Shpori_ECO

20. Органи державного управління спеціальної компетенції у галузі екології.

Мінприроди України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель, екологічної безпеки, заповідної справи, поводження з відходами, формування, збереження та використання екологічної мережі, геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр, а також топографо-геодезичної та картографічної діяльності.

У межах своїх повноважень Мінприроди має організовувати виконання актів законодавства і здійснювати контроль за їх реалізацією. Також на Мінприроди покладено узагальнення практики застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробку пропозицій щодо вдосконалення законодавства і внесення їх на розгляд Кабінету Міністрів України.

Забезпечення охорони та використання землі покладено на Державне агентство земельних ресурсів України яке є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через міністра охорони навколишнього природного середовища.

Держземагентство забезпечує реалізацію державної політики та управління у сфері регулювання земельних відносин, використання, охорони та проведення моніторингу земель, ведення державного земельного кадастру, а також міжгалузеву координацію та державне регулювання у сфері встановлення меж області, району, міста, району в місті, села і селища.

Забезпечення формування і реалізації державної політики у сфері розвитку водного господарства, меліорації земель, забезпечення потреб населення і галузей національної економіки у водних ресурсах покладено на Державний комітет України по водному господарству Він, зокрема: бере участь у розробленні економічних цільових програм розвитку галузей національної економіки з урахуванням забезпечення раціонального використання водних ресурсів; визначає потреби населення і галузей національної економіки у водних ресурсах, розробляє пропозиції щодо визначення пріоритетних напрямів розвитку водного господарства та меліорації земель; здійснює контроль за додержанням режиму роботи водосховищ комплексного призначення, водогосподарських систем і каналів.

Держкомлісгосп України відповідно до покладених на нього завдань: готує пропозиції щодо формування та реалізації державної політики у сфері лісового і мисливського господарства; забезпечує проведення єдиної науково-технічної політики у сфері лісового і мисливського господарства, впровадження досягнень науки і техніки, а також нових технологій і передового досвіду у цих галузях; розробляє норми, правила та інші нормативні документи у сфері охорони.

Держкомрибгосп є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через міністра аграрної політики.

Держекоінспекція є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінприроди і йому підпорядковується. Основними завданнями Держекоінспекції є:

участь у межах своєї компетенції в реалізації державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів (земля, надра, поверхневі води, атмосферне повітря, тваринний та рослинний світ, природні ресурси територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України.

Державна служба заповідної справи є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінприроди і підпорядковується йому та має основними завданнями: участь в реалізації державної політики у сфері збереження та невиснажливого використання природно-заповідного фонду, відтворення його природних комплексів та об'єктів; забезпечення державного управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду; здійснення державного контролю за додержанням режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду; забезпечення збереження біологічного та ландшафтного різноманіття на територіях природнозаповідного фонду; підготовка пропозицій щодо сталого розвитку репрезентативної мережі природно-заповідного фонду та формування національної екологічної мережі.

Державна гідрометеорологічна служба (Держгідромет) (є урядовим органом державного управління, який діє у складі МНС і підпорядковується йому.

Держсанепідемслужба є системою органів, установ, закладів, частин і підрозділів, діяльність яких спрямовується на профілактику інфекційних хвороб, професійних захворювань, масових неінфекційних захворювань (отруєнь), радіаційних уражень людей, запобігання шкідливому впливу на стан їхнього здоров'я і життя факторів середовища життєдіяльності, здійснення державного санітарноепідеміологічного нагляду щодо безпеки для життя і здоров'я людини продукції та середовища життєдіяльності.

МНС України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної політики у сфері цивільного захисту, забезпечення керівництва діяльністю єдиної державної системи цивільного захисту населення і територій, поводження з радіоактивними відходами, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, рятувальної справи, техногенної і пожежної безпеки, створення та функціонування системи страхового фонду документації, профілактики травматизму невиробничого характеру, а також гідрометеорологічної діяльності.

Держатомрегулювання України є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Має основними завданнями: участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сфері використання ядерної енергії, додержання вимог ядерної та радіаційної безпеки.

21. Громадське управління у галузі екології.

Одним із різновидів екологічного управління є громадське екологічне управління. Його існування обумовлено, насамперед, необхідністю реалізації прав громадян на участь в управлінні державними справами, яке проголошено в ст. 38 Конституції України, та забезпечення захисту від свавілля органів влади, нехтування і зневажання з їхнього боку екологічних та суміжних з ними прав населення.

Національним законодавством України також передбачено можливості здійснення громадянами та їх об’єднаннями функцій екологічного управління. У багатьох випадках воно регламентує участь громадськості в процесі екологічного управління значно ширше, ніж це передбачено міжнародними нормами. Зокрема, ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» закріплює екологічні права громадян України. У розділі IV цього ж Закону — «Повноваження органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища» — міститься ст. 21 «Повноваження громадських об’єднань у галузі охорони навколишнього природного середовища», в якій встановлено права громадських природоохоронних об’єднань.

На основі аналізу положень законодавства з питань участі в процесі екологічного управління громадян та їх об’єднань, можливості щодо участі в еколого-управлінських процесах можна поділити на кілька груп:

1)вплив на формування екологічної політики на різних рівнях і участь у прийнятті екологічно значущих рішень;

2)громадський екологічний моніторинг;

3)ініціація і проведення екологічної експертизи;

4)здійснення громадського екологічного контролю.

Реалізація цих можливостей частково прямо передбачена в екологічному

законодавстві, частково міститься в інших нормативних актах і є формою реалізації загальних прав громадян. В останньому варіанті особливості їх застосування характеризуються об’єктом, на який здійснюється вплив, — людину, а через неї — на навколишнє природне середовище.

Саме через таку класифікацію, хоча вона і є досить відносною, уявляється найбільш правильним розглянути громадське екологічне управління.

Вплив на формування екологічної політики на різних рівнях і участь у прийнятті екологічно значущих рішень. Відповідно до законодавства України громадяни можуть впливати на формування екологічної політики як прямо, так і опосередковано. Реалізація цього права здійснюється шляхом виборів до органів державної влади та місцевого самоврядування, організації та участі в діяльності політичних партій і громадських організацій, внесення пропозицій до органів влади, а також заслуховування звітів посадових осіб.

22. Державний моніторинг навколишнього природного середовища.

Державна система моніторингу довкілля — це система спостережень, збирання,

оброблення, передачі, зберігання й аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін і розроблення науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття управлінських рішень про запобігання негативним змінам довкілля та дотримання вимог екологічної безпеки. Вона створюється з дотриманням міжнародних вимог і є сумісною з аналогічними міжнародними системами.

Структура та рівні державної системи моніторингу довкілля передбачають розбудову таких видів моніторингу навколишнього природного середовища (НПС) в Україні:

1)загальний (стандартний) моніторинг НПС — це оптимальні за кількістю параметрів спостереження в пунктах, об'єднаних в єдину інформаційно-технологічну мережу, що дають змогу розробляти управлінські рішення на всіх рівнях;

2)оперативний (кризовий), сутність якого полягає у спостереженнях за спеціальними показниками на цільовій мережі пунктів у реальному масштабі часу за окремими об'єктами та джерелами підвищеного екологічного ризику в окремих регіонах, котрі визначено як зони надзвичайної екологічної ситуації, а також у районах аварій із шкідливими екологічними наслідками з метою забезпечення оперативного реагування на кризові ситуації та прийняття рішень щодо їх ліквідації, створення безпечних умов життєдіяльності;

3)фоновий (науковий) моніторинг НПС — спеціальні високоточні спостереження за всіма компонентами природного довкілля, а також за характером, складом, кругообігом та міграцією забруднювальних речовин, за реакціями організмів на забруднення на рівні окремих популяцій, геосистем і біосфери в цілому. Так моніторинг здійснюється у природних та біосферних заповідниках і на інших територіях, що охороняються.

ВУкраїні є розвинута нормативно-правова база для проведення геоекологічного моніторингу. Постановою Кабінету Міністрів затверджене "Положення про державну систему моніторингу довкілля" від 30 березня 1998 p., яке визначає порядок створення та функціонування Державної служби моніторингу довкілля (ДСМД). ДСМД — це система установ, які збирають, аналізують, зберігають і поширюють інформацію про стан довкілля, прогнозують його зміни та надають науково обґрунтовані рекомендації для прийняття відповідних рішень ДСМД — складова національної інформаційної інфраструктури, що є відкритою інформаційною системою. Пріоритет її функціонування — захист життєдіяльності громадян і суспільства загалом, збереження природних екосистем, запобігання кризовим змінам у довкіллі та виникненню надзвичайних екологічних ситуацій антропогенно-техногенного походження.

Система державного моніторингу довкілля контролює об'єкти трьох масштабних рівнів:

локального — територію окремих об'єктів (підприємств, міст, ландшафтів та їх складових);

регіонального — територію економічних і природних регіонів та адміністративнотериторіальних одиниць;

національного — територію країни загалом.

Створення і функціонування ДСМД мають на меті інтеграцію екологічних

інформаційних систем, що охоплюють певні території, ґрунтуються на принципах узгодженості нормативно-правового й організаційно-методичного забезпечення, сумісності технічного, інформаційного та програмного забезпечення її складових.

Моніторинг здійснюють суб'єкти моніторингу за загальнодержавною та регіональними (місцевими) програмами реалізації відповідних природоохоронних заходів (табл. 14.1). Фінансуються роботи зі створення і функціонування ДСМД та її частин за рахунок коштів, передбачених у державному та місцевих бюджетах згідно з чинним законодавством. Суб'єкти моніторингу забезпечують:

удосконалення підпорядкованих їм мереж спостережень за станом довкілля;

уніфікацію методик спостережень і лабораторних аналізів, приладів та систем контролю;,

створення банків даних для наступного їх багатоцільового колективного використання за допомогою єдиної комп'ютерної мережі, що забезпечує автономне і спільне функціонування складових цієї системи та її зв'язок з іншими

інформаційними системами, котрі діють в Україні та за кордоном.

Отже, організацію спостережень у системі ДМНПС у межах своїх повноважень здійснюють міністерства та відомства (суб'єкти моніторингу). Наприклад, Міністерство охорони навколишнього природного середовища зобов'язане вести спостереження за такими показниками:

джерела промислових викидів в атмосферу та дотримання норм граничнодопустимих викидів (ГДВ); джерела стічних вод і дотримання норм тимчасового ухвалення скидів і

граничнодопустимих викидів; стан поверхневих вод суші;

стан ґрунтів сільськогосподарських угідь із визначенням загальної кількості в них пестицидів та важких металів; скиди і викиди об'єктів, на яких використовуються радіоактивні небезпечні технології;

вивіз промислових і побутових відходів; стан морських і наземних екосистем.

23. Державний облік у галузі природокористування та охорони навколишнього природного середовища.має своїм завданням встановлення кількісних, якісних та інших характеристик природних ресурсів, а також обсягів викидів (скидів) забруднюючих речовин, виконання завдань по охороні навколишнього природного середовища. Такий облік здійснюється шляхом ведення кадастрів природних ресурсів та по лінії державної статистики.

Державні кадастри природних ресурсів є систематизованим зведенням відомостей про кількісні, якісні й інші характеристики природних ресурсів по окремих регіонах та країни в цілому. Порядок ведення кадастрів природних ресурсів визначається Кабінетом Міністрів України (стаття 23 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища"). Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 р. № 1781 затверджено Положення про регіональні кадастри природних ресурсів. Згідно цього Положення регіональні кадастри ведуться за окремими видами природних ресурсів: земельні ресурси; водні ресурси; природні рослинні ресурси; ресурси тваринного світу; природні лікувальні ресурси; мінерально-сировинні ресурси, корисні копалини родовищ, проявів, а також корисні копалини техногенних родовищ.

24. Стандартизація і нормування у галузі охорони навколишнього природного середовища.

Відповідно до ст. 31 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» екологічна стандартизація і нормування проводяться з метою встановлення комплексу обов'язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Ці норми (правила, вимоги) набувають форми нормативно-технічних документів

— міжнародних, державних, галузевих, міжгалузевих стандартів та нормативів. Стандартизацією відповідно до ст. 1 Закону України від 17 травня 2001 р. «Про

стандартизацію» є діяльність, що полягає в установленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар'єрів у торгівлі і сприянню науково-технічному співробітництву. Стандарт може містити вимоги до термінології, позначок, пакування, маркування чи етикетування, які застосовуються до певної продукції, процесу чи послуги.

На сьогодні система екологічної стандартизації містить такі види стандартів: Державні стандарти України — ДСТУ. Система таких стандартів, у тому числі у

сфері охорони довкілля, почала розвиватись в Україні з 1992 року.

Галузеві стандарти/технічні умови — стандарти, дія яких поширюється на підприємства (установи, організації), підпорядковані певному міністерству чи іншому центральному органу виконавчої влади, яким і затверджуються відповідні стандарти. Якщо дія стандартів поширюється на підприємства, що підпорядковані двом (кільком) центральним органам виконавчої влади, вони підлягають затвердженню всіма цими органами і набувають юридичної сили міжгалузевих стандартів.

Стандарти підприємства — нормативно-технічні документи, затверджені наказом керівника (органу управління) конкретного підприємства, на яке і поширюється їх дія. Інколи дія таких екологічних стандартів може бути поширена на групу аналогічних підприємств галузі (в цьому випадку необхідно затвердження стандарту вищим(и) органом(ами) управління, він втрачає юридичну силу стандарту підприємства, набуваючи сили галузевого/міжгалузевого стандарту).

Екологічне нормування — це діяльність спеціально уповноважених державних органів у галузі охорони навколишнього природного середовища, інших центральних органів виконавчої влади щодо розроблення та затвердження меж допустимого впливу на довкілля хімічного забруднення, фізичних, біологічних та інших шкідливих факторів, що походять від стаціонарних та пересувних джерел, а також меж використання природних ресурсів та дозволених природо-перетворюючих заходів.

Відповідно до ст. 33 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» до екологічних нормативів у першу чергу належать нормативи гранично допустимих викидів (ГДВ) у атмосферне повітря та гранично допустимих скидів (ГДС) у воду та ґрунти забруднюючих хімічних речовин, а також гранично допустимих рівнів (ГДР) фізичних факторів, зокрема шуму, вібрації, іонізуючого випромінювання (радіації), електромагнітних факторів, а також шкідливих біологічних факторів, тобто будь-яких чинників біотичного походження (віруси, бактерії, грибки, токсини, чинники біохімічної дії, генетично модифіковані організми тощо), що здатні спричиняти масові захворювання людей, тварин, рослин, можуть призвести до погіршення стану довкілля, заподіяння значних економічних збитків, погіршення умов життєдіяльності населення. Ці нормативи є індивідуальними і встановлюються розрахунковим шляхом для кожного стаціонарного джерела можливих викидів, скидів чи інших негативних впливів на довкілля, а також для типів устаткування чи пересувних джерел.

нормативи використання НПС(законодавство називає їх «лімітами») встановлюються, зокрема, щодо таких видів природокористування:

ліміти використання води — граничні обсяги використання води, які встановлюються дозволом на спеціальне водокористування;

ліміти забору води — граничні обсяги забирання води з водних об'єктів, які встановлюються в дозволі на спеціальне водокористування;

ліміти використання мисливських тварин — дозволені обсяги вилучення (добування шляхом відстрілу або відлову) мисливських тварин певного виду, які перебувають у стані природної волі або утримуються в напіввільних умовах у межах мисливських угідь;

ліміти використання рибних ресурсів — дозволені обсяги вилучення риби з природного середовища;

ліміт заготівлі деревини в порядку рубок головного користування — затверджена в установленому порядку розрахункова лісосіка;

ліміт лісосічного фонду — максимально допустимий обсяг деревини, яку дозволяється заготовити у лісовому фонді при здійсненні рубок головного користування і лісовідновних рубок у черговому плановому році;

ліміти спеціального використання природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення;

ліміт на розміщення відходів — обсяг відходів (окремо для кожного класу небезпеки), на який у власника відходів є дозвіл на їх розміщення, виданий органами Мінприроди на місцях;

ліміт на утворення відходів — максимальний обсяг відходів, на який у суб'єкта права власності на відходи є документально підтверджений дозвіл на передачу їх іншому власнику (на розміщення, утилізацію, знешкодження тощо) або на утилізацію чи розміщення на своїй території; та деякі інші.

25. Екологічна експертиза (поняття, форми, види).

Експертиза - це процесуальна дія, яка проводиться з метою отримання висновку з питань, які мають доказове значення по справі.

В реальній дійсності екологічна експертиза існує як вид експертної діяльності спеціально уповноважених державних органів, громадських, кооперативних та інших формувань і об'єднань, що забезпечують додержання вимог екологічної безпеки при прийнятті законопроектів, обгрунтуванні програм, концепцій, рішень, проектів та об'єктів, запровадження або реалізація яких може негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, здоров'я і життя людей.

Сьогодні основними формами екологічної експертизи є: державна, громадська,

і спеціалізовані.

Закон вимагає, щоб під час дослідження забезпечувалася гласність екологічної експертизи. Вона полягає в тому, що замовники екологічної експертизи об'єктів, що в процесі реалізації (будівництва, експлуатації тощо) можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей, зобов'язані оголосити через засоби масової інформації про проведення екологічної експертизи у спеціальній Заяві про екологічні наслідки діяльності.

Еколого-експертні органи чи формування після завершення екологічної експертизи повідомляють про її висновки через засоби масової інформації.

В процесі екологічної експертизи може брати участь громадськість.

З метою врахування громадської думки суб'єкти екологічної експертизи проводять публічні слухання або відкриті засідання.

Участь громадськості в процесі екологічної експертизи може здійснюватись шляхом виступів у засобах масової інформації, подання письмових зауважень, пропозицій і рекомендацій, включення представників громадськості до складу експертних комісій, груп по проведенню громадської екологічної експертизи.

Підготовка висновків екологічно експертизи і прийняття рішень щодо подальшої реалізації (використання, застосування, експлуатації тощо) об'єкта екологічної експертизи здійснюються з урахуванням громадської думки.

Висновки державної екологічної експертизи є обов’язковими для виконання. Приймаючи рішення щодо подальшої реалізації об'єктів екологічної експертизи, висновки державної екологічної експертизи враховуються нарівні з іншими видами державних експертиз.

Висновки громадської та іншої екологічної експертизи мають рекомендаційний характер.

26. Лімітування у галузі природокористування.

Принцип лімітування природокористуванняпов’язаний з тим, що запаси природних ресурсів обмежені і їх необхідно раціонально використовувати. Система визначених екологічних обмежень у використанні природних ресурсів – це ліміт природокористування.

Прикладом законодавчого закріплення змісту понять лімітів на природні ресурси є положення ст. 1 Водного кодексу України, які визначають: ліміт забору води як граничний обсяг забору води з водних об’єктів, який встановлюється в дозволі на спеціальне водокористування; ліміт скиду забруднюючих речовин як граничний обсяг скиду забруднюючих речовин у поверхневі водні об’єкти, який встановлюється в дозволі на спеціальне водокористування; ліміт використання води як граничний обсяг використання води, який встановлюється дозволом на спеціальне водокористування.

Ліміти на природні ресурси встановлюються на підставі норм законодавства спеціально уповноваженими на те органами державного екологічного управління.