Питання всесвітня історія

сили противника. Радянське командування вирішило перейти до навмисною оборони з метою розгрому танкових угрупувань і переходу в контрнаступ. У проведенні контрнаступу брали участь війська Центрального фронту (командувач генерал К. К. Рокоссовський), Воронезького (командувач генерал М. Ф. Ватутін), Степового фронтів (генерал 1. С. Конєв). У ході Курської битви (5 липня - 23 серпня), яка поклала край стратегічної ініціативи німецьких військ, було звільнено Орел, Бєлгород, Харків.

У жовтні відбулися запеклі бої на р.Дніпро, що завершилися 6 листопада звільненням Києва (за героїзм при форсуванні Дніпра 2438 солдатів і офіцерів були визнані гідними звання Героя Радянського Союзу).

28.Відкриття Другого фронту в Європі. Воєнна поразка і капітуляція Німеччини.

Проблема Другого фронту в Європі набула 1944 р. багато в чому іншого ругого фронту в Європі набула 1944 р. багато в чому іншого

змісту, ніж це було в 1942 і 1943 pp. Докорінний перелам, що відбувся в перебігу Другої світової війни, означав, що Радянський Союз здатний сам здобути остаточну перемогу над гітлерівською Німеччиною. Уряди США та Великої Британії не могли далі зволікати з розгортанням відкритих воєнних дій у Західній Європі. В січні 1944 р. розпочалася підготовка вторгнення англо-американських військ до Північної Франції (операція "Оверлорд") і допоміжного удару в Південній Франції (операція "Енвіл"). Штаб верховного командувача союзними збройними силами у Британії 15 січня було перетворено на верховний Штаб союзних експедиційних сил, а

американського генерала Д. Ейзенхауера призначено верховним командувачем цими силами.

Розроблений штабом Ейзенхауера план воєнних дій передбачав висадку десанту і захоплення території Нормандії та півострова Бретань як обширного плацдарму. Перед безпосереднім проведенням операції "Оверлорд" на Британських островах зосереджувалися чотири армії: 1-а і 3-я американські, 2-а англійська і 1-а канадська. У складі цих армій налічувалося 37 дивізій і 12 бригад. ВПС союзників мали більше 10 тис.

бойових і 1360 транспортних літаків, 3500 планерів. Для операції вторгнення виділялося багато бойових кораблів, десантних суден, самохідних барж і катерів. Штаб союзних військово-морських сил очолював адмірал Рамсей. Союзники мали вирішальну перевагу в силах і засобах.

У ніч на 6 червня 2 тис. бомбардувальників союзної авіації завдали ударів по узбережжю Нормандії. Більшість з них не влучила в німецькі оборонні споруди, багато бомб вибухало у декількох кілометрах від

берега. Проте масоване бомбардування змусило німецькі війська сховатися в укриттях, що полегшило висадку десанту. 101-у і 82-у американські і англійську повітрянодесантні дивізії було скинуто на парашутах і планерах за 10-15 км від берега. Тисячі суден і кораблів союзників під прикриттям авіації та артилерії військово-морського флоту перетнули Ла-Манш і на світанку 6 червня розпочали висадку десанту на п'яти ділянках узбережжя. Супротивник не вжив рішучих контрзаходів, щоб зірвати дії англо-американських військ. Це означало, що операція вторгнення стала цілковитою раптовістю для противника.

Другий фронт в Європі було нарешті відкрито.

29.Ялтинська та Потсдамська конференції.

Ялтинська конференція (також Кримська) — вершинна дипломатична зустріч лідерів США, Великобританії йСРСР 4-11 лютого 1945 з метою вирішення питань закінчення Другої світової війни та повоєнного ладу.

Президент США Ф. Д. Рузвельт, прем'єр міністр Великобританії Вінстон Черчілль та глава уряду СРСР Йосип Сталін зійшлися зі своїми делегаціями у колишньому царському палаці в Лівадії (поблизу міста Ялта у Криму) й ухвалили далекосяжні рішення про подальше ведення війни й повоєнний уклад міжнародних взаємин.

Серед важливіших рішень були: участь СРСР у війні проти Японії (таємний протокол), кордони Польщі на сході по лінії Керзона з незначними відхиленнями на користь Польщі, відшкодування Польщі за рахунок німецьких східних територій і утворення в цій країні так званого «уряду національної єдності». Щодо Німеччини схвалено принципи її розчленування, окупаційного режиму та репарацій. У справі створення ООН ухвалено скликати конференцію на квітень 1945 у США, запросити як членів-засновників радянської республіки Україну (УРСР) таБілорусь (БРСР) (західні делегації відкинули первісну пропозицію СРСР про участь усіх 16 союзних республік), затверджено принцип одноголосності постійних членів Ради Безпеки ООН у засадничих справах (право «вето»великих держав).

Після завершення війни у Європі 17 липня - 2 серпня 1945 р. відбулася Потсдамська конференція «великої трійки». Делегацію СРСР очолював Й. Сталін, США представляв президент Г. Трумен, а Велику Британію — прем'єр-міністр К. Еттлі. Черчілль був відкликаний у зв'язку з поразкою консерваторів на виборах. На конференції було розв'язано питання про майбутнє Німеччини, де мали бути проведені денацифікація, демілітаризація, декартелізація та демократизація. Для суду над головними воєнними злочинцями створювався Міжнародний військовий трибунал.

Була прийнята система чотиристоронньої окупації Німеччини: СРСР, США, Великою Британією та Францією; визначено нові польські кордони на заході та сході; розв'язані питання про передачу СРСР Кенігсбергу й області; про поділ флоту Німеччини союзниками; про передачу військових злочинців Міжнародному військовому трибуналові; про заснування Ради міністрів закордонних справ, яка мала підготувати проекти мирних угод з Німеччиною та її союзниками.

Щодо майбутнього Німеччини, то конференція вирішила залишити її як єдину державу. Малося на увазі в майбутньому провести в країні загальні вибори і підписати з Німеччиною мирний договір. До цього часу владні функції мала здійснювати

окупаційна адміністрація. Відповідно на чотири сектори було поділено Берлін.

На конференції розглядалися також проблеми репарацій. Із загальної суми в 20 млрд доларів 50% повинен був отримати Радянський Союз. Вирішено було компенсувати її за рахунок промислового устаткування, що вивозилося із Німеччини до СРСР. Домовилися і про взаємну репатріацію військовополонених, які опинилися в різних зонах.

Таким чином, на конференції були закладені основи для післявоєнного розвитку не тільки країн Європи, а й усього світу.

30.Розгром Японії. Підсумки та наслідки Другої світової війни.

З літа 1942 р. союзники, перейшовши до наступальних операцій проти Японії на Тихоокеанському театрі воєнних дій, дотримувалися стратегії «крок за кроком», суть якої зводилась до захоплення морськими десантами при допомозі флоту і авіації острівних опорних пунктів.

Ужовтні 1944 р. в районі Філіппін відбулась одна з найбільших морських битв, що тривала чотири доби. В ній брали участь понад 330 бойових кораблів і 2000 літаків. Японці зазнали відчутної поразки. Перемога на морі дозволила США провести десантні операції на Філіппінських островах. Бої носили жорстокий характер. Японське командування вперше застосувало літаки-бомби, пілотовані льотчиками-камікадзе, які свідомо йшли на смерть.

Уквітні 1945 р. союзники розпочали висадку на острів Окінава, розташований за 500 км від найбільшого острова Японії. В операції брали участь понад 1500 кораблів. Незважаю чи на значну перевагу у збройних силах, американським військам знадобилося три місяці для завоювання острова.

6 серпня 1945 р. американці скинули першу атомну бомбу на м. Хіросіму, через три дні - на м. Нагасакі. В результаті атомних бомбардувань загинуло 500 тис. чоловік, переважно мирне населення. Застосування нового виду зброї масового знищення переслідувало головним чином політичні, а не воєнні цілі, продемонструвавши наміри СІЛА ще більше зміцнити свої міжнародні позиції.

9 серпня 1945 р. у війну проти Японії вступив Радянський Союз. Основний удар радянської армії спрямовувався проти Кван-тунської армії в Маньчжурії. За десять днів були розгромлені основні опорні пункти, японці почали масово здаватись у полон. Допоміжні операції радянські війська провели на Південному Сахаліні та Курильських островах. 28 серпня на аеродромі поблизу Токіо висадився передовий загін американських військ. Через кілька днів американці окупували Японські острови.

2 вересня 1945 р. у Токійській затоці на борту американського крейсера «Міссурі» під головуванням командувача союзних військ генерала Дугласа Макартура відбулося підписання акта про капітуляцію Японії. Друга світова війна закінчилась. Незважаючи на поразку країн Осі, які були оплотом фашизму у світі, посилювалися

розбіжності між союзниками (СРСР і країнами Заходу). Почалася Холодна війна — один з наслідків Другої світової війни, в якій соціалістичний табір зазнав поразки. На територіях, звільнених від фашистського панування за допомогою Червоної Армії, був створений пояс країн-сателітів СРСР, таких як Польща, НДР, Чехословаччина, Угорщина, Болгарія. Ці країни були «санітарним кордоном» проти Заходу. Пізніше всі ці країни увійшли до Організації Варшавського Договору.

Усвою чергу, Франція, Велика Британія (втратили міжнародну вагу після Другої світової війни), а також США сформували військовий блок НАТО, до якого пізніше приєднався ряд інших держав. Таким чином, після закінчення Другої світової війни були закладені основи біполярності світу. Світ розділився на два табори — комуністичний (переважно, сателіти СРСР), а також ті держави, що

підтримували капіталізм і ліберально-демократичний шлях розвитку (найчастіше сателіти країн НАТО). Відповідно, Радянський Союз і США стали наддержавами. Ці країни не могли вести відкрите військове протистояння, тому здійснювали це у вигляді втручання в локальні конфлікти. Навіть ООН, створене після закінчення Другої світової війни і покликане вирішувати всі конфлікти мирним шляхом, ніяк не могло розрядити міжнародну напруженість.

31. Зміни у світі внаслідок другої світової війни.

Під час Другої світової війни СРСР, Велика Британія, США та інші держави активно співробітничали в рамках антигітлерівської коаліції, незважаючи на політичні та ідеологічні розбіжності. У 1945-1948 рр. коаліція фактично розпалася, а вчорашні союзники розпочали непримиренну боротьбу'за вплив у повоєнному світі. Між СРСР та західними країнами виникла "холодна війна". Розвиток міжнародних відносин у роки "холодної війни" визначався головно гострим суперництвом наддержав — США та СРСР. їхнє суперництво мало військово-політичний характер, але при цьому як одна, так й інша сторона намагалися уникнути розгорнутого воєнного конфлікту, не будучи впевненими у позитивному результаті. Обидві наддержави намагалися збільшити сфери впливу за рахунок інших країн.

Визволяючи країни Центральної та Південно-Східної Європи від нацистської окупації, Радянський Союз запроваджував тут "радянську модель" суспільного устрою.

Внаслідок цих дій у Чехо-Словаччині, Польщі, Румунії, Угорщині, Болгарії, Югославії, Албанії, в радянській окупаційній зоні Німеччини було встановлено тоталітарні комуністичні режими. Крім того СРСР, беручи участь у війні проти Японії, намагався збільшити свій вплив на Далекому Сході, особливо в Китаї, Північній Кореї, а згодом у В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі.

Сполучені Штати, своєю чергою, вважаючи себе форпостом західного світу, оплотом демократії та права, почали об'єднувати навколо себе країни Західної Європи та інших регіонів.

Протистояння між США та СРСР і тими країнами, що стояли за ними, тривало майже чотири десятиліття, що негативно відбивалося на вирішенні всіх міжнародних проблем.

32. Створення Організації Об'єднаних Націй. Україна — співзасновниця ООН. Роль ООН у повоєнному світ

На Кримський (Ялтинській) конференції, що відбулась у лютому 1945 p., керівники держав антигітлерівської коаліції — «великої трійки» — ухвшіили рішення про створення нової міжнародної організації для розв'язання проблем післявоєнного світу і надійного механізму безпеки. Конференція 50 держав (у тому числі і Української РСР) розпочала свою роботу 25 квітня 1945 р. в Сан-Франциско.

Участь України у заснуванні ООН має свою передісторію. У 1944 р. з ініціативи Й. Сталіна Верховна Рада СРСР одностайно ухвалила незвичайне для тоталітарної системи рішення про створення республіканських наркоматів оборони і зовнішніх справ, а також закон, що дозволяв створювати національні військові формування. Ці заходи повинні були створити у світової громадськості враження про крутий перелом у національній політиці Москви, яка досі не давала республікам найменших прав і тримала їх у становищі напівколоній. Перелічені заходи Москви щодо розширення прав союзних республік, які насправді так і залишились нездійсненими, були викликані зовсім не піклуванням про інтереси поневолених народів. Цього вимагали реалії міжнародного становища, які склалися на початку 1944 р. Головною подією, що спричинила цю московську акцію, було формування Організації Об'єднаних Націй. Сталін був вкрай зацікавлений у тому, щоб до міжнародної організації увійшли всі радянські республіки. Таким чином, СРСР мав би більше голосів і відігравав вагомішу роль. Саме для цього й створювалася ілюзія незалежності республік, у тому числі й України. Крім того, постанови служили своєрідною рекламою для народів Східної Європи, яким після війни судилося обрати соціалістичний шлях розвитку.

Питання про членство країн в ООН вирішувалося у лютому 1945 р. на конференції глав союзних держав СРСР, США і Великої Британії в Криму. Пропозиції Москви щодо членства всіх республік зустріли категоричне заперечення з боку країн Заходу. Пропуск у члени ООН, крім СРСР, отримали лише Україна та Білорусія як республіки, що найбільше постраждали в ході війни і внесли вагомий вклад у розгром агресора.

26 червня було ухвалено Статут ООН, а 24 жовтня 1945 р. він набрав чинності. Цей день вважається днем ООН (Організація Об'єднаних Націй). Статут проголошував рівноправність всіх людей, повагу прав людини і основних свобод. Пізніше цей розділ був доповнений ухваленою в 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН Декларацією прав людини. Статут зобов'язував вирішувати всі суперечки мирним шляхом, дотримуватися міжнародних договорів та зобов'язань. Основне призначення ООН, згідно зі Статутом, — забезпечення загального миру та безпеки в усьому світі. Головними робочими структурами ООН є Генеральна Асамблея,яка щороку збирається на свою сесію і приймає рішення 2/3 голосів, та Рада Безпеки (РБ), яка складається з 5 постійних (США, СРСР, Китай, Велика Британія, Франція) і 10 тимчасових членів, що обираються строком на 2 роки Генеральною Асамблеєю ООН. Сьогодні місце СРСР в РБ посідає Росія. А в число тимчасових членів РБ восени 1999 р. обрано Україну.

Рада Безпеки — дуже важливий постійно діючий орган ООН. На нього покладається відповідальність за підтримку міжнародного миру та безпеки. Рішення ухвалюються на основі принципу одностайності постійних членів і є обов'язковими до виконання всіма

членами ООН. В іншому випадку ООН може вдатися до санкцій. У компетенції РБ також функції врегулювання спорів між державами. Крім Генеральної Асамблеї та РБ, ООН має досить розгалужену структуру різноманітних міжнародних інститутів, головне призначення яких — сприяти взаємодопомозі та налагодженню співробітництва всіх країн світу. Фінанси ООН створюються за рахунок відчислень з ВНП країн-членів. Чим більший валовий національний продукт, тим більші відчислення на рахунок ООН. Головні структури ООН розташовані в Нью-Йорку, низка служб — в Женеві та Відні.

Перші ж практичні кроки ООН засвідчили доцільність такої організації. Зразу ж після війни, коли за інерцією ще працював дух компромісів, у діяльності ООН виявилися перші успіхи. Так, в 1946 р. ООН домоглася виведення англійських та французьких військ з Сирії та Лівану. У 1948 р. під час першої арабо-ізраїльської війни вперше були використані сили ООН («голубі каски») для підтримання миру на Близькому Сході.

Не раз в ці роки ставилося питання про роззброєння. 24 січня 1946 р. за пропозицією СРСР Генеральна Асамблея ООН створила спеціальну комісію у справах контролю за ядерною енергією. Радянський Союз пропонував виключити з національних озброєнь зброю масового знищення, а всі її запаси знищити в тримісячний термін. В умовах наростання конфронтації це була явно нереальна пропозиція. Водночас Радянський Союз пропонував налагодити обмін інформацією про використання ядерної енергії в мирних цілях. У Радянському Союзі в той час йшла гарячкова секретна робота по створенню власного ядерного потенціалу.

Американська атомна політика була сформульована в плані Баруха, висунутому США в комісії ООН у справах атомної енергії в 1946-1947 рр. В основі плану лежала ідея створення міжнародного тресту, який контролював би всі запаси атомної сировини та компоненти, необхідні для виробництва атомної енергії (хімія, металургія, енергетика), і спрямування розвитку атомної енергії в мирне русло. Якби план Баруха було ухвалено, без сумніву, не з'явилися б величезні арсенали ядерної зброї і ядерна катастрофа не стала всезагрожуючою. Радянський Союз, що, з одного боку, з пропагандистською метою виступав за заборону ядерної зброї, а з іншого — таємно її створював, категорично відкинув план Баруха під тим приводом, що США корисливо намагаються встановити свій контроль над цією галуззю в усьому світі, однак сам не запропонував механізму зупинки ядерної гонки. Суперечки навколо ядерної проблеми зайшли у глухий кут.

Подібним чином розвивалися також події навколо гонки озброєнь. У 1948 р. СРСР вніс пропозицію про скорочення на 1/3 збройних сил п'яти великих держав. Захід наполягав на ефективному контролі за озброєнням, що в цей час було більш реальним, ніж пропозиція безконтрольного роззброєння, коли жодна сторона нг довіряла одна одній. Радянський Союз не допускав навіть самої ідеї контролю за озброєннями, вбачаючи в ній лише шпигунські наміри Заходу. Тим часом конфронтація посилювалася. Зі зростанням напруженості та протистояння роль ООН на початку 50-х років все більше зводиться до дискусійного клубу, до «рішучих і найбільш правильних» заяв конфронтуючих сторін.

На відміну від Англії, Франція та Нідерланди спробували силоміць утримати володіння.Франція з 1945 до 1954 р. вела війну в Індокитаї, а з 1954 до 1962 р. — кровопролитну війну в Алжирі. Нідерланди протягом п'яти післявоєнних років намагались зберегти за собою Індонезію, однак у цих війнах метрополії зазнали поразки.

Проти колоніальних воєн виступало світове співтовариство. Під його тиском 14 грудня 1960 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію «Про надання незалежності колоніальним країнам і народам». Декларація поставила деколонізацію під міжнародний контроль і цим суттєво сприяла її ефективності.

На початку 60-х років колоніальний режим було ліквідовано не тільки у тих колоніях, де розгортався збройний опір народу, а й у тих, де національно-визвольний рух не став масовим. Англія і Франція на роки вперед склали і оголосили список надання незалежності своїм колоніям. Ще до ухвалення історичної Декларації ООН, у 1960 p., було надано незалежність 17 країнам Африки. Ця подія увійшла до історії як «рік Африки». З 1961 р. були визволені ще десятки країн.

Деколонізація тісно перепліталася з демократизацією самих метрополій. Так, економічно найбільш відстала Португалія вперто трималася своєї п'ятисотрічної колоніальної імперії на Півдні Африки. Революція, що спалахнула у Португалії у квітні 1974 р. одночасно знищила тоталітарний режим всередині країни і колоніальну імперію. Наступного 1975 р. світ вітав появу незалежних Анголи та Мозамбіку, що досі були португальськими колоніями. Прихід до влади у Південно-Африканській Республіці уряду, який узявся за ліквідацію расистської системи,прискорив надання у 1990 р. незалежності Намібії — останній колонії в Африці.

Шляхи розвитку незалежних держав Азії і Африки різні. Ряд країн Сходу після здобуття незалежності впевнено пішли за передовими країнами Америки та Європи і досягнули на цьому шляху неабияких успіхів. Передовими індустріальними державами світу швидко стали Сінгапур, Південна Корея. Впевнено крокують вперед Малайзія, Індонезія, Таїланд, нафтодобувні країни арабського Сходу, Нігерія, Кот-д'Івуар та інші. Ці держави

знайшли своє місце на світовому економічному ринку, зуміли відійти від ролі сировинного придатку і запровадити у свою економіку нові передові технології. Індонезія, наприклад, виручену від продажу нафти валюту вклала у розвиток складної нафтохімії, виробництво синтетичних матеріалів і стала одним із основних постачальників цих товарів на світовий ринок.

«Економічне диво» у нових індустріальних азіатських країнах стало можливим тому, що держава була провідником та ініціатором структурної перебудови економіки. У Південній Кореї держава надала пільгові безпроцентні кредити приватним фірмам у приоритетних галузях, отримала для них іноземні кредити, заохочувала експорт продуктів виробництва. Молоді індустріальні країни прагнуть до регіонального економічного об'єднання. У 1967 р. Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни утворили Асоціацію держав Південно-Східної Азії (АСЕАН). Економічне об'єднання, безмитна торгівля у рамках асоціації дали змогу підняти рівень виробництва і перетворити цей регіон в один із центрів тяжіння світової економіки. Усе ж більшість незалежних держав, особливо африканських, перебувають у скрутному становищі внаслідок соціально-економічної та культурної відсталості. Саме відсталості, а не бідності, оскільки за своїми людськими та природними ресурсами вони не бідніші від

багатьох промислово розвинених країн. За таким важливим показником рівня розвитку, як валовий продукт на душу населення, молоді індустріальні країни Азії перебувають у першій двадцятці держав світу, у той же час близько тридцяти країн Африки замикають список.