2. Сучасна система міжнародної безпеки

Під системою міжнародної безпеки розуміється упорядкована структурними зв’язками, встановленими і закріпленими міжнародними договорами та угодами на основі норм міжнародного права, сукупність перш за все суверенних держав, які шляхом об’єднання у міжнародні організації втілюють у життя розроблену ними політику щодо забезпечення міжнародної і національної безпеки та підтримання стабільного миру в регіоні своєї відповідальності.

Міжнародні організації є суб'єктами міжнародного права, хоча й вторинними, похідними, оскільки створюються державами – первинними суб'єктами міжнародного права. У цілому міжнародні організації беруть на себе певні функції керування в політичній сфері, які уже не можуть цілком і повністю взяти на себе держави.

Головною метою системи міжнародної безпеки є, звичайно, зміцнення зовнішньої безпеки, однак, у нинішніх умовах саме входження до структур такої системи потребує від держави-учасниці значного підвищення рівня своєї внутрішньої безпеки. Сучасна система міжнародної безпеки повинна захищати своїх учасників не тільки від загроз ззовні, але й з середини. Щоб виконувати свою головну мету, вона має бути стабільною та міцною за своєю структурою. Підтвердженням того, що для системи міжнародної (європейської) безпеки потрібен стабільний рівень внутрішньої безпеки окремо взятої країни-учасниці, є вимоги щодо вирішення внутрішньополітичних, економічних та соціальних питань, які висуваються державам, що претендують на вступ, наприклад, до НАТО. Такі країни повинні зміцнити демократичні і виборчі інституції; сприяти постійному розвитку і зміцненню громадянського суспільства, забезпеченню верховенства права, захисту основних прав людини і громадянських свобод; прийняти законодавство, що надійно захищає права меншин, і створити відповідні установи; посилити боротьбу з організованою злочинністю та корупцією; сприяти сталому економічному розвитку тощо.

Які ж існують системи безпеки? Можна виділити такі системи безпеки.

Система балансу сил базується на принципі рівноваги територіальних суверенітетів у відносинах між національними державами.

Колективна безпека - це система міждержавного співробітництва, в якій міжнародна безпека забезпечується спільними зусиллями держав які погоджуються надавати допомогу кожній державі-учаснику, яка стає жертвою агресії. Система колективної безпеки спрямована, насамперед усередину себе, з тим щоб вирішувати проблеми союзу, регіону, в ідеалі – світу. Її основними принципами є відмова від застосування сили для вирішення суперечок між учасниками системи; мирне врегулювання спорів на основі міжнародного права.

Колективна оборона. Система з забезпечення колективної оборони спрямована назовні й має на меті захист своїх членів від зовнішньої агресії. У рамках системи колективної оборони всі країни - учасниці відповідного договору беруть на себе зобов'язання встати на захист будь-якої іншої країни-учасниці, яка стає об’єктом збройного нападу з боку держави чи групи держав, які не беруть участь у даному договорі.

Як же формувалась система безпеки в Європі?

Першу систему європейської безпеки було встановлено у XVII ст. після підписання Вестфальського мирного договору, який закінчив Тридцятирічну війну 1618-1648 рр. Її прийнято називати системою балансу сил. Норми і правила системи балансу сил передбачали повагу територіального балансу сил і взаємні консультації у разі можливого конфлікту. Цей баланс сил було побудовано на легітимізації панівного становища великих держав та імперій. Потрібно відзначити, що він більш-менш успішно діяв до початку Першої світової війни. Причому великі держави досить жорстко контролювали і визначали долю і поведінку середніх та малих держав. Одна з характеристик цієї системи - існування ієрархії держав і відповідно їхня нерівність.

У рамках системи балансу сил кожна держава забезпечувала реалізацію своїх інтересів, постійно змінюючи союзників, не порушуючи при цьому загальну структуру союзів і характер відносин між державами. Будь-яка претензія на гегемонію на міжнародній арені однієї з великих держав викликала негайну реакцію інших великих держав з їхніми союзниками, які об’єднувалися у коаліцію проти порушника статусу-кво. Вирівнювання сили порушника з силами держав, які на той момент виступали захисниками балансу сил, як правило, призводило до розпаду цієї коаліції.

Саме система балансу сил з її принципом рівноваги акторів міжнародних відносин спонукала до перших спроб вирішувати міжнародні спори та конфлікти шляхом введення загальновизнаних і фіксованих норм та правил гри, регулювати відносини на основі міжнародних договорів та угод. Ця система стала базисом, для формування системи колективної безпеки.

Першою організацією колективної безпеки в новітній історії була Ліга Націй, яка була створена після Першої світової війни. Її члени взяли на себе зобов’язання захищати один одного у разі нападу будь-якої іншої держави. На принципах колективної безпеки діє й нинішня універсальна організація - ООН. Головною метою ООН як такої міжнародної організації, згідно з нормами якої будується діяльність регіональних організацій на принципі колективної безпеки, є підтримання міжнародного миру та безпеки і здійснення для цього ефективних колективних заходів. Система колективних заходів охоплює: заборону погрози силою або її застосування у відносинах між країнами, мирне розв’язання міжнародних суперечок, засоби роззброєння, засоби забезпечення безпеки у перехідний період, засоби з використання регіональних організацій безпеки, тимчасові засоби, спрямовані на те, щоб покласти край порушенням миру, примусові засоби без застосування збройних сил та примусові засоби із застосуванням збройних сил. Треба визнати, що система колективної безпеки ООН зазнала певних невдач в умовах біполярного світу на регіональному рівні, але у цілому вона діяла успішно.

Принцип колективної безпеки є характерним для діяльності всіх міжнародних організацій Європи. Мова йде про такі організації як ОБСЄ, НАТО, ЄС та ОДКБ. Однак лише у діяльності НАТО, ОДКБ та умовно ЄС він проявляється у зобов'язаннях з колективної оборони держав-учасниць.

Можна говорити про те, що сучасна колективна безпека з оборонним компонентом (колективною обороною) є "жорсткою" (НАТО, ОДКБ), а без останнього - "м’якою" моделлю системи міжнародної безпеки (ООН, ОБСЄ). Причому, ЄС у цьому розподілі займає поки що проміжне місце. В його керівних документах немає чітко сформульованого положення про колективну оборону як, наприклад, у ст.5 Вашингтонського договору НАТО. Сьогодні ЄС знаходиться на етапі переходу від "м'якої" до "жорсткої" моделі системи колективної безпеки, тобто умовно належить до організацій колективної оборони.

Отже, на цей час на території європейського континенту діють чотири міжнародні організації із забезпечення міжнародної безпеки: ОБСЄ, ЄС, НАТО, ОДКБ, які і визначають архітектуру європейської безпеки.

Крім того, є група держав (назвемо їх "неінтегровані країни"), які з різних причин поки що не є членами ЄС, НАТО, ОДКБ, однак належать до ОБСЄ, яка в свою чергу об'єднує всі країни Європи, США і Канаду. НАТО і ЄС забезпечують колективну безпеку і оборону Північної Америки, Західної і на цей час уже частини Центральної, Південної та Східної Європи, зберігаючи тенденцію розширятися далі (в першу чергу мова йде про НАТО). Організація Договору про колективну безпеку - найменша за кількістю держав-членів організація, яка прийшла на зміну так званого ДКБ (Договір про колективну безпеку, підписаний 1992 року дев'ятьма країнами-колишніми республіками СРСР. У 1999 р. з нього вийшли Азербайджан, Грузія та Узбекистан). Узбекистан відновив членство у цій організації у 2006 р.

Отже, як ми змогли впевнитися, сучасна система міжнародної безпеки дійсно являє собою сукупність національних держав, які шляхом об'єднання у міжнародні організації втілюють політику щодо забезпечення міжнародної і національної безпеки.