Универ 03.05.2013 18-15 / ! Магістерська / Розділ 2 / ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ІННОВАЦІЙНИХ І МОДЕРНІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ ЯК ГЕНЕРАТОР НАКОПИЧЕННЯ СУСПІЛЬНОГО КАПІТАЛУ

Задіяння потенціалу інноваційного розвитку, оцінка інновацій як найважливішого ресурсу і основи соціально-економічного прогресу, формування національної інноваційної системи ставлять високі вимоги до розбудови методологічної та практичної основ пізнання багатогранності категорії „інновація”, вимагають постійної уваги до інноваційної діяльності, виокремлення специфічних складових, що перешкоджають такій діяльності, та їх урахування при розробці адекватних управлінських рішень.

Цим пояснюється неухильне зростання уваги науковців і практиків до інноваційної проблематики. До найбільш авторитетних вітчизняних і російських учених у питаннях необхідності і розвитку інноваційних процесів як фундаментальних чинників досягнення прогресивних змін необхідно віднести В. Александрову, В. Бабуріна, Ю. Бажала, Л. Безчасного, А. Гальчинського, В. Гейця, С. Глазьєва, Н. Іванову, В. Іноземцева, М. Крупку, Є. Кузнєцова, Я. Кузьминова, В. Мау, В. Радаєва, Л. Федулову, А. Фонотова, А. Яковлева, Ю. Яковця, Е. Ясіна та ін.

Одним із важливих результатів, досягнутих у цьому напрямі, став висновок про те, що необхідні масштабні зусилля щодо активізації інноваційних процесів і вони повинні стати безсумнівним пріоритетом. Водночас складність і багатоаспектність цих процесів, динамізм внутрішнього і зовнішнього середовища вимагають подальших наукових пошуків і особливо це стосується теоретико-методологічних обґрунтувань, осмислення багатьох засадничих ідей, здатних якісно вплинути на учасників реалізації таких процесів та їх масштаби.

Метою даної статті є узагальнення та аналіз особливостей здійснення і розвитку інноваційних процесів у взаємодії з іншими процесами, що формують єдину систему прогресу суспільного розвитку.

У забезпеченні економічного прогресу та на цій основі добробуту громадян у кожній країні особливе місце займають технологічні інновації, динамізм яких різко зростає [1, с. 11 ]. Саме „все нові і нові технологічні інновації будуть визначати чергові революції у суспільстві і панування тих або інших його сегментів над іншими. Вони будуть визначати еволюцію природно-соціальних систем” [2, с. 17 ].

Звідси й виняткова увага до розвитку виробництв V–VІ технологічних укладів, що мають найбільшу доданувартість та низьку енерго- і матеріаломісткість. На жаль, в Україні серйозною проблемою в інноваційному розвитку є панування низьких технологічних укладів. Водночас, тоді як у передових країнах світу давно переважає п’ятий і активно формується шостий технологійний укрлад, в Україні технологічне ядро її економіки формують третій і четвертий уклади. За оцінками експертів, сьогодні в Україні практично 75 % інвестицій спрямовуються на підприємства третього технологічного рівня, до яких належать виробнитво будівельних матеріалів, черної металургії, металота деревообробка, суднота верстатобудування. Ще 20 % інвестицій спрямовуються на підприємства більш високого четвертого технологічного рівня і лише близько 5 % – вищого, п’ятого рівня. У підсумку відставання в економічному розвитку між Україною та розвиненими країнами зростає швидкими темпами і набуває ознак незворотності.

За різними критеріями міжнародних організацій Україна посідає місця у другому – п’ятому десятку. За показником „інноваційність економіки”, що розуміється як міра впливу результатів науки та їх практичного застосування на економічне зростання, Україна знаходиться у межах 10–12 %, тоді як початкова межа інноваційної моделі розвитку економіки визначається на рівні 40 %[3, с. 160 ].

Рівень фінансування науково-технічної сфери також має певні порогові значення, відповідно до яких наукова сфера виконує визначену їй роль у суспільстві. Так, згідно з даними Державного агентства України з інвестицій та інновацій, при фінансуванні науково-технічної сфери на рівні до 0,4 % ВВП наука може виконувати лише соціокультурну функцію, при фінансуванні, нижчому за 0,9 % ВВП, – пізнавальну, на рівні вище 0,9 % ВВП – економічну [4]. Закон України „Про наукову і науково-технічну діяльність” з 1991 року декларує щорічні видатки на наукуне менше 1,7 % ВВП, однак жодного бюджетного року цей показник виконано не було [5]. Щорічні видатки на науку у три – п’ять разів є меншими за визначений обсяг, а тому існують усі підстави вважати, що за роки незалежності наука в Україні могла виконувати виключно соціокультурну функцію.

За кількістю науковців Україна посідає одне з провідних місць у світі, проте результати наукових досліджень не впливають на розвиток виробництва. Інноваційна продукція в загальному обсязі промислового виробництва навіть у періоди економічного піднесення не перевищувала 7%, а в середньому у досліджуваному періоді становила менше 6 % (табл. 1).

Таблиця 1

Впровадження інновацій на промислових підприємствах України

* до 2003 року нових видів продукції.

Конкретні заходи стосовно змін технологічного базису в стратегії розвитку економіки простежуються часто лише декларативно. Наприклад, проголошені у Законі України „Про Загальнодержавну комплексну програму розвитку високих наукоємних технологій” завдання збільшення в період до 2013 року обсягів виробництв V технологічного укладу з 5 до 12 %, а виробництв VІ технічного укладу з 1 до 3 % фактично не були підкріплені конкретними механізмами і стимулами. Навіть у період економічного зростання не відбулося підвищення його якості. Національна економіка розвивалася без суттєвого використання наукових досліджень: з 40 тис. науково-технічних розробок, що щорічно виконуються, впроваджується менше 20 %.

Водночас, якщо у розвинених країнах світу 70–85 % ВВП формується за рахунок високотехнологічних виробництв (мікроелектроніки, нанотехнологій, телекомунікацій, інформатики, аерокосмічних та біотехнологій, застосування нових матеріалів), то в Україні ця частка становить менше 6 %.

І хоча основні проблемні питаннями інноваційного розвитку в Україні сьогодні справедливо визначають досить широко, а саме: відсутність необхідного методологічного забезпечення, основних понять і критеріїв, нечіткість, непослідовність і безсистемність інноваційної політики, низьку інноваційну активність, нераціональний розподіл і недостатність фінансових ресурсів, нестачу регулятивного державного впливу, неефективність законодавчого забезпечення, цей перелік не можна визнати достатнім. Дійсно, формування та засвоєння механізмів здобуття нового знання і його перетворення у технологічні нововведення для структурної трансформації економіки сьогодні необхідні для забезпечення її конкурентоспроможності. Проте в умовах розвитку, коли якісно новим ресурсом стають творчі здібності людей, здатні постійно генерувати нові технології, важливим чинником формування бажаних параметрів інноваційного розвитку з погляду довгострокового зростання соціально-економічних, культурних, творчих стандартів суспільства, необхідно розглядати не стільки суто економічну, скільки соціально-економічну політику уряду, спрямовану на розвиток творчих здібностей людей, принципи політичної організації суспільства, процеси його демократизації тощо. Разом з наукою і технікою всі сторони суспільного життя повинні перетворитися в джерело творчої і цілеспрямованої інноваційної діяльності. Ідея суспільного прогресу, що ґрунтується на інноваційній моделі розвитку, може і повинна стати знаменником, спільною точкою зору для адептів різних політичних ідеологій, прихильників різних, інколи непримиримих, теорій і вчень.

Не можна стверджувати, що в наукових уявленнях, які сформувалися раніше, був відсутній елемент інноваційного розвитку, однак він існував у своєрідній формі. Це визначалося, якнайменше, двома ознаками. По-перше, він розглядався як ізольована система, якій не притаманне „зовнішнє середовище”, що обмінюється з нею енергією, що з огляду на масштабність глобалізаційних процесів неможливо. По-друге, інноваційний розвиток представлявся як досить однорідне утворення, проста сукупність окремих елементів, що відображали насамперед засвоєння реальних механізмів здобуття нового знання та його перетворення у технологічні нововведення як основи структурної трансформації економіки. За таких умов ігнорувався широкий зміст поняття інновацій, зокрема той, який вкладав у нього Й. Шумпетер.

Ще рельєфніше така обмеженість проявляється і в інших визначеннях. Так, на думку соціолога Х. Барнетта, інновації – це „нові думки, способи поведінки або предмети, що якісно відрізняються від попередніх форм” [6, с. 21 ]. З цим визначенням корелює і поняття „інновація”, запропоноване академіком Російської Академії наук Ю. Яковцем, а саме використання досягнень людського розуму для підвищення ефективності діяльності у тій чи іншій сфері. „Перелік можливих інновацій та сфер їх використання, – зазначав учений, невичерпний – як невичерпні винахідництво людського розуму і різноманітність сфер діяльності, багатогранності інтересів людини” [ 7, с. 4 ]. На нашу думку, саме у такому визначенні вміщується вся гамма ознак і властивостей, що органічно розкривають особливості інновацій як суспільного явища.

Подібне розуміння інновацій висуває підвищенні вимоги до організації інноваційного процесу та інноваційної діяльності, більш жорсткого визначення адекватних цілей та ролі держави у їх досягненні. Функціональний зміст державного управління інноваційними

процесами повинний бути істотно оновленим. Для розуміння особливостей виконання державою своєї ролі принциповим є забезпечення максимальної адаптивності суспільства та кожного його громадянина для утвердження ідеології модернізації та інноваційного розвитку. Адже їх всезагальність і активність можуть бути результатом лише органічного засвоєння такої ідеології. І саме відповідна роль держави визначає й підтримку суспільства. Ті держави стають міцними, де забезпечено повний комплекс руху інновацій в суспільстві в цілому: їх відтворення, обмін, передачу, примноження.

Більшість учених в Україні поділяють думку про відсутність системного підходу до організації інноваційного процесу. Відсутні чітка конкретизація проблеми, формулювання принципів, конкретизація суб’єкта і об’єкта інноваційної діяльності як основи розробки стратегії, у формуванні та реалізації якої основну організуючу роль повинна взяти на себе держава.

Суттєвим розвитком системного підходу до інноваційного розвиткуможна вважати спільну позицію російських учених А. Нестеренко та Л. Гребньова про актуальність розвитку синтетичної концепції технологічних стилів, що вивчає тісний взаємозв’язок між виробничотехнологічною системою та інституційно-культурним середовищем [ 8, с. 43 ]. Більше того, існує чітка позиція, згідно з якою саме відмінності в інститутах і культуріі визначають відмінності між цивілізаціями та рівнем їх розвитку.

Порівнюючи конкурентні переваги тих країн, що сьогодні претендують на лідерство, а саме Китаю та Індії, які не мають обмежень у робочій силі і здатні приймати капітал, ринки якого сьогодні доступні, і перетворювати його у економічне зростання, а також Росії, яка має переваги по природних ресурсах, але має обмеження по робочій силі, висловлюється думка, що єдиний шлях для країн з обмеженими конкурентними перевагами – це інноваційна модель їх розвитку. Одночасно наголошується, що здатність приймати капітал і перетворювати його в економічне зростання безпосередньо залежить від рівня розвитку інститутів та культури. Відтак досягнути розвитку можна лише шляхом соціальних і політичних реформ, що змінюють інститути і культуру в напрямі, що забезпечує підвищення інноваційного потенціалу.

У такому контексті ми впритул підходимо до модернізації та того визначального значення, яке вона мала і продовжує мати для світового розвитку. Як відомо, модернізація у найбільш загальному вигляді є процесом, який характеризує удосконалення будь-чого, зміни, що відповідають сучасним вимогам. Проте вирішальним фактором модернізації є мотивація до інноваційних поведінки та цінностей, а це значить, що саме модернізація є тим руслом, у якому повинні розгортатися і продуктивні, і творчі сили людства, що формують інноваційний тип розвитку. Цей висновок є дуже важливим для ідеологів сучасної державної соціальноекономічної політики і не лише тих країн, які не належать до світових економічних лідерів. За умови відмови від постійної модернізації країни, що на сьогодні реалізують потужний економічний потенціал, також здатні бути відкинутими в аутсайдери економічного добробуту. Досить згадати так звані „рисові економіки”, що до початку епохи індустріалізації стояли в ряді найзаможніших світових лідерів, а зупинившись у аграрному технологічному укладі, стали найбіднішими країнами [9]. Зупинка таких латиноамериканських країн, як Аргентина, Уругвай, на позиціях індустріалізації другої половини ХІХ ст., дозволила їм у першій чверті ХХ ст. перебувати серед світових економічних лідерів, сьогодні відкинула їх до розряду бідних країн. Тому не просто модернізація економіки та суспільства в цілому, про що сьогодні наголошується багатьма країнами, а інноваційний розвиток як її стратегія сьогодні повинні

2.Бабурин В. Л. Инновационные циклы в российской экономике / Бабурин В. Л. – М. : Эдиториал УРСС, 2002. – 120 с.

3.Утвердження інноваційної моделі розвитку економіки України : зб. наук. праць за матеріалами наук.-практ. конф., 20–21 лютого 2003 р., м. Київ / [ голова ред. кол.

А.С. Гальчинський]. – К. : НТУУ „КПІ”, 2003. – 434 с.

4.Деякі питання діяльності регіональних центрів інноваційного розвитку : семінар-нарада (Державне агентство України з інвестицій та інновацій). [ Електронний ресурс ]. – Режим доступу : http://www/in.gov.ua/files/content/sem-1/pdf. – Заголовок з екрану.

5.Про наукову і науково-технічну діяльність : Закон України : від 13 грудня 1991 року № 1977-ХП. [ Електронний ресурс ]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/ main.cgi

6.Крупка М. І. Фінансово-кредитний механізм інноваційного розвитку економіки України / Крупка М. І. – Львів: Видавничий центр Львівського національного ун-ту ім. Івана Франка, 2001. – 608 с.

7.Теория и механизм инноваций в рыночной экономике / [ под. ред. проф. д.э.н., академика РАН Яковца Ю. В.]. – М., 1997. – 183 с.

8.Гребнев Л. О чем знают не только экономисты / Л. Гребнев // Вопросы экономики. – 2001. – № 9. – С. 39–58.

9.Francesca Bray. The Rice Economscs : Technology and Development in Asian Societies. – University of California Press, 1986. – 254 s.

Стаття надійшла до редакції 10 липня 2011 р.