Питання всесвітня історія

уклав союз з Петлюрою і розпочав широкий наступ проти більшовиків. Польським військам вдалося взяти Київ, але скоро Червона Армія повернула його собі і вдалим походом дійшла аж до Варшави. З допомогою країн Антанти та патріотично налаштованих поляків Пілсудському вдалося звільнити територію Польщі. У березні 1921 р. в Ризі був підписаний мирний договір, за яким землі Західної України і Західної Білорусії залишились у поляків.

17 березня 1921 р. у Польщі була прийнята нова конституція,яка зовсім не влаштовувала Ю. Пілсудського. Тому він пішов у відставку.

У травні 1926 р. Ю. Пілсудський в результаті державного перевороту знову повертається на політичну арену. Тепер його підтримує армія, духовенство та національні партії. Пілсудський розганяє сейм і оголошує встановлення режиму під назвою «санація» (що означає оздоровлення економіки). Незабаром вносяться зміни і до Конституції. Для стабілізації економіки було залучено американський і французький капітали, вдалося стабілізувати грошову одиницю — злотий. Незважаючи на такі дії уряду, економічна криза в Польщі затягнулась аж до 1934 р. Політична ситуація ускладнюється, Пілсудський втрачає вплив, його режим стає авторитарним. У зовнішній політиці Ю. Пілсудський намагається утримувати позицію рівновіддаленості від Німеччини і більшовицької Росії. Він помер у 1935 p., залишивши своїм політичним наступникам низку нерозв'язаних проблем, у т. ч. й проблему українців у Польщі. Однак авторитет Ю. Пілсудського і в міжвоєнній Польщі, і в сучасній є дуже високим.

15.Утворення Чехо-Словаччини Т.Масарик.

Восени 1918 р. в умовах воєнної поразки Австро-Угорщини під час Першої світової війни розпочалася практична реалізація планів чеських і словацьких політичних кіл щодо утворення чесько-словацької держави. 28 жовтня 1918 р. Празький Національний Комітет у центрі Праги (Вац-лавська площа) у присутності тисяч чехів проголосив утворення Чехословацької Республіки і заявив про тимчасове взяття на себе функцій вищого органу влади. Того ж дня у Женеві між керівниками двох політичних центрів — празьким Національним комітетом і Тимчасовим чехословацьким урядом розпочалися переговори щодо практичної реалізації накреслених заходів. ЗО жовтня 1918 р. Словацька національна рада прийняла рішення про приєднання словацьких земель до Чехії у рамках єдиного державного утворення.

13 листопада 1918 р. Національний Комітет у Празі схвалив Тимчасову Конституцію, що проголошувала утворення Чехословацької Республіки. 14 листопада 1918 р. Національні збориобрали першим Президентом Т. Масарика, а уряд очолив К. Крамарж.

Насамперед були розпущені місцеві національні комітети, проведені зміни адміністративного, поліцейського й судового апаратів, створено центральний держапарат. Міністр оборони В. Клофаг оголосив створення регулярної армії, основу якої склали чехословацькі легіонери. Серед інших першочергових реформ уряд у 1918 р. скасував дворянські привілеї й титули, узаконив свободу слова і друку, право на страйк, запровадив 8-годинний робочий день, а також ухвалив закони про державну допомогу безробітним, розширення соціального страхування. Однією з основних була аграрна реформа — держава отримала право відчуження в громадське користування і передачу малоземельним селянам за викуп земельних володінь, що перевищували 150 га орної землі.

Кордони республіки були визначені Версальським (1919), Сен-Жерменським (1918) і Тріанонським (1920) мирними договорами. Лідери нової держави за активної підтримки Антанти чи не найкращим чином скористалися наслідками Першої світової війни. їм вдалося не тільки зберегти в цілісності територію історичної Чехії та Моравії, ще й приєднати Словаччину та Закарпаття, а також значну частину власне угорських земель і домогтися в цілому сприятливого для неї вирішення питання Тушинської Сілезії на північних кордонах.

Чехословацька держава охоплювала площу 140,4 тис км2, де проживало 13,6 млн чол. (чехи — 6,8 млн, словаки — 2 млн, німці — 3,1 млн, угорці — 0,7 млн, українці — 0,5 млн, інші національності — 0,5 млн). Понад третину населення республіки становили національні меншини. До складу Чехо-словаччини увійшли четверта частина населення, близько 1/5 частини території Австро-Угорщини і майже 70% усієї промисловості колишньої монархії, яка протягом двох-трьох повоєнних років була повністю відновлена і мала великий експортний потенціал. Проте економічний потенціал різних частин республіки був далеко не однаковим: питома вага зайнятих у промисловості Словаччини була у 2 рази, а в Закарпатті — у 4 рази нижча, ніж у Чехії.

Томаш Масарик— учений-філософ, політичний і державний діяч, перший Президент Чехословаччини. Народився у словацько-німецькій родині. Після Віденського університету

— професор філософії у Празькому університеті. Був депутатом австрійського парламенту. Під час Першої світової війни зайняв антиавстрійську позицію і сподівався на розв'язання чеської проблеми з перемогою Антанти. У 1915 р. організував Чеський комітет у Парижі, пропонував розв'язати національні питання у Центрально-Східній Європі наданням самостійності народам Австро-Угорської імперії й автономії народам Російської імперії.

Будучи президентом Чехословаччини (1918-1935), активно впроваджує ідеї гуманної демократії, під керівництвом якої в республіці розпочалося будівництво парламентської держави. Підтримував діяльність українських еміграційних кіл у Празі та інших містах. Допоміг відкрити і забезпечив фінансовою підтримкою Український вільний університет, Вищий педагогічний інститут ім. Драгоманова, Українську господарську академію.

16.Утворення Королівства сербів, хорватів і словенців. Національне питання у державі.

Південнослов'янські землі на початку XX ст. (окрім Сербії та Чорногорії) перебували у складі двох великих колоніальних імперій: Боснія, Герцеговина, Словенія і Хорватія — в Австро-Угорській, а Македонія — в Османській. Тільки Сербія та Чорногорія здобули незалежність від турецького панування у 1878 р. Пізніше Македонія внаслідок першої Балканської війни 1912 р. стала вільною. Та внаслідок другої Балканської війни 1913 р. Македонія була розділена між Сербією, Грецією та Болгарією.

Після поразки Австро-Угорщини у Першій світовій війні південнослов'янські території були визволені сербською армією. Правлячі кола Хорватії, Словенії. Чорногорії та Сербії підтримали ідею створення єдиної держави.

1 грудня 1918 р. у Белграді було підписано угоду між Державою словенів, хорватів, сербів з державою Сербією про створення спільної держави — Королівства сербів, хорватів і словенів. До складу Королівства увійшли: Сербія, Словенія, Боснія, Герцеговина, Хорватія, Далмація, частина Македонії та Чорногорія. Нова держава була конституційною монархією на чолі з сербською королівською династією Карагеоргієвичів.

У лютому 1919 р. під тиском селянства уряд розпочав аграрну реформу, яка ліквідувала залишки феодальних відносин. Реформи розтягнулися на 20 років. У 1921 р. було ухвалено конституцію КСХС. Країну розділили на 33 губернаторства (жупани). Однак нова конституція не розв'язала національного питання, а навпаки загострила. Серби (39%

населення) стали панівною нацією. Загостренню міжнаціональних відносин сприяло і релігійне питання, адже серби, чорногорці, македонці були православними, хорвати і словени — католиками, а частина жителів Боснії та Герцеговини — мусульманами. Усі ці протиріччя та загострення економічних суперечностей призвели до встановлення монархічної диктатури у 1929 р. 6 січня Король Олександр оголосив маніфест, за яким Конституція скасовувалась, а вся повнота влади переходила до короля. Королівство сербів, хорватів і словенів перейменували на Югославію.

Але в країні продовжувались національні суперечки. У 1939 р. хорвати домоглися деяких поступок. Хорватія була виділена в окрему адміністративну одиницю на чолі з губернатором. Губернатор був підпорядкований королю і хорватському парламенту.

27 березня 1941 р. відбувся ще один державний переворот. Було створено новий уряд, який підписав договір про дружбу і ненапад з СРСР. Це не влаштовувало Німеччину. 6 квітня німецькі війська вторглися на територію югославської держави і за кілька днів окупували її. У роки війни Югославія як цілісна держава припинила своє існування.

17.Японія в 20-30р., мілітарізіція країни.

Після загибелі Т. Хари активізувалися мілітаристські партії та організації Японії. Спекулюючи на самурайських традиціях, вони ставили за мету відновлення зовнішньої експансії імперії. У 1927 р . прем'єр-міністр Танака надіслав імператорові таємний план («меморандум Танаки») витіснення США з Тихого океану і експансії на Далекий Схід. Мілітаристські настрої вельми вдало для їх організаторів накладалися на прояви в Японії світової економічної кризи, ще в 1927 р . охопила фінансову систему країни. До поневірянь та злиднях більшості населення, особливо сільського, додався небачений раніше крах банків, що зруйнував нормальну діяльність всієї економіки.

Період поступового зміцнення економіки змінився інфляцією, зниженням цін на сільськогосподарську продукцію, руйнуванням товарного ринку, безробіттям. Економічна криза істотно загострив політичні суперечності в суспільстві. Японські військові, особливо після підписання в 1930 р . Лондонського морськогодоговору,

дополнившего рішення Вашингтонської конференції, спекулювали на ті часи, коли безпека японських інтересів і колоніальних військ в заморських володіннях була беззастережною. Тепер же, переконували вони співгромадян, в умовах нав'язування Японії «несправедливих» договорів слід нарощувати військові сили для «відновлення справедливості» і дезорієнтувати західну дипломатію щодо дійсних намірів Японії на міжнародній арені.

У 1928 р . майже одночасно з прийняттям «Закону про загальні виборах», згідно з яким кількість виборців, що складало 3 млн, збільшилася до 12,5 млн осіб, було прийнято «Закон про охорону громадського порядку», що передбачав до десяти років тюремного ув'язнення за «антимонархічну» і « антидержавну »діяльність. Під ці формулювання можна було підвести будь-які прояви невдоволення офіційної урядовою політикою. Ідеологічним прикриттям нагнітання мілітаристських настрої-ний служила ідея божественного походження Японії. Школярам розповідали, що їх батьківщина - священна земля, якою споконвіку керують нащадки міфічного імператора Дзімму. На шкільній карті «Сусіди Японії» столицю Токіо оперізували п'ять кіл, що позначають етапи експансії Японії. Перше коло охоплював власне Японію, другий - тихоокеанські острови, Корею, Маньчжурію і частина Монголії, третій - Північний Китай і частина російського Сибіру, четвертий - залишок Китаю, Індокитай, Борнео і Гавайські острови, п'ятий - західне узбережжя США і Канади, Австралії.

Політика уряду представника партії Мінсейто Осаші Хамагучі (1929-1931), спрямована на виведення економіки з кризи, не відрізнялася оригінальністю. Її дії обмежувалися закликами економити, вести аскетичний спосіб життя і т. п. Нездатність уряду впоратися з проблемами внутрішнього життя країни і безпорадність прем'єра викликали обурення громадськості. Активізувалися на цьому тлі вкрай праві партії з їх закликами до встановлення «сильної» влади і наступальної зовнішньої політики завоювали симпатії в середовищі молодих офіцерів, політиків, учнівської та студентської молоді, вихованої на самурайськомуромантизмі, а також кримінальних елементів.

Спекуляція соціальними проблемами, звернення до самурайського минулого і терор стали невід'ємною складовою дій мілітаристів. У 1932 р . група молодих офіцерів

організувала заколот з метою встановлення в країні військової диктатури. Спроба виявилася невдалою, однак сприяла збільшенню фінансової допомоги мілітаристам з боку великого японського бізнесу, перш за все пов'язаного з виробництвом зброї. Особливим розташуванням вони користувалися у керівниківдзайбацу - великих трестів і концернів, які контролювали такі ключові сектори економіки, як важка промисловість, транспорт, торгівля, фінанси. Об'єднання «Міцуї», «Міцубісі», «Ніссан»,

розраховуючи на прибутки від майбутніх колоніальних завоювань, не шкодували коштів

на підтримку мілітаристських націоналістичних організацій і груп.

Претендують на роль об'єднувальної ланки всіх азіатів проти Заходу мілітаристські сили Японії докладали зусилля для пропаганди ідеї переваги азійської раси у закордонному частині Азії. У 1934 р . в Японії було засновано об'єднання «Дай-Айя-Кіотай», головними завданнями якого стали пропаганда японської культури та мови на Азіатському континенті, поширення торгового впливу Японії, «звільнення» інших азіатських народів під протекторатом Токіо. Особливе значенняорганізація надавала ідеологічному вихованню молоді, об'єднаної в окремий союз «Молода Азія».

Мілітаризація політичного клімату 30-х років досягла кульмінації в 1936 р . під час так званого інциденту 26 березня. У цей день група молодих офіцерів здійснила спробу знищити урядовий кабінет і захопити владу в країні. Заколот був пригнічений, однак відтепер в Японії існував могутній блок цивільної влади з вищим армійським командуванням. Це були люди, які користувалися підтримкою ділових кіл, засобів масової інформації, чиновників. Вони готували націю до експансії в Азію і тотальною (загальною) війні проти Заходу, свідченням чого став вихід Японії з Ліги Націй і агресивні акції на міжнародній арені .

18.Національно-визвольна боротьба народів Індії в 20-30рр. ХХст.

Наслідки Першої світової війни. Перша світова війна призвела до соціально-економічних зрушень, які викликали нове загострення протиріч між індійським народом та англійськими колонізаторами. Під час війни колоніальна влада обіцяла надати Індії самоврядування. Проте сподівання індійців не виправдалися. Це дало новий поштовх до антиколоніальної боротьби. На чолі цієї боротьби стали індійська інтелігенція і національна буржуазія.

Всі невдоволені існуючим ладом стали в опозицію до англійських властей. Проте єдності в опозиційному русі не було.

Англійська колоніальна адміністрація у своїй боротьбі з визвольним рухом знаходила підтримку серед частини індійського суспільства - князів, великих землевласників, активно розпалювала релігійні і кастові суперечності.

Національно-визвольний рух. Кампанії громадянської непокори. Революційний рух в Європі мав величезний вплив на індійське суспільство. Безпосереднім поштовхом до піднесення національно-визвольного руху 1918-1921 pp. були реформи, які закріплювали колоніальне становище Індії. Колоніальна адміністрація °тримала надзвичайні повноваження у боротьбі з національно-визвольним рухом.

На чолі національно-визвольного руху продовжував залишавсь ІНК, визнаним лідером якого став М.Ганді. Ідеологією індійського національного руху став гандизм. Він поєднував у собі поетичні, морально-етичні і філософські концепції, які своїми ко-Рчшями входили в індійську культуру.

Гандизм, завдяки своїм соціальним ідеям про створення суспільства на засадах справедливості, знаходив відгук у широких прошарках індійського селянства і міських низів. Заслугою Ганді було те, що ідеї боротьби за незалежність і перетворення суспілЛ ства він виклав у доступних і прийнятних для більшої частини населення образах. Його в народі називали Махатмою, що ознаЛ чає "велика душа". Широкою підтримкою користувалися методи боротьби, які запропонував Ганді. Ці методи не передбачали на! силля (бойкот, мирні демонстрації, відмова від співробітництва та ін.). Важливим було те, що Ганді протест поєднував з терпимії стю до колонізаторів.

В умовах Індії з її багатонаціональним населенням і строкатим релігійним та соціальним складом ненасильні дії були єдиними мирними засобами залучення населення до спільної боротьби. Гандизм об'єднав індійське суспільство і зрештою примусив кої лонізаторів надати країні незалежність. Ганді та його вчення під! давалися критиці з боку радикально настроєних діячів за те, що він йшов на компроміс з колонізаторами і не реалізовував сповна всі революційні можливості.

З 1918 р. ІНК перетворився у масову загальноіндійську пар-; тію. Організовані ним акції мали широку підтримку в населення. Крім ІНК, розгорнула свою діяльність і Мусульманська ліга, яка іноді вдавалась до збройних акцій.

Репресії колоніальних властей посилювали національно-^ визвольну боротьбу. Післявоєнне піднесення національно-визвольної боротьби розпочалось з масових

страйків у великих промислових центрах Бомбеї, Мадрасі, Канпурі, Ахмадабаді.

Англійська колоніальна адміністрація, щоб хоч якось вгамуі вати стихійний рух, вдалась, за пропозицією міністра в справах Індії Монтегю, до реформи управління країною. У 1919 р. Англійський парламент прийняв закон "Про управління Індією". Він підтверджував колоніальний статус Індії.

Реформа передбачала розширення індійського-представницт-І ва в раді при віце-королі Індії і губернаторах провінцій, а також збільшення числа виборців з 1% до 3%. Водночас був прийнятий закон Роулетта, який визначив покарання за антиурядові акцій Дії колоніальної адміністрації, а особливо закон Роулетта, дали могутній поштовх до розгортання масового руху громадянської непокори.

6 квітня 1919 р. Ганді закликав до згортання будь-якої ділової активності і закриття магазинів на знак протесту проти закону Роулетта.

Відповіддю колонізаторів стало насилля. 13 квітня 1919 р. ч Амрітсарі, провінція Пенджаб, англійцями було розстріляно мирну демонстрацію. Загинуло понад 1 тис. чол,, 2 тис. було поранено. Ця акція насилля могла спровокувати стихійний бунт, але завдяки Ганді його вдалось уникнути.

Восени 1919 р. на з'їзді ІНК було прийнято рішення про бойкот виборів за законом Монтегю. Бойкот досяг своєї мети.

Події 1919 р. привели Ганді до думки про необхідність чіткого плану подальшої боротьби. Ним була вироблена тактика ненасильницького опору британським колонізаторам. На першому етапі передбачалась кампанія бойкоту колоніальних установ і товарів. На другому - ухилення від уплати податків. Це вже означало відкритий конфлікт з колоніальною адміністрацією.

Кампанія ненасильницького опору розпочалась 1 серпня 1920 р. її очолив ІНК, який на той час нараховував 10 млн. членів, і Мусульманська ліга.

На початку 1922 р. сталися події, які примусили припинити кампанію. У одному селищі натовп селян заживо спалив загнаних у поліцейську дільницю кількох поліцейських. У мусульманських районах почалось повстання. Колонізатори кинули проти повсталих війська. Ганді засудив такі дії і оголосив про припинення акції.

Період стабілізації (1922-1929 pp.) Індія прожила без значних потрясінь, хоча саме в цей час один з лідерів ІНК Джавахарлал Неру висунув програмний лозунг "пурна сварадж" - повна незалежність.

Проблеми деколонізації та майбутнього країни. Світова економічна криза тяжко позначилась на економіці Індії. Впали ціни на головні експортні товари Індії. Розорення і зубожіння значної частини селян і підприємців спонукали до розгортання нової хвилі національно-визвольного руху. Новий період антиколоніальної боротьби відзначався більшою організованістю і чіткістю мети - незалежність і конституція.

Поштовхом до боротьби став приїзд комісії британських політичних діячів на чолі з

Саймоном, які повинні були виробити нову конституцію для Індії. Громадськість Індії була обурена тим, Що від розробки конституції були усунуті індійські діячі. Усі індійські організації бойкотували роботу комісії Саймона.

За рішенням ІНК розпочалось проведення нової кампанії громадянської непокори. Вона проходила за тією ж схемою, що і в 20-ті роки. 26 січня 1930 р. було проголошено "Днем незалежності Індії". Сигналом до початку другого етапу мало стати демонстративне порушення існуючої в Індії монополії колоніальних властей на видобування і продаж солі.

У березні 1930 р. Ганді в супроводі своїх послідовників вирушив у тритижневий похід до узбережжя Аравійського моря, щоб випарити сіль з морської води. Цей похід мав величезний вплив

на індійську громадськість. У деяких містах почались стихійні повстання. Заворушення перекинулись і на армію. Колоніальна влада оголосила ІНК поза законом. 60 тис. учасників походу було кинуто до в'язниць. Але рух не припинявся і набув ще більшого розмаху. Це змусило колонізаторів піти на переговори з лідерами ІНК, які знаходились у в'язниці.

У 1931 р. між лідерами ІНК і британською адміністрацією була укладена угода, за якою колонізатори припиняли репресії і звільняли ув'язнених, соляна монополія ліквідовувалась, а ІНК припиняв кампанію громадянської непокори.

Ганді дав згоду на участь в конференції "круглого столу", яку було скликано в Лондоні для обговорення проблем Індії. Таким чином, боротьбу було перенесено за стіл переговорів. На конференції ІНК представив проект конституції Індії: "Про основні права та обов'язки громадян Індії". В ній були такі пункти:

-введення в Індії демократичних свобод;

-визнання кастової і релігійної рівності;

-адміністративно-територіальний переустрій країни з урахуванням релігійного фактору;

-встановлення мінімуму заробітної плати;

-обмеження орендної плати за землю;

-зменшення податків.

Проте конференція завершилась повним провалом.

Англійський уряд розумів, що у становищі Індії потрібно щось змінювати.

У1935 р. британський парламент прийняв Акт про управління Індією. Виборче право отримали 12% населення. Були розширені права місцевих законодавчих органів. Колоніальне становище зберігалось.

У1937 р. було проведено вибори, які засвідчили авторитет ІНК. Він здобув більшість у 8 з

11 провінцій і сформував місцеві уряди. Це був великий крок вперед у здобутті влади і в накопиченні демократичного, парламентського досвіду.

З початком Другої світової війни віце-король Індії оголосив країну воюючою стороною. Індія виступила на боці антигітлерівської коаліції.