Ставлення до релігії в працях л.Фейєрбаха
Матеріалізм Фейєрбаха, як і будь-який матеріалізм взагалі, тісно пов’язаний з атеїзмом, адже матеріалістичні основоположення вже містять у собі атеїстичний зміст. Але еволюцію атеїстичних поглядів Фейєрбаха, як і будь-якого матеріаліста, неможна зводити тільки до розвитку його матеріалізму, затушувавши антирелігійний аспект його філософії Крім того, необхідно пам’ятати, що антирелігійні погляди Фейєрбаха почали складатися ще до його приходу до матеріалізму.
Слухаючи теологію в гейдельберзькому університеті, Фейєрбах не зміг знайти в цьому курсі задоволення своєму допитливому, критичному розуму. Однак перебування Фейєрбаха серед теологів дало можливість для більш глибокого підходу до релігії і розвитку атеїзму Фейєрбаха. Для Фейєрбаха характерний антиісторичний підхід до проблеми релігії. Він намагається знайти в релігійних догматах раціональну сутність, яка для нього полягає в любові людини до людини. Він приходить до висновку про необхідність заміни релігійних поглядів такими, що існують дійсною сутністю людини ─ її почуттю, любові.
Фейєрбах висунув питання про релігію без бога. Така релігія, на думку Фейєрбаха, повинна освятити собою відносини людини, любов між людьми.
Сучасні богослови, на думку Фейєрбаха, самі не знають, що таке християнство, адже їх докори відносяться скоріше не до Фейєрбаха, а до самого християнства. Заперечуючи Фейєрбахові, вони розкривають ще раз суперечливість релігії й тим самим підтверджують істинність доводів Фейєрбаха. На погляд же Фейєрбаха, таємниця будь-якої релігії корениться в істотній відмінності людини від тварини. Це показує, що сутність християнства потрібно шукати в сутності людини, а сутність людини є її розум.
Будучи одночасно і суб’єктом, і об’єктом, людина об'єктивує свою власну сутність, вона перетворює те, що насправді є лише суб'єктом, в об'єкт пізнання й вважає, що це так і є [6].
Філософи здійснювали саме цю помилку – об’єктували свою власну суть і вважали, що ця ситуація відповідає дійсності. І цей об’єкт вони вважали Богом. Тому власна суть людини виявляється, з точки зору релігійних людей, абсолютною суттю, тобто Богом. В дійсності релігійний об’єкт знаходиться всередині людини. Бог людини завжди такий, які її думки і наміри, і свідомість людини є самосвідомістю людини
Фейєрбаху нічого не залишалось робити, як закреслити релігію, поставити на її місце філософію і навіть, більш того, потрібно звести все до людини до антропології. Таким чином, божественна суть ─ це людська суть очищена від індивідуальних кордонів. Якщо люди і стверджують, що Бог незбагненний, то це насправді плід сучасної невіри. Ще Гегель стверджував, і Фейєрбах з ним згоден, повну збагненність Бога, бо Бог зводиться до своїх власних предикатів. Предикати такі: Бог є Трійця, Бог є любов, є розум, Логос і так далі. Тому все це зображує, що Бог збагненний. Заперечення збагенності Бога є заперечення властивостей Бога, а це, відповідно, означає самої релігії. Тому ствердження, що Бог незбагненний, є деяка дивна форма релігії, це заперечення релігії, що зберігає вигляд релігії.
В будь-якій релігії, і християнство не виключення, на думку Фейєрбаха, Бог і людина протистоять один одному, є крайнощами. Релігія розвивається таким чином, що людина все більше і більше намагається усунути це протистояння, людина все більше віднімає предикат у Бога і все більше приписує собі.
Оскільки Бог і людина у релігії протистоять, є крайнощами, то потрібно довести, вважає Фейєрбах, що розлад людини з Богом є розладом людини зі своєю суттю [6].
А розлад можливий лише там, де суть роздвоїлася, проте складає єдність. Не може існувати в розладі те, що не представляє єдності, і ця єдність є єдність людської суті. А суть людини є розум. Тому чиста божественна суть – це самосвідомість розуму. Розум є деяка без особова сила в людині; у людині не може мислити якийсь інший розум, окрім свого, тому і Бог об’єктивний один для всіх людей.
Людина не може пізнати саму себе, неможна об’єктувати те, що є в дійсності суб’єктом, тому розум непізнаваємий і наслідком цього є твердження того, що Бог за ствердженням багатьох християн також непізнаний [7].
В доказ того, що суть Бога є об’єктивований розум, Фейєрбах приводить різні міркування, серед яких можна відзначити те, що (ми знаємо ще за твердженням Хоми Аквінського) Бог не може створити те, що протиріч розуму – Бог не може відмінити Сам Себе, не може зробити що було тим, що не було, не може зробити гріх, не може створити Сам Себе і так далі. Це доказує, що суттю Бога також є розум, що Бог сам підпорядковується законам розуму, відповідно, достатньо сказати, що суттю Бога, також , як і суттю людини, є розум. Відповідно, тільки лише про розум можна і говорити «Мірило твого Бога ─ пише Фейєрбах, ─ є мірило твого розуму» [7]. Тобто Бог ─ це обернена в абсолютну суть власна моральна суть людини. Ця суть, власне кажучи, совість, бо вона говорить людині, чим вона повинна бути, вказує їй, що вона не така.
Цю суперечність людини намагається вирішити, виводячи за свої межі одну з його суті, показує себе як абсолютно гріховну істоту і Бога як абсолютно досконалу істоту. Цього робити неможна, бо цей розлад є розкладання однієї єдиної гріховно-досконалої етичної суті людини. А людина намагається ліквідувати цей розлад, вбачаючи абсолютне етичну досконалу істоту тільки лише в Богові, вбачаючи Бога як люблячу істоту.
Бог в християнстві втілюється для того, щоб спокутувати гріхи людини. Втілення Бога в деяку тілесну оболонку у формі людини є ніщо інше, як прояв того, що суттю людини є не тільки розум, моральність, але людина є чуттєва істота, є матеріальна, тілесна істота. Це чуттєве представлення себе (людини) виявляється в перенесенні того ж чуттєвого представлення Бога. Тому причиною втілення Бога насправді є уявлення людини про себе, це потреба людини. Потреба не тільки гносеологічна, тобто розуміння себе як істоти чуттєвої, але потреба в співчутті, тому що людина є істота не тільки моральна, не тільки мисляча, не тільки розум і воля, але і серце.
«Любов є пізнання особи». «Є тільки одне зло, ─ пише він, ─ це ─ егоїзм, і тільки одне благо, це ─ любов. Любов робить людину Богом і Бога ─ людиною. Любов є матеріалізм; нематеріальна любов є безглуздість. …Але в той же час любов є ідеалізм природи; любов є дух, esprit» [8].
Наведемо деякі ствердження Фейєрбаха, які розкривають зміст його концепції «Де немає любові, там немає істини». Людина, гадає він, а не Бог, єдина істота, варта любові. Релігійна любов – це лише відчужена, оманлива форма дійсної людської, родової любові. У творі «Суть християнства» він писав: «Людина є предметом любові, тому що вона є самоціль, розумна і спроможна на любов істота. Це є закон роду, закон розуму. Любов повинна бути безпосередньою любов’ю, і тільки безпосередня любов є любов» [8]. Треба сказати, що заклики до любові і серцевого спілкування Я і Ти є лейтмотивом вчення Фейєрбаха. Іронізуючи над цим, Енгельс писав: «Але любов? – Так, любов всюди і завжди постає у Фейєрбаха чудотворцем, який повинен виручати зі всіх труднощів практичного життя, ─ і це в суспільстві, розділеному на класи з діаметрально протилежними інтересами! Таким чином з його філософії випаровуються останні залишки її революційного характеру і залишається лише стара пісенька: любіть один одного, кидайтесь один одному в обійми всі, без відмінності статі і звання, ─ загальне примирливе сп’яніння» [8].
Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха визначив його соціально ─ філософські переконання. Річ в тім, що при осмисленні проблем суті релігії, моралі, історії німецький філософ виходив зі свого розуміння суті людини як абстрактної біологічної істоти [9].
Таким чином, будучи глибоким критиком релігії, що існувала в той час, Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу Бога буде панувати культ людини і любові. Класична релігія, на думку Фейербаха, паралізує прагнення людини до кращого життя у реальному світі. І він пропонує людству «нову релігію», засновану на почутті, сердечному ставленні людини до людини, яке досі шукало свою істину у фантастичному відображенні дійсності через посередництво одного чи кількох богів, а тепер знаходить її в любові між «Я» і «Ти».
Фейєрбах постійно протиставляє релігійному наперед визначенню (приреченню) та смиренню практичну активність людей. Не в релігії, а в практичній діяльності, у матеріальній і духовній творчості, у творенні людина долає ті різноманітні незручності, які стоять на її шляху до справжньої свободи. Така своєрідна критика релігії переросла у Фейербаха в критику філософського ідеалізму, яка завершилась переходом до матеріалістичних тенденцій. Фейербах був глибоко переконаним, що критика релігії не може бути достатньо повною і послідовною, якщо вона не поширюється на ідеалістичну філософію. Він переконливо показав органічний зв'язок релігії та філософського ідеалізму. Фейєрбах звертав увагу перш за все на гносеологічну спільність ідеалізму та релігії.