Питання всесвітня історія

будуть скасовані; СРСР і Німеччина укладуть договір про виведення радянських військ зі Східної Німеччини впродовж 3-4-х років; ФРН скоротить армію до 370 тис. осіб; об'єднана Німеччина відмовляється від виробництва, збереження й застосування атомної, біологічної та хімічної зброї. Тоді ж було погоджено, а в листопаді підписано Договір про добросусідство, партнерство та співробітництво між СРСР і Німеччиною.

В урочистій обстановці 3 жовтня 1990 р. відбувся акт возз'єднання Німеччини, шо стало подією великої історичної ваги не тільки для німецького народу, а й для Європи і світу. Першим канцлером об'єднаної Німеччини був обраний у 1994 р. лідер ХДС Гельмут Коль. Зусилля його уряду були спрямовані на ліквідацію відмінностей між НДР і ФРН.

Після розпаду СРСР Німеччина встановила дипломатичні відносини з Україною. У 1995 р. відбувся офіційний візит до ФРН Президента України Л. Кучми.

Українська іммігрантська громада в Німеччині складається переважно з «переміщених осіб» та їх дітей і нащадків емігрантів, які осіли після Першої світової війни. Берлін, поряд із Прагою, Варшавою і Віднем був одним з осередків української еміграції 1920-х років. Після Другої світової війни в Німеччині й Австрії опинилося більше 2 млн українців. Це переважно були вивезені на примусові роботи, в'язні концтаборів, військовополонені, втікачі з України. Більшість з них добровільно або під тиском повернулись в СРСР.

На початку 1946 р. в Західній Німеччині перебувало 178 тис. українців, які відмовились повернутись в УРСР. До середини 50-х років більшість їх виїхала за океан, і у ФРН залишилось лише 20-22 тис. українців. В Німеччині були розташовані штаб-квартири політичних партій і організацій, зокрема ОУН. У Мюнхені продовжує функціонувати Український вільний університет— науковий і видавничий заклад, створений іммігрантами ще у 1920-х роках.

43.Економічні реформи М.С.Хрущова та їх наслідки.

Поставивши завдання „наздогнати і перегнати Америку” і пообіцявши за 20 років побудувати в СРСР комунізм, М.Хрущов розгорнув широку програму реформування економіки. Головним завданням на початку 50-х років стало вирішення продовольчої проблеми, яка вимагала радикальних реформ усього процесу сільськогосподарського виробництва. Початок реформування було покладено на вересневому 1953 р. Пленумі ЦК КПРС, який намітив заходи, спрямовані на піднесення сільського господарства. У середині 50-х років сільське господарство завдяки пріоритетності його розвитку вперше стало рентабельним. Валова продукція сільського господарства за 1954-1958 рр. порівняно з попередньою п’ятирічкою зросла на 35,3 %. Різке піднесення сільськогосподарського виробництва було зумовлене сукупною дією низки чинників:

1)посилення матеріальної зацікавленості колгоспників у суспільному виробництві завдяки зростанню закупівельних цін на сільгосппродукцію;

2)створення умов для розвитку особистого господарства колгоспників (зниження податків, тверді суми оподаткування відповідно до розмірів присадибних ділянок);

3)здійснення переходу від жорсткого планування до поєднання планування з господарською самостійністю колгоспів;

4)зміцнення матеріально-технічної бази сільського господарства;

5)підвищення освітнього рівня керівників сільгоспвиробництва.

Однак економічне піднесення другої половини 50-х років виявилося нестабільним, оскільки реформи були половинчастими (не торкнулися основ адміністративно-командної економіки) і непослідовними, належним чином не обґрунтованими. Колгоспам нав’язувалися нові технології, сільське господарство стало полігоном для непродуманих нововведень і надпрограм (передбачалось перейти до вирощування нових культур, зокрема великої кількості кукурудзи на загальній площі близько 28 млн. га; розорювалися цілинні землі; ставилося завдання наздогнати і перегнати США за кількістю виробництва м’яса, молока і масла на душу населення; обмежувалося присадибне господарство). Кожна із розглянутих над програм тією чи іншою мірою зазнала краху. Нездійсненними їх робили грандіозні масштаби, волюнтаристські методи, форсовані темпи, які є характерними для функціонування командно-адміністративної системи.

В 1958 p. було ліквідовано МТС. Колгоспи й радгоспи були змушені викупляти техніку. Ціни на сільгосппродукцію було заморожено, в той же час як на запчастини, мінеральні добрива, комбікорми зростали.

Починаючи з 1958 p. в сільському господарстві почався спад. З 1958 по 1964 рік обсяг валової продукції у сільському господарстві України зріс всього на 3 %. За цей же період на 8 % впало виробництво продукції тваринництва. Посуха 1963 p. посилила скруту з забезпеченням населення продовольством.

Було зроблено деякі послаблення в ціноутворенні та податковій політиці. Однією з найважливіших реформ „великого десятиліття” була зміна галузевого управління промисловості територіальним. На зміну міністерствам прийшли територіальні ради народного господарства (раднаргоспи). Цією реформою намагалися зменшити тиск центру на підприємства. Проте реформа не дала значного ефекту, підприємства могли

здобути самостійність лише в умовах ринку. В 1965 p., коли раднаргоспи були ліквідовані, наводились багато прикладів їх неефективності.

Одним з останніх нововведень Хрущова став поділ партійного апарату за виробничим принципом (на промислові та сільські обкоми й райкоми). Це була остання спроба реформувань.

Важливими були соціальні програми М.С.Хрущова:

-пенсійна реформа 1956 р. підвищила середній розмір пенсій за віком більше ніж у 2 рази, по інвалідності – у 1,5 рази. Виплачувались пенсії колгоспникам;

-зросли асигнування на охорону здоров’я, скасовувалася плата за навчання;

-збільшилися капіталовкладення в житлове будівництво, яке зводилося небаченими темпами;

-тривалість робочого дня скоротилась до 7 год., запроваджувався п’ятиденний робочий тиждень.

Отже, реформи М.Хрущова мали багато позитивних моментів, але внаслідок їх половинчатості і непослідовності кардинальних змін в економіці не відбулося. Проведена в 1961 р. грошова реформа негативно позначилася на життєвому рівні населення, призвела до зростання цін. Після посухи 1963 р. виникла продовольча криза, населення було поставлене на межу голоду, вводились картки на хліб.

У цих умовах з ініціативи найближчого оточення М.Хрущова в жовтні 1964 p. Пленум ЦК КПРС звільнив М.С.Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР.

44.Зміни у вищому партійно-державному керівництві після смерті Л.Брежнєва.

На початку 80-х років стало очевидним, що радянське суспільство потребує глибокого реформування усіх сфер життя.

Широкі кола громадськості розуміли, що кардинальні перетворення можуть розпочатися лише за умови приходу на вищі партійні і державні посади політиків, здатних реально оцінити ситуацію, переосмислити застарілі догми, звернутися до досвіду розвинених країн світу, виробити та реалізувати нові підходи до розвитку суспільства.

Між тим Л.Брежнєв в останні роки свого життя перестав глибоко вникати в державні справи. Замість оновлення керівних кадрів, було висунуто гасло стабільності кадрів, що цілком відповідало інтересам партійно-державної номенклатури.

Зі смертю Л.Брежнєва в листопаді 1982 р. розпочався перехідний період у реорганізації вищого партійно-державного керівництва. Наступником Л. Брежнєва став Ю.Андропов. Його недовготривале керівництво характеризувалося спробами зміцнити адміністративно-командну систему. Ю.Андропов вважався досвідченим радянським політиком, добре обізнаним у роботі партійно-бюрократичного апарату, здатним провести зміни, але він не встиг реалізувати свої наміри, оскільки на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС перебував тільки два роки.

Коли помер Ю.Андропов, його місце заступив А.Черненко – прихильник консервативного бюрократичного режиму, що не бажав проводити реформи, яких потребувала країна. Зростало відчуження Комуністичної партії від народу, падав її авторитет у суспільстві. Різко посилилася недовіра населення до офіційної влади. Країна перебувала на межі загальнополітичної кризи.

45.Радянсько-афганський конфлікт.

Ще один гострий міжнародний конфлікт виник наприкінці 1970-х років. Це була радянська інтервенція до Афганістану, яка розпочалася 27 грудня 1979 р. введенням до цієї країни 100-тисячного «обмеженого» контингенту радянських військ.

Керівництво СРСР виправдовувало введення радянських військ до Афганістану різними причинами, проте на міжнародній арені Радянський Союз потрапив практично в повну ізоляцію. Уже 3 січня 1980 р. 52 держави — члени ООН вимагали термінового скликання Ради Безпеки з афганського питання, заявивши, що ця збройна інтервенція дестабілізувала становище в регіоні й загрожує міжнародній безпеці та миру. Згодом радянську інтервенцію засудила Генеральна Асамблея ООН.

Агресивні дії СРСР не підтримала навіть більшість соціалістичних країн.

Дедалі негативніше ставлення до афганської війни формувалось і в радянському суспільстві через великі людські втрати та матеріальні збитки. Однак реальні дії щодо припинення агресії в Афганістані СРСР розпочав лише після 1985 p., коли радянське керівництво очолив М. Горбачов. Перемовини між учасниками афганського конфлікту, що велися під егідою ООН, завершилися підписанням 14 квітня 1988 р. Женевських угод делегаціями Афганістану, Пакистану, а також СРСР і США як держав-гарантів. ООН спостерігала за виконанням Женевських угод, відповідно до яких остаточне виведення радянських військ з Афганістану завершилося 15 лютого 1989 р.

46. Україна і процес перебудови в СРСР .

Смерть Л. Брежнєва в 1982 р. Поклала край його „ері”, але не змінила загальної ситуації в країні. Наступником Брежнєва став тяжко хворий Ю. Андропов. У 1984 р. Він помирає. Ю. Андропова змінив тяжко хворий К. Черненко, який у березні 1985 р. Приєднався до своїх попередників і новим Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано тоді ще молодого і енергійного М. Горбачова. З його приходом до влади знову, як це вже бувало не раз, постала надія на краще. Новий керівник та його прихильники були першим поколінням радянських лідерів, які формувалися вже після смерті Сталіна. Незважаючи на шалений опір консервативної частини партійної номенклатури, М. Горбачов починає кампанію перебудови радянської системи й насамперед її застійної економіки. Це – курс на прискорення соціально-економічного розвитку, на реформування економіки, яке передбачало розширення прав підприємств, їх самоокупність і самофінансування; тісний зв’язок заробітної плати з результатами господарської діяльності; сприяння запровадженню досягнень науково-технічногопрогресу у виробництво; створення акціонерних товариств, кооперативів, малих і спільних підприємств, запровадження оренди і сімейного підряду в сільському господарстві і т. П.

Проте скоро стало зрозуміло, що без реформування політичної системи усі економічні реформи приречені на провал. Тому XIX партконференція (червень 1988 р.) прийняла рішення про 76ротии7676а76ее реформування політичної системи, закріпила курс на демократизацію суспільства, гласність в управлінні державою та плюралізм думок у межах соціалістичного вибору.

Щодо зовнішньої політики СРСР, то М. Горбачов висловився за впровадження нового політичного мислення в систему міжнародних відносин:

–відкритість зовнішньої політики, зближення із Заходом, відмова від застосування сили і опори на силові методи розв’язання міжнародних проблем;

–виведення військ із Афганістану, розпуск Варшавського договору і виведення радянських військ з Європи.

Усе це сприяло краху комуністичних режимів в Угорщині, Чехословаччині, Польщі, Болгарії, Румунії, Східній Німеччині та її об’єднання з ФРН.

Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, тут сталася катастрофа глобального значення: 26 квітня 1986 р. Вибухнув реактор Чорнобильської атомної електростанції. Величезна радіоактивна хмара, більша, ніж хіросимська, покрила багато районів України, Росії, Білорусії. Радянські власті намагалися приховати спочатку сам факт, а потім і масштаби цієї катастрофи.

Що стосується ходу „перебудови” в Україні, то можна сказати, що тодішнє партійне керівництво, очолюване В. Щербицьким, робило максимум того, аби все залишалося постарому. У вересні 1989 р. Померлого В. Щербицького змінив В. Івашко, котрий, однак, невдовзі переїхав до Москви, а Компартію України очолив С. Гуренко. Спротив горбачовському курсу переважної частини партноменклатури, в тому числі української, послаблював позиції його ініціатора, негативно впливав на весь розвиток соціальноекономічної ситуації.

Чи не єдиною сферою, де „перебудова” принесла позитивні результати, 76роти суспільно-політична: окремі кроки, пов’язані з демократизацією життя суспільства,

розширенням поінформованості, гласності. Засоби масової інформації почали друкувати „викривальні” матеріали про компартійних чиновників, недоліки існуючої системи. Були оприлюднені виступи письменників О. Гончара, Б. Олійника, І. Драча та ін. З критикою застою в духовній сфері, тотальної русифікації. Видаються праці М. Грушевського, В. Винниченка, М. Хвильового, М. Костомарова, І. Дзюби, з’являються позитивні публікації про українських січових стрільців, ОУН–УПА, розкривається правда про голодомор в Україні 30-х років, сталінські репресії, звучать заклики до ліквідації монополії КПРС на владу. Під тиском обставин керівництво республіки вимушене було піти назустріч вимогам часу й суспільства. Зокрема, в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон „Про мови в Українській РСР”. Була розроблена державна 77ротии7777а розвитку української мови до 2000 р.

Отже, суспільно-політичний рух, що відбувався в Україні в період перебудови, мав одночасно демократичний і національно-визвольний характер. Упродовж 1988–1989 рр. 77ротии77 виникають неформальні організації, які очолюють цей 77ротии77: Українська Гельсінська спілка (сформувалась на базі Гельсінської групи), Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, екологічна організація „Зелений світ”, товариство „Меморіал” та інші.

Увересні 1989 р. 77роти створена найбільш масова демократична організація „Народний рух Кукраїни за перебудову”, яку очолив Іван Драч. Рух швидко еволюційонізував від поміркованої лояльної до влади організації до антикомуністичної, головною метою якої стало вихід України з СРСР, усунення комуністичної партії від влади та відновлення української державності. Рух також сприяв активізації суспільнополітичного життя, характерними особливостями якого стали політичні дискусії, мітинги, страйки і демонстрації.

Все це привело до розхитування СРСР, послаблення позицій комуністичної партії в суспільстві, почався вихід комуністів з її рядів.

У1990 р., після видалення статтів з Конституції СРСР пр „керуючу і спрямовуючу роль КПРС” та прийняття Верховною равдою УРСР постанови „Про порядок реєстрації громадських об’єднань”, починається становлення в Україні багатопартійної системи. Постали Українська республіканська партія, Демократична партія України, Партія Зелених України, Соціалістична партія України, Ліберально-Демократична партія та ін. – усього в 1990 р. Було створено 16 політичних партій.

Важливою подією 1990 р. Стали порівняно демократичні вибори до Верховної Ради УРСР. Із 150 законодавчих актів, прийнятих цією Верховною Радою в 1990 р., особливо значною стала затверджена 16 липня „Декларація про державний суверенітет України” і це незважаючи на те, що Головою Верховної Ради УРСР тоді був компартійний керівник республіки В. Івашко.

Демократично налаштовані сили в Україні дедалі активніше виступали 77ротии перебування республіки у складі СРСР, за українську державну самостійність. Такий розвиток подій не влаштовував не тільки консервативну партноменклатуру, але й самого ініціатора „перебудови” – М. Горбачова, тепер уже як Президента СРСР. Намагаючись не допустити переростання „суверенізації” союзних республік у 77ротии77, який би привів до створення незалежних держав, М. Горбачов почав маневрувати. Він, зокрема, запропонував проект так званого нового Союзного Договору і став наполягати на тому,

щоб союзні республіки його підписали.

Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно посилило соціально-політичну напругу в суспільстві, в тому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступила 78ротии будь-яких поступок в цьому питанні союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави. З цією метою в березні 1991 р. Було проведено всесоюзний референдум, на який було винесено питання: „Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?” Верховна Рада УРСР внесла до бюлетенів додаткове питання: „Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?” На перше запитання „Так” відповіли 70,2 %, на друге – 80,2 % громадян України, що взяли участь в референдумі.

Використовуючи результати цього референдуму, противники утворення на основі союзних республік незалежних держав робили все для того, щоб не допустити до цього. Ці реакційні сили в Москві (так званий ДКНС) у ніч на 19 серпня 1991 р., тобто напередодні підписання Союзного Договору, ізолювали М. Горбачова на його кримській дачі та усунули його від влади. Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив Б. Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, яку очолював у той час Л. Кравчук, зайняло вичікувальну позицію. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.

Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла „Акт проголошення незалежності України”. Отже, в процесі перебудови, розпочатої з ініціативи КПРС, розпочатої М. Горбачовим у 1985 р., український народ прийшов до висновку про необхідність розбудови своєї незалежної держави.

47.Встановлення радянського панування в країнах Східної Європи.

У визвольній боротьбі Східної Європи з німецько-фашистськими окупантами важливу роль відігравали національні фронти, в яких на антифашистській основі співпрацювали марксистські, селянські, дрібнобуржуазні та буржуазні партії. У1943-1945 рр. у всіх країнах регіону до влади прийшли уряди національних фронтів, у яких брали участь і комуністичні партії, що відображало їхню роль у протидії фашизму. В Албанії та Югославії комуністи очолили нові уряди. В інших країнах було створено коаліційні уряди. Зусилля всіх урядів Східної Європи були спрямовані на вирішення першочергових загальнонаціональних завдань: ліквідацію наслідків панування окупаційних і місцевих фашистських режимів, відродження зруйнованої війною та окупацією економіки, відновлення демократії. Під державне управління перейшли підприємства, що належали німецькому капіталу і тій частині буржуазії, яка співпрацювала з німцями. Конфіскована в поміщиків і тих, хто співробітничав з окупантами, земля передавалась за невелику плату селянам у власність, а частково переходила до держави. У країнах Східної Європи утворився новий лад, що тоді отримав назву народної демократії. У політичній сфері його характерною рисою була багатопартійність, а в урядах та інших органах влади значну роль відігравали марксистські партії. У сфері економіки велике значення почало належати державному сектору, стала приділятися увага вирішенню аграрного питання.

Радянська армія, що перебувала на території країн Східної Європи, істотним чином впливала на політичну ситуацію в них, забезпечуючи підтримку прокомуністичним силам. Компартії, поступово відтісняючи своїх союзників по національних фронтах, великою мірою визначали політику нових урядів. Навіть там, де комуністи спочатку не мали переваги в парламенті (Польща, Угорщина), завдяки радянському тиску вони контролювали найбільш важливі пости міністрів внутрішніх справ, державної безпеки, збройних сил. Компартії, розглядаючи встановлення ладу народної демократії як етап до побудови соціалізму, вели наступ на політичні та економічні позиції буржуазії. Відбувалася прискорена націоналізація великої та середньої промисловості, здійснювалися репресії проти партій - союзниць комуністів по національних фронтах. В Угорщині переслідувалися керівники Партії дрібних сільських господарів, у Болгарії - Болгарського землеробського народного союзу, у Польщі - Селянської партії тощо. Новим етапом тиску СРСР на народні демократії стала нарада дев'яти комуністичних і робітничих партій (СРСР, Польщі, Чехословаччини, Болгарії, Угорщини, Румунії, Югославії, Франції, Італії) зі створення Інформаційного бюро (вересень 1947 р., Польща). На цій нараді радянські керівники А. Жданов і Г. Маленков поставили вимогу про перехід країн народної демократії до побудови соціалізму за радянським зразком. Перед "братніми" партіями було визначено завдання здійснити повну націоналізацію, ліквідацію коаліційних урядів, ліберальних і соціал-демократич-них партій. Протягом 1947-1948 рр. (завершальний етап - комуністичний переворот у Чехословаччині) комуністи встановили неподільну владу. Прийшовши до влади, компартії почали копіювати досвід СРСР. Була змінена політична система. Багатопартійність або ліквідовувалась (Угорщина, Румунія, Югославія, Албанія), або некомуністичні партії втрачали політичну самостійність, стаючи частиною коаліцій,

фронтів, якими керували комуністи (НДР, Польща, Чехословаччини, Болгарія). Вся повнота влади сконцентрувалася в руках виконавчого апарату, що практично злився з апаратом компартій. За прикладом СРСР здійснювалися масові політичні чистки, встановлювались репресивні режими, права і свободи громадян сильно обмежувалися. З демократією було покінчено, хоча при цьому формально зберігалися конституції, загальне виборче право, регулярно здійснювалися вибори. В країнах Східної Європи встановились тоталітарні комуністичні режими. Всі суспільно важливі аспекти життя громадян - політика, економіка, духовна сфера - підпорядковувались контролю держави. Звідси командноадміністративна система, монополія на владу та істину, насильства та репресії проти тих, хто був в опозиції. Фундаментом тоталітаризму, його основою стало повне одержавлення основних знарядь та засобів виробництва, відчуження працівника від власності, перетворення його на придаток системи. У сфері економіки "будівництво соціалізму" означало завершення націоналізації промисловості й фінансів, проведення форсованої індустріалізації за рахунок сільського господарства. До того ж колективізація сільського господарства в цих країнах насаджувалася зверху і мала примусовий характер. Вона супроводжувалася не лише спадом сільськогосподарського виробництва, а й кризою традиційного способу життя. У країнах Східної Європи ринкова економіка поступалася місцем планово-бюрократичній. Відбувалося масштабне ламання економічних і соціальних структур. Більша частина дорослого населення опинилася зайнятою в державному секторі економіки.

Країни Східної Європи відчули на собі негативні наслідки сталінізму в усіх сферах життя. Порушення законності та репресії торкалися тисяч невинних громадян. У 1948 р. Інформбюро звинуватило Компартію Югославії у відступі від марксизму-ленінізму і буржуазному націоналізмі. Відхід керівників народних демократій від безумовного наслідування радянського досвіду розглядався як націоналістичний ухил. У результаті було репресовано багатьох партійних і державних керівників цих країн (Угорщина - міністра закордонних справ Л. Райка і 6 його колег; Болгаріяпершого секретаря ЦКБКП Т. Костова; Чехословаччи-на - генсека КПЧ Р. Сланського, 18 політичних діячів та ін.). Багато політичних лідерів було ув'язнено - Г. Гусака, В. Гомул-ка та ін.

Протягом 1946-1948 рр. Радянський Союз і країни народної демократії уклали двосторонні договори про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу. Ці договори закріплювали військово-політичний союз між ними, економічне та культурне співробітництво тощо. Спектр економічних відносин між СРСР і країнами Східної Європи став набагато ширшим після створення у січні 1949 р. Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) у складі СРСР, Болгарії, Польщі, .Румунії, Угорщини та Чехословаччини. У лютому 1949 р. до РЕВ вступила Албанія, у 1950 р. - НДР.

У травні 1955 р. СРСР і сім країн "народної демократії" (Польща, Чехословаччина, НДР, Румунія, Болгарія, Албанія, Угорщина) об'єдналися у воєнно-політичний союз - Організацію Варшавського договору.