу політ влади.

Тісний зв’язок з правознавством, тому що вони мають спільний об’єкт досл-я – д-ву.

Політ економія розробляє м-ди, прийоми. Засоби д-ви і політ-и стосовно функціонування екон с-ми с-ва в цілому.

4. Політ влада, її ф-ції і наукові концепції.

Політ влада – реальна здатність одних людей проводит свою політ-у стосовно ін-х за допом-ю прав-х і політ-х норм.

Особлив-і: верховенство (обов’язковість її рішення для ін видів влади і с-ва); публічність (суспільний, безособовий і відкритий х-р); моно центричність ( наявність єдиного центру прийняття ріш-я, які стосуються с-ва); легальність (законність); різноманітні ресурси (правові і політ норми).

Ф-ції: - кер-во та упр-ня с-вом; - інтеграція с-ва; - оптимізація політ стабільності.

Концепції: 1) теологічна – здатність досягнення поставлених цілей, одерж-я намічених резул-ів; 2) реляціоністська – відношення між двома партнерами, де один із них суб’єкт – справляє визначальний вплив на іншого – об’єкт. 3) системна – системоутворююче відношення в політ системі суспільства. Влада з’єднує всі елементи системи в єдине ціле. 4)біхевіористська – розглядається влада, як тип поведінки за якої одні люди командують а інші підпорядковуються. 5)психологічна – пояснення влади як відносин психологічними мотивами.

5.Поняття легітимності політичної влади

Ознаки легітимності: -влада, яка сформована в результ.демократичних процедур; -вільне вираження громадянами своєї волі щодо влади – на виборах чи референдумах.

Типи легітимності (за Вебером): 1)традиційний – ґрунт-ся на авторитеті традицій і звичаїв; 2)харизматичний – ґрунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності,винятковість правителя; 3)раціонально-легальний – баз-ся на переконанні підвладних у законності і доцільності встановлених порядків та існуючої влади.

6. Сутність, ознаки, структура та механізм функціонування політичної системи.

Політична система – сукупність політичних організаційних норм, які забезпечують панування правлячого стану, співіснування з ним інших суспільних груп, дають можливість окремим суспільним групам виявляти свої інтереси, потреби через використання загальних суспільно-політичних інструментів волевиявлення. Структура політичної системи: держава та її органи, політичні партії, суспільні організації та рухи, інші об’єднання громадян у поєднанні з нормативно-правовою основою й політичною ідеологією. Функціонування політичної системи відбувається на 2 рівнях: - як елемента суспільства; - усередині політичної системи.

Як елемент суспільства ПС виконує такі функції: 1) регулююча – управл., координація поведінки індивідів і груп; 2) видобувна – спроможність здобувати необх. для функціонування економічних, фінансових, політичних ресурсів, які можуть братися з внутрішнього і зовнішнього середовища; 3) розподільча – розподіл через ПС благ, послуг між окремими особами або соціальними групами; 4) реагуюча – відповідь на імпульси, які надходять на вхід ПС, здатність швидко адаптуватись і адекватно реагувати на суспільні потреби; 5) символізуючи – формування популярних символів і гасел, переконань, поглядів, маніпулювання сусп свідомістю з метою підтримки та підсилення легітимності влади.

Функції, що відбув в самій ПС: 1) нормотворчість – підготовка правових документів, що визначають поведінку людей та груп у суспільстві; 2) застосування правил – приведення розроблених правил або законів у дію; 3) контрол за виконанням правил – тлумачення законів і постанов, також дії щодо запобігання їх невиконання; 4) політична комунікація – розповсюдження й передавання політ.

інформ. між різними, між правителями і тими, ким керують; 5) збереження та адаптація системи – реалізація процесів підготовки персоналу, який візьме на себе функції управління ПС та засвоєння індивідами соціальних, правових і психологічних норм, прийнятих у суспільстві.

7. Типологія політичних систем

У сучасній західній політичній науці роз­різняють такі типи політичних систем: військові та гро­мадянські; консервативні й ті, що трансформуються; за­криті й відкриті (в основу покладено ступінь і глибину зв'язків із зовнішнім світом); завершені й незавершені (основний критерій — наявність усіх складових); мікро­скопічні, макроскопічні та глобальні; традиційні й моде­рнізовані; демократичні, авторитарні й тоталітарні.

Поширеною є типологія фр політолога Ж. Блонделя, який вирізняє п'ять типів політичних си­стем: ліберальні демократії, радикально-авторитарні (ко­муністичні системи, традиційні (збереження наявних со­ціальних відносин), популістські (властиві країнам тре­тього світу), авторитарно-консервативні. Американський вчений Г. Алмонд визначив чотири типи систем: англо-американську (характерні риси — прагматизм, раціона­лізм, основні цінності — свобода особистості, індивідуа­лізм, добробут, безпека); континентально-європейську (взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами); доіндустріальну, або частково індустрі­альну, (передбачає поєднання різних політичних куль­тур і відсутність чіткого поділу владних повноважень); тоталітарну (концентрація влади в руках бюрократич­ного апарату, монополія правлячої партії, заідеологізо­ваність). Дж. Коулмен поділяв політичні системи на конкурентні, напівконкурентні та авторитарні. В осно­ву типології російського вченого К. Гаджієва покладено такі ознаки: природа політичної системи, характер по­літичного режиму (демократія, авторитаризм, тоталіта­ризм); форми державно-адміністративного устрою (уні­тарна держава, федерація, конфедерація); співвідно­шення різних гілок влади (монархія, республіка та їх різновиди). Усі названі типології є умовними. Насправді не існує «чистого» типу .політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є результатом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж полі­тична система суспільства — своєрідне утворення, особ­ливості якого визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами.

8. Сутність політичного режиму та їх типологія

Політичний режим – це вираження політичного напряму здійснення політичної влади, її політичних пріоритетів, тобто він характеризує політичну систему і пов`язаний з нею загалом і з усіма її складовими. Тому політичні режими і відрізняються один від одного, передусім, своєю політичною системою (її структурою, пріоритетами, методами дії тощо).

Політологічний енциклопедичний словник (1997 р.) дає таке визначення поняття “політичний режим”. Це – сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявих стосунків між державною владою і суспільством, домінуючих форм ідеології, стану політичної культури.

Класифікація політичних режимів достатньо різноманітна. Наприклад, політичні режими можна класифікувати:

•  за рівнем демократичності (народний – антинародний);

•  за ступенем розвинутості політичної системи (авторитарно-демократичний, відкритий та закритий, легітимний та нелегітимний);

•  з точки зору форм правління (режим парламентського типу, президентського правління, монархічні, республіканські тощо) ;

•  за кланово-груповими критеріями (режим “білої меншості”, “чорних полковників”, “червоних кхмерів” тощо).

Широко відомі три типи політичних режимів: тоталітарний, авторитарний і демократичний. Кожен з них має свої ознаки, які складають сутнісну основу їх різниці один від одного. Зрозуміло, в реальному житті існує безліч варіантів політичних режимів зі змішаними в різних пропорціях характеристиками.

9. Тоталітарний політичний режим та його різновиди

Тоталітаризм (від фр. - сукупність, повнота, весь, цілий) - це пол режим, який х-ся повним контролем держ над усіма сферами людського життя, факт ліквідацією прав і свобод громадян, репресіями щодо опозиції та інакодумців.

Основні ознаки тоталітарного політичного режиму:

1. висока концентрація влади;

2. жорсткий контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства в цілому і кожної особи зокрема;

3. відсутність легальної опозиції;

4. ідеологізація всього життя суспільства;

5. наявність обов'язкової для усіх офіційної ідеології;

6. нетерпимість до політичного інакодумства;

7. знищення громадянського суспільства;

8. проголошення принципу органічної єдності держави і народу;

9. повна монополізація влади політичним лідером, який представляє законодавчу та виконавчу владу;

10. існування широкого суспільно-політичного руху, що забезпечує тоталітарній владі масову підтримку;

11. державний монополізм в економіці;

12. всезагальна лояльність громадян досягається під загрозою терору.

10. Авторитарний політичний режим та його суть.

Авторитаризм (від лат - цілковита влада, вплив) - це пол режим, який х-ся значним зосередж вл в руках однієї особи або обмеженої гр осіб, звуженням пол прав і свобод громадян та їх об'єднань, суворою регламентацією їхньої активності, різким скороч повноважень дем інституцій.

Але держ контроль не розповсюдж на позаполіт сфери: ек, культуру, релігію тощо. Найчастіше такий режим виникає в країнах, де відбувається зміна сусп ладу, де спостерігаються тривалі ек і пол кризи, подолання яких демократ засобами стає неможливим.

На відміну від тоталітаризму, авторитарний пол режим допускає існув обмеж плюралізму в різних сусп сферах, погодж з існуванням окремих ел демократ, таких як парламентські вибори, багатопартійність. Проте його сутнісними ознаками залиш щоденна загроза репресій, використання армії та каральних органів.

Основні ознаки авторитаризму: 1)у д-сті органів пол вл переваж методи командування, диктату; 2)викон орг держ наділені шир законодавчими повноваж; 3)обмеж громадянські, пол та особисті права і свободи, юр гарантії їх забезпеч; відчуження народу від влади; 4)відсутність єдиної ідеології; 5)гласність не є принципом д-сті орг вл; 6)опора на силу й готовність вл в будь-який час застосувати мас репресії; 7)при боротьбі за вл використ як законні, так і незак методи; 8)обмеження чи заборона д-сті опозиційних до існуючого режиму об'єднань громадян; 9)в процесі прийняття та реаліз політ рішень практично виключ метод компромісу, взаємоузгодж різних позицій; 10)орг вл діють на власний розсуд (часто порушуючи при цьому закон), керуючись власним баченням пол доцільності.

11. Демократичний пол реж та його х-ка.

Політ режим - це сукупність х-них для певного типу держ пол відносин, засобів і методів реалізації вл, наявних стосунків між держ вл та сусп-вом, панівних форм ідеології, соціальних і класо­вих взаємовідносин, стану політичної культури суспільства.

Х-ною особливістю демократ режиму є

децентралізація, роззосередження вл між гром держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на ф-ня владних органів.

Дем режим - це форма організації сусп-пол життя, заснов на принципах рівноправ­ності його членів, періодичної виборності органів державно­го управління і прийняття рішень у відповідності з волею більшості. Демократичний режим х-є: 1)виборність найважливіших органів пол влади; 2)вирішення найголовніших пол проблем відповідно до волевиявлення більшості громадян; 3)формальне визнання народу джерелом вл, сувереном у державі; 4)юридична рівність громадян; 5)високий ступ реалізації прав людини; 6)пріоритет прав людини над правами держави; 7)розподіл влади з метою недопущення її концентрації в єдиному центрі; 8)повага більшості до права меншості мати власну точку зору і відстоювати її цивілізованими методами; 9)верховенство закону в усіх сферах сусп життя; 10)екон свобода, розвинута економіка, вільна від державного втруч; 11)наявність політичного плюралізму.

12. Місце, структура та роль д-ви в пол си-мі су-ства

Держава — форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов'язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.

Інколи поняття «держава» вживають як синонім понять «суспільства», «країна» або на позначення сукуп­ності зв'язків між громадянами та органами управління, між цими органами (наприклад, парламентом і урядом). У повсякденній мові держава ототожнюється з владою, правосуддям, адмініструванням, контролем тощо.

Ці ознаки визначають внутрішні й зовнішні держав­ні зв'язки як необхідну форму існування і розвитку су­часних суспільств (народів).

Місце та роль держави в політичній системі визнача­ються основними принципами її функціонування: верховенство публічної влади; збереження єдності держави, що ґрунтується на досягненні згоди між тими, ким керують, і тими, хто управляє, незалежно від складу уряду і правлячої партії; досягнення єдності держави через відповідний зв'язок із соціальними силами суспільства (класами, гру­пами, націями, політичними партіями тощо), за допомо­гою права і можливості здійснювати внутрішню й зовні­шню політику від імені народу, через органічну взаємо­дію з громадянським суспільством загалом.

Держава виникла на певній стадії розвитку людства. Політична, правова література подає різні теорії поход­ження держави.

Структура держави — система органів і установ, які виконують внутрішні й зовнішні функції держави.

Вона охоплює: органи державної влади; органи державного управління; президента; органи правосуддя,;

контрольно-наглядові органи; органи охорони громадського порядку та органи державної безпеки.

13. Форми держ правління та устрою

Ф правл – орг-я верх-ї держ влади, порядок утворення її органів та їх взаємини з нас-ням. Існ 2 осн форми держ правління – монархічна і республіканська. Монархія – форма правління, за якої верховна влада формально (повністю або частково) зосередж в руках однієї особи – глави держ - спадкоємного монарха. Монархії поділ на абсол, конституц та теократ. Абс мон – форма правл, за якою керівник д-ви – гол джерело законодавчої та викон влади. Він встан податки і розпорядж-ся держ фін (Сауд Аравія, Оман). Конст мон – форма правл, за якої влада монарха обмежена костит-ю, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі – уряду(Японія, Данія, Великобр). Теокр мон – форма держави, в якій політ і духовна влада зосереджена в руках церкви (Ватикан, Катар, Бахрейн).

Республіка – форма держ правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом. Розрізняють 3 форми респ правління: президентська, парламентська і напівпрезидентська. През форма: главою держави і уряду є през., який обирається всенародним голосуванням. Уряд призначається през-том і підзвітний лише йому. Парламент володіє усією повнотою законод влади(США, Аргентина). Парл форма: главою держави є президент, але повнота викон влади належить уряду. Глава уряду – фактично перша особа в країні. Президента обирають парламентським шляхом(Італія, Німеччина). Напівпрез форма республіканського правління: Президент – глава держави. Він пропонує склад уряду і кандидатуру прем’єр-міністра, які підлягають обов‘язк-му затвердж парламентом. През, якого обирають на основі заг виборів, має право розпуску парламенту(Франція, Україна).

Держ устрій – спосіб орг-ї адмін-територ, нац-територ єдності держави, особливості відносин між її складовими. Розрізняють прості (унітарні) і складні (федеративні, конфедерат) д-ви. Унітарна д-ва – єдина д-ва, поділена на адмін-територ та нац-територ одиниці, які не мають політ самостійності, статусу держ утворення(Франція, Польща). Федерація – союзна д-ва, до складу якої входять держ утвор – суб’є федер (США, Бразилія, Нім). Конфедерація – союз суверенних д-в, які зберіг незалежність і об’єднані для досягнення певних спільних цілей(переважно зовн політ, воєнних), для координації своїх дій.

14. Д-на влада в Укр. та її різновиди.

Укр є през-парл республ. Держ влада здійсн-я на засадах її поділу на за-чу, ви-чу і судову. Осн Зак-м визн-ся і гаран-ся самоврядування.

За КУ єдиним органом за-чої влади в У є парламент — ВРУ, склад якої — 450 нардепів. До повн-нь ВРУ, належить: вне­сення змін до КУ; визнач засад вн і зов­н пол-и; призначення виборів ПУ; усунення ПУ з поста в порядку імпічменту; розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності КМУ; надання згоди на призначення ПУ П-м У. ПУ обирається громадянами держави на основі загального, рівного і прямого виборчого права, шляхом таємного голо­сування терміном на п'ять років. Повноваження обраного П починаються з моменту складання ним присяги на вірність на­роду У, до якої його приводить на урочистих зборах ВР Голова Конст Суду. ПУ наділяється повноваженнями глави д-ви, є гарантом д-ного суверенітету, терит цілісності У, додержання КУ, прав і свобод людини і громадянина. ПУ представляє д-ву в міжна­родних відносинах, здійснює керівництво зовн-пол діяль­-ю держави; призначає позачергові вибори до ВРУ та припиняє повноваження парламенту, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпоча­тися; за згодою ВРУ призначає П-м У; призначає за поданням П-м У членів КМУ, керівників інших централь­них органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адмі­ністрацій;є Верховним Головнокомандувачем ЗСУ. Вищим органом у системі органів виконавчої влади є КМУ. КМУ відповідальний перед ПУ та підконтрольний і підзвітний ВРУ. П-м У керує роботою КМУ, спрямовує її на виконання Програми діяльності КМУ, схваленої ВРУ. КМ забезпечує де-ний суверенітет і е-чну самостійність У, здійснення вн і зовн пол де-ви, виконання К і законів У, актів ПУ. Виконавчу владу в обл і рай, м Києві та Севаст здійснюють місц держадмін у співробітн з рег, місцевими виборчими орг.

Отже, коли ми говоримо про модель держ-пол уст­рою в сучасній У, то йдеться, зрештою, про устрій, де парламент приймає закони, П є главою д-ви, П-м та його кабінет здійснюють виконавчу владу. Владні структури, насамперед законодавчі органи, формуються за участю політичних партій. У такій державі чітко розподілено функції та повноваження законодавчої, ви­конавчої та судової влади. Головним у ній є верховенство закону.

16. Правова і соц держава.

Правова держава - це суверенна, політико-територіальна організація публічної влади, яка базується на принципах поваги до особи й недоторканості її прав і свобод, верховен­ства права, дотримання закону.

Ідейно-теоретичні підвалини концепції правової держави закладали Ш.-Л. Монтеск'є (концепція розподілу влади), Ч.-Ж. Руссо (ідея народного суверенітету), І. Кант_у (концепція держави, як об'єднання людей, що підкоряються правовим законам) та ін. Згідно з ідеєю правової держави громадяни можуть робити все те, що не заборонено законом, а держава може робити тільки те, що передбачено законом, правосуддя має бути незалежним і має грунтуватися на презумпції невинуватості. Для правової держави найважливі­шим є панування права у формі законів у взаєминах між державою та людиною. Причому права людини мають мати пріоритет над правами будь-якої спільноти (нації, класу), а права нації мають бути пріоритет­ними над правами держави. Правову державу х-є багатопартійність, можливість легальної д-сті як правлячим, так і опозиційним об'єднанням громадян. Вимоги нормативно-правових актів правової держави пошир на діяльність усіх громадських і пол інституцій, усіх громадян, усі сфери суспільства. Будь-яка суспільно важлива інформація у правовій державі є доступною для громадян, а засоби масової комунікації - максимально незалежними. Правова держ забезпеч: верховенство права і закону, макс гарант прав і свобод гром, рівн усіх перед зак, взаємна відпов гром і держ, суд та ін захист особи.

Правова держ грунт: на розпод та балансі вл, на встановл та міри вл, на пол плюралізмі, на конст нагляді, на шир місц самовряд.

Правову держ х-є: Конституційна юрисдикція. Конституція - основний закон, усі інші нормативно-правові акти приймаються на її основі, Верховенство права. Розвинена і діюча с-ма права і законодавства, Реально існуючий, а не лише задекларований,єдиний для всіх, обов'язковий правопорядок в державі, що забезпечує еволюційний розвиток, Розвинена виборча система, суверенітет народу, Парламентаризм, Життєздатність державного механізму до впливу на суспільство зверху, одержання інформації знизу, забезпечення зв'язків по горизонталі, Наявність гарантій дотримання права і законодавства, Пріоритет прав людини над правами держави, Розвинена правова культура, Поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову, Орієнтація держави і права на людину як найвищу цінність, Тісний зв'язок національного права з міжнародним, Суттєве зростання питомої ваги законів в загальній масі нормативних актів, Утвердження принципу людського виміру права.

17. Громадянське су-ство та особливості його буд в Укр

Громадянське суспільство — це су­купність усіх громадян, їх вільних об'єднань та асоціацій, пов'я­заних суспільними відносинами, що характериз високим рівнем суспільної свідомості та політичної культури, які пере­бувають за межами держави, її директивного регулювання й регламентації, але гарантуються та охороняються держ.

Громадянське суспільство є системою забез­печення життєдіяльності соціальної, соціокультурної й духов­ної сфер, їх самовідновлення та передавання від покоління до покоління, системою незалежних від держави суспільних інсти­тутів і відносин, що мають створити умови для самореалізації окремих індивідів і груп. У цьому, власне кажучи, і полягають функції громадянського суспільства.

Ознаки громадянського суспільства: -відокремлена від держави структура суспільства, яка складається з громадян, їх добровільних асоціацій і об'єд­нань; -вільні відносини між суб'єктами громадянського суспіль­ства; - цінування громадянських прав вище за державні закони; - забезпечення прав і свобод особистості, можливостей реа­лізації її інтересів і прагнень, політичного, ідеологічного плюралізму; -існування приватної власності, вільної конкуренції, віль­них відносин обміну діяльністю та її продуктами між не­залежними власниками, тобто ринку; - саморегуляція відносин між людьми, їх асоціаціями та до­бровільними об'єднаннями на основі соціальних і психіч­них норм регуляторів суспільного життя; -багатство соціальних ініціатив; -збереження відповідних традицій, культури тощо. У розвиненому громадянському суспільстві, яке характери­зується високим рівнем політичної організованості, активно функціонують су-ні організації. До останніх належать пол партії, громі о-ції, об'єднання й рухи, кон­фесії і т. ін., які разом з окремими громад становлять структуру громад су-ва.

18. Сутність, типологія та функція політ партій.

Політ партія – організована група однодумців, яка виражає інтереси част народу, класу, класів, соц верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю держ влади або участі в ній. Кожна партія має ідеологію, політ платформу, орг-ну стр-ру, певні методи та засоби діяльності, соц базу, електорат. Осн мета діяльності політ партії – здобути політ владу в державі та реаліз-ти свої програмні цілі.

Клас-я політ партій за різними ознаками: 1) за класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі, соц-ні та соц-демокр-ні; 2)за ставленням до сусп прогресу: радикальні, реформістські, концерв-ні, реакційні, контрреволюц-ні; 3)за ставленням до влади: правлячі, опозиційні, центристські, нейтральні; 4)за формами та методами правл-ня: ліберальні, демокр-ні, диктаторські; 5)за принципами орг-ї та членства: кадрові та масові; 7)за ідеологічним спрямуванням: комуністичні, фашистські, соц-чні, неофаш-кі, лібер-но-демокр-ні, націоналістичні та анархічні; 8)за віросповіданням: християнські і мусульманські.

Ф-ції політ партій: 1)з‘ясування, формулювання і обгрунт-ня інтересів великих суп груп; 2)активізація та об‘єднання великих суп груп; 3)форм-ня ідеології та політ доктрин; 4)участь у форм-ні політ систем; 5)участь у боротьбі за владу в державі і форм-ня програм її діяльності; 6)участь у здійсненні держ влади; 7)орг-я політ боротьби; 8)формув громадської думки; 9)політ виховання суп-ва або його частин; 10)формув політ еліти; 11)рекрутування та соціалізація нових членів.

19. Партійні системи та їх типологія

Велику роль у здійсненні політики, форм-ні та функт-ні політ с-ми відіграє партійна с-ма. Від її типу значною мірою залежать стабільність та ефективність політ с-ми, насамперед держ інститутів, тип політ режиму, мех.-зм і ступінь розвитку демократії. Партійна с-ма – сукупність діючих у країні політ партій та відносин між ними, які склад-ся в боротьбі за держ владу та у процесі її здійснення.

Типи парт с-м: 1) однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається); 2) домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років); 3)двопартійна (дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу); 4)трипартійна або двох з половиною партій (хар-ся тим, що жодна з 2 найб партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в парламенті); 5)чотири партійна або двоблокова (відзначається наявністю правого та лівого блоків партії, що змагаються між собою за владу); 6) партійна с-ма обмеженого плюралізму (незначна ідеологічна різниця між партіями);7)парт с-ма крайнього (поляризованого) плюралізму (сильне ідеологічне розмежування між партіями);8)атомізована парт с-ма (не передбачає необхідності точного підрахунку числа партій)

20.Становлення багатопарт-ті в суч. Укр.: історія і сучасність. Чинне законод-во про політ. партії в Укр.

Витоки багатопар-ті в Укр. можна віднести до підписання СРСР у 1978р.- заключного акта гельсінської наради з безпеки і співробітництва в Європі, в рез-ті утв-сь Укр.-ка гельсінська група.

Цей процес поступово відновився з початку перебудови.Виникли альтернативні офіц. підпр-ці, неформальні рухи, які не мали фіксованого членства, не мали чітко сформульов. політ. завдань (Укр.. культурологічний клуб, Тов-во Лева, Меморіал та ін.).Потім виник народний рух Укр., який став опозиційною антикомуністичною орг-цією.

Першою партією була Укр. республіканська пар-я (1990р).У 1991р. Було вже за реєстр. 7 пар-й: пар-я зелених Укр., Демократ. Пар-я Укр. та ін.Процес прискорився після 24.08.91р.Уже в 1993р. зареєстров. 15 пар-й, у т.ч. Пар-я праці, Конгрес укр.-х націоналістів.Народний рух після виходу з нього ряду пар-й сам перетвор-ся на партію а також зареєстр-ся.

Нові партії ств-ся і в наступні роки.На поч.1996р в Укр. було зареєстров. 37 пар-й а 09.2001р. більше 120 пар-й.Правда реальна кіл-ть політ. пар-й є меншою, оск. Деякі з них припинили своє існ-ня обо обєдналися з ін.

Багатопар-ю є сис-ма, в якій більш як 2 пар-ї мають змогу вплив. на функц-ня держ-х інстит-в. Її різновиди: -поміркований плюралізм – характерне представ-цтво в парламенті лише декількох партій, відсутність опозиції. Уряд керується однією пар-єю або коаліцією пар-й, залежно від розподілу між ними місць у парламенті; -поляризований плюралізм – хар-на присутність позапартійних пар-й, гостре ідеологічне розмеж-ня між пар-ми, форм-ня уряду пар-ми центру. Стабільність та ефект-ть функт-ня цієї сис-ми залеж. від міцності центр-х коаліцій. Атомізована партійна сис-ма(ПС) х-зується наявністю багатьох, у т.ч. позасистемних політ. пар-й, які не користуються більш-менш значним впливом.Уряд форм-ся або на основі широкої коаліції пар-й, або взагалі на позапартійній основі.Така сис-ма є перехідною і неефек-ю. Двоблокова пар-на сис-ма – функт-є на держ-му рівні як біл-мен стійка коаліц 2-х чи б пар-й, які зберіг союзн віднос. не тільки за участі в уряді, але й в опозиції.

21. Сутність, типології і тенденц розвитку су-но-пол рухів.

Су-но-пол рухи – своєрідна форма вияву політичної активності людських мас. Виділяють 4 типи су-пол рухів: 1)трансформативні рухи – спрямовані на радикальні зміни в су-вах, частиною яких вони є. Ці змінни глибокі, всеохоплюючі і часто насильницькі; 2)реформативні рухи є більш обмежені в прагненнях, пов’язані з певними перетвореннями в су-ві і спрямовані на зміну лише деяких сторін існуючого су-ного порядку. Н-д такі рухи є реакцією на специфічні види несправедливості або нерівності. 3) Рухи порятунку, що ставлять за мету звільнити людей від таких життєвих шляхів, які розцінюються як гріховні. Н-д різноманітні релігійні течії, що пропонують спасіння особи. 4)Альтернативні рухи спрямовані на досягнення часткових індивідуальних змін. Вони не намагаються досягти повної зміни звичок індивідів, а зосереджуються на усунені якихось специфічних негативних рис людей.

С-но-пол рухи – це феномен, який у своєму розвитку проходить певні стадії. На 1 стад створюються передумови виникнення політичного руху. На грунті незадоволення існуючим станом речей з’являється потреба в діях, що призводить до пошуків контактів активних індивідів, започатковується ініціативна група. 2 стадія – артикуляція пол прагнень, наслідком чого є поява певних програмних документів або формування платформ чи су-но-пол доктрин. Далі настає стадія залучення до руху нових прихильників шляхом пропаганди й агітації. Поряд розпочинається діяльність по реалізації завдань с-но-пол руху. Це стадія розвитку пол діяльності. Остання стадія – затухання руху, коли його цілі досягнуті, або з’ясувалося, що їх неможливо реалізувати.

22.Політ. свідомість. Проблеми її форм-ня в суч. умовах.

Політик. Свідомість(ПС) – це сис-ма теорем. і політич. знань, оцінок, настроїв, почуттів, за допом. яких відбув-ся усвідомлення політ. сфери соц-ми суб’єктами.

ПС має такі рівні: 1)державний – рівень офіц-ї пол-ки; 2)теоретичний – сук-ть ідей, поглядів,які виник-ть на основі наукового дослідж. політ. явищ і прцесів; 3)буденно-емпіричний – несистематизовані масові уявлення про пол-ку.

Залежно від суб’єкта політ. свідом. є: -Індивідуальна – свідомість кожного окремого індивіда; -групова – свідомість різних соц-х спільностей (етнічних, демограф., територ-х); -масова – маса як сук-ть індивідів котрі належ. до різних соц-х спільностей і беруть участь у конкретних політ. процесах.Вона проявляється у громадській думці.

23. Пол культура та її різновиди.

Пол культура - це якісний бік системи пол уявлень і пол поведінки: рівень пол знань, міра включ у пол процес, компетентність і професіоналізм, стан демократії тощо. Ін вважати, що пола культура - це не якість і не стан пол, а конкретні пол феномени, які самі формують механізми пол життя. Термін "пол культура" вперше вжив нім філософ кін XVIII ст. /. Г. Гердер, а в активне застосування його ввів у 1956 р. ам політолог Г.Алмонд.

Ам політологи Г. Алмонд та С. Верба виділили три типи пол культури: патріархальну, підданську, активістську. Патріархальній пол культурі властиві такі риси: відсутність у людей інтересу до пол, пол вл та пол інститутів; невіддільність пол орієнтацій від релігійних норм; орієнтація членів сусп на вождів племені, шаманів. Підданська пол культура відзнач певним інтересом соц суб'єктів до ф-ня пол с-ми. Проте самі суб'єкти не проявляють особливої пол активності, покладаючи свої надії на органи вл та пол лідерів. Активістська пол культура х-ся значним інтересом громадян до пол с-ми та наслідків її ф-ня, активною орієнтацією на особисту участь у пол процесі.

Чимало дослідників виділяють замкнуті та відкриті типи пол культури. Замкнуті орієнт на власні уявлення про пол життя, свої наці традиції та звичаї. Такий тип політ культури х-ший для країн Сх. Відкриті пол культури також зберігають свої традиції, цінності, норми, але проявляють інтерес до ін пол ідей, моделей пол устрою; вони х-ні для країн Заходу. У рамках кожної нац пол культури розрізн елітарну та масову політичну культуру. Елітарна - це культура пол вл, об'єднань громадян, ін активних учасників пол процесу. Масова політ культура - це культура підданих, рядових громадян держави.

Ел пол к-ри: 1) пол досвід 2) Ідеолог компонент ( пол знання, перекон, цінності), 3) пол свідомість 4) пол поведінка 5) емоц-псих компонент. Орієнт іустановки громадян на: пол інститути, нормат с-му, пол події, окремі пол ролі, ін полоб’єкти.

24. Пол свідом та кул-ра(к) в Ук.

Пол к суч У має посткомуніст, пострадян і постколоніалтьний характер. За ставленням до демократії пол к Узалиш авторитарною, статичною. Особлив пол к У: 1.ірраціональна, 2.інтравертивність, 3.патерналізм(авторитарна модель відносин), 4.неорганічність, 5.маргінальність(стан, особлти-ті особи, яка втратила поперідні соц звязки, непристосувалась до нових умов життя). Х-ні риси: 1.непримиренність до б-я нетрадиц поглядів, 2.низька компетентність в управл справами сусп-ва та держави, 3.нерозвиненість громадських позицій та індивідуальності, 4підданські відносини до б-я центру реальної влади. Пол к сьогодні ще не цілісна, бо відсутні окремі компоненти к, а існуююючі мають несформований х-ер

25.Поняття пол-ї ідеології та її структ-ра

Пол-чна ідеологія – сис-ма ідей і поглядів,які виражають інтереси сусп-х класів стосовно політики, здійснення влади.

Різновиди: лібералізм, консерватизм, соц-демократизм, комунізм.

Суб’єктами є сусп-ні класи.

Вперше термін «ідеологія» (грец. ісіеа — слово, вчення) вжите французьким філософом і економістом Дестютом де Трасі на початку XIX ст. («Елементи ідеології»).

Виникла ідеологія не відразу. За певних умов життя спільноти спершу стихійно з'явилася соціальна психоло­гія, яка створила підґрунтя для вироблення, поширення і засвоєння ідеології даної спільноти. Безпосередньо її створюють представники класу, соціальної групи (або суб'єкти, які виражають їх інтереси) — теоретики, полі­тичні діячі, лідери тощо. Вони теоретично доходять тих самих висновків, які соціальна група, клас утверджують практично. На основі систематизованих і обґрунтованих поглядів, пропущених через призму інтересів, ідеалів класу чи соціальної групи, формуються їхні самосвідо­мість і політичні відносини. А сукупність політичних ін­тересів, ідей та ідеалів, програм та політичних відносин певного класу (групи) з іншими соціальними спільнота­ми і становить предмет політичної ідеології.

26. Ф-ції пол ідеології

Захисна функція. Передбачає захист інтересів та іде­алів класу (групи). В ній теоретично осмислюються і

формулюються становище та потреби цих спільнот, що сприяє втіленню їхніх інтересів у життя, виробленню відповідних їм типів мислення, поведінки і програм дія­льності. Офіційною (державною) є ідеологія економічно і політично пануючого класу, хоча в демократичних краї­нах нині такий статус ідеології поступово послаблюєть­ся. Заперечення ідеологічних стереотипів, нетер­пимості й монополізму, надання різним ідеологіям циві­лізованого змісту і плюралізму.

Пізнавальна функція. її сутність — озброєння грома­дян знаннями про політичну дійсність, сприяння зростан­ню їхньої політичної культури. Однак політична ідеологія не завжди адекватно відображає реальність, часто виявляє упередженість. На відміну від «чистої» науки, яка шукає тільки істину за допомогою різних наукових методів пізнання, вона дбає ще й про захист інтересів та ідеалів класу, певного режиму тощо. До того ж їй бракує об'єкти­вних методів пізнання, її носії часто оперують ритуально-догматичними стереотипами, апробація яких у кращому разі здійснюється здоровим глуздом, а частіше — корпо­ративними інтересами суб'єктів.

Соціально-регулююча функція. Політична ідеологія сприяє формуванню і координуванню відносин між соці­альними спільнотами за певними принципами, впливає на реалізацію соціально-економічних, політичних та ін­ших програм розвитку суспільства, на політичну актив­ність і соціальний вибір громадян. Завдяки цьому вона стає засобом згуртування певної групи та її прихильни­ків, чинником налагодження чи руйнування стосунків між об'єднаннями людей.

27. Типологія пол-ї ідеології

28. Лібералізм та неолібералізм

Лібералізм - «вільний». Представники: Дж. Локк, Ш. Монтеск’є, А. Сміт. Локк обгрунтував ідеї сусп-го договору та природного права. Ідеї індивідуальної свободи є центральними в лібералізмі. Саме свобода стимулює пошук шляхів досягнення успіху, новаторство тощо. Криза класичного лібералізму виявилась у 19-20 ст розвитком монополістичного капіталізму. Монополісти призвели до кризових ситуацій і так виник соц лібералізм – забезпеч-ня соц-х прав людей.

Неолібералізм – абсолютизація індивідуальної свободи, заперечення втручання дер-ви в ек-чні і соц-ні відносини, прихильність до вільного ринку.

29. Консерватизм та неоконсерватизм

Консерватизм - «охороняти», «зберігати». Виник в епоху просвітництва і під час Великої франц-ї революції. (Є. Берк, Луї де Бональд(?), Ж. де Меснер). Пол-ка пердбачає не лише обмеження втручання дер-ви в економіку, а й усіляке скороячення її соц витрат(?).

Види:

1) традиціоналізм – збереження соц-х засад і дотримання моральних традицій.

2) лібертаризм – прихильність до ідей антидержави, необмеженої свободи індивіда.

3) неоконсерватизм – визнач-ють необхідність втручаня дер-ви, але обмежують його; підвищення ролі ринкових механізмів.

30. Фашизм та неофашизм

Фашизм – об’єднання (Беніто Муссоліні). Ідеологія – войовничий антидемократизм, антикомунізм, расизм, шовінізм. Вищі нації мали панувати над нижчими. Необхідною умовою пол-го панування визнається культ вождя.

Неофашизм – (ФРН, Італія, США, Франція) проповідує ті самі ідеол-чні і пол-чні погляди, що й фашизм і спирається на ту ж соц-ну базу – верстви, витіснені ходом сусп-го розвитку на обочину сусп-го життя.

32. Соціал-демокр-чна ідеологія: історія та практика

Соціал-демокр-я – міжн-ний рух за свободу, справедливість і солідарність. В кін 90-х 20 ст у світі існувало понад 80 соц-демокр-х партій. І з кожним роком ці партії розширюються.

34.Поняття особи як об’єкта і суб’єкта пол-ки.

Особистість – це людина із своїми індивідуально вираженими і соц-но зумовленими рисами.Кожна особа є членом певних соц-х спільностей – класових, етнічних,демограф-х тощо.З метою задовол. своїх соц-х інтересів особа стає членом певних обєднань –пол-х пар-й,громадянських орг-й, залучазться до суспільно-політ. рухів.Беручи участь у іх дія-ті вона виступає суб’єктом Пол-ки також на інституціональному рівні.

Особа є громадянином держави, бере участь у виборах, референдумі,мітингах тощо.Якщо кінцевими суб’єктам політ. відносин і політ. практики є соц-ні спільності і класи, то особи є безпосереднім суб’єктом політ. практики.Вона мислить, безпосередньо діє, мотивує свої дії, обґрунтовує їх, узгоджує і співпрацює з іншими особами.

35. Політична соціалізація особи і механізми її включення в політику

Політична соціалізація – це процес засвоєння індивідом певної системи політичних знань, норм і знань, тобто політичної культури.

Залежно від характеру особистих контактів і ступенів формальної організованості групи що оточують індивіда поділяють на: - первинні (сім’я, друзі, ділові і ігрові, релігійні групи), -вторинні (не персоніфіковані групи: школа, громадські організації, політичні партії.

Політична соціалізація відбувається в двох формах: 1. пряма – поширення відповідних знань, пропаганда певної інформації 2. опосередкована – створення таких умов життєдіяльності індивіда, які спонукають його діяти саме так, па не інакше.

Етапи соціалізації: - від народження до вступу до школи, - навчання ( з моменту вступу до школи до закінчення навчання ), - соціальна зрілість ( від початку до закінчення трудової діяльності), - завершення життєвого циклу ) від припинення постійної трудової діяльності до смерті).

36.Політичне лідерство, концепції та типологія.

Політичне лідерство – процес взаємодії між людьми, в ході якого поділені реальною владою авторитетні люди, що здійс-ть легітимний вплив на сус-во, яке добровільно віддає їм частину своїх політико-владних повноважень і прав.

Концепції: 1)конц-я рис – лідерство є рез-том наявності у лідера певних псих-х і соц-х рис; 2) ситуативна конц-я – лідерство полягає у тій ролі, яку індивід має виконувати за конкретних обставин; 3)конц-я визначальної ролі послідовників – лідерство це особливий тип стосунків між керівником і послідовниками; 4)психологічна – в основі суспіль. життя лежить людська психіка.

Типологія (за Вебером): -традиційне лідерство грунт-ся на авторитеті звичаїв; -харизматична – віра в незвичайні якості і здібності лідера; -раціонально-легальний баз-ся на переконанні в законності й раціональності встановлених порядків та у праві на панування органів, які здійс-ть владу.

37. Пол еліта та її роль в реалізпол вл.

Пол еліта - це сукупність осіб, які виділяються з пол середовища на основі вищого ступеня розвитку окремих полх якостей. Політична еліта склад з правлячої еліти та контреліти (перебуває в опозиції до правлячої верхівки).

Термін "еліта " (від фр - кращий, відбірний) введений на початку XX ст. фр дослідником Сорелем та італійським ученим В. Парето.. Ідеї поділу суспільства на "вищих" і "нищих" обгрунтували Кон-фуцій, Платон, Н. Макіавеллі, Т. Карлейль, Ф. Ніцше та ін. Наприкінці XIX - на початку XX ст.ст. з'являються перші концепції еліт В. Парето, Г. Моски, Р. Міхельса. Г. Моска у праці "Основи пол науки" (1896) доводив неминучий поділ сусп на тих, хто керує, і тих, ким керують. Такий поділ, на його думку, є необхідною умовою існування цивілізації. Еліті властива організованість і цим пояснюється її влада над більшістю. Найважливішим критерієм входження в пол еліту є організаторські здібності, а також матеріальна, моральна, інтелектуальна вищість за інших. В. Парето поділив еліту на правлячу і неправлячу (еліту духу). У правлячій еліті виділив два типи, які послідовно змінюють один одного: "леви" і "лиси". "Левам " властивий консерватизм та силові методи управління; вони переважають в умовах стабільності суспільства. Нестабільність політичної системи вимагає правління еліти "лисів " - гнучких керівників, які є майстрами політичних комбінацій. В. Парето вважає, що панівна верхівка є однорідною, її члени об'єднані спільністю соціального походження та досвіду, для них притаманна енергійність, мужність, доброчесність. Р. Міхельс поєднав проблеми виникнення і ф-ння політичних еліт з діяльністю політичних партій, керованих меншістю. Він сформулював "залізний закон олігархії", зміст якого поля­гає у тому, що виникнення у ході суспільного прогресу складних організаційних структур веде до формування еліти. Оскільки керівництво цими структурами не може здійснюватися усіма членами суспільства, то з суспільства виділяється політична еліта, яка по­ступово виходить з-під контролю решти громадян і підпорядковує політику власним інтересам. Пересічні члени суспільства недостатньо компетентні, пасивні, проявл байдужість до повсякд пол життя. Х-ні риси еліти: невел, достатньо сам соц гр, вис соц статус, значні обсяги держ та інформ вл, організ здібності. Крит ефект: пол стабілн сусп, на безпека, оптим співвіднош між гром сусп і держ, досягн рів прогресу та добробуту свого нар.

38. Політичний процес. Мотиви, цілі і засоби політичної діяльності (ПД).

ПД. Це діяльність, що спрямована на багатовимірне, манірне, інтегральне узгодження політичних інтересів „різновагових” суб’єктів ПД. – від індивіда до великих суспільних груп. На характер впливають – об’єктивні детермін (сусп потреби, інтереси певних соціальних груп, угрупувань), - суб’єктивні де термін ( політ свідомість, правова, політ культура) тощо.

ПД у складі різних політ суб’єктів ( парламенту, уряду) має бути спрямована: на реалізацію заг сусп завдань, на виконання цілей і завдань їх політ суб’єктів, на досягнення власних неегоїстичних цілей.

ПД. Спрямована на організац чинники сусп політ життя і процеси політ розвитку. Типи політ діяльності: - радикальні, спрямовані на докорінні сусп ситсем (революція, закони), - реформаторські, спрямовані на сусп зміни, що не підривають влади правлячої еліти, - політ перевороти, що змінюють правлячу еліту. Мотиваційна структура – знання соц політ, екон, психол, умов, у яких суб’єкт політики ( Партія, особистість), реалізує свої цілі і система соціальних норм що домінують у сусп свідомості.

Ідеологія пояснює мету ПД. Та спрямовує її на реалізацію завдань певного етапу діяльності. Політ доктрини деталізують цілі ПД. Пропонують засоби їх досягнення. Вони пристосовані до колективних ситуацій, реалізуються в формі політичних програм.

40.Функція виборів у пол житті сусп і види виборчого права.

Демократію – це режим при якому урядовці назначаються шляхом вільного і чесного вибору . 1948р –прийнято заг декларацію прав людини. Ст. 21: кожна л має право приймати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників. Воля народу повинна бути основою влади уряду. При прямій демокр використ референдум (плебісцит)- це всенародне голосув з метою вирішення держ питань великої сусп ваги. Він не проводиться тоді, коли: питання, яке потребує особливих знань, в умовах військового стану, з одного і того ж питання кілька разів. Вони є обовязкові і консультативні.

Виборче право- це сук норм, які регул участь громадян у виборах, їх організ-ї і проведенні, взаємовідносинах між виборцями і виборними органами чи посадовими особами. Типи ВП:активне і пасивне.Обмеження:вікове, освітнє, територіальне, майнове. Принципи: заг, рівний, прямий, з таємним голосуванням. Заг ВП –п. всіх дієздатних громадян, які досягли певного віку брати уч у виборах. РІвне вп –наявність у кожного виборцяоднакової з іншими кількості голосів. ПРяме вп- беручи уч у виборах громадяни віддають свої виборчі голоси безпосередньо за чи проти даного кандидата. Таємність голосув – заборона б-я контролю за волевиявленням громадян.

41. Типи виборчих систем

Виборча система — сукупність правил і прийомів, які забезпечу­ють певний тип участі суспільства у формуванні державних пред­ставницьких, законодавчих, судових виконавчих органів, втілення волі тієї частини суспільства, котрої, згідно із законодавством, до­статньо для визнання виборів дійсними.

Виборча система у вузькому розумінні — це механізм розподілу представницьких мандатів відповідно до під­сумків голосування, механізм визначення «середньої» во­лі виборців. Правила визначення підсумків голосування, встановлення меж виборчих округів можуть впливати на результати виборів. Тому ці питання стають предметом політичної боротьби. Партія, яка перебуває при владі» намагається утворити виборчі округи в такий спосіб, Ш°" збільшити своє представництво в парламенті й інших ви­борних органах влади.

Існують такі види виборчих систем: мажоритарна, пропорційна, змішана.

42. Мажоритарна виборча система

Мажоритарна виборча система — такий порядок організації ви­борів і визначення результатів голосування, коли обраним вважа­ється кандидат (або список кандидатів), який отримав більшість голосів у виборчому окрузі.

Розрізняють мажоритарну систему абсолютної більшості, коли для обрання необхідно отримати більше половини голосів (теоретично: 50% + один голос) і від­носної більшості, коли достатньо зібрати більшу кіль­кість голосів порівняно з іншими кандидатами. Мажори­тарна виборча система відносної більшості працює на великі партії, дає двопартійну систему і протидіє появі третьої партії або відсторонює її. В цілому мажоритарну систему нині використовують у 76 країнах світу. Вона добре функціонує там, де партійна структура вже склала­ся, але має й суттєві вади, позаяк може дати викривлене співвідношення сил у суспільстві на час виборів. За цієї системи партія, за яку на виборах сукупно проголосува­ло виборців менше, ніж за її основного суперника, може отримати більшість місць у законодавчому органі, що не раз спостерігалося в історії світового парламентаризму. В особливо несприятливі умови ставить вона дрібні партії, прибічники яких позбавляються представництва у парла­менті, місцевих органах влади. Тому інколи в окремих країнах використовували обмежено мажоритарні систе­ми, які передбачали квоти (напр., третина місць у парла­менті) для меншості. Але мажоритарна система уможли­влює створення стійких урядів, бо вони спираються на стійку більшість у парламенті.

43. Пропорційна виборча система

Усунути невідповідність між кількістю поданих за партію голосів і кількістю отриманих нею депутатських місць значною мірою дає змогу пропорційна виборча си­стема.

Пропорційна виборча система — такий порядок організації ви­борів і визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, які висунули своїх кандидатів у представ­ницький орган, проводиться згідно з кількістю отриманих партією голос/в.

Для проведення виборів за пропорційною системою СТворюються великі за кількістю виборців округи. Кож-а партія подає на вибори списки кандидатів. Для визна­ння результатів голосування встановлюється мінімум °лосів, необхідних для отримання одного депутатського андата. Розподіл мандатів усередині списку партії здій­меться або відповідно до порядку, у якому розташова-

ні в списку прізвища кандидатів, або визначається кіль кістю голосів, відданих за кандидатів виборцями. Пр порційна система дає змогу повніше відобразити розета новку політичних сил у країні, дає можливість неве ликим за чисельністю і впливом політичним партіям отримати парламентське представництво, сприяє в ціло му збільшенню кількості головних, впливових партій, а також появі коаліційних урядів. Щоправда, за щєї системи невід'ємними рисами політичного життя країни стають труднощі у формуванні парламентських коаліцій, нестабільність уряду. За пропорційною системою вибори відбуваються в 48 країнах світу.

44. Змішана виборча система

Змішана виборча система — такий порядок визначення резуль­татів голосування, у якому поєднані елементи мажоритарної та пропорційної систем.

Ця система здатна забезпечити конфігурацію політич­них сил у парламенті відповідно до співвідношення сил у суспільстві на час виборів, реалізуючи переваги та певною мірою долаючи недоліки мажоритарної та пропорційної систем. За змішаної системи до однопалатного парламен­ту найчастіше одну половину обирають за пропорційною системою, іншу — за мажоритарною; до двопалатного за­конодавчого органу одну палату, здебільшого ту, яка складається з представників адміністративних територій, обирають за мажоритарною системою, другу — за пропо­рційною. Виборець, отримавши два бюлетені, одним голо­сує за особу, іншим — за партію. Ця система сприяє укрупненню партій та їхніх блоків і водночас істотно не порушує представництва населення та принципів пропор­ційності.

46. Референдум

За способом організації та проведення референдум близь­кий до виборів. У політичній практиці сучасних держав референдум — це всенародне волевиявлення (голосування чи опиту­вання) з важливого державного або суспільного питання. На загальнонаціональний референдум виносяться ті пи­тання, які стосуються найважливіших проблем політичного життя країни: прийняття конституції та поправок до неї, вибору форми державного правління чи форми державного устрою, вступу країни до міжнародних організацій тощо. Різновидом референдуму є плебісцит — опиту­вання населення шляхом голосування про належність території, на якій воно проживає, тій чи іншій державі. Основна відмінність між виборами й референдумом полягає в тому, що якщо на виборах виборці визначають, хто з кандидатів представлятиме їхні інтереси в представницьких органах чи обійме виборну посаду, то на референдумі вони самі приймають остаточне рішення з того чи іншого питан­ня. Цим зумовлюється досить поширена висока оцінка референдуму як демократичного інституту та його часте застосування в колишніх соціалістичних країнах, які стали на шлях демократії.

Проте оцінка референдуму як інституту прямої демокра­тії не має бути однозначно позитивною, бо він нерідко виступає засобом політичного маніпулювання й досягнення правлячими колами політичних цілей. Розглянемо деякі тіньові, тобто слабкі й непомітні з першого погляду, сторони цього способу прийняття політичних рішень. -референдум проводиться правлячими колами лише тоді, коли вони сподіваються отримати бажані резуль­тати голосування. -парламент, президент чи уряд, виносячи на референдум те чи інше питання, як правило, намагаються сформулювати його так, щоб по можливості наперед визна­чити бажану для них відповідь. -в разі отримання небажаних для правлячих кіл результатів референдуму вони можуть довільно тлумачитися, - рішення з найважливіших питань приймається за ситуативного, моментного стану гром думки, - рішення з того чи іншого питання може прийматися некомпет з цього питання його учасниками. - з допом реф меншість су-ства нерідко нав'язує свою волю його більшості.

47. Соціальні і демографічні групи як суб’єкти і об’єкти політичної д-сті.

Людське с-во складається з величезної к-сті різноманітних груп. У політол-ї існує погляд, що цю групову суспіль мозаїку можна впорядкувати з т.з. визнач-я суб’єктів політ-и.

Існують первинні і вторинні суб’єкти політ-и. Перв є великі суспільні групи як організовані цілості, обєдн-і спільністю інтересів і прагнень. Втор суб’єктами політ-и є різні сили – політ ін-ти, їх органи, малі групи, певні об’єднання, які реаліз-ь у кінцевому результаті інтереси і волю великих суспіль-х груп, відіграючи суттєву роль у політ-і в залежн-і від своїх можл-ей служити інтересам і політ-і груп.

Перв суб’єкти політ-и є вирішальними. Серед них розрізн-ь суб’єкти головні: нації, класи, верстви та другорядні: малі групи. Все разом творить своєрідну суспіль політ-у ієрархію, яка не є статичною, а перебуває в постійному русі.

Серед втор суб’єктів момна виділити посередницькі суб’єкти (орг-ії і ін-ти, які виражають інтереси великих суспіль-х груп) та безпосередні суб’єкти – малі групи, об’єднання і навіть особи, що діють як представники вище названих орг-ій або діють самост.

48.Теорія соц стратифікації. Нові сусп верстви в У

На поч 20ст амер соціолог Сорокін запропон поняття “страти” з доп якого фіксується соц статус л в соц с-рі сусп. Осн ознаки страти:розмір доходу, рівень освіти, приналежність до певної профес групи, престиж. Крім цієї теорії розробив теорію соц мобільності: перехід індивіда чи групи з одної соц групи в іншу. Існує 2 соц мобільності: горизонт і вертик. Вищий клас:судді, вчені, власники фірм.Середній:менеджери, кваліфіковані робітники. Нижчий: садівники, прислуга.Асоціальні- люди, які живуть по правилам соціуму. Маргінали- невизначеність, неналежність до жодної групи.

Вебер розробив Т. соц стратифікації і крім престижу і майнової нерівності добавив ще до критеріїв пол владу. Ознакою пол стабільності в сусп та його гарантом виступає середній клас.

Тенденції розв соц с-ри в У:1.непевність статусу багатьох соц груп, оскільки відбув процес старого соц поділу на новий 2.поляризація багатство і бідності 3.відсутність середнього класу та процесу його формування 4.люмпанізація певних верств населення

49. Етнос, народ, нація як субєкти політики

Етнос- позачасова, позатеритор, та позадерж спільнота, обєднана спільним походженням, к-рою, історією, мовою, традиціями, завданнями, свідомістю. Осн форми існів етносу:1.мікроетнос –українець 2.субетнос- етнографічна група 3.мезоетнос –част етносу, що перебуває в якійсь окремій країні. 3.макроет- етнос вцілому, 5.мегает – сук кількох споріднених етносів, 6.суперет – сук різних етносів в межах однієї держави. Грох виділив такі стадії розв етносу: 1.екон 2.культ-просвітн, 3.політ.

Народ –спільність, яка проживає на певній території. Нація- етнополіт спільнота, яка х-сяспільністю культ, мовних та інших ознак і обовязковою наявністю власної держави чи прагнення до її сворення.

Теріїї визначення поняття нації: 1.Пол 2.Етнічна 3.Психолог. 4.Культуролог. 5.Історико-економ

52. Релігізація політики та політизація релігії.

Політиз реліг: 1.участь у пол діял служителів к-ри, ріліг організацій 2.фу-ня пол партій та рухів на реліг основі 3.уч церкви в регулюв пол та соц конфліктів

Релігізація пол:1.врахув в пол стану релігійності сусп 2.використ реліг фактора для досягн пол цілей.3.викор церквою держ ЗМІ для пропаганди віровчення. 4.розробка пол, що заб\є норм умови для віруючих 5.створення можливостей для реліг виховання в недерж, навч та виховних закладах

53.Взаємодія пол і релігії в Укр.

Політика та релігія - дві сфери соц дійсності, у взаємовідносинах яких протягом столітть склались певні закономірності. Кожній з них властиві свої специфічні особливості, але вони мають і багато спільного, що, насамперед, проявляється в їх функціях.

Взаємодія полі реліг: 1) реаліз пол (створ можлив для реліг вихов у недерж навч і виховн закладах, пол врах стан релігійності в сусп та створ до реліг різн сусп гр, реліг чинник дедалі частіше використ для досягн пол цілей, держ пол лідери налагодж спілкув з церк діячами, заруч їх підтримк, церква використ держ ЗМІ). 2) Політиз релігії (служителі культу, реліг організ вкл у пол д-сть, окремі пол партії та рухи ф-ть на реліг основі, церква долуч до врегул пол і сусп конфліктів).

КУ, ст 35.(церква і реліг організ в Укр відокремл від держ, а шк від церкви)

Осн напрямки участі церкви в сусп-пол процесах Укр: 1) Вихов поваги та терпимості до різних поглядів, почуттів, вірувань. Сприяння розв укр традицій, звичаїв, культури, мови, 2) Ф-ня в якості елемента пол с-ми укр суспільства, 3) Захист сусп - пол ладу, 4) Участь в масових сусп-пол акціях, 5) Вплив на ставлення парафіян до суспільства, 6) Формування та пропаганда соц -пол аспектів релігійних теорій,7) Активізація зусиль у розв'язанні міжконфесійних і міжцерковних конфліктів

54. Види політичних конфліктів та передумови їх виникнення.

Конфлікт – це зіткнення двох або більше різноспрямованих сил з метою реалізації їхніх інтересів в умовах протидії.

Суб’єктами конфлікту є індивіди, малі і великі групи людей, їхні різноманітні організації. Конфлікти виникають тоді коли дія сторін, що конфліктують спрямована на досягнення несумісних цілей, або таких що взаємо виключають одна одну. При цьому кожна із сторін прагне контролювати і спрямовувати дії іншої сторони.

Види: міжкласові, міжетичні, демографічні і регіональні.

56. Світовий політичний процес

Світовий політичний процес можна визначити як сукупність дій та взаємовідносин суб'єктів політики на міжнародній арені.

Сучасний період розвитку міжнародних відносин можна охарактеризувати як перехідний від «природного стану», «війни всіх проти всіх» до віднайдення певного консенсусу, побудови міжнародного співтовариства на основі спільно визнаних засобів регулювання та єдиних норм міжнародного життя, що базуються на спільних, загальнолюдських цін­ностях. Відбувається інтернаціоналізація економічного, політичного й культурного життя окремих держав, яка сприяє виробленню спільних основ поведінки суб'єктів міжнародних відносин і є визначальною щодо змісту сучас­ного світового політичного процесу.

У вивченні міжнародних відносин і світового політичного процесу політологія головну увагу зосереджує на теоретич­них, концептуальних засадах, а не на їхньому конкретному змісті. Існують кілька концепцій, які по-різному трактують особливості міжнародних відносин і основний зміст світового політичного процесу на різних етапах суспільно-історичного розвитку. Основними з них є марксистська, геополітичні, політичного реалізму і модерністські.

57. Види глобальних проблем. Шляхи та засоби їх вирішення.

Види глобальних проблем пов’язані з: 1) міжнародними відносинами: – збереження миру, вирівнювання соціально-економічного розвитку країн, реалізація прав націй на самовираження; 2) взаєминами людини і суспільства: - боротьба з голодом, вирішення питань охорони здоров’я та освіти; - культурно-інформаційні обміни; 3) взаєминами людини і природи: - екологічна, енергетична, продовольча, сировинна, демографічна. Шляхи вирішення: - розуміння цілісності та взаємопов’язаності сучасного світу; - визнання миру вищою цінністю буття; - визнання ступеня розвитку людини мірилом прогресу; - відмова від використання сили шляхом створення с-ми всезагальної міжнародної безпеки; - безумовного і повного визнання свободи соціального і політичного вибору народу тієї чи іншої країни; - поглиблення співробітництва країн і регіонів у вирішенні завдань збереження цивілізації; - відмова від ідеологізації міждержавних відносин і готовність до діалогу і компромісів.

58.Сутність, функції та основні концепції зовнішньої пол-ки(ЗП).

Зовн. пол-ка – це закордонна дія-ть держави.Основне завд-я: забезпечення нац-х інтересів. ЦІЛІ: -забезпеч. нац-ї безпеки держави; -збільшення сили держави (політичний, воєнний потенціал); -зростання пристижу та зміцнення міжнар.позицій держави.

Функції: 1)охоронна – захист суверенітету й територ-ї цілісності від зовн. посягань а також прав та інтересів держави та її громадян за кордоном; 2)представницько-інформаційна – представництво держави у зовні. зносинах через її відповідні органи; 3)переговорно-організаторська – орг-я і викор-ня міжнарод-х контактів.

Засоби зовн. пол-ки: - політичні (воєнні); - економічні (зовн. торгівля, ек-й потенціал); - ідеологічні.

59. Осн напрями, зміст і практичні цілі зн пол-ки незалеж У

Осн принципи зн пол У були визначені в декларації про держ суверенітет (1990). У дотрим таких принципів зн пол: 1.невтруч у вн справи інших держав, взаємовигідне рівноправне співробітництво з ними 2.відмова від участі у військ блоках 3.участь у процесі ядерного роззброєння 4. визнання пріорітету міжнар права 5.визнання існуючих у світі кордонів. Напрямки геопол співробітництва У: 1.інтеграція з європ країнами, відмова від перегляду існуючих кордонів. У 1995 У стала членом Ради Європи, що забез-ло їй допомогу в проведенні реформ. Ставши в 1992 членом МВФ У одержує іноземні кредити для розв пром-ті. У прагне до тісного співр-ва з НАТО, ООН. 2.налагодження відносин з Рос федерацією(енерг криза). Поглибл і роз8ир укр-угорське співробітництво. Досить активно розвиви укр-польські, укр-словацькі, укр-румунські відносини.

60. Політ. погляди мислителів Стар. Греції та Риму.

З ученням Сократа пов’язані початок переходу політ-ої думки на теорет-ий рівень і створ-ня політ-ої етики. Поклав початок теор-их політ-их дослідж-нь. Був принциповим прибічником законності, яку вважав необхідною при нормальному функціонуванні держави. Правління тих, хто дотримується законів, він назвав аристократією, правління найбагатших-плутократією, а првління всіх-демократією. При цьому негативно ставився до участі в управлінні державою більшості народу(на його думку грубих і некомпетентних людей). Платон – свої вчення виклав у трактатах “Держава”, “Політик”, “Закони”. Розрізняв світ ідей і світ речей. Істинним буттям, на його думку, є світ ідей, які осягаються розумом. Відповідно наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями ідеальної справедливої держави. Ідеальна держава – це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою, або аристократією – владою декількох кращих. Заперечував не взагалі демократію як владу народу, а як владу натовпу. Політику вважає царським мистецтвом, яке вимагає знань і вміння управляти людьми. Вчення Арістотеля викладені в працях “Політика”, “Афінська політія”. У центрі політичного вчення є проблеми походження, сутності та форми держави. Вважав. Що держава виникла не врезультаті угоди між людьми, а природно-історичним шляхом – із сім’ї і поселень як форма спілкування людей. Форму держави характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Цицерон (Рим) в праці “Про державу” визнає її справу, надбання народу. Основну причину походження держави вбачає у потребі людей жити разом. Виділяє такі форми правління: монархію, аристократію, демократію. Найкращою формою держави вважав змішану, достоїнство якої є її міцність і равова рівність громадян. Аврелій Августин (Рим) виклав погляди у праці “Про град Божий”. Усю історію людства, державні і правові установи подає як наслідок гріховності. Римляни як язичники не були, на його думку, народом ідержавою у справжньому розумінні, оскільки ігнорували єдиного Бога.

61. Особл пол ідей Європ мислит ранн капіталізму.

Мор і Кампанел –представники соц утопізму. Відстоювали соц рівність, головний ворог якої є приватна власність.

Мор. Праця «Утопія». Різко засуджував тогочасні англійські соц і пол порядки, злиденність мас, нерівність і несправедливість, злочинність. Вважав, що су0ство є результатом змови багатих проти бідних, а д-ва виступає лише знаряддям пригноблення простого народу. Існуючому порядку протиставляв порядки в уявній д-ві Утопія – немає приватної власності, засоби ви-ва су-ні, праця обов’язкова роб день 6 год. Цей устрій вважав ідеальним, що ґрунтується на засадах свободи, рівності і демократизму.

Кампанелл. Праця «Місто Сонця». Послідовник Мора. Причина всіх бід –приватна власність. Ідеальний устрій заснований на су-ній власності. 3 гілки влади – військова, наукова, відтворення населення. В кожній свій правитель.

Лютер. Видатний реформатор. Засновник протестантської течії –лютеранства, яка відмовилась від католицизму. Відокремив боже царство від світського життя, звільнив громадянське право від опіки права канонічного. Найважливіша роль у політ житті су-ства налужить розумові, який має верховенство над законом.

Мюнцер. Радикальна течія лютеранства – плебейська. Став знаменем селянської війни в Німеччині. Су-на власність, жодних приватних інтересів.

Кальвін. Керівник іншої протестантської течії – кальвінізму. Зрікся католицизму, виробив свою концепцію віри – необхідно бути не лише набожною та доброчинною людиною, а й працелюбним і підприємливим господарем. Сформував основні засади протестантської етики, яка в поєднанні з індивідуальними рисами є х-ною особливістю суспільної свідомості країн.

62. Політичне вчення Н.Макіавеллі (Італія) за творами “Князь”, “Роздуми про першу декаду Тіті Лівія”.

Узагальнюючи досвід існування держав доводить, що політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не з примхи людей, а мають об’єктивний характер. Введення самого терміну “держава” в політ-у науку Нового часу пов’язують саме з його іменем. Державу створив не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Для цього приймаються закони і призначаються покарання. Правильними формами правління є монархія, аристократія і народне правління, неправильними – тиранія, олігархія та охлократія. Найкращою є змішана форма. Віддає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи.

Принципово іншими є його погляди викладені у творі “Князь” – змалювання ідеального правителя. Вважав, що заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі. Правитель має бути схожим на сильного лева і хитрого лиса. Політика, в його розумінні – це сфера підступності і віроломства. Відтоді аморальна політика за принципом “мета виправдовує засоби” дістала назву “макіавелізм”

63. Пол теорії періоду бурж револ.

Гоббс. Ідеї природного права використовував для захисту абсол монархії і засудження револ. Найвідоміша його праця з цього питання – «Левіафат, або матерія, форма і влада держави церковної і громадянської». Вважав, що всі люди були створені рівними щодо 4із.. і розумових здібностей і мали однакові на все права. Держава створюється людьми для того, щоб з її допомогою покінчити з війною всіх проти всіх, позбутися страху незахищеності й постійної загрози насильницької смерті. Вважав, що поділ влади веде до руйну-ня держ, оскільки розділені влади взаємознищуюють одна одну. Розрізн 3 форми правл – демокр, аристократію, монархію.

Локк. Його праця «Два трактати про правління». Розробив вчення – класичний лібералізм. Вважав, що реалізація головної мети пол співтовариства, забезпечення свободи й дотримання законності вимагає розмежування владних повноважень держави і поділу їх між різними держ органами. Виділяє законодавчу (парламент), виконавчу (король) і союзну або федеративну (здійснюють король і кабмін). Негативно ставився до абсолютної монархії.

Монтеск’є. Праця – «Про дух законів». Виділяв 3 форми правління: республіка (влада у руках всього народу), монархія ( правління 1 особи), деспотія (свавілля 1 особи поза законами та правами).Особливу увагу звертав на співвідношення закону і свободи. Політична свобода – робити не те що хочеться, а те що дозволяють закони. Визначальною гілкою влади є законодавча.

Руссо. Праця – «Про су-ний договір або принципи пол права». Основним видом законної влади є згода людей. Заперечував ідею поділу влади і представницьку форму її здійснення. Висував ідею прямого народоправства. Розрізн 3 форми правл – демокр, аристократію, монархію.

64. Проблеми д-ви права і г-ського су-ства в працях Канта і Гегеля.

Кант. Праці «Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору» та «Метафізичні вчення про право». Сукупність умов, які обмежують свавілля одного стосовно інших через об’єктивний заг закон свободи він називає правом. Право покликане регулювати зовнішню форму поведінки людей і людські вчинки. Будь-яке право має виступати як примусове. Надати йому примусовий х-тер здатна лише д-ва. Призначення д-ви він пов’язує не з практичними потребами членів су-ства, а з правом. Вважав, що д-ва прийшла на зміну природному стану. Цей перехід є результатом договору. Верховна влада – законодавча. Розрізняє 3 форми правління: автократію, демократ, аристократію. Громад су-сто і д-ва – синоніми

Гегель. Виступав з консервативних позицій. Праця – «Філософія права». Д-ва це ідея свободи і права. Заперечував договірну теорію походження д-ви. 3 вида д-ної влади – законодавча, урядова і влда правителя. Виступав за о-ційну єдність різних видів влади. Законодавча – влада визначати і встановлювати всезагальне. Урядова (до неї належить і судова) – підводити особливі сфери та окремі випадки під всезагальне. Урядова влада забезпечує виконання рішень монарха і підтримку існуючих законів та установ. Тобто правова д-ва – така організація свободи, в якій механізм насильства та апарату політичного панування опосередковані і обмежені законом. Гром су-ство – особлива стадія в діалектичному русі від сім’ї до д-ви в складному процесі історичної трансформації від середньовіччя до Нового часу. Д-ва повинна тримати під жорстким контролем для запобігання конфліктів.

65. Розвиток с-но-пол думки в Київській Русі

Гол проблемами пол думки цього періоду : Рівноправність Русі з ін державами(Візантія), необх обєднання рус земель для збереження держави перед зовн загрозою.

Проблемою “Слова про закон і благодать” є співвідношення закону та істини. Закон він трактує як певну зовн настанову, що рег примусовими методами діял людей на час до осягнення ними істини і З не протистоїть істині. Симпатія до монархії як форми держ правління. Влада зосередж в руках одного павителя, а це є запорукою територ єдності і сили держави.

Найважлив питання в “Повісті врємених літ” є рівність КР з ін європ державамиОсоблива увага приділ обгрунт-ю законності й необхідності князівської влади.

“Руська правда” Я.Мудрого Головними цілями співжиття оголошувались особиста безпека і невідємність власності. За насильницькі дії визначали плату до казни- штраф. Пильно захищ власність. рег майнові відносини між людьми, стосунки між батьками і дітьми.

“Повчання”В.Мономах. Містить практичні вказівки щодо керівництва держ, упр підданими, правила поведінки з ними, зокрема під час війни.Подається ідеалізована картина держ діяльності та ідеальний образ князя-правителя, який мусить бути справедливим і дбати про знедолених.

“Слово о полку Ігоревим” Посилився прцес феодальної роздробленості, династії утверджуються в окрумих землях. Міжусобна боротьба князів.

Татаро –монг нашестя підірвало продуктивні сили сусп, зруйнувало традиційні пол інститути. Жорстка система адміністування.

66. Проблеми української державності в політ думці 17-18 ст.

У другій полов 17 ст. на політ карті Європи з’явил-я укр. козац республіка з яскраво вираженими демократичними рисами політ устрою та соціал-екон відносин. Їх поява пов’язана з ім’ям Б. Хмельницького. У Гетьманській д-ві існували елементи республіканської форми правління. Найвища влада в Росії поєднувала рисомонархії (гетьман), аристократії (рада старшин) і демократії (генеральна рада). За Б. Хмельницького влада тяжіла до монархії, за ін-х гетьманів до аристократії чи демократії.

Констит-ія Пилипа Орлика має велике значення як док-нт, який вперше в історії Укр. на юрид ґрунті фіксує принципи, що поклад-я в осн держ-політ устрою. В ній ішлось фактично про продовж-я традиції Запор-ої Січі – козац респ-ки. Абсолютна більшість козаків, як і укр.-го народу в цілому, ідії Орлика не сприйняли.

В 40-х рр. 18 ст. в Укр. виникла таємна політ орг-ія – Кирило-Мефодіївське тов-во. Воно ставило за мету об’єдн-я всіх слов’янських народів у федерацію. У майб федерат парламентській республіці кожен народ матиме рівні права і широку політ автономію. Своїм головним завд-ямвважало знищення самодержавства, ліквідацію кріпосного права, відміну станів. Найбільш рішучу і безкомпромісну позицію у Кирил-Мефод тов-ві займав Т. Шевченко. Його д-сть знайшла широкий відгук у пресі країн Європи та світу.

67.Політичні ідеї конституції П.Орлика.

Пилип Орлик був автором угоди гетьмана з козацтвом, яка увійшла в історію як перша Конституція Укр. держави.Навчався в Києво-Могилянському колегіумі, був писарем, опинився в Бендерах (Румунія). В 1710р. обраний гетьманом і укладено угоду „перша Констит-я Укр. держави”, яка скл. з 16 статтей.

У вступній час-ні стисло подана історія козацтва від попередників Київського князя Володимира Вел. до часів Б. Хмелин-го та І. Мазепи, а також обґрунтовується необхідність прийняття Конятит-ї для запобігання деспотизму правителів.

Україна утверджувала себе як самост., не залеж. держава, і миролюбна держава. Передбачалось, що після закінчення війни суверенітет укр-ї держави буде поширений і на усю її терит-ю. В Констит-ї закладено принцип розподілу влад. Ради мали скликатися на Різдво, Пасху, Покріву. Судова влада мала бути незалежною, все вирішував військовий суд. Констит-я мала демократи. спрямування.

Вперше в Європі було закладено модель вільної незалеж-ї держави, яка баз-ся на незалежних досі демократичних засадах суспільного життя.

Катерина 2-га зруйнувала Запорожську Січ.

69. Су-но-політичні погляди в У-ні в 19 ст.

На поч. 19 ст У-ські землі були поділені в основному між 2 континентальними імперіями Європи – Австрійською імперією Габсбургів та Російською імперією Романових. На під російській Наддніпрянській У-ні після ліквідації гетьманщини, Запорозької Січі та залишків місцевого самоврядування політична думка переживала період занепаду. Осмисленя ситуації, що склалася, відбувалося в прихованих формах таємних товариств та творів анонімних авторів. Такими товариствами були зокрема «товариство дворянських революціонерів», «товариство об’єднаних слов’ян», «малоросійське товариство».

Діяльність таємних товариств активізувалася в середині 19 ст, коли нагально постали проблеми ліквідації кріпацтва, відстоювання інтересів і прагнень селянської маси, поширення та втілення в життя ідей Європейського лібералізму і просвітництва. Важливою віхою в розвитку у-нської політичної думки цього часу стала діяльність Кирило-Мефодіївського братства та політичних його участків. Братство виникло наприкінці 1845 р. на поч. 1846 р. з ініціативи чиновника канцелярії Київського генерал-губернаторства Тулака, адюнка Київського університету Костомарова та студента університету Білоярського. Пізніше до них приєдналися Шевченко, Куліш, Маркович, Навроцький та ін. Братство ставило своєю метою об’єднання всіх слов’ян народів у єдину федерат республ. Воно обстоюв ідеали свободи, рівності, братерства усіх слов’ян народ, відкид всі форми соц поневол, виступало проти самоуправства та кріпосного права. Проіснув не більше 15 міс, братер було розгромл поліц після зради одного з нових членів. За рез слідства члени братер були засудж до різних терм ув’язн, але їх ідеї лягли в основу подальшого розвитку у-ської політ думки.

70. Народницький напрямок укр-ої політичної думки (М.Грушевський).

У своїх працях, зокрема “Історії України-Руси”, детально дослідив історію укр-го народу. При цьому відмовився від розгляду її як історії класової боротьби і подав як історію укр-ої державницької ідеї. В історії укр-го народу виокремлював такі періоди: період, що передував утворенню Київської держави; Київська Русь; литовсько-польська епоха; козацька епоха; занепад козацтва та укр-го життя; укр-ке відродження. Спочатку він виступав за нац-культурну автономію Укр у складі Росії, пов’язував здобуття укр-им народом свободи з перетворенням Росії в демократичну правову державу. Під час революції 1905-1907рр. вважав, що вирішення укр-го питання й національних проблем народів Росії можливе шляхом реалізації принципу нац-територіальної та обласної автономії і забезпечення національних прав усіх народів. Автономна Україна у складі федеративної Російської республіки – такою вбачав Груш-й укр-ку державність. Укр нац територія має бути об’єднана в єдину область із власним сеймом, що вибирається прямим,рівним і таємним голосуванням. Жовтнева революція і практика російського більшовицького уряду змінили його погляди.він перейшов до ідеі нац. незалежності й суверенітету Укр, свідченням чого став прийнятий очолюваною ним Укр Центр-ою Радою 9 січня 1918р. IV універсал, який прголосив Укр самостійною народною республікою. За своєю ідейно-політичною орієнтацією він був соціалістом.

71. Соціал-демократичний напрямок української політичної думки (В. Винниченко).

Важливе місце в українському соціалістичному русі посідає видатний письменник і політичний діяч В. Винниченко. Він залишався соціалістом, різко негативно ставився до соціалізму в його радянсько-більшовицькому варіанті. Він запропонував свій варіант створення соціалізму. Суть його полягає в поєднанні еволюційного і революційного шляхів переходу до соціалізму. Необхідно мирним шляхом розпочати перетворення приватної власності на засоби виробництва на колективну, а не на державну. Винниченко пройшов шлях від прихильника культурно-національної автономії України у складі Російської федеративної республіки до визнання необхідності відродження самостійної української державності. Ідеал української демократії Винниченко вбачав у федерації Рос. республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла. Дещо пізніше, перебуваючи вже в еміграції Винниченко докорінно змінив свої погляди на українську державність, про що свідчить його праця „Відродження нації”. У ній він вказує на нерівність у відносинах між українською і російською націями. Винниченко пріоритет віддавав соціальному визволенню, соціалізму перед визволенням національним. Він негативно ставився до націоналізму. Відкидав ідеологію націоналізму як ворожу українському народу.

72. Консервативний напрямок укр-ої політичної думки (В.Липинський, В.Кучабський, С.Томашівський).

Липинський (праці “Листи до братів хліборобів”, “Укр.на переломі 1657-59р.)послідовно обстоював ідею незалежної української державності. На перший план висував її демократичний характер, вважаючи, що тільки демократія може стати твердою опорою державності.Згодом, аналізуючи причини невдачі укр. нац.революції 1917-1920рр. був глибоко розчарований народницькою елітою, яка була нездатною вирішити нагальні проблеми державного будівництва. Тому форму державності Укр. шукав поза демократією, більшовицькою диктатурою та націоналізмом. Такою формою він вважав конституційну монархію, основними підвалинами для застосування якої є аристократія, класократія, територіальний патріотизм, укр.консерватизм і релігійний етнос. Як спадковий монарх державу репрезентує гетьман, який уособлює її авторитет. Нація виступає не як етнічна, а як політична спільність. Важливою умовою побудови держави і формування укр.нації вважав її релігійну єдність. Томашівський (праці ”Укр.історія”, “Під колесами історії”) – державницька концепція грунтується на ідеї особливої ролі Галичини та уніатської церкви в укр-му державотворені. Основними чинниками, на яких базується його концепція, є земля, нація, держава. Значення Галицько-Волинської держави полягає в тому, що вона зберегла Укр від поневолення з боку Польщі і Московщини. Вважав, що майбутня укр.держава повинна формуватись на основі політичної автономії зх-укр земель, мати власне законодавство, адміністрацію, армію, систему освіти. Історію церкви він розглядає у контексті відносин між римською та візантійською церквами, доводячи, що церковна унія 1596р. – це не випадковість. А закономірне явище. Кучабський – найбільш придатною формою державного правління для Укр, як і попередні, вважав монархію. Він поділяє ідею попередників, що справу створення укр.держави може вирішити не етнічне об’єднання українців в межах чужої держави, а формування психологічного складу нації. Військові могли стати провідною верствою в укр-му державотворені у 1917-1920рр. Провідну ж верству, що зберегла в собі консервативні риси, вбачає у великих землевласниках.

73. Націонал-комун. напрямок укр. політ. думки (Хвильовий, Скрипник, Шумський)

Найяскравішим представником націонал-комунізму є письменник і публіцист М.Хвильовий. головними завданнями, що постали перед Укр він вважав: 1)подолання комплексу просвітянської провінційності, меншовартості (малоросійства), виплеканих століттями російського панування; 2)переродження нації та досягнення українцями ідеалу європейської людини-громадянина, носія етики активізму, творця культурних і суспільно-політичних цінностей та рушія історії. Оскільки для Хвильового культурні процеси уявлялися тісно пов’язаними з політичними, він вважав боротьбу за самостійність української культури складовою процесу кристалізації укр.нації та створення повноцінного та незалежного від Москви державного організму у формі радянської соціалістичної республіки. Він виявився фактично і найпослідовнішим поборником ідеї самостійної комуністичної України.

У площині практичної політки під час українізації ідеї націонал-комунізму намагалися реалізувати М. Скрипник та О. Шумський.

74. Націоналіст напрямок у-ської пол доби.

Микола Міхновський (1873—1924) відомий ще й як автор промови «Самостійна Україна», що ненадовго стала програмною платформою РУП з 1900 р.Він вва­жав, що необмежена свобода всебічного духовного розвит­ку людини та її найкращого матеріального благополуччя можлива у «державі одноплемінного національного зміс­ту», що кожна нація прагне самовиявлення у формі неза­лежної самостійної держави, а «найпишніший розквіт ін­дивідуальності можливий лише в державі, для якої пле­кання індивідуальностей є метою, — тоді стане зовсім зро­зумілим, що державна самостійність — це головна умова існування нації, а державна незалежність — це націо­нальний ідеал у ділянці міжнародник відносин». Автор показує негативну роль Російської імперії в поневоленні українців,

На цій підставі М. Міхновський висуває гасла: 1) «Ук­раїна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець зали­шається на нашій території, ми не маємо права покласти зброю»; 2) «Візьмемо силою те, що належить нам по праву. але відняте від нас теж силою»; 3) «Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і озиратись назад»; 4) «Одна, єдина, нероздільна, вільна самостійна Україна від Карпат до Кавка-3У-».

Дмитро Донцов (1883—1973). ідеї Д. Донцова набувають у праці «Націоналізм», у якій він обґрунтовує власний під­хід до утвердження нації, вказує на необхідність ціле­спрямованого виховання національно наснажених лю­дей, які б визнавали моральним і етичним лише те, що утверджує націю. Обґрунтовуючи необхідність перетво­рення національної ідеї в націоналістичну, Донцов праг­не витворити українську ідеологію, піднести «стяг, нав­коло якого гуртувалася б ціла нація». Він не приховує свого захоплення більшовиками, фашистами, янкі, вка-3Ує на те, що вважає прийнятним для української боро­тьби за державність. Головним у житті окремої людини, на його думку, є не інтелект, а воля з її виявами само­любства, ненависті, любові тощо. Позитивними вважає ЧРРаціоналізм, експансію, насильство і фанатизм, пропо-ВіДУє створення «нової людини», яка б горіла любов'ю до своєї нації, визнавала моральним лиш те, що зміцнює її силу та забезпечує зростання.

75.Ідеї укр десидентів та пол думка в У посткомуніст доби

В сер 50-60их р знову посил антиреліг компанія, було закрито до 1 тис церков. За таких умов в У зародж десид рух (др). Поява десид стала ві-дю на деформацію радянс пол сис-ми, на порушення прав і свобод громадян УРСР. Дисиденти-група людей, що дотримуються відмінних від держ ідеології поглядів на найважл сусп-пол, ек, культ проблеми держави. В У були створені легальні підпільні органі-ї, метою яких стала ліквідація диктату союзного центру й заб-ня вільного розв нац відносин, укр к-ри, мови, звичаїв.Найб відомими були: Обєднана партія звільнення У, Укр нац комітет, Укр нац фронт, Укр робітничо-селянський союз на чолі з Лукяненком. Десид групи були засновані в осн на заході У. Соц склад груп – студенти, робітники, інтелігенція. Вони поширювали лі-ру, видавали підпільні журнали, підтримували звязки з ГКЦ. Отже, у період хрущ відлиги акттивіз культ ідуховне життя сусп-ва. Разом з тим суперечливий курс партійного керівництва в здійсненні реформ привів до виникнення десид руху.Його метою був захист прав л, боротьба проти русифікації, нац відродження У.

50. Національні відносини в пол житті

Факт існування понад 2000 національно-етнічних спільностей свідчить про наявність особливого типу соці­альних відносин, що характеризуються як відносини на­ціональні (міжнаціональні).

Етнонаціональні відносини — відносини між суб'єктами націо­нально-етнічного розвитку — націями, народностями, національ­ними групами та їх державними утвореннями. Ці відносини бувають трьох типів: 1) рівноправні; 2) відносини панування й підлеглості; 3) відносини, що передбачають знищення інших суб'єктів. Визначальний вплив на них справляють економічні й політичні чинники. Це зумовлено насамперед зна­ченням держави як важливого чинника розвитку нації. Життя засвідчує, що етнонаціональні відносини — це мі­цний сплав національного й політичного. Головними в ет­нонаціональних відносинах є проблеми рівноправності й підлеглості; нерівності економічного й культурного розви­тку; міжнаціональної ворожнечі, розбрату, недовіри й підозри на національному ґрунті.

Основні сфери виникнення суперечностей і конфліктів, пов'язаних із національними проблемами: 1. Відносини між центральними органами та. 2. Відносини між союзними (автономними). 3. Відносини всередині союзних республік. 4. Проблеми національних груп у республіках, а також національностей, які не мають власних національно-державних утворень. 5. Проблеми розділених народів.

Усі ці суперечності можуть вирішуватися чи загост­рюватися, переростати в конфлікти в процесі проведення певної національної політики. Світова практика вироби­ла лише один — демокр спосіб урегулювання міжнац відн, який передбачає забезпечен­ня вільного волевиявлення націй, реалізацію їх законних прав на життя, відносини з іншими націями на основі рівності. Самовизн народів, націй неможливе без розв'я­зання проблеми нац-тер розмежу­вання, яка є однією з найскладніших і найгостр проблем. Реалізувати це право можна у двох формах — відокремлення і возз'єднання. Відокремлення — форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає вихід нації зі складу багатонаціонального утво­рення під впливом волевиявлення народу. Возз'єднання — форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає об'єднання народів (націй).