Питання всесвітня історія
.pdf8.Російська революція 1917 р., її причини та початок.
На початку 1917 р. в Росії склалася революційна ситуація. Як член воєнного блоку (Антанти), Росія вступила у Першу світову війну в 1914 р. За ці роки до 1917 р. матеріальні й продовольчі ресурси Росії було вичерпано. Наростанню загальної кризи у країні сприяли воєнні поразки, великі втрати в армії, розвал господарства, голод у промислових центрах, дезорганізація урядового апарату, втручання у державні й військові справи царського фавоританапівграмотного сибірського селянина Григорія Распу-тіна. Серед причин революції слід також вказати:
-протиріччя між відсталим політичним самодержавним устроєм держави та прагненням економічно сильної буржуазії захопити владу;
-протиріччя між робітниками і підприємцями;
-нерозв'язаність аграрного питання;
-національно-визвольний рух неросійських народів імперії.
Усе це налаштувало проти царизму найширші верстви населення. У січні 1917 р. парламентська опозиція перейшла до активних дій. 10 лютого голова Думи М. Родзянко попередив царя, що в разі розпуску ним Думи в країні вибухне революція. Революційні події Росії розпочалися в лютому 1917 р. У подіях, що відбувалися в Петрограді, історики виділяють два періоди:
перший — з 23 по 28 лютого 1917 р. — наростання заворушень; > другий — з 28 лютого по 3 березня 1917 р. — повалення само державства.
Особливість революційного руху в Росії полягала в тому, що його ніхто не очолював, оскільки лідери революційних партій перебували або на засланні, або в еміграції, до того ж він спирався на масову підтримку солдатів Петроградського гарнізону.
23 лютого 1917 р. на Путилівському заводі розпочався страйк, в якому взяло участь 90 тис. осіб. 25 лютого у столиці почався загальний політичний страйк. На бік страйкуючих переходять 25 тис. солдат Петроградського гарнізону. 27 лютого 1917 р. розпочинається збройне повстання. Увечері 27 лютого для відновлення у країні порядку зі складу Державної Думи обрано Тимчасовий комітет на чолі з М. Родзянком. Паралельно було утворено Петроградську Раду, що обрала свій Виконком.
2 березня 1917 р. на спільному засіданні представників виконавчого комітету Ради і Тимчасового комітету утвореного Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Львовим.
Утой же день, Микола II, що перебував у Пскові, під тиском представників партій, які намагалися зберегти монархію за рахунок усунення ненависного масам царя, зрікся престолу. Верховним головнокомандуючим було призначено великого князя Миколая Миколайовича Романова.
З березня 1917 р. у ранкових газетах було опубліковано: «Звернення до громадян і товаришів», у якому проголошувалось утворення Тимчасового революційного уряду, друкувався список його складу і програма дій уряду.
Отже, на чолі держави став Тимчасовий уряд, сформований із представників правих партій. Петроградська Рада, яка спиралася на підтримку робітників та солдатів і мала у своєму розпорядженні військові загони, продовжувала діяти як орган влад. Таким чином, в Росії встановилося двовладдя. До весни - літа 1917 р. обом урядам вдавалося співпрацювати.
Улипні найбільш радикальні члени більшовицького ЦК організували постання. Вважаючи це повстання передчасним, до Петрограда прибув вождь більшовиків Ленін, який спробував відвернути від більшовиків удар з боку влади. 4 липня було організовано мирну демонстрацію протесту. Але Тимчасовий уряд вирішив взяти ситуацію у свої руки. Він з
допомогою вірних військових частин розігнав маніфестантів, а більшовиків звинуватив у шпигунстві на користь Німеччини, у зраді інтересів революції.
Період двовладдя завершився. Ситуація у країні ускладнювалася з кожним днем. 26 серпня Верховний головнокомандувач Л. Корнілов вирішив втрутитися у справи і здійснити військовий переворот. Він надіслав до Петрограда 3-й корпус генерала Кримова. Але спільними пропагандистськими діями агітаторів від революційних партій війська генерала Кримова до столиці не допустили. Соціально-економічна криза в Росії тривала. Вона закінчилась більшовицьким переворотом.
9.Режим особистої влади Сталіна, його тоталітарний характер.
Сталін на цей час зосередив у своїх руках всі важелі партійного та державного управління, особливо у питанні підбору кадрів. Лідерів опозиції було усунуто від партійного та державного управління, а також керівництва Комінтерном.
Останній виступ опозиції відбувся в 1921 р. — т. зв. "платформа 83". її основною вимогою стало виконання "політичного заповіту" Леніна. Але час було згаяно.
1929 р. став роком остаточної перемоги Сталіна у боротьбі з ленінськими соратниками за владу. Він же започаткував утвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР.
Причинами встановлення режиму особистої влади Сталіна в СРСР були:
—відсутність традицій політичної демократії в країні та реальних демократичних свобод;
—низький рівень громадянської політичної культури населення СРСР;
—зосередження політичної влади в руках однієї партії;
—невисокий інтелектуальний рівень керівництва ВКП(б), обмеженість його політичної культури;
—внутрішня природа радянської влади, яка була диктатурою класу, що переросла у диктатуру партії і не заперечувала можливості диктатури однієї особи;
—наявність чисельного бюрократичного апарату, добробут якого залежав від збереження командно-адміністративної системи.
Основним методом встановлення та підтримки такого режиму був тотальний контроль над суспільством та постійний терор проти всіх його верств. Керівною і спрямовуючою силою радянської тоталітарної системи була більшовицька партія, яка своєю ідеологію визнавала марксизм-ленінізм. Резервом і помічником партії вважалась Всесоюзна ленінська комуністична спілка молоді — ВЛКСМ. їй було доручено керувати повсякденною діяльністю Всесоюзної піонерської організації (діти 10-15 років), а при піонерських дружинах створювались об'єднання жовтенят — школярів 7-9 років.
10.Індустріалізація та колективізація в СРСР в другій половині 20-х -30-і роки.
Індустріалізація — історичний процес техніко-економічного переходу від аграрного до промислових способів суспільного виробництва, який проходить через машинну стадію виробництва товарів і послуг.
Відбудова народного господарства, яка була успішно здійснена завдяки непу у першій половині 20-х рр., не подолала відставання СРСР від технічно розвинутих країн. Слід було здійснити індустріалізацію країни, тобто зробити основою господарства такі галузі виробництва, як: машинобудування, металургія, нафтохімія, електроенергетика, тощо.
На відміну від інших країн в СРСР основні засоби виробництва належали державі, що й обумовило перехід до планової економіки, здійснення п'ятирічних планів 1928/29 - 1932/33, 1933 - 1937 і та ін.
Значна частина великих промислових об'єктів була збудована у роки перших п'ятирічок на Україні. Серед них такі гіганти, як: Дніпрогес. Новокраматорський завод важкого машинобудування, Харківський тракторний, Криворізьський металургійний заводи тощо. Про методи, темпи, джерела фінансування індустріалізації йшлося на ХІV(1925), ХV(1927), ХVІ(1930), ХVII(1934) з'їздах ВКП(б), інших партійних форумах. Проте на практиці індустріалізація здійснювалася не за рішеннями партз'їздів, а за схемою Сталіна. Країна індустріалізувалася надвисокими темпами за рахунок селянства, ціною зубожіння і каторжної праці мільйонів людей.
На початку індустріалізації була здійснена невдала спроба отримати необхідні кошти шляхом цінової політики (високі ціни на промислову продукцію, низькі — на сільськогосподарську). Малоперспективним здавався і шлях насильницького викачування хліба з окремих селянських господарств.
"Вихід" був знайдений Сталіним у використанні ідеї ленінського кооперативного плану з метою примусового об'єднання хліборобів у колгоспи, що й було здійснено, починаючи з листопадового (1929р.) пленуму ЦК ВКП(б). Одним із наслідків цієї політики став голод 1932-1933 рр., під час якого в Україні загинули мільйони селян. Провина за цю трагедію лежить не тільки на Сталіні, але й на поборниках його політики в Україні: Кагановичі, Молотові, Косіорі, Постишеві, Чубарі та ін., хто активно впроваджував в життя сталінську політику і не наважувався рішуче виступити проти, неї. Разом з тим в СРСР відбувалися позитивні процеси: швидке зростання економічного потенціалу, небувалий підйом науки і техніки, розвиток загальної освіти та професійно-технічного навчання. Лозунги перших п'ятирічок, віра в близьке щасливе життя і реальні кроки в цьому напрямку заохочували людей, до ударної праці. В цій атмосфері у 1935 р. на Донбасі розпочався рух новаторів виробництва, названий на честь шахтаря О. Стаханова.
Головним соціальним наслідком націоналізації засобів виробництва, індустріалізації промисловості та колективізації сільського господарства була ліквідація промисловофінансової торговельної і сільської буржуазії, створення міського і сільськогопролетаріату, позбавленого приватної власності. Вважалося, що були створені соціалістичні за своїм характером класи та ліквідована експлуатація людини людиною. Хоча насправді замість одних панівних класів сформувався новий - партноменклатура, у колективній власності і володінні якої фактично перебували всі засоби виробництва..
За цих умов у 1936 р. була прийнята конституція СРСР і проголошена перемога соціалізму. Однак об'єктивний аналіз радянськогосуспільства показує, що в ньому поряд з безперечно соціалістичними рисами (соціальні гарантії, планування економіки, суспільний характер виробництва) існували феодальні елементи (сталінська деспотія, кріпосне право,
примусова праця, номенклатурні привілеї) Отже, саме гострота цих суперечностей і зумовила особливий драматизм в історії України радянського періоду.
11.Встановлення нациської диктатури А.Гітлера, наслідки цього для Німеччини та світу.
Умови Версальського договору породжували в Німеччині невдоволення й прагнення реваншу. У 1919 р. було створено націонал-соціалістичну партію (НСДАП) на чолі з Гітлером, яка висунула програму відродження Німеччини на засадах реваншизму й расизму. Гітлер закликав відновити армію і розпочати нову війну. Нацисти пропагували ідею завоювання для німецького народу «життєвого простору». Суть її полягала у тому, що німецький народ такий великий, що він не може себе прогодувати і створити хороші умови життя в тих місцях, у які його загнала версальська система. Тому завоювання нових земель, використання їх природних ресурсів та поневолення народів, що населяють ці землі, — єдиний шлях до економічного і військового процвітання Німеччини. Соціальною опорою нацизму в Німеччині став робітничий клас, фронтовики, безробітні, загнані у важку ситуацію післявоєнною розрухою та економічною кризою. Пізніше до них приєднався електорат традиційних буржуазних партій.
На виборах у парламент 1932 р. комуністи вибороли значну частину місць у рейхстазі. Це налякало украй правих представників великої буржуазії. Наприкінці 1932 р. вони розпочали таємні переговори з нацистами, які отримали на парламентських виборах велику кількість місць. ЗО січня 1933 р. президент Гіндербург призначив канцлером Гітлера. Таким чином, нацисти прийшли до влади законним, конституційним шляхом. Для Німеччини це стало не просто заміною одного уряду іншим, а переходом від демократії до тоталітарної диктатури.
Прийшовши до влади, гітлерівці розгромили демократичні організації, розпустили усі політичні партії, крім націонал-соціалістичної, скасували права рейхстагу, хоча він формально продовжував існувати, встановили жорсткий державний контроль за промисловістю.
Нацисти реорганізували політичну структуру Веймарської республіки, встановивши диктатуру однієї партії. Ідеологічним обгрунтуванням своєї влади вони обрали великонімецький шовінізм і расизм.
УНімеччині розпочались масові арешти супротивників фашизму та геноцид проти євреїв. Однією з характерних рис тоталітарного режиму в Німеччині стала всеохоплююча влада нацистської партії НСДАП та її допоміжних організацій (молодіжних, жіночих, спортивних). Важлива роль відводилася гестапо та загонам СС.
УНімеччині був сформований державно-монополістичний капіталізм — зрощення монополій з державним апаратом. Перевага надавалася розвиткові військової економіки, здійсненню широкої програми військових заходів, що вимагали залучення великої кількості робітників.
Гітлерівці запроваджували у країні культ армії, культ війни, вихваляли вояччину, насильницькі засоби розв'язання питань внутрішньої та зовнішньої політики. Вони посилили традиційну ваду німецького мілітаризму — звичку переоцінювати свої сили та недооцінювати сили супротивника.
Логічним продовженням внутрішньої політики стала зовнішня політика Третього рейху, яка була спрямована на розв'язання війни. Німеччина стала ініціатором Другої світової війни, що стала найбільш широкомасштабною війною людства, в ході якої загинуло біля 60 млн.
12.Встановлення фашиської диктатури в Італії, фашизація країни.
Наслідки Першої світової війни. Італія була середньорозви-нутою країною Європи. Участь у Першій світовій війні коштувала їй дуже дорого: 700 тис. загиблих, 450 тис. інвалідів, 1 млн. поранених, країна втратила третину національного багатства. Після поразки біля Капоретто в жовтні 1917 р. вона опинилась на межі повної катастрофи і тільки допомога військ Антанти врятувала Італію.
Економічне становище країни було вкрай критичним: не вистачало продовольчих товарів, палива, предметів першої необхідності.
Надії італійців на те, що мир принесе полегшення, не виправдались. Великі держави, оцінюючи внесок Італії у війну як занадто низький, не дотримали свого слова (таємна угода про передачу Італії східного узбережжя Адріатичного моря і ще ряду територій), даного напередодні вступу Італії у війну. Вона отримала лише Південний Тіроль і Трієст. Італія стала ''переможеною серед переможців''.
Важке фінансово-економічне становище країни позбавляло уряд можливості здійснити заходи щодо покращення життя населення. Довіра до нього і до конституційного ладу впала. Післявоєнний спад виробництва, демобілізація армії, ще більше загострили соціальні проблеми і призвели до розгортання масового робітничого руху, в якому домінували радикальні течії. Страйки робітників супроводжувались захопленням заводів і створенням ФЗР - фабрично-заводських рад, які брали на себе функції місцевої влади. Виникнення фашизму. Виклик праву власності налаштував проти робітничого руху дрібних господарів (ремісників, торгівців і т.д.) й селянство, які до того ж не довіряли існуючій владі.
Настрої цих прошарків населення відбились у фашистському русі, що виник у 1919 р. Він поєднував у собі ідеї реваншизму, антикомунізму і соціальної демагогії.
У 1919-1920 pp. фашисти не становили серйозної небезпеки. На виборах 1919 р. вони не отримали жодного мандату.
Зростанню їх впливу сприяли реваншистські настрої, які охопили всі прошарки італійського суспільства. На цій хвилі фашисти вдались до силових дій, захоплюючи ті території, які обіцяла, але не дала Антанта. Так, восени 1919 р. загін фашистів на чолі з поетом Габріеле Д'Аннунціо захопив порт Фіуме. Це сприяло створенню над фашистами ореолу патріотів. Весною 1921 р. загони фашистів під гаслами відновлення порядку і збереження ''великої нації'' почали погроми робітничих організацій. У відповідь робітники організували загони ''народних сміливців'', які вступали у справжні бої з чорносорочечниками. Італія стала ареною масового насильства, а уряд не зміг вивести країну з цього стану і відновити законність. У листопаді 1921 р. фашисти об'єднались і утворили Національну фашистську партію, на чолі якої став Б.Муссоліні (''дуче'' - вождь). Тоді ж у робітничому русі стався розкол.
Прихід фашистів до влади. У таких умовах Муссоліні, підтримуваний великими промисловцями, заручившись ''нейтралітетом'' Ватикану, співчуттям короля ВіктораЕммануїла III, висунув вимогу передати фашистам владу. Прихильників збереження старих порядків, які не гарантували порядку й законності, виявилось дуже мало, і король доручив Муссоліні сформувати уряд.
30 жовтня 1922 р. Муссоліні на чолі загонів чорносорочечників вступив у Рим і очолив уряд (''Похід на Рим''). Так в Італії був відкритий шлях до ліквідації ліберальної демократії і встановлення фашистської диктатури.
Прихід фашистів до влади збігся з періодом економічного піднесення. Обсяг промислового виробництва з 1920 до 1928 pp. зріс на 60%. Італія перетворилась в індустріально-аграрну країну. Але розвиток промисловості був нерівномірним, перевагу мала військова промисловість. Південні райони країни залишались відсталими.
Експансіоністські претензії Італії. Прийшовши до влади, фашисти прагнули відродити Римську імперію. Реалізація цих планів - прямий шлях до війни. Фашисти, поряд з ліквідацією демократичних інститутів, почали мілітаризацію економіки і всіх сторін життя суспільства. Йшов процес мобілізації ресурсів для майбутніх завойовницьких війн. Першою жертвою агресивних дій Італії стала Ефіопія, яка була захоплена італійськими військами в 1935-1936 pp.
Фашизація країни. У 1922-1924 pp. фашисти не наважувались на рішучі дії щодо ліквідації демократичного устрою. Поштовхом до фашизації країни стала ''справа Маттеоті''. Джакомо Мат-теоті 1 червня 1924 р. у парламенті виступив з промовою, в якій звинуватив фашистів у фальсифікації виборів і зажадав анулювати мандати депутатів-фашистів. Через 10 днів він був викрадений і убитий фашистами. Але король не усунув Муссоліні від влади, як цього вимагала більшість населення.
Усічні 1925 р. Муссоліні, виступаючи у парламенті, висунув гасло: ''Вся влада фашистам!'' і провів через парламент низку законів, які обмежували демократичні права. Уряд став відповідальним лише перед королем і мав право видавати закони. Місцеві органи влади замінялись префектами, яких призначав дуче. Заборонялись всі профспілки і партії, крім фашистських. Створювались трибунал і таємна поліція. Вводилася смертна кара. Почались масові арешти (в один день було заарештовано 12 тис. комуністів).
У1929 р. Муссоліні уклав договір з папою римським, згідно з яким утворювалась держава Ватикан, католицька церква отримувала ряд привілеїв.
Для управління економікою створювалась корпоративна система. У 1934 р. існувало 22 корпорації у всіх галузях господарства. Кожна корпорація об'єднувала представників промисловців, фашистських профспілок і функціонерів фашистської партії. Уряд був замінений Великою фашистською радою, а парламент -палатою корпорацій. Важливим елементом у структурі державного регулювання економіки став інститут промислової реконструкції (ІРІ).
Для виховання молоді у фашистському дусі створювались масові молодіжні організації. Прищеплювався культ сили і волі. Насаджувався культ особи Муссоліні.
Союз з Німеччиною. Прагнення до переділу світу швидко зблизило Італію з фашистською Німеччиною та Японією, незважаючи на деякі суперечки щодо Австрії та Балкан. До того ж, будучи першим фашистом, Муссоліні не хотів поступатися цією роллю ''вискочці'' Гітлеру.
Агресія проти Ефіопії довела, що без Німеччини Італія не здатна здійснити жодної серйозної акції. Однак суперництво між двома фашистськими лідерами продовжувалось аж до 1940 p., доки Муссоліні не змирився зі статусом молодшого партнера Німеччини.
У1937 р. Італія приєдналась до Антикомінтернівського пакту, а у 1939 р. Італія і Німеччина уклали між собою ''сталевий пакт''.
Першою спільною акцією Німеччини і Італії стала підтримка франкістів в Іспанії в 19361939 pp. Італія направила туди 200-тисячний військовий корпус і велику кількість зброї.
У1939 р. Італія захопила Албанію, а в 1940 р. вступила в Другу світову війну на боці Німеччини.
13. Громадянська війна в Іспанії 1936-1939рр. Ставлення великих держав до цих подій.
Громадянська війна в Іспанії 1936–1939 — війна від липня 1936 до березня 1939 року між лівореспубліканським урядом Іспанської республіки та правими силами країни. Довготривалому та кривавому характеру громадянської війни сприяла інтервенція СРСР (на боці урядових сил) та Німеччини іІталії (на боці правих сил).
Війна закінчилась встановленням авторитарного (диктаторського) режиму генерала Франко.
Передумови війни Наприкінці 1935 р. активізував свою діяльність Народний фронт Іспанії, керований
комуністами. На виборах 16 лютого 1936 р. Народний фронт дістав перемогу. На зміну правоцентристському уряду прийшов уряд лівих республіканців, що спирався на народний фронт. Його знову очолив Мануель Асанья, а після того, як його було обрано президентом республіки, прем’єр-міністром став інший лідер тієї ж партії – Карасес Кірога. Уряд закликав маси до "спокою й поміркованості", визначив свою політику як політику "миру і загальної згоди".
Політика невтручання[ред. • ред. код] Громадянська війна й воєнна інтервенція треті країн в Іспанії викликали широкий резонанс у світі.
Франція, побоюючись потрапити в оточення з двох боків диктаторськими режимами, спочатку навіть допомагала республіканському урядові Іспанії. Та згодом французький уряд став потурати націоналістам.
25 липня 1936 року французький уряд (прем'єр-міністр Леон Блюм) прийняв рішення про політику суворого нейтралітету та заборону вивезення зброї до Іспанії. Він запропонував іншим державам взяти на себе такі ж зобов'язання. Відразу відповів згодою уряд Великобританії. Уряд Радянського Союзу прийняв пропозицію, але з вимогою обов'язкової участі Португалії, через територію якої йшло постачання зброєю заколотників, і негайного припинення допомоги заколотникам з боку Італії та Німеччини.
Врешті-решт на пропозицію французького уряду 27 європейських країн вирішили обрати політику «невтручання».
9 вересня 1936 року відповідно до міжнародної угоди у Міністерстві закордонних справ Великобританії розпочав роботу «Міжнародний комітет з питань невтручання у справи Іспанії» (англ. The International Commitee for the application of the agreement regarding nonintervention in Spain)[3], до якого увійшли представники 27 європейських країн. Проте фактично більшість західних урядів підтримувала заколотників, побоюючись перемог народних фронтів у своїх країнах.
США солідаризувалися з позицією Англії та Франції. Розвиваючи ідеї «Акту про нейтралітет», уряд США в серпні 1936 р. наклав «моральне ембарго» на експорт зброї до Іспанії.
14.Відновлення державної незалежності Польші. Ю.Пілсудський.
Наприкінці XVIII ст. поляки втратили державну незалежність унаслідок трьох поділів (1772, 1793, 1795). Австрія, Прусія та Росія стерла з політичної карти Європи Польську державу. Поляки плекали надію на відновлення національної незалежності, сподіваючись, що з початком загальноєвропейської катастрофи — Першої світової війни, у якій усі три, чи хоча б одна з держав-загарбниць зазнала поразки. У ході бойових дій російська частина Польщі була окупована австро-німецькими військами. У роки війни склалися два політичні табори, які боролися за відновлення польської державності.
Перший, під керівництвом лідера Польської соціалістичної партії Юзе-фа Пілсудського (1867-1935), закликав стати на бік австро-німецького блоку.
Другий, на чолі із засновником Національно-демократичної партії Романом Дмовським, став на бік країн Антанти і, відповідно, орієнтувався на Петербург.
На початку серпня 1915 р. німці зайняли Варшаву. Але через між партійні чвари серед поляків справжнього польського уряду так і не було створено. Німеччина 5 листопада 1916 р. дозволяє проголосити Акт створення Польської держави й організувати польський дорадчий орган при австрійській владі — Тимчасову державну раду.
Революційні події в Росії, Німеччині та Австро-Угорщині прискорили процес державного відродження Польщі. Після перемоги лютневої революції у Росії Тимчасовий уряд визнав право поляків на власну державу. Але наприкінці 1917 р. між Пілсудським, який почав налагоджувати контакти з Антантою, і німецьким командуванням виник конфлікт, унаслідок якого він потрапив до в'язниці. У листопаді 1918 р. відбулася революція в Німеччині, яка прискорила розв'язання «польського питання». Після звільнення Польщі від окупації у ніч з 6 на 7 листопада у м. Любліні лівими партіями був утворений перший уряд незалежної Польщі на чолі з галицьким політиком соціал-демократом Ігнаци Дашинським. 10 листопада Варшава урочисто зустрічала звільненого революцією з ув'язнення Ю. Пілсудського.
11 листопада 1918 р. Польщу проголошено республікою, на чолі якої став більш авторитетний Ю. Пілсудський. Він проголосив себе «тимчасовим начальником держави». Було сформовано новий польський уряд на чолі з Є. Морачевським. 26 січня 1919 р. на території колишнього Королівства Польського й Західної Галичини відбулися вибори до Установчого сейму. Сейм затвердив «малу конституцію», яка законодавчо закріплювала політичний режим Ю. Пілсудського. Права непольського населення держави, яке становило понад 40%, «малою конституцією» були обійдені увагою, що з часомзумовить виникнення серйозних проблем. У зовнішній політиці Ю. Пілсудський ставив головну мету
— відродження «Великої Польщі».
Юзеф Пілсудський був далекоглядним політиком. Незважаючи на тиск з боку урядів Антанти, він не підтримав російських білогвардійців у їхній боротьбі проти більшовиків. Бо розумів, що в разі перемоги монархістів і реставрації «єдиної, неділимої Росії» шанси Польщі зберегти незалежність стали б мінімальними.
Щодо України, то Ю. Пілсудський, з одного боку, прагнув включити до новоствореної Польської Республіки землі Галичини, Волині та Поділля, а, з другого — хотів бачити незалежну українську державу на Подніпров'ї. Незалежна Україна, на його думку, мала стати буфером між Польщею і могутньою Росією. До речі, цю політичну лінію Пілсудського продовжують сучасні польські керівники.
На Паризькій конференції, за активної підтримки Франції, Польща отримала право на окупацію Східної Галичини, повернула собі землі Сілезії та здобула вихід до Балтійського моря. Ю. Пілсудський результатами конференції був незадоволений. У квітні 1920 р. він