Сутн сть_ _зм ст_поняття_пол тика_-_мо _шпори

Сутність і зміст поняття політика. Предмет політології, закони, категорії. Політологія в системі соціогуманітарних наук .

З давньогрецької (politike — мистецтво управління державою). Він ґрунтується на давньогрецьких поняттях, пов'язаних із державою, влад­ними відносинами, наукою управління людьми та суспільством. Сьогодні можна виділити такі основні тлу­мачення поняття «політика»: 1)сфера діяльності та сама діяльність індивідів, соціаль­них верств і груп, класів, націй та держав щодо влади; 2)мистецтво управління державою, участь у справах дер­жави, визначення завдань, форм, змісту діяльності держави; 3)система принципів та норм регулювання життя суспіль­ства в цілому і соціальних груп, які є в суспільстві; 4)концепції, програми дій щодо влади та власне дії. Кожне з цих визначень містить розуміння політики як сфе­ри міжгрупових відносин щодо використання влади, її пуб­лічних інститутів для реалізації їх загальнозначних інтересів та потреб. Політика є регулятором суспільних відно­син, реалізуючись шляхом їх орієнтування, спрямування роз­витку в багатьох галузях або в усій їх сукупності.

______________________________________

Головне завдання політології як навчальної дисципліни – опрацювання і таке викладання загально-теоретичного матеріалу і практичного матеріалу, щоб відповідно до завдань політологічної підготовки спеціалістів будь-якого профілю у доступній формі дати їм необхідний мінімум наукових політологічних знань. Об’єкт політології – все те, що відноситься до прояву політичного. Категорії – це заг. фундам. поняття, які є відображенням істотних властивостей і відношенням явищ дійсності. 1). категорії, що розкривають діалектику політ. буття; 2). політ. свідомості; 3). категорії, що виявляють взаємозв’язок і взаємодію політики і суспільства – громад. сусп.. і держава; 4). категорії системи відносин «людина-політика»; 5). категорії, що відображають суспільно-політичний процес, політ. явище, політ. процеси; 6). ціннісні категорії, суверенітет, безпека.

Закони. Політол. закони структури. визначають суспільність форм та методів організації політ. системи. Закон поділу влади, закон організації та структурування політ. інститутів. Закони функціонування політики. Характ. її життєдіяльність, розкривають необхідні взаємозв’язки між всіма структурними компонентами оліт. сфери. Політ. інтереси, політ. діяльність, політ. відносини, політ. свідомість.

Закони розвитку політ. життя. Закони якісних перетворень. На підставі зіткнення протилежних сил і тенденцій в межах певної сутності. Міжнаціональні політ. конфлікти.

Політологія як самостійна наука має свій специфічний предмет дослідження, завдяки чому вона виокремилась у са­мостійну дисципліну. Проте політологія взаємодіє та тісно по­в'язана з рядом інших суспільних наук, об'єктом яких, певною мірою, є політична сфера суспільного життя. Насамперед це філософія, історія,соціологія,юриспруденція,політична економія, соціальна психологія. Філософія роз­глядає найзагальніші питання політики, визначає методоло­гію світоглядної спрямованості, аналізу політичних явищ і процесів. Філософське обґрунтування політики використову­ється політологією для формування загального погляду на політику, розуміння її взаємозв'язку з іншими секторами сус­пільного життя, аналізу політики. Політична історія досліджує процес розвитку політично­го життя суспільства, державних інститутів, партій та рухів. Використання матеріалів та досягнень історичної науки допо­магає враховувати досвід і традиції, виявляти тенденції по­літичних процесів та їх наслідки. Досягнення соціологіч­них знань впливають на технологію політики виборчої бо­ротьби, методи пропаганди, свободу управління масовою поведінкою. У цент­рі уваги політичної соціології — людина в політиці, взаємозв'я­зок політичних і соціальних відносин. Правова наука пов'язана з урегулюванням відносин та по­ведінки людей в процесі суспільного життя, в тому числі у сфері політики. Право і політика — дві взаємопов'язані сфери суспільного життя. Спільним між політологією і правовою наукою є те, що вони досліджують державно-правові проблеми та явища. Політична економія, економічно обґрунтовуючи політичні процеси, дає можливість бачити в останніх боротьбу за реалізацію економічних інтересів.

Політичні партії: поняття, сутність, місце в політичній системі. Партійні системи.

Політична партія – це організована група однодумців , яка представляє інтереси частини народу і ставить за мету їх реалізацію шляхов завоювання держ. влади або участі в її реалізації.

Зачатки політ. партій у вигляді станових угрупувань сформувалися ще в рабовласницькому та феодальному сусп.. Формування політ. партій у суч. розуміння відбув. наприкінці 18-початку 19 ст., і пов’язане з виникненням у Європі і Америці парламентів і парламентаризму як форми і принципу організації та здійснення держ. влади. Протопартіями стали депутатські клуби і фракції, орієнтовані на інтереси різних кіл нової економічної та політичної еліти. Риси, що характеризують політ. партію: ідеологія, організація, мета, членство.Шляхи виникнення суч. політ. партій: шлях знизу – партія виникає з певних об’єднань; шлях зверху – партія виникає внаслідок об»єднання навколо лідерів. Класифікація. За ідеологією: консервативні, ліберальні, соціалістичні, соціал-демократичні, комуністичні. За ставленням до сусп.. перетворень: реформаторські, радикальні, консервативні. За політ. темпераментом: Ліві - партії порядку, праві – партії змін. Типологія Дюверже: 1. Кадрові партії (організаційно неоформлені) – характ. відсутністю інституції офіційного членства, жорсткістю організаційного зв’язку, пересічних партійців і керівництва. Головна мета – перемога на виборах, полювання за голосами виборців. Респуб. і демократ. партії США, консервативна партія ВБ.

2. Масові партії (органічно сформовані) – характ. наявністю централізованого партійн. апарату, чіткою організаційною структурою і наявністю організац. зв’язку керівних органів з низовими організаціями, оформленим членством, квитками, внесками. Лейбористи в ВБ. 3. Універсальні партії (партії виборців) – виникають навколо одного загальнонаціонального лідера, здатного об’єднати різні прошарки населення, що мають не співпадаючі, але близькі інтереси. Соціал-демократичні партії. До основних функцій політичних партій у суспільстві належать: представництво соціальних інтересів, соціальна інтеграція, політична соціалізація, створення ідеологічних доктрин, боротьба за державну владу й участь в її здійсненні, розробка політичного курсу, формування громадської думки тощо.

Партійна система – це сукупність партій (правлячих та опозиційних), які тісно пов’язані між собою та з державою і які беруть участь у здійсненні державної влади. Типологія партійних систем за якісними харак-ми пов'язана з відповідними політичними системами. Тут виділяються демократичні, авторитарні і тоталітарні партій­ні системи. При демократ-ій партійній системі діяльність партій формально не обмежується, вони відкрито борються за політичну владу, функціонують або у владі, або в опозиції. Проте конкретна структура таких партійних систем істотно відрізняється в різних країнах. При авторитарній партійній системі може існувати декілька партій, однак лише одна зако­нодавче закріплена як правляча партія. На практиці роль та­кої партії зводиться до організації масової підтримки політи­ки керівництва держави. У тоталітарній партійній системі існує тільки одна політична партія, всі інші розпущені або заборонені. На відміну від авторитарного режиму, ця партія стоїть над державою, відіграє в суспільстві домінуючу роль. За кількісним критерієм виділяються багатопартійні, двопартійні і однопартійні системи. Багатопартійна система передбачає функціонування в суспільстві більше двох політичних партій. Двопартійна (біпартійна) система характ. наявністю двох політичних партій, що домінують у суспільстві: ведуть між собою реальну боротьбу за владу в державі, причо­му однією з них забезпечується об'єднання навколо себе абсолютної більшості голосів виборців (ВБ-лейбористська і консервативна пар-ї; США-Демократ. і Республік. пар-ї). Близькою до двопартійної є система «двох з половиною партій», яка характеризується тим, що дві великі домінуючі партії збирають на виборах приблизно рівну кількість голосів і перемога однієї з них залежить від того, яку партію підтри­має третя, незначна за кількістю голосів партія(Німеччина). Однопартійна система представлена однією монопольне правлячою партією. Звичайно така система характерна для тоталітарних і авторитарних режимів. Вона існувала в СРСР, деяких інших соціалістичних країнах, зберігається і понині (КНДР, Куба тощо).

Форми державного правління і устрою.

Форма державного правління залежить від способу організації верховної влади в державі, від того що визначається формальним джерелом влади: воля однієї особи, небагатьох осіб чи спільної волі всього народу.

Монархії – це держави, влада в яких належить одній особі по життєво на підставі спадкоємного права. Монархія абсолютна та обмежена. Сучасні монархії переважно конституційні, обмежені в повноваженнях володаря. Конституційні монархії: парламентська та дуалістична. У парламентських реальна влада належить парламенту, а монарху відведені представницькі функції, в дуалістичних монарх очолює виконавчі структури. Парлам. монархія – ВБ, Японія, Нідерланди, Бельгія. Абсолютна – Сауд. Аравія, Оман. Дуаліст. – Марокко.

Республіки – це такі держави, де головою держави є одна особа чи колективний орган, що обирається всім населенням через процедуру періодичних виборів.

Республіка з парламентською і з президентською системами. Головною відмінністю між цими обома системами є те, що за парламентської системи всенародно обираються депутати до парламенту, а за президентської – і депутати, і президент. Парламентсько-президенська система – і парламент і президент обираються народом, незалежно одне від одного, але присутня також посада прем’єр-міністра, який очолює виконавчу владу в країні. Президентська республіка - США , Парлам. респ. – Італія, Німеччина, Чехія, Греція. Змішан. тип – Франція, Австрія, Польща.

Форма держ. устрою – це таке територіально-організаційне структурування держави, яке визначається порядком поділу країни на складові частини (штати, провінції, землі, тощо), характером взаємин між ними та центральною владою. Унітарна держава і федеративна. Унітарною є така держава, яка являє собою єдину, політично однорідну організацію, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, які не мають власної державності. Вона має єдину конституцію та громадянство, єдину систему права. Певна автономія адміністративних одиниць не суперечить принципу унітаризму, але її межі встановлює центр. Україна – Крим, КНР – Внутр. Монголія, Тибет.

Головною відмінністю федерації є надання певної політичної самостійності великим територіальним утворенням всередині держави, які разом з народом вважаються суб’єктами держ. суверенітету, хоч і не мають права одностороннього виходу зі складу союзної держави. Суб’єкти федерації можуть мати свої виконавчі, законодавчі і судові органи. Бельгія, Росія, Німеччина, Індія, Канада, США. Найнижчим степенем держ. єдності є конфедерація. Це міждержавний союз, який формується на добровільній засаді, задля втілення якихось конкретних спільних цілий. Суб’єкти конфедерації повністю зберігають свій держ. суверенітет, відсутня центральна влада (є лише спільні координуючі органи) і щонайважливіше – кожна держава може вийти зі складу конфедерації за власним бажанням. СРСР, Швейцарія, ВБ.

Форми і види політ влади.

Влада – це реальна здатність суб’єкта соціального життя (соціуму) здійснювати свою волю, впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів – авторитету, права, насильства.

Політична влада – реальна здатність соціальної спільноти, індивіда, до виявлення своєї волі у політиці на основі осмисленого політ інтересу і сформованих політ. потреб.

Поняття «політична влада» ширше від поняття «державна влада». По-перше, політична влада виникла раніше від державної, ще в додержавну добу. По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприклад, влада партій, рухів, громадських організацій), хоча будь-яка державна влада — завжди політична. По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона послуговується іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними, економічними чинниками тощо.

Особливості політ. влади: 1). Здатність, готовність суб’єкта влади виявити політичну волю; 2). наявність політ організацій, через які суб’єкт політичного волевиявлення здійснює політ діяльність; 3). Осмислення політ. інтересу і політ. потреб; 4). Забезпечення соц.. панування в суспільстві суб’єкта політ. влади; 5).Різноманітність ресурсів – політ., економ., соціальних, культурних, силових. Функції: 1.Інтегральна: влада прагне інтегрувати всі соціально-політичні сили, прогресивні, політичні, ідеологічні, інтелектуальні ресурси суспільства їх політичним цілям. 2.Регулятивна: влада виявляє і спрямовує політичну волю мас на створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів. 3.Функція мотивації політичної життєдіяльності суспільства: влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущим інші мотиви відповідно до політ. інтересів суб’єктів владарювання. 4.Об’єднувальна функція: влада об’єднує все політичне в єдину систему – політ. сист. суспільства. Вона юридично забезпечує всім політичним і громадським об’єднанням участь у формуванні і функціонуванні органів влади. 5.Стабілізаційна функція: влада спрямована на стійкий розвиток політ. системи, всіх її структур, усього громадського суспільства. Стабільність політ. систем забезпечується стійкістю самої політ. влади.

Механізм здійснення політ. влади:

Політ. влада втілюється через механізми владних відносин. Структура за Єжи Вятром: 1). Наявність у владних відносинах не менше двох партнерів; 2). Волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який передбачає санкції за непідкорення його волі; 3). Обовязкове підкорення тому, хто здійснює владу; 4). Соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, інших їм підкорятись (правове забезпечення).

Теорія опору аналізує форми і ступені опору в сист. владних відносин.

Теорія обміну ресурсами. За основу владних відносин береться нерівний розподіл ресурсів.

Теорія розподілу зон впливу. Особи в сист. владних відносин постійно обмінюються ролями.

Обєкти влади – суспільство, клас, етнос.

Джерела влади – авторитет, харизма, закон, знання.

Ресурси влади – насильство, примус, традиції, переконання, право.

Концепція поділу влади - ?

Принцип поділу влади на три гілки – законодавчу, виконавчу і судову – прийнятий на сьогодні у конституційній теорії та реалізується на практиці при організації влади у всіх демократичних державах світу. Попри те, державотворчі реалії засвідчують, що жодна з трьох влад не є носієм лише тієї влади, яку здійснює, як вважається, виключно вона. Так, законодавча влада завжди містить елементи виконавчої, а іноді й судової влад, і, навпаки, законодавча влада фактично належить і двом іншим владам. Так само виконавча влада виконує також деякі завдання законодавчої і судової влади, наприклад поліційно-карне судочинство (тут і надалі подаємо термінологію В.Старосольського), а натомість поділяє з обома іншими владами адміністративні функції. Аналогічно, судова влада не повністю належить судовій гілці влади, яка, відтак, здійснює деякі функції законодавчого і виконавчого порядку.

Поняття і структура політичної системи. Політична система в Україні.

Політична система суспільства – це інтегрована сукупність політ. організацій, інституцій за допомогою якої здійснюється формування і функціонування політ. влади в суспільстві відповідно до наявного рівня його політ. культури.

Види політ. систем: Англо-американська (США, ВБ, Авсралія) – стабільність, однорідна політика, культура, чітко структурована, багатопартійність, поділ влади на гілки. громадяни цінують свободу особи, добробут, безпеку. Континентально-європейська (Франція, Італія, Німеччина) – різноманітний типа, політ. культури, широкий спектр політ. партій, тяжіє до ліберально-демократичний традицій, збереження усталеного сусп.. механізму, захист суспільства від модерністських новацій влади. Доіндустріальна або частково індустріальна (Азія, Лат. Америка) – поєднання західних цінностей із місцевими традиціями (етно-релігійними), невиразний поділ держ. влади, часто домінує авторитаризм, низький рівень політ. активності громадян, соціальні конфлікти на расовому, етно-релігійному, мовному і регіональному грунті. Тоталітарна (Фаш. Нім, СРСР, Фаш. Італія) – однорідна політ. культура, надзвичайна централізація влади, яка досягається насильством і знищенням опозиції, як наслідок – функціональна нестабільність, засилля бюрократії, корупція у всіх сферах діяльності.

Для демократичного політ режиму характерні: 1. Широке забезпечення прав і свобод громадян і їх рівноправність. 2. Чіткий розподіл держ. влади. 3. Виборність і підзвітність законодавчих органів. 4. Функціонування багатопартійної системи. 5. Відсутність політ. цензури. 6. Наявність опозиції.

Функції політичних систем:

1.Функція висловлення інтересів різних соціальних груп. 2.Функція узагальнення інтересів. 3.Функція відпрацювання правил і норм – закони і нормативні документи. 4.Функція застосування правил – реалізація наказів законодавців. 5.Функція контролю застосування правил. 6.Функція політичної комунікації.

Головні функції – визначення цілей і завдань суспільства.

Політична система України є пост­комуністичною, де в еклектичній формі поєднуються еле­менти старої командно-адміністративної, мафіозної та су­часної демократичної систем. Істотною ознакою владно-політичної функції політичної системи України є недорозвинутість форм політичної кон­куренції і конструктивної співпраці внаслідок збереження рецидивів тоталітарної політичної культури, незрілих еле­ментів громадянського суспільства, мафіозних каналів роз­поділу ресурсів на базі державного монополізму в економіці і державного протекціонізму. Нинішня політична система не тільки покликана забез­печити реформування усіх сфер суспільного життя, а й сформувати модерну політичну націю. В Україні цей процес перебуває на початковій стадії, тому що:

по-перше, Україна ще не витворила власної моделі на­ціональної економіки;

по-друге, не сформувався середній клас як суб'єкт мо­дерних національних цінностей;

по-третє, не створено політичний механізм національ­ної консолідації;

по-четверте, не відтворені в повному обсязі традиційні національні цінності, не освоєні модерні процедури культуротворчості як у галузі філософії і мистецтва, так і в галузі науки і освіти, не забезпечене повноцінне функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя.

Дестабілізаційні процеси, що виявляються через кон­флікти між гілками влади, політичними блоками, цен­тром і регіонами, конфесіями, а також через різку май­нову диференціацію, свідчать про низьку стабілізацій­ну спроможність політичної системи в Україні. Проте Українській державі вдалося уникнути кривавих ексцесів, а також налагодити цивілізаційні контакти з країнами Схо­ду і Заходу. Це характеризує широкі можливості політич­ної системи в реалізації цієї функції.

Політична система в Україні визначається дуже низь­кою здатністю до соціальних новацій, і як наслідок цього, реформи в державі проходять повільно, незбалансовано і супроводжуються великими соціальними втратами.

Політична система лише тоді може забезпечувати віль­ний розвиток особи і суспільства, коли її інститути функ­ціонують у рамках правової системи

Громадянське суспільство і правова держава. Держава як основний інститут політичної системи. Правова держава,її критерії.

Громадянське суспільство можна визначити як су­купність позадержавних суспільних відносин (економічних, духовно-моральних, родинно-побутових тощо) та інститутів, що надають людині можливість реалізувати свої громадян­ські права, яка виражає різні потреби, інтереси та цінності членів суспільства. «Позадержавні» суспільні відносини не означають повної ізоляції від держави, протиставлення їй. Це такі відносини, що можуть існувати і розвиватись у певній не­залежності від владних структур.

Громадянське суспільство та держава поєднані цілою низ­кою структурних зв'язків, оскільки держава, здійснюючи уп­равлінсько-посередницькі функції в суспільному житті, не може не стосуватися громадянських цінностей та інститутів

Правова держава - держава, яка всі функції пов’язує з конституцією та верховенством закону, права. Ознаки правової держави: 1. Верховенство закону у всіх сферах життя суспільства 2. Діяльність органів правової держави базується на принципі поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. 3. Взаємна відповідальність особистості і держави. 4. Реальність прав і свобод громадянина, їх правова і соціальна захищеність. 5. Політичний і ідеологічний плюралізм, що полягає у вільному функціонуванні різноманітних партій, організацій, об'єднань, що діють у рамках конституції, наявності різноманітних ідеологічних концепцій, течій, поглядів. 6. Стабільність законності і правопорядку в суспільстві.

Держава – асоціація, що міститься на окремій території і об’єднує всіх членів суспільства. політична цілісність, яка утворюється національною спільнотою, закріпленою за певною територією, де підтримується юридичний порядок, встановлений політ. елітою, яка монополізує владу, маючи законне право застосовувати примус. Форма суспільного об’єднання людей на конкретному життєвому просторі, що спирається на владу, право, цінності. Функції держави: внутрішні (1.законодавчий напрям, судовий і виконавчий; 2.ідеологічна функція, соціально-економічна, культурно-освітня) і зовнішні (налагодження міждержавних відносин, забезпечення системи захисту державних кордонів, суверенітету та цілісності держави.) Ознаки держави: 1. Суверенітет - означає, що держава володіє найвищою і необмеженою владою над внутрішніми суб’єктами в межах кордонів тієї чи іншої країни, інші держави мають визнавати цей принцип. 2. Всезагальність – держава охоплює впливом всіх громадян, які мешкають на її території. Примус – держава має монопольне право на примусовий вплив щодо населення (армія, міліція). 3. Право на застосування сили – держава володіє первинним, вищим, порівняно з ін. організаціями. 4. Суверенна законотворчість, держ. апарат, монопольне право на збирання податків; територія, населення.

Поняття політ. культури,структура та функції. Політична свідомість.

Політична культура є своєрідним синтезом політики і культури, вона відображає політичну сферу суспільства. Таким чином політ. культура включає в себе: знання політики, політичних явищ і процесів і зацікавленість ними; оцінку політ. явищ, емоційну сторону політ. позицій (особисте ставлення до явищ і процесів); визнання зразків політ. поведінки суспільства, які визначають особистісну поведінку тощо. Політична культура характеризує поведінку і діяльність суб’єктів політики, функціонування політичних інституцій, вона впливає на функціонування політ. систем, а отже і на політ. життя всього суспільства. Структура політ. культури характеризується: 1.Комплексом культурно-психологічних та ідейно теоретичних детермінант, реалізованих у політ діях. 2.Матеріалізованими, визнаними суспільством як реальність, соціальними цінностями і нормами, на які орієнтованні суб’єкти політики, громадяни держави. 3.Наявними і політичними суб’єктами зі властивою їм системою мотивації поведінки й діяльності. Структура політ. культури складається з політ. знань, політ. ідеології та психології. політ. досвіду і традицій, політ. інституцій, норм і цінностей та засобів політ. діяльності.

Функції: інтегративна функція - політична культура формує ста­білізуючу основу політичного життя та сприяє підвищенню ефективності управління; Комунікативна функція політичної культури дає можли­вість встановити зв'язок між учасниками політичного проце­су як «за горизонталлю», такі «за вертикаллю» відповідно до ієрархії політичної системи, а також транслювати елементи політичної культури від покоління до покоління та накопичу­вати політичний досвід. З комунікативною функцією політичної культури тісно по­в'язана функція забезпечення соціального прогресу. Це озна­чає, що політична культура створює умови для ефективного розвитку політичної системи і суспільства в цілому. Нормативно-регулятивна функція полягає у формуванні і закріпленні в суспільній свідомості необхідних політичних цінностей, установок, цілей, мотивів та норм поведінки. Як правило, вони відтворюються у нормативних політичних рішеннях держави і дають можливість ефективніше регулю­вати відносини у межах політичної системи з боку державних інститутів і з боку громадянського суспільства

Політична свідомість - це система теоретичних та буденних знань, оцінок, настроїв і почуттів, за допомогою яких відбувається усвідомлення сфери політики соціальними суб’єктами. Об’єктом дослідження політ. свідомості є політ. відносини і процес, діяльність різноманітних суб’єктів політики, політичні явища, політичне життя суспільства в цілому. Але ключовою проблемою політики, а відповідно ї політ. свідомості, є проблема політ влади.

Формування політ. свідомості відбувається під впливом різноманітних об’єктивних і суб’єктивних чинників. До об’єктивних відносяться реальні умови життєдіяльності людей, які складаються на основі економічних, політичних, культурних відносин, матеріальних умов людського існування. Суб’єктивні чинники політ. свідомості включають у себе потреби, інтереси, духовні цінності й політ пріоритети, індивідуальні соціально-психологічні особливості людини, тощо.

Політична свідомість диференціюється за її носіями, тобто суб’єктами політики. З цього погляду виділяють масову політ. свідомість, політ. свідомість нації, класу, певної верстви, індивідуальну (особисту) політ. свідомість, а також громадську думку. Функції політ. свідомості: пізнавальна, нормативно-регулююча, інтегративна, репрезентативно-прогностична. Політ. ідеологія – це система концептуально оформлених уявленб ідей і поглядів на політ. життя, яка відображає інтереси, світогляд, ідеали соц.. класів, націй, різних суб’єктів політики. Типологія політ. свідомості і ідеології: 1. Ліберальна, для якої пріоритетами в політиці є принципи свободи індивідів. 2.Консервативна, яка спрямована на збереження традиційних сусп.. цінностей. 3.Соціалістична, яка базується на пріоритеті в політиці принципів колективізму, соціальної рівності і справедливості. 4.Соціал-демократична, пріоритетом якої є здійснення ідей демократичного соціалізму в усіх сферах життя суспільства.

Класичні теорії еліт та їх сучасне бачення. Еліта в Україні.

Політична еліта – складова меншість суспільства, досить самостійна, вища, порівняно привілейована група людей (або сукупність груп), яка більш-менш володіє психологічними, соціальними та політичними якостями і бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов’язаних з використанням держ. влади або впливом на неї.

Г.Моска вводить спочатку поняття "політичного класу", а потім більш широке - "правлячого класу" для визначення тієї групи людей, яка, володіючи певними якостями і ресурсами - високе становище у суспільстві, військова сила, священний сан, багатство, походження (переважно народження, сімейні зв'язки), знання і досвід управління - монополізує владу в своїх руках. Наявність такого класу, на думку Моска, - не закон: "суспільство завжди керується меншістю", "навіть коли відбувається зміна влади, вона передається з рук однієї меншості до рук іншої меншості". Правлячий клас схильний до змін через притаманні йому дві тенденції: аристократичну і демократичну. Перша тенденція проявляється у прагненні еліти "закритися" від іншої частини суспільства, передати свої привілеї за спадковістю. Наслідком цієї тенденції стає виродження еліти і суспільний застій. Демократична тенденція проявляється у поновленні правлячого класу за рахунок активних представників нижчих верств. На думку вченого, поєднання двох тенденцій дозволяє суспільству зберегти стабільність в управлінні і його якісне поновлення.

В.Парето ввів у науковий обіг термін "еліта". У "Трактаті з загальної соціології" він визначив її як групу осіб, що володіють вищими показниками у своїй галузі діяльності. Висуванню людей в еліту сприяє наявність у них специфічних психологічних якостей, наприклад, інстинкту комбінацій, уміння передбачити і виражати приховані потяги мас. На думку Парето, у суспільстві поряд з елітою завжди існує "контреліта" (потенційна еліта) - особи, які за своїми психологічними якостями могли б увійти в еліту, але не ввійшли через своє соціальне становище. Найнижчу верству суспільства складає не еліта - ті, хто не володіє ні суб'єктивними, ні об'єктивними можливостями ввійти в еліту. Сама еліта не є незмінною, а знаходиться у безперервній трансформації. Коли контреліта досягає певних показників у своєму розвитку, вона займає місце правлячої еліти, а колишня правляча еліта, втративши свої кращі якості, переходить у нееліту. Відома теза В.Парето, що історія - це "кладовище аристократій". Подібний колообіг еліт дослідник описав як "закон циркуляції еліт". Зміна еліт дозволяє зберегти соціальну рівновагу, тому що забезпечує прихід до влади еліт, які володіють якостями, затребуваними суспільною ситуацією. Поновлення може здійснюватися у двох формах: поступальній (вибори і кооптація у свої ряди представників контреліти) і обвальної. Останній варіант - це революції і перевороти.

Залежно від методів володарювання В.Парето виділив два типи еліт:

Еліта лисиць, в якій володіє "інстинкт комбінацій": здатність лавірувати, переконувати, обманювати. Прихід цієї еліти в систему управління втілює суспільну тенденцію до зміни.

Еліта левів. Для цього типу еліти характерна ставка на силові методи впливу і нездатність до укладання компромісів. Леви виражають консерватизм, тенденцію до стабільних форм організації суспільного життя.

З початком "оксамитової революції" в Україні з 1989 року і, навіть, з періоду "Горбачовської відлиги" 1990-тих, спершу повільно, еволюційно, а потім і з певними сплесками-стрибками склад і структура української еліти різко змінилися. Сьогодні процес формування і переформатування української еліти триває. До її складу входять, як і раніше, керівники держави, керівники провідних партій, відомі науковці, митці, письменники, релігійні діячі, військові, спортсмени.

Політична діяльність та її основні види. Політична участь.

Політична діяльність — це сукупність дій як окремих індивідів, так і великих суспільних груп (класів, націй, партій, суспільних організацій тощо), спрямованих на реалізацію власних політичних інтересів, насамперед боротьби, завоювання, використання та утримання влади. У реальному житті види політичної діяльності можуть здійснюватися одночасно в різних формах. Можна виділити такі, наприклад, форми політичної діяльності: - за напрямами здійснення — державна, партійна, громадсько-політична, комунікаційно-інформаційна; - за суб’єктами політики — класова, соціально-групова, національна, міжнародна, індивідуальна; - за специфікою предмета впливу — теоретична, практична; - за політичним простором — зовнішньополітична (міжнародна), внутрішньополітична (самоврядувальна); - за специфікою сфер — військова, діяльність органів безпеки та ін.

Політична участь — це залучення членів певної соціально-політичної спільноти до процесу політико-владних відносин; вплив громадян на перебіг чинних у суспільстві соціально-політичних процесів та на формування владних політичних структур. Деякі сучасні політологи за допомогою поняття «політична участь» намагаються довести можливість реального здійснення права всіх груп безпосередньо брати участь у прийнятті рішень, безпосередньо впливати на владу. На нашу думку, політична участь є або етапом, що передує політичній діяльності, або допоміжною сферою, яка може впливати на політику у двох напрямах: засвідчувати сприйняття чи несприйняття суспільством цієї діяльності.

Політична поведінка особи як активна політична дія може проявлятися в інституціоналізованих та позаінститу-ціональних формах. До інституціоналізованих форм політичної поведінки належать участь у виборах, референдумах, суспільно-політичних рухах, роботі політичних партій та ін. У сучасному демократичному суспільстві основними інституціоналізованими формами політичної участі, тобто непрофесійної політичної діяльності, для абсолютної більшості громадян є вибори і референдуми. Про особливості виборів за різних виборчих систем мова йшла вище. Тут ми розглянемо таку форму політичної участі, як референдум.

Типологія політичних конфліктів.

Конфлікт – це тип відносин, який характеризується зіткненням інтересів окремих індивідів, соціальних спільностей, соціальних інститутів, при якому дії сторін спряв ані на досягнення несумісних цілей. Основною причиною виникнення політ. конфлікту є боротьба за владу. Основні функції політ. конфліктів: позитивна і негативна. Конфлікт може виступати як стимулятор і рушійна сила соц. змін. Разом з тим конфлікт може виконувати руйнівну функцію. Отже політ. конфліки виконують стабілізуючу, конструктивну і дестабілізуючу функцію.

Горизонтальні конфлікти. Предметом суперечки у горизонтальних конфліктах є розподіл владних повноважень між різними політико-державними сегментами правлячої еліти, протиріччя всередині самих політичних інститутів. Результатом цих конфліктів можуть бути кадрові переміщення в органах влади і управління, корегування політичного курсу, прийняття нових нормативних актів, що збільшують або скорочують об'єм повноважень окремих суб'єктів влади. Більшість конфліктів цього типу зачіпає правові взаємовідносини сторін.

Вертикальні політичні конфлікти розвиваються по лінії "влада - суспільство". В їх основі лежить різний доступ соціальних груп до управління, різні можливості впливу на прийняття рішень. Влада як предмет конфлікту виступає засобом доступу цих груп до економічних і соціальних благ. Тому не випадково, що економічна боротьба окремих соціальних груп має тенденцію переростання у політичні акції протесту з вимогою відставки уряду чи зміни його курсу.

Треба зазначити, що існують і інші типології конфліктів, а саме: конфлікт потреб, конфлікт інтересів і конфлікт цінностей, для яких характерні такі риси:

конфлікт потреб у сфері політики визначається проблемою самоорганізації влади - демократія, авторитаризм чи тоталітаризм. Він може проявлятися і у формі конфлікту між політичною практикою і мораллю;

конфлікт інтересів орієнтується не на саме благо як таке, а на зміну соціальної позиції, яка забезпечує можливість отримання цього блага. Оскільки саме система влади за допомогою законодавства регулює і закріплює систему розподілу цінностей, відмінність соціальних інтересів може трансформуватися у взаємовиключні політичні інтереси;

конфлікт цінностей викликаний неспівпаданням системи вірувань і переконань. Джерела цих колізій містяться у соціальних ідеалах, релігійних та ідеологічних цінностях. Він може виступати у формі конфлікту політичних культур, тобто як різних політичних цінностей і уявлень про завдання розвитку. Ціннісний компонент є важливою складовою частиною міжетнічних і конфесійних конфліктів сучасного світу.

Основні методи подолання конфліктів:

1). Метод уникнення, передбачає сходження з політ. арени того чи іншого діяча.

2). Відкладання конфлікту, як і в першому методі, полягає в сходженні зі сцени політ. боротьби, взагалі, залишення переможцеві своєї території.

3). Найбільш дієвий – метод переговорів. На переговорах знімаються основні причини виникнення конфліктів.

Міжетнічні конфлікти.

Не меншої, ніж міжкласові, а нерідкоще більшої гостроти можуть набувати міжетнічні (етнополітичні) конфлікти. Глибинні причини цих конфліктів кореняться в історії етнічних спільностей та відносин між ними, національній свідомості, психології, традиціях, ідеологічних стереотипах, які переходять з покоління в покоління. Найчастіше причиною міжетнічних конфліктів стає войовничий націоналізм. Він проявляється в тенденції до суверенізації великих і малих етнічних спільностей з метою створення незалежної державності. Однак прагнення тієї чи іншої етнічної спільності до самовизначення та утворення власної державності нерідко суперечить інтересам інших етнічних спільностей, зокрема щодо збереження єдності й територіальної цілісності поліетнічної за складом держави, що породжує міжетнічні конфлікти.

Спричиняє конфлікти й суперечність між формально проголошеним у державі принципом рівності всіх етнічних спільностей і фактичною їх нерівністю, пов'язаною з неоднаковими можливостями задоволення матеріальних, культурних і політичних потреб.