Основна частина і. Тенденції застосування миротворчих контингентів в ході міжнародних миротворчих операцій сучасності

Однією з особливостей міжнародного життя на рубежі ХХ – ХХІ століть є багато чисельні локальні війни і збройні конфлікти. Реалії сьогодення такі, що національні, територіальні, етнічні, релігійні і інші збройні конфлікти продовжують залишатися однією з головних загроз миру, глобальній і регіональній стабільності та безпеці. Вони зачіпають інтереси багатьох країн і народів, наносять великий політичний, економічний, екологічний, соціальний ущерб.

Проблема попередження та припинення воєнних конфліктів міжнародними зусиллями завжди була актуальною, але зростання взаємозалежності держав у сучасному світі, глобалізація стосунків між ними надають їй все більшої гостроти. Тому, світове співтовариство, провідні країни світу висунули ідею миротворчості, мета якої – запобігання і врегулювання самих різних конфліктів (спорів).

Практика миротворчої діяльності показує, що більшість країн наряду з політичними, дипломатичними, економічними і іншими її видами у розв’язанні конфліктів значне місце відводять використанню воєнних засобів. Зростаюча тенденція застосування збройних сил у миротворчості стає ключовим фактором у створенні систем безпеки, укріплення миру і стабільності. Основною формою застосування збройних сил у миротворчій діяльності є міжнародна миротворча операція. На сьогодні основними типами міжнародних миротворчих операцій є: операції по підтриманню превентивної дипломатії; операції по встановленню миру; операції по примушенню до миру; операції по підтриманню миру; операції по розбудові миру. Їм притаманні три головні риси: багатонаціональність, багатоорганізаційність, багатофункціональність.

Поряд із зростанням ролі миротворчих операцій розширюється і спектр задач, що приходиться вирішувати в ході їх підготовки і проведення.

Так, аналіз проведених у роки “холодної війни” операцій дає змогу визначити такі їх особливості:

1. Для проведення операції була необхідна насамперед згода конфліктуючих сторін на розміщення сил ООН. Операції не проводилися без згоди держав, втягнутих у конфлікт. Більше того, з ними погоджувалося питання щодо учасників операції, тобто країн, які рекомендувалися Радою Безпеки.

2. Комплектування контингенту ООН відбувалося на добровільній основі за згодою відповідних держав на участь в операції.

3. Неодмінною умовою ефективності дій ООН було співробітництво конфліктуючих сторін. Без такого співробітництва фактично неможливі успішні дії міжнародних сил.

4. Визначальним принципом операцій було незастосування сили. Контингент ООН відігрівав скоріше роль не військової сили, а поліцейських сил, мета яких полягала в тому, щоб забезпечити порядок, додержання конфліктуючими сторонами досягнутих угод про припинення вогню.

         5. Сили ООН у минулому були озброєні легкою зброєю, яка могла застосовуватися лише в цілях самооборони.

Події останніх десятиріч істотно вплинули на миротворчу діяльність, на еволюцію змісту й характеру міжнародних миротворчих операцій. Це обумовлено, насамперед, зміною самої природи конфліктів, що перестали носити тільки міждержавний характер і стали виникати усередині самих держав (Сомалі, Руанда, колишня Югославія). Змінюється і сам характер операцій і місій, збільшується їхня кількість. Вони мають тенденцію перетворення із сугубо військових у багатофункціональні, з рішенням широкого кола задач. Визначився консенсус постійних членів Ради Безпеки щодо необхідності у гострих ситуаціях застосовувати навіть силу проти відвертих проявів саботажу угод про припинення вогню, що ставлять під загрозу життя людей контингенту ООН. Таким є один з уроків історії операцій. Відступи від традиційного незастосування сили мали місце, зокрема, в операціях ООН в Сомалі та Югославії. Життя показало також, що в разі необхідності розгортання сил ООН в зоні конфлікту доцільно здійснювати і за згодою чи на прохання однієї конфліктуючої сторони.

З огляду на сучасний розвиток подій розширилися також функції контингентів ООН. Якщо в минулому мандат операцій обмежувався завданнями моніторингу, спостереження, додержання угод про припинення вогню, то нині більше уваги приділяється заходам превентивного характеру, гуманітарній допомозі населенню конфліктуючих сторін, сприянню владним місцевим структурам, зусиллям з відновлення миру, спостереженню за проведенням виборів, плебисцідів тощо.

Зростає роль регіональних організацій у врегулюванні конфліктів. Так, в операції у Камбоджі брала участь АСЕАН, в Югославії – НАТО, ЄС, ОБСЄ, в Сомалі – ОАЕ, Ліга арабських держав, Організація ісламської конференції. Ця тенденція є цілком правомірною і доцільною. Адже, як показав, зокрема, досвід операцій в Югославії, масштаби деяких сучасних конфліктів і їхні складнощі вимагаються оперативного застосування великих і підготовлених контингентів, яких ООН досі не має у своєму розпорядженні.

Застосування миротворчих сил має свої особливості в залежності від фази розвитку конфлікту. На стадії непримусових дій (коли конфліктна ситуація перебуває під контролем влади, акції екстремістів не виходять за рамки критичної межі) основну роль відіграють правоохоронні дії. Миротворчі сили можуть здійснювати заходи застережно-демон­стративного характеру та залучатися до виконання обмежених поліцейських функцій. На стадії збройного протиборства, коли вичерпані всі можливості мирного врегулювання конфлікту та існує збройна протидія реалізації мандату на проведення ММО, миротворчі сили можуть, за наявності відповідних повноважень від Ради Безпеки ООН згідно зі Статутом ООН, застосовувати примусові дії, в тому числі зброю. У такому разі операція з підтримання миру перетворюється на операцію з примушення до миру або покарання агресора.

В сучасних умовах простежується тенденція щодо розширення способів застосування миротворчих сил. Використовуються таки способи:

1. Завчасне попереджувальне розгортання військових контингентів у районі конфлікту з метою запобігання його ескалації. Воно може включати: демонстрацію сили на підтримку політичних попереджень ворогуючим сторонам; розділення позицій, з яких ворогуючі сторони можуть розпочати збройні акції; проведення часткової евакуації населення з району конфлікту; надання в разі необхідності гуманітарної (медичної, продовольчої та іншої) допомоги населенню.

2. Створення в районі конфлікту демілітаризованих зон, в яких передбачаються: контроль за дотриманням режиму припинення вогню; контроль комунікацій, що використовуються ворогуючими сторонами з оперативними цілями; здійснення в районі конфлікту режиму заборони авіапольотів; забезпечення коридорів для постачання гуманітарних вантажів та інші запобіжні та забезпечувальні дії.

3. Виконання основних заходів операції з підтримання миру (примушенню до миру) та постконфліктні дії щодо відновлення мирної інфраструктури.

Аналіз змісту завдань військового характеру, які виконуються на всіх етапах проведення міжнародних миротворчих операцій, показує, що кожне окреме завдання вимагає індивідуального планування, окремої ретельної підготовки особового складу (військовослужбовців всіх категорій), окремого матеріального та технічного забезпечення у відповідності із специфікою умов, в яких ці завдання виконуються. Подібна підготовка дає змогу більш ефективно проводити самі операції та зводити до мінімуму витрати і незворотні втрати від непередбачуваних дій як самих конфліктуючих сторін, так і миротворців.

Якість такої підготовки залежить від точності прогнозу щодо обсягу і змісту можливих завдань миротворцям в районі міжнародної миротворчої операції. Розвиток мистецтва проведення міжнародних миротворчих операцій у конфліктах ХХІ сторіччя неможливий без розширення спектру завдань, які будуть покладатися на багатонаціональні миротворчі контингенти (сили операцій з підтримання миру). До цих завдань відносяться:

надання допомоги місцевому населенню в облаштуванні території, знешкодженні вибухонебезпечних об'єктів, шкідливих для здоров'я матеріалів, рекультивації ґрунтів в районах воєнних конфліктів;

боротьба з терористичними угрупованнями на території воєнного конфлікту за домовленістю між органами місцевої влади і ООН (військовим контингентом);

ліквідація злочинних угруповань на території воєнного конфлікту;

ліквідація зброї масового ураження (хімічної, біологічної) на територіях держав-учасниць воєнного конфлікту та підприємств по її виробництву;

сприяння в припиненні незаконної торгівлі зброєю (в тому числі  важкою) в районі воєнного конфлікту;

моніторинг рівня воєнного потенціалу конфліктуючих сторін та тенденцій деескалації конфліктогенної ситуації в районі воєнного конфлікту;

спостереження за виборами, контроль за дотриманням прав людини, надання допомоги щодо створення і функціонування апарату адміністративного управління та інші.

Наведені завдання за своїм змістом можуть бути досить масштабними і витратними. Крім того, умови воєнно-політичної обстановки можуть вимагати різного масштабу втручання у події в районі воєнного конфлікту.

Вивчення практики міжнародної миротворчої діяльності дає змогу сформулювати такі принципи застосування збройних сил у сучасних ММО:

чітке політичне завдання та наявність мандату відповідної міжнародної організації; точні вказівки та політичний контроль з боку організації, що надала мандат; згода країни, на території якої розгортається міжнародна миротворча діяльність (якщо в цій країні тимчасово відсутній законний уряд чи його влада значно обмежена, враховуються міркування тих, хто фактично здійснює контроль території та влади); оптимальна кількість держав, що беруть участь у операції (країни, які політично підтримують операцію, не обов'язково мають надсилати свої військові контингенти); гнучке політичне керівництво, можливість коригувати мандат або його політичну інтерпретацію зі зміною обстановки, що надає можливість адаптувати військові цілі та дії до подій, що відбуваються; чіткі і зрозумілі правила застосування сили, які враховують ситуацію в районі конфлікту, завдання операції та можливість адаптації до обстановки у разі її зміни; а також такі як постійна висока бойова готовність підрозділів; висока активність, рішучість до ведення бою; раптовість дій; постійна і чітка взаємодія; рішуче зосередження основних зусиль підрозділів на головному напрямку в необхідний час; широке застосування маневру підрозділами; облік і використання морально-психологічного фактору в інтересах виконання миротворчого завдання; всебічне забезпечення участі (застосування) миротворчого контингенту; підтримання та своєчасне оновлення боєздатності підрозділів; міцне та безперервне управління підрозділами, наполегливість у досягненні поставлених цілей миротворчої операції, виконанні прийнятих рішень і поставлених задач.

У сформованих умовах і з урахуванням специфіки сучасного етапу міжнародних відносин можна виділити найбільш стійкі тенденції в розвитку теорії і практики миротворчої діяльності.

Перша тенденція пов'язана з посиленням в миротворчих операціях геополітичної складової, її домінування над міжнародно-правовим і гуманітарним компонентом. У сучасних умовах миротворчі операції є важливим засобом практичної геополітики.

Так, для безпосередніх учасників конфлікту вони служать фактором стабілізації і регіональної безпеки. Країнам, що виділяють свої військові контингенти для участі в цих операціях, миротворчисть дозволяє забезпечити воєнно-стратегічну присутність у ключових регіонах планети, дає можливість керувати конфліктом в своїх інтересах і в цілому є специфічним способом контролю над геополітичним простором.

Друга тенденція полягає в поступовому зсуві центру прикладання миротворчих зусиль із застосуванням військових контингентів із глобального на регіональний рівень. Йде активний пошук нових підходів у визначенні ролі міжнародних трансрегіональних і регіональних (НАТО, ОБСЄ, СНД, ОАЄ) та інших організацій у миротворчому процесі. Підтвердженням цьому сьогодні служать факти визнання світовим співтовариством легітимності операцій з підтримці миру, які були проведені у рамках СНД, ухвалення рішення про створення в рамках Європейського Союзу Сил швидкого реагування (ЕВРОФОР), активізації діяльності щодо формування Африканських сил кризового реагування (АСКР). Фактично мова йде про передачу значної частини миротворчих функцій від ООН до більш зацікавлених регіональних організацій. Оскільки регіональні організації добре поінформовані про становище в регіоні, то їхня участь у миротворчих операціях, може виявитися дуже корисною.

Але за досвідом останнього часу у випадках, коли миротворчі операції проводяться регіональними організаціями, досить чітко простежуються спроби окремих їхніх учасників ставити реалізацію своїх національних інтересів вище заявленої мети операції - встановлення або підтримки миру. У результаті такої позиції порушуються головні принципи миротворчості: повний нейтралітет, об’єктивність і неупередженість суб'єктів, що беруть участь в операції. Дії ж того або іншого суб'єкта миротворчої операції в інтересах тільки однієї з конфліктуючих сторін фактично перетворюють його в учасника конфлікту.

Третя тенденція полягає в тому, що негативні процеси у міжнародних відносинах обумовили еволюцію миротворчості і появу дещо жорсткішої форми впливу на учасників конфлікту – примушення до миру. Цього вимагали врегулювання збройних конфліктів та умиротворення сторін у гострих протистояннях міжетнічного, релігійного і територіального характеру, що нерідко могли перерости у громадянські війни.

Наприклад, криза на Балканах засвідчила, що в окремих випадках операції, спрямовані на зміцнення та підтримання миру, не є достатніми для припинення спалаху збройного конфлікту. Ці заходи мають доповнюватися примусом до миру – в разі, якщо одна із сторін зухвало нехтує вимогами міжнародної спільноти і продовжує застосовувати силу та геноцид.

Операції по примушенню до миру найактуальнішими стали на початку 90-х років (певною мірою вони відповідають вимогам як 6, так і 7 статей Статуту ООН – за що їх прозвали “операції 6 з половиною”).

Четверта тенденція полягає у поширенні практики прийняття рішень на проведення операцій щодо примушення до миру з попранням установленої міжнародно-правової процедури. Більш того, відсоток військово-силових миротворчих операцій також має тенденцію до збільшення. Як правило, у таких операціях миротворчі цілі служать лише прикриттям дійсних геополітичних цілей організаторів і учасників операцій - посилення геополітичного контролю над регіонами. Для реалізації своїх задумів країни-ініціатори, не чекаючи відповідного рішення Ради Безпеки ООН, завдаються до формування тимчасових коаліцій.

П'ята тенденція полягає у необхідності збільшення превентивних миротворчих зусиль на просторі дезінтегрованих держав. Про це яскраво свідчить сумний досвід СНД і Югославії. Так на теренах СНД постійно виникають конфлікти. Найістотніша відмінна риса таких конфліктів – недовготривалість латентної фази і стрімкий вихід на збройний рівень розвитку, як це було в Таджикистані, Нагірному Карабасі, Грузії (Абхазія і Південна Осетія), у Молдові (Придністров’я). При цьому мінімальна кількість загиблих у кожному конфлікті перевищує 10 тис. чол., а в Таджикистані – 40 тис. чол., у Карабасі й Абхазії – по 20 тис. чол. Такий рівень не просто ставить пострадянські конфлікти в один ряд із приблизно тридцятьма найбільшими збройними конфліктами, що мали місце у 80-90 роках ХХ століття, а через їхню підвищену інтенсивність (приблизно 15% збройних конфліктів на 6% населення) дає підстави вважати територію СНД одним з найзначніших вузлів небезпеки і нестабільності у мирі.

Шоста тенденція. В умовах глобалізації останніми роками в системі геополітичного протиборства відбувається формування нових геополітичних суб'єктів. У рамках цього процесу найбільш помітною і небезпечною тенденцією є суб’єктивізація міжнародного тероризму, перетворення цього феномена з засобу досягнення внутрішньополітичних цілей шляхом нелегітимного насильства в самостійний суб'єкт на міжнародній арені.

Наявність безлічі неконтрольованих геополітичних суб'єктів веде до росту числа конфліктів з їх участю, ставить нові задачі перед тими, хто прагне до їх врегулювання з використанням миротворчих інструментів.

Наступна тенденція, зв'язана з власне військовим аспектом миротворчих операцій. Мова в даному випадку йде про визнання миротворчих операцій як однієї з форм застосування збройних сил, що знаходить своє відображення в концепціях національної безпеки і національних воєнних доктринах багатьох держав світу. З цим зв'язане і створення частин і з'єднань, спеціально підготовлених саме для миротворчих операцій, а також навчальних центрів для миротворців. Військова наука збагачується новими теоретичними розробками в області оперативного застосування підрозділів, частин і з'єднань в інтересах підтримки миру.

Саме з цією тенденцією в Україні пов’язаний розвиток теорії і практики підготовки та проведення миротворчих операцій з’єднаннями і частинами Збройних Сил України.

І, нарешті, варто сказати, що проблема миротворчості одержала сьогодні свою наукову інтерпретацію. По даній проблемі розробляються дисертації, з'являються серйозні монографічні дослідження, наукові статті й інші публікації. Помітний інтерес до теоретизації знань з проблем миротворчості виявляє і ООН.

Проведений аналіз, відзначені тенденції дозволяють зробити деякі висновки щодо напрямів реалізації національних інтересів при здійснені Україною миротворчої діяльності.

По-перше, активна участь України в миротворчих операціях різного типу нагально вимагає удосконалення законодавчої бази миротворчої діяльності, що відображатиме характер участі миротворчих контингентів ЗС України у міжнародних миротворчих операціях, їхню мету і завдання, залучені сили і засоби, вимоги до них та їх підготовки, а також відповідність миротворчих операцій національним інтересам і економічним можливостям держави. Недостатньо правильно продумані і виконані операції можуть обернутися довгостроковими обтяжливими обов’язками держави у нестабільних регіонах.

По-друге, у широкому політичному сенсі миротворчі операції потрібно розглядати як засіб, а не кінцеву мету. Це не стратегія, а інструмент, дії якого залежать від більш вагомих стратегічних інтересів України. Тому більш привабливою виглядає позиція "вибіркової участі" України в міжнародних миротворчих операціях, після їх ретельного аналізу і оцінки: чи допоможе наша участь реалізувати загальні завдання місії і наскільки сили і засоби, які планується задіяти, адекватні інтересам, які держава має у даному регіоні або в даній ситуації.

По-третє, в інтересах України сьогодні домагатися того, щоб геополітичний компонент застосування збройних сил у миротворчих операціях в умовах нормально функціонуючої системи міжнародних відносин був збалансований міжнародно-правовим компонентом - сукупністю погоджених між основними суб'єктами міжнародного права норм і правил дій держав по використанню своїх збройних сил у процесі врегулювання регіональних конфліктів. Домінування геополітичних складових миротворчих операцій над міжнародно-правовими веде до порушення регіонального і глобального балансу сил і не сприяє врегулюванню конфлікту, а в умовах ослаблення геополітичного впливу України у світі, не служить її інтересам.

По-четверте, у сучасних умовах необхідно нарощувати зусилля по розвитку міжнародного гуманітарного права, удосконалюванню правового механізму прийняття рішень про проведення миротворчих операцій, розробці правових основ застосування збройних сил в операціях по підтримці і відновленню миру. Перспективним напрямком роботи може стати розроблення спеціальної конвенції, що регулює дії збройних сил у миротворчих операціях, що, у свою чергу, з'явилося б логічним продовженням нормотворчого процесу, започаткованого Гаазькими конвенціями 1899 року і розвинутих у наступних конвенціях, договорах і угодах.

По-п'яте, в умовах збереження конфліктного потенціалу регіонів, що безпосередньо прилягають до кордонів України, участь українських військових контингентів у миротворчих операціях стає не тільки фактором геополітичного впливу, але і необхідним засобом компенсації загроз національній безпеці України. Успіх миротворчих зусиль багато в чому буде залежати не тільки від ступеня відповідності заявлених цілей операцій національним інтересам і можливостям України, але і від рівня їхнього концептуального, правового і організаційного забезпечення.

Таким чином, участь Збройних Сил України в міжнародних миротворчих операцiях та інших видах миротворчої діяльності перетворилася за сучасних умов на пріоритетне завдання, успішне виконання якого позитивно впливає на зміцнення авторитету України на світовій арені, сприяє розвитку співробітництва з євроатлантичними та регіональними структурами безпеки і через це має виняткове значення для національних інтересів нашої держави.