14.Зміни в суспільному ладі після реформ 60 – 70 –х роках хіх ст.(??)

15. Право другої половини хіх ст

Джерела права. На еволюцію правової системи царської Росії, до складу якої входила Україна, впливав як соціально-економічний розвиток країни по капіталістичному шляху, так і загострення класової боротьби в новій обстановці. Це зумовило суперечливість права. У своїй основі воно залишалося феодальним і в той же час в нього все більш впроваджувалися принципи та норми буржуазного характеру.Як відомо, однією із ознак розвитку права в буржуазному класовому суспільстві є його кодифікація. Протягом XIX ст. кодекси активно розроблялися і приймалися у багатьох європейських країнах. Російська бюрократія негативно ставилася до видання чітких галузевих кодексів, в яких вона вбачала можливе обмеження Дій властей. Робота кодифікаційних комісій тривала довгі роки, через що підготовлені проекти кодексів до кінця століття так і не набрали чинності. Основні джерела права у період, що вивчається, не змінилися. Як і раніше, діяло Повне зібрання законів Російської імперії - було опубліковано його друге і третє видання. Чинні правові норми містив також Звід законів Російської імперії (в цей період був виданий новий, 16-й том).В галузі кримінального права діяла більша частина кримінальних та виправних норм Уложення про покарання. У 1866 і 1885 pp. набрала чинності його нова редакція, в якій враховувалося поточне пореформене законодавство. Проте і в цьому разі Уложення не було позбавлене певних прогалин та казуїстичності. Не без підстав деякі криміналісти називали Уложення "цілковитим анахронізмом". Основним джерелом цивільного права був 10-й том Зводу законів. Велика кількість цивільно-правових норм містилася в актах, що були видані під час реформи та подальших перетворень, а саме, в судових статутах, тимчасових правилах про волосний суд та ін. Вони були джерелами і процесуального права.Розвиток робітничого руху в країні зумовив розроблення фабричного законодавства. Це, зокрема, були закони: "Про малолітніх працюючих на заводах, фабриках та мануфактурах" (1882 р.), "Про заборону нічної праці неповнолітнім та жінкам на фабриках, заводах та мануфактурах" (1885 р.), "Про нагляд за закладами фабричної промисловості та про взаємні відносини фабрикантів і робітників" (1886 p.), "Про тривалість та розподіл робочого часу в закладах фабрично-заводської промисловості" (1897 p.). Поширивши фабричні закони на центральні губернії Європейської Росії, уряд повільно запроваджував їх у інших місцевостях або зовсім не запроваджував. В Україні закон 1886 p. був введений у Київській, Волинській, Харківській та Херсонській губерніях лише в 1894 р Ще пізніше він був поширений на Таврійську, Полтавську та Чернігівську губернії. Норми фабричних законів, у яких йшлося про захист інтересів робітників, багато в чому мали декларативний характер. В галузі адміністративного законодавства найважливішим було вже згадане Положення про заходи по охороні державного порядку та громадського спокою від 14 серпня 1881 р. Воно стало "законною" підставою адміністративно-поліцейського свавілля. Прийняте як тимчасовий захід на три роки, це Положення постійно доповнювалося і проіснувало аж до повалення царату.В обмеженому вигляді зберігав значення джерела права звичай. Звичаєве право застосовувалося волосними судами при розгляді майнових спорів селян та дрібних проступків у правовідносинах торговельно-промислової сфери. До звичаїв зверталися при відсутності норми закону. Однак при цьому використання звичаю не повинно було суперечити загальним вимогам закону. У судочинстві, яке застосовувалося до осіб духовного звання, зберігався вплив церковного права.Все це гальмувало, але не могло зупинити еволюцію права по новому суспільно-економічному шляху, якому відповідали основні галузі права - державне, кримінальне, цивільне, процесуальне та ін. З 1883 р. стало видаватися періодичне Зібрання узаконень та розпоряджень уряду. Чималу роль в закріпленні принципів буржуазного права відігравали департаменти Сенату. Витлумачуючи закони, Сенат поступово пристосовував застарілі їх положення до сучасних потреб суспільства. Цивільне право. Після звільнення селян від кріпосної залежності поширилася сфера застосування цивільного права. Селяни поступово ставали більш активними учасниками цивільних правовідносин. Проте в цілому зміни цивільного законодавства мали половинчастий характер і не сприяли усуненню феодальних пережитків. Так, після скасування кріпосного права селяни були виключені з переліку об'єктів власності, законами про стани їм були надані особисті та майнові права. У той же час явно пережитковий характер мало збереження у Зводі законів положень, згідно з якими до об'єктів власності було віднесено нерухоме майно, зокрема поміщицькі землі, на яких проживали тимчасовозобов'язані селяни.Ряд законів і сенатських рішень другої половини XIX ст. були спрямовані на регулювання поземельних відносин в Правобережній Україні. Ними, як вже зазначалося, встановлювалися пільги або обмеження на придбання землі залежно від національності покупців. В той час скасовувалися або зменшувалися феодальні обмеження щодо розпорядження заповідними або денними маєтками, обмежувалися селянські сервітути, закріплялися чиншеві правовідносини*. Продовжували діяти деякі норми звичаєвого права, які обмежували права селян, хоча останні і були звільнені від кріпосної залежності. Ці обмеження стосувалися, перш за все, права власності селян на землю. Селяни не могли вільно розпоряджатися своїми земельними наділами. Більшість угод, пов'язаних із землею, укладалася лише за наявності згоди селянської громади. Зобов'язальне право цього періоду грунтується на принципі договірної свободи. Але в умовах царської Росії можновладці міста і села нерідко нав'язували трудящим кабальні угоди. За оренду поміщицької землі селяни працювали в панських маєтках або віддавали поміщикам частину врожаю, одержаного селянською працею на орендованій землі. Свобода договору найму призвела до жорстокої експлуатації робітників на капіталістичних підприємствах. Прагнучи запобігти дальшому загостренню класової боротьби між пролетаріатом і бур-жуазією, царат пішов на встановлення деякого обмеження свавілля капіталістів. Перш за все обмежувалися тривалість робочого часу - не більше 11,5 годин на добу (раніше межі не було), експлуатація праці дітей та підлітків. Робилися також спроби регламентувати застосування штрафів. Для нагляду за додержанням фабричного законодавства створювався спеціальнийорган з відповідними правами - фабрична інспекція.Кримінальне право. Новою редакцією Уложення про покарання було запроваджено ряд принципів буржуазного кримінального права. Так, було встановлено, що злочином визнається діяння, прямо вказане у законі. Проголошувався принцип вини у формі умислу і необережності. В нормах Уложення закріплювалися елементи складу злочину (об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона) та умови застосування покарань. В той же час зберігалося чимало норм феодальногоправа. Так, на першому місці в Уложенні 1885 p. стояли злочини проти релігії. Феодальним пережитком було притягнення до відповідальності дітей, починаючи з семи років. Нечітке трактування об'єкта злочину відбилося на структурі Уложення. В редакції 1885 p. воно містило склади, між якими не було принципової різниці: вбивство у бійці, вбивство родичів, батьковбивство тощо. В цілому ж у пореформеному праві були докладно представлені всі види посягань на особу, власність, посадові злочини, злочини проти порядку управління та ін. Найбільш небезпечними вважалися політичні злочини - бунт, державна зрада тощо. За посягання на царя або членів царської сім'ї передбачалася смертна кара. Мета покарання полягала в тому, щоб шляхом кримінальної репресії виключити небажані для держави вчинки. Існувало багато видів позбавлення волі, спеціальні покарання за посадові злочини. До кінця століття зберігався розподіл покарань на основні (страта, каторга, ув'язнення та ін.) та додаткові (позбавлення титулів, звань, поліцейський нагляд тощо). Кримінальний процес. В період, що вивчається, завершилося виділення в самостійні галузі кримінально-процесуального та цивільно-процесуального права. Буржуазні принципи судового процесу, які були проголошені реформами, залишалися в цілому незмінними до початку XX ст., хоча реакційні кола прагнули звузити ліберальний характер судочинства. В судових статутах 1864 p. чітко і послідовно регламентувався процесуальний порядок розслідування і розгляду кримінальних справ у слідчих та судових органах. Великим здобутком кримінально-процесуального права було проголошення таких демократичних принципів правосуддя, як усність, гласність, змагальність, безпосередність, право обвинувачуваного на захист. В умовах самодержавної Росії закріплення їх в правових нормах було значним прогресивним кроком в напрямі перебудови правосуддя. Принцип змагальності диктував необхідність створення адвокатури*. Адвокатура була запроваджена судовими статутами. Адвокати поділялися на дві категорії - присяжних і приватних повірених. Присяжними повіреними могли бути особи, що мали вишу юридичну освіту і практичний стаж відповідної судової роботи, а також як помічники присяжного повіреного - не менше п'яти років. Присяжні повірені організовували свою діяльність на засадах самоврядування шляхом обрання при окрузі судової палати рад присяжних повірених, які обирали голову ради та його заступника (товариша). На раду присяжних повірених покладалося: розгляд заяв про вступ або вибуття з числа присяжних повірених; нагляд за додержанням ними законів, установлених правил; призначення повірених для подання безкоштовної юридичної допомоги; накладення дисциплінарних стягнень (попередження, догана, заборона займатися адвокатською практикою строком до одного року, виключення з числа присяжних повірених, віддання до суду) та ін. Матеріальні кошти ради становили: вступний внесок при прийомі до адвокатури, а також обов'язковий щорічний внесок, який сплачували присяжні повірені, їхні помічники та приватні повірені. Зарахованому до числа присяжних повірених рада видавала відповідне свідоцтво й після приведення даної особи до присяги її заносили в списки, які щороку публікувалися в офіційній пресі для загального відома. Присяжні повірені могли брати на себе представництво в цивільних і захист у кримінальних справах, що розглядали в окрузі, до якого вони були приписані. Тоді ж був введений й інститут так званих приватних повірених, якими могли бути громадяни, що досягли 18 років, за винятком жінок. Приватні повірені не мали своєї корпоративної організації. Для отримання звання необхідно було скласти іспит в окружному суді або судовій палаті, які й видавали свідоцтво встановленого зразка на право ведення судових справ. Прізвища осіб, котрі отримали таке свідоцтво, публікувалися в губернських відомостях. На відміну від присяжних повірених приватні могли виступати лише в тих судах, до яких вони були приписані і які, відповідно, здійснювали нагляд за їх діяльністю. Велике значення мало проголошення в праві презумпції невинності, згідно з якою особа вважалася невинною до того часу, доки її винність не буде доведена вироком суду. Скасовувалася система формальних доказів, яка була замінена системою вільної оцінки за внутрішнім переконанням. В законодавстві докладно регламентувався процесуальний порядок розгляду кримінальних справ окружними судами з участю присяжних засідателів. В цих судах винесенню вироку передував вердикт присяжних про винність або невинність підсудного. Чимало уваги було приділено стадіям кримінального процесу в загальних судах. Попереднє розслідування поділялося на дізнання та попереднє слідство. Оформилося в самостійну стадію кримінального процесу віддання до суду, в якій вирішувалося питання про достатність або недостатність даних для розгляду судом кримінальної справи по обвинуваченню конкретної особи. Передбачалися й такі стадії процесу, як підготовчі до суду дії, судове слідство з дебатами сторін, винесення вироку і перегляд його. Цивільний процес. Розгляд цивільних справ у мировому суді відбувався спрощено, оскільки мировий суддя вирішував одноособове невеликі за сумою позови (не більше 300 крб.). Після подачі позову відповідач викликався до канцелярії суду, де знайомився із змістом заяви. Всі основні процесуальні дії мирового судді фіксувалися у спеціальній книзі протоколів. Рішення суду могли бути оскаржені в апеляційному порядку. Розгляд цивільних справ у загальних судах був більш складним. Він здійснювався відповідно до принципів усності, гласності, змагальності. Справа починалася з подачі позову. З його змістом знайомився відповідач, який міг подати заперечення. В суді брали участь адвокати, допускалося примирення сторін. Тягар доказування покладався на сторону, яка щось твердила або вимагала. Перегляд рішень загальних судів здійснювався в апеляційному порядку.

16. Суспільний лад на початку ХХ ст.

На початку XX ст. Російська імперія, до складу якої входила й Україна, вступила одночасно з розвинутими країнами в нову ста­дію розвитку. Російський імперіалізм поряд із загальними для всіх імперіалістичних країн рисами мав свої особливості. Так, за ступе­нем концентрації виробництва і робітників на великих підприємст­вах Російська імперія на початку XX ст. посіла перше місце у світі. Високою була концентрація виробництва в промисловості, особливо важкій, і в Україні. Концентрація і централізація виробництва в промисловості і виникнення на цьому підґрунті монополій супрово­джувалися концентрацією капіталу, злиттям банківського капіталу з промисловим, створенням фінансового капіталу і фінансової олі­гархії. В банківському капіталі Російської імперії значною була ча­стка іноземних капіталів. У загальному обсязі акціонерного капіта­лу України іноземний капітал становив 80—90%.Сільське господарство України, як і Росії, в період, що, розг­лядається, загалом продовжувало розвиватися капіталістичним шляхом. Водночас у ньому існували феодальні кріпосницькі пере­житки, передусім велике поміщицьке землеволодіння.Поєднання капіталістичних суперечностей (загострених на по­чатку XX ст. глибокою економічною кризою, що спричинила погір­шення становища народних мас) з феодальними пережитками у сільському господарстві, прагнення царизму зберегти в недотор­каності існуючий лад, поразка Росії у російсько-японській війні призвели до революції 1905—1907 pp., буржуазно-демократичної за своїм характером.У разі перемоги революція 1905—1907 pp. покликана була розв'язати такі основні завдання, як повалення самодержавства, встановлення демократичної республіки, ліквідація поміщицького землеволодіння, введення8-годинного робочого дня, здійснення де­мократичних перетворень у країні, зокрема, встановлення вибор­ності державних органів, забезпечення прав і свобод громадян, ви­рішення національних питань. Однак через низку причин вона за­знала поразки. Царат здобув перемогу, і країна вступила у період третьочервневої монархії (червень 1907 — липень 1914 р.). В усій Російській імперії встановлювався режим репресій. Одним з еле­ментів політики царату в період реакції було насаджування ідеоло­гії великодержавного шовінізму і посилення національного гноблен­ня. В Україні це виявилося, зокрема, в переслідуванні української мови і культури.Невирішеність багатьох економічних, політичних, соціальних і національних проблем, що раніше призвели до революції, штовха­ли трудящі маси на нові зіткнення з царським урядом. У 1910— 1911 pp. у країні в цілому, в тому числі в Україні, спостерігалося піднесення робітничого руху. Його розмах у 1914 р. досяг рівня 1905 р. Водночас виступи селян переросли в активну боротьбу проти само­державства. На червень 1914 р. політична криза в Росії досягла кульмінації, і країна опинилася перед загрозою революційного ви­буху. Однак 19 липня 1914 р. розпочалася Перша світова війна, яка тимчасово перервала наростання революційного руху в країні.Соціально-економічна, політична ситуація у Російській імперії в період, що розглядається, безпосередньо впливали на її суспіль­ний, державний лад і право, обумовлюючи більш чи менш суттєві зміни.

17.Зміни в державному ладі на початку ХХ ст.

Зміни в державному ладі Російської імперії на початку XX ст. пов'язані з революційними подіями 1905-1907 pp., в яких активну участь взяло і населення України. Ці зміни вплинули і на державно-правове становище українських губерній.Влітку 1905 р. царський уряд підготував реформу політичної системи. Передбачалося створити парламент, який складався б з верхньої палати - Державної ради і нижньої палати депутатів - Державної думи, обмеживши таким чином абсолютну владу царя органом представницької демократії і запровадивши виборчу систему в Російській імперії. При цьому монархія зберігалася.У серпні 1905 р. прийнято закони "Установлення Державної думи" і "Положення про вибори до Державної думи". "Маніфест" 17 жовтня 1905 р. проголошував Росію парламентською монархією. У грудні 1905 р. видано указ "Про зміни Положення про вибори до Державної думи", який розширив коло виборців з робітників, селян та міщан. На підставі указу здійснено вибори до I та IIДуми, в тому числі і від українських губерній. Депутати з України утворили в них українську парламентську громаду з 45 у першій та 47 у другій Думах. 3 червня 1907 р. оприлюднено нове "Положення про вибори до Державної думи", яке скоротило кількість депутатів від робітників. Це був відхід від парламентаризму і демократії, тому 3 червня називають державним переворотом. На його підставі обиралися і діяли III та IV Державні думи. Вибори були непрямими, багатоступеневими.Дума працювала постійно. її очолювали обраний на першій сесії строком на один рік голова та два товариші голови. Секретар Думи обирався на п'ять років, який теж мав товаришів та підпорядковану канцелярію. Дума створювала комісії, працювала відкрито, засідання були публічні. Прийнятий законопроект надходив до Державної ради і, якщо вона його не відхилила, набирав чинності після підписання царем.У 1906 р. видано низку законів, які реорганізували Державну раду у верхню палату російського парламенту. її склад з 102 членів на половину призначався царем, а наполовину обирався від Синоду, земських установ та землевласників губерній, Академії наук тощо. Вибори були багатоступеневими, відбувалися шляхом закритого голосування, засідання проходили публічно, відкрито, рішення приймалося простою більшістю голосів. Державна рада розглядала законопроекти, подані Думою, схвалювала їх і подавала на підпис імператору або відхиляла їх. Цар схвалював акт словами: "Быть сему!". Функціонування Державної ради, Державної думи та проведення виборів вносили зміни у діяльність губернських правлінь, земське, міське та дворянське самоврядування.

18. Лютнева буржуазно – демократична революція та події на Україні.

Лютне́ва револю́ція 1917 ро́ку в Росії — революційні події лютого-березня 1917 року, що завершились падінням монархії уРосійській імперії.Передумови:Участь Росії у Першій світовій війні 1914—1918 років поглибила соціально-економічні і політичні суперечності в країні. З початку1917 року незадоволення війною та економічні труднощі викликали масовий страйковий рух, особливо у великих промислових центрах. Страйк на Путиловському заводі в Петрограді, що розпочався 17 лютого 1917 року, став передвісником масових революційних виступів.Початок революції 27 лютого (10 березня) до загального страйку петроградських робітників приєднались солдати Волинського, Преображенського та Литовського гвардійських полків. Петроград опинився в руках повсталих. Відновлення порядку в столиці та встановлення зв'язку з урядовими установами і особами — такі завдання поставив перед собою Тимчасовий комітет Державної Думи (голова — М. Родзянко), створений вранці.Того ж дня ввечері відкрилось перше засідання Петроградської Ради робітничих депутатів, яка обрала головою лідера меншовицької фракції Державної Думи Н. Чхеїдзе.Рада делегувала до Тимчасового комітету своїх представників — Н. Чхеїдзе і О. Керенського.Перехід влади до Тимчасового уряду: В ніч на 28 лютого Тимчасовий комітет у зверненні до народів Росії заявив, що він бере на себе організацію нової влади і до утворення Тимчасового уряду державне управління здійснюватимуть комісари із членів Думи.Більшістю голосів 2 березня 1917 року Петроградська Рада доручила формування уряду Думському комітету.Того ж дня цар Микола II зрікся престолу на користь свого брата Михайла, який 3 березня також відмовився від трону. Була опублікована декларація про програму і склад Тимчасового уряду на чолі з князем Г. Львовим, який до скликання Установчих зборів взяв на себе всю повноту влади в країні (Тимчасовий Уряд).Інтереси різних країн і груп людей в перевороті:За даними деяких дослідників, значний внесок у загострення політичної ситуації в Російській імперії внесли певні фінансово-економічні кола Заходу, а також військова розвідкаНімецької імперії. Це проявилося в неофіційному сприянні політичним силам, які мали на меті повалення існуючого у той час державного ладу, забезпечення їх фінансовими коштами, матеріальними ресурсами, зброєю тощо. Очевидно, що зазначені люди для задоволення власних інтересів жертвували життям населення.

19. Створення Центральної Ради та її діяльність.

У кінці лютого 1917 р. в Петрограді в результаті збройного повстання робітників і солдатів царизм було повалено. Проте боротьба за владу не закінчилася. Паралельно існували дві політичні структури, які представляли інтереси різних соціальних верств: Тимчасовий уряд, сформований в основному з ліберально-буржуазних депутатів IV Державної думи, і Рада робітничих і солдатських депутатів.В Україні ситуація виявилася ще складнішою. Поряд з органами Тимчасового уряду та робітничими і солдатськими Радами (лише у березні 1917 р. їх було вже понад 170) виник ще один орган, який згуртував українські національно-демократичні сили, — Центральна Рада. Це громадське об'єднання спочатку було створене 7 березня 1917 р. у Києві з ініціативи ряду політичних, громадських, наукових організацій. Головою Ради обрали визначного історика і громадського діяча М. С. Грушевського. Серед партій провідну роль у Центральній Раді відігравали Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) і Українська партія есерів (УПСР). У більшості Рад робітничих і солдатських депутатів переважали меншовики та есери. Періодизація діяльності Центральної Ради:1. Становлення УЦР, формування її складу, боротьба за демократизацію й українізацію, співробітництво з Тимчасовим урядом, кристалізація ідеї автономії України в складі Росії (березень — початок червня 1917 p.). 2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні на засадах автономно-федеративного принципу, легітимізація автономії в умовах досягнення тимчасового компромісу з Тимчасовим урядом (кінець червня — початок жовтня 1917 p.).3. Боротьба за владу з центральним більшовицьким урядом (жовтень 1917 р. — січень 1918 p.).4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки під протекторатом Німеччини й Австро-Угорщини (березень — 28 квітня 1918 p.).19 березня 1917 р. у Києві пройшла грандіозна демонстрація (більше 100 тис. учасників), у ході якої висувалися вимоги надати Україні автономію. 7-8 квітня 1917 р. в Києві відбув ся Український національний конгрес, у роботі якого брали участь делегати від губернії! України, українських громадських організацій Петрограда, Москви, Криму, Кубані, Холмщини. У цей час Центральна Рада складалася з 822 місць, близько чверті з них належало російським, єврейським, польським та іншим неукраїнським партіям. На конгресі відбулося конституціювання Центральної Ради, вона стала представницьким органом українського народу. Це був перший крок відродження нації на шляху державності. Керівництво ЦР почало роботу по створенню підлеглих їй місцевих органів влади — українських рад (губернських, міських, повітових). Таким чином, в Україні створився трикутник політичних сил. Важливим рішенням конгресу була пропозиція, щоб кордони між автономними республіками в Новій Росії визначалися на основі етнографічного принципу.Центральна Рада висувала вимоги автономії України, підтримувала заходи щодо створення української преси, упровадження української мови в школах, скасування будь-яких обмежень щодо розвитку української культури і громадсько-політичного життя. Загальнодемократичні вимоги і лінія Центральної Ради дістали підтримку з боку скликаних у Києві в травні 1917 р. все українських з'їздів: військового, селянського, робітничого.10 червня 1917 р. Центральна Рада видала свій І Універсал, тобто державний документ у формі звернення до населення. У ньому проголошувалась автономія України і підкреслювалось, що Україна не відділяється від Росії. Порядок і лад в Україні повинні були дати «вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні українські збори (сейм)». Це був перший крок до здійснення національно-територіальної автономії України. В Універсалі підкреслювалося, що склад Центральної Ради буде поповнено представниками інших народів, які живуть в Україні, і це дасть змогу їй стати єдиним найвищим органом революційної демократії краю. Комплектування окремих військових частин лише українцями здійснюватиметься під контролем військового міністра і Генерального штабу. Проблему земельної реформи теж повинні були вирішити Установчі збори.3 липня 1917 р. Центральна Рада видала II Універсал, де проголошувалося, що вона не згодна з відокремленням України від Росії і відкладає вирішення питання про здійснення автономії України до Всеукраїнських установчих зборів.II Універсал був певною поступкою російському Тимчасовому урядові, компромісом, деякою мірою кроком назад порівняно з І Універсалом. Це виявилося в тому, що не визначалася територія, на яку поширювалася влада Центральної Ради, не уточнювалися повноваження Генерального секретаріату, особливо у відносинах з місцевими органами Тимчасового уряду. Проголошення самостійності України в тих умовах було нереальним. Невдовзі Центральна Рада створила свій виконавчий орган — Генеральний секретаріат на чолі з відомим українським письменником В. К. Винниченком. До складу секретаріату входило 8 міністерств, якими керували переважно представники соціал-демократичної партії. Дії Центральної Ради викликали невдоволення з боку Тимчасового уряду і лише черговий провал нового наступу російських військ у Галичині змусив його піти на переговори з ЦР. У переговорах узяли участь О. Керенський, І. Церетелі від Тимчасового уряду, М. Грушевський і В. Винниченко від Центральної Ради. Тимчасовий уряд змушений був визнати Генеральний секретаріат своїм крайовим органом управління п'яти (з дев'яти) українських губерній (Київської, Полтавської, Подільської, Волинської та Чернігівської). Це означало зростання авторитету і впливу та влади Центральної Ради.Проте Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав. Цей новий компроміс з російським урядом було зафіксовано у «Тимчасовій інструкції для Генерального секретаріату». З компетенції Секретаріату вилучалися військові, судові, продовольчі справи, а також пошта та телеграф. Генеральний секретаріат був підзвітний Малій Раді (з 40 чоловік) — органу, який вирішував поточні і нагальні проблеми. Центральна Рада, погоджувалася співробітничати з «неукраїнськими групами населення», якщо останні визнаватимуть її «вищим правомочним органом». Слід відзначити, що розходження Центральної Ради з Тимчасовим урядом торкалися лише національного питання і перспектив устрою України. Щодо питань державного ладу, економічної, земельної, соціальної, воєнної політики, то тут розходження були незначними або взагалі відсутніми.У своїй діяльності Центральна Рада припустилася низки помилок. Вона фактично не займалася вирішенням соціально-економічних проблем (серед яких головною була земельна), а зосередила свою увагу лише на національних аспектах. До того ж діячам Центральної Ради бракувало досвіду й у вирішенні суто практичних проблем, таких, як збереження правопорядку, забезпечення міст продуктами, організація роботи залізниць. Багато часу забирали дебати та ідейні конфлікти, особливо між соціал-демократами та соціалістами-революціонерами. Зв'язок з масами обмежувався виступами на мітингах у містах, вплив на село, де проживала більшість населення України, зменшувався. Суттєвою була помилка ЦР щодо військових формувань. Улітку 1917 р. близько 300 тис. українських солдатів стихійно реорганізувалися в українські формування, присягнувши на вірність Центральній Раді. Крім того, генерал Павло Скоропадський на дав у розпорядження ЦР українізований корпус з 40 тис. бійців, дисциплінованішиих і краще споряджених порівняно з дезорганізованими російськими військами. Але його пропозиція була відкинута, бо керівники ЦР вважали, що армія в постреволюційному демократичному суспільстві буде непотрібна і, крім того, не можна довіряти багатому землевласнику Скоропадському.Утопічним було ставлення ЦР і до чиновників. Голова уряду Винниченко називав їх «найгіршими і найшкідливішими людьми», вважаючи, що вони є пережитком деспотичної держави. Але швидко стало зрозуміло, що без армії та чиновників обійти ся неможливо.Таким чином, УЦР в цей час займала автономістично-федералістичні позиції, намагалася сприяти національно-визвольному руху інших народів, не обмежуючись лише вирішенням власне українських питань

21. Створення Української Народної Республіки

На початку листопада 1917 р. влада в Україні перейшла до рук Української Центральної Ради. 7 (20) листопада 1917 р. УЦР III Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки у складі федеративної Росії. Розпочався третій, останній, етап історії Української Центральної Ради (перший - від утворення УЦР до Всеукраїнського нацконгресу; другий - від Всеукраїнського нацкошресу до повалення влади Тимчасового уряду в Петрограді). В основі його - державотворча діяльність, спрямована на побудову демократичних засад влади, повну незалежність України. УЦР ухвалила Конституцію УНР, а також ряд законів: запроваджено власну грошову систему, затверджено герб, гімн УНР, українській мові надано статус державної. Практичне значення прийняття Центральною Радою III Універсалу і проголошення Української Народної Республіки полягало в тому, що вперше була проголошена конкретна програма перебудови українського суспільства на демократичній основі - програма, що відповідала інтересам більшості. Сам факт проголошення прогресивних і справедливих політичних і соціально-економічних реформ показав українському народу реальність досягнення національної незалежності та побудови національної демократичної держави. Цей документ відіграв важливу роль і в розвитку української національної самосвідомості, і в зміцненні демократичної спрямованості українського національного руху.

22. Законодавча діяльність Української Народної Республіки

У січні 1919 р УНРада ухвалила низку важливих законів: земельний, ви-

борчий, про права меншин, про організацію шкіл тощо. Саме тоді був створений

колегіальний орган – виділ, який очолював Президент УНРади Є. Петрушевич.

До складу виділу ввійшли: Л. Бачинський, А. Горбачевський, М. Новаковський,

О. Попович, С. Вітик, С. Юрик, О. Устинович та ін УНРада вирішила питання амністії, тобто звільнення від кари всіх засуджених за злочини проти австрійської держави. Адміністративною владою над судами і прокуратурами ЗУНР був Державний секретаріат судівництва, який курував видавництво “Вісника Державних Законів

і Розпорядків. 1 лютого 1919 р. УНРада ухвалила закон про запровадження української мови

як державної в усіх установах, 13 лютого – про шкільництво ЗО УНР. Земельний закон забезпечував правові основи власності селянина на землю. Передбачався перерозподіл поміщицької землі та землі, яка була власністю

організацій, церков, монастирів. У перше чергу мали бути наділені землею селяни,

що брали участь у боях або втратили в результаті війни працездатність, їх вдови

і сироти, безземельні та малоземельні селяни. Спосіб і час поділу мав визначати

окремий закон. Земельний закон надавав землевласникам відшкодування на пере-

власнення землі

23/ Українська гетьманська держава (квітень – листопад 1918 р.).

29 квітня 1918 року в Києві відбувся конгрес хліборобів, на якому були представлені селяни, поміщики, представники банківського капіталу. Конгрес вимагав встановлення в Україні сильної влади у формі диктатури. За найкращу форму влади визнали гетьманат. У результаті 29 квітня 1918 року гетьманом нового державного утворення — Гетьманат "Українська держава" — був проголошений Павло Скоропадський. У ніч з 29 на 30 квітня його прибічники захопили всі державні установи і найважливіші об'єкти. Центральна рада припинила своє існування.

Свою діяльність П. Скоропадський розпочав з рішучої відмови від політики Центральної ради. В "Грамоті до всього українського народу" від 29 квітня 1918 року він оголосив Центральну раду та її установи нездатними до державної праці і заявив, що для забезпечення порядку і спокою він бере необмежену владу над Україною, оголошує розпушеними Центральну раду, її місцеві органи та установи, земельні комітети, скасовує все її законодавство, повертає правову силу всім попереднім формам приватної власності. Особливо помітних успіхів досягнув гетьманат в галузі культурного будівництва. Створюється мережа українських початкових і середніх шкіл, для яких було створено всі необхідні підручники українською мовою. 6 жовтня 1918 року в Києві відкрився перший Державний український університет, а 22 жовтня — другий український університет у Кам'янці-Подільському. Знову ж таки, у Києві, вже під кінець Гетьманату, відкрилася Українська академія наук, яку очолив В.І. Вернадський. Засновуються Українська національна бібліотека, Національна галерея мистецтв, Національний оперний театр, Український історичний музей, Державна хорова капела, Державний симфонічний оркестр тощо.

24. Державний лад Української гетьманської держави

У Києві, на хліборобському з'їзді 29 квітня 1918 p., який скликав Союз земельних власників, гетьманом України обрали генерала П. Скоропадського. А в ніч на 30 квітня його прихильники за підтримки окупаційної німецької влади захопили всі державні установи в Києві і на місцях, здійснивши державний переворот. Центральна Рада і УНР припинили існування. У країні проголосили Українську Державу на чолі з гетьманом (гетьманат). За формою правління це мала бути не монархія, а класична президентська республіка з твердою, майже диктаторською владою гетьмана.

Конституційними актами гетьмана П. Скоропадського від 29 квітня 1918 р. - "Грамотою до всього українського народу" та "Законами про тимчасовий державний устрій України" - визначено державний лад та форми організації механізму влади, який поділявся на центральні та місцеві установи, на законодавчу, виконавчу та судову гілки.

Гетьман оголошувався найвищим носієм влади, якому належали законодавчі, виконавчі, військові, судові та адміністративні повноваження, всі внутрішні та зовнішні справи, головне командування армією і флотом, призначення голови та складу Ради Міністрів, Сенату, місцевого керівництва, затвердження всіх законів у державі. У майбутньому передбачалося скликання парламенту - Сейму. На випадок смерті, тяжкої недуги чи тривалої відсутності гетьмана країною мала правити колегія з трьох осіб, яких призначали по одному гетьман (заздалегідь), Рада Міністрів та Сенат.

Рада Міністрів виконувала функції уряду на чолі з отаман-міністром, згодом - головою. Вона об'єднувала галузевих міністрів та Генеральної канцелярії, яку очолював генеральний (згодом державний) секретар. Організаційні питання вирішувала Мала Рада Міністрів, яку представляли товариші (заступники) міністрів.

Сенат мав функції вищої державної інституції у судових та адміністративних справах. Очолював його президент, склад (сенатори) комплектувався з досвідчених юристів, яких затверджував гетьман

25. УНР періоду Директорії

В умовах кризи гетьманського режиму П. Скоропадського, що особливо загострилася восени 1918 р., в Україні активізувалися сили, які виступали за відновлення УНР і усунення від влади консервативних елементів. У серпні 1918 р. у Києві було створено Український національний союз. Головою УНС було обрано В. Винниченка. Поміркована частина членів УНС схилялася до легальної діяльності, до порозуміння з гетьманською владою, опозиційна ж наполягала на повстанні. На середину жовтня 1918 р. переважає вплив опозиційних Гетьманові сил.

Внутрішня політика Директорії:

— прагнення утвердити в Україні національний варіант радянської влади без крайнощів більшовицького максималізму;

— проголошення акту злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 p.;

— законодавча влада передавалася Трудовому Конгресу, який населення обирало без участі "поміщиків і капіталістів";

— обіцянка скасувати закони гетьманщини, відновити 8-годинний робочий день, робітничий контроль.

Директорія зуміла за короткий час розширити міжнародні зв'язки України. Дипломатичні відносини було встановлено з Угорщиною, Чехословаччиною, Нідерландами, Італією, Ватиканом. Однак їй не вдалося налагодити необхідний рівень зв'язків з тими країнами, від яких у значній мірі залежала доля України, тобто країнами Антанти, Польщею та радянською Росією.

Директорія не змогла навести порядок і налагодити ефективне управління країною. Ситуація ще більше ускладнилась через висадку в листопаді 1918 р. на півдні України військ Антанти, в основному французьких. Своє пряме завдання — взяти під контроль території, які залишали армії німецького блоку, підрозділи Антанти повністю не виконали. Проте вони підтримували в Україні великодержавну російську білогвардійську контрреволюцію й стали причиною дальшого поглиблення розколу всередині Директорії.

26. Формування радянської державності в Україні (1917-1920 рр.).

Вищим органом влади проголошувався Всеукраїнський з’їзд Рад. У перервах між з’їздами його функції мав виконувати Центральний виконавчий комітет (ЦВК). До складу ЦВК входив 61 член. Першим головою ЦВК був обраний Ю. Медведєв. II Всеукраїнський з’їзд рад збільшив склад ЦВК до 102 членів. ЦВК формувався за партійною ознакою. ЦВК мав відділи: агітаційний, господарський, зв’язку, військовий. Зі свого складу ЦВК обирав Президію, компетенція якої обмежувалась організацією роботи його пленумів.

Народний секретаріат був вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади радянської України.

17 грудня ЦВК рад України проголосив маніфест про повалення Центральної Ради і Генерального секретаріату. Зазначимо, що в той час Центральна Рада контролювала 3/4 території України.

25 грудня 1917 року розпочався наступ більшовицьких військ. Але за умовами Брестської угоди більшовицький уряд мусив перебратися з Києва до Полтави, а потім — з 9 березня 1918 року — до Катеринослава.

У липні 1918 року в Москві (!) було створено Комуністичну партію (більшовиків) України — КП(б)У як складову частину Російської Комуністичної партії більшовиків — РКП(б). Це давало РКП(б) можливість активніше втручатися в українські справи. Фактично формування вищих органів влади й управління в радянській Україні цілком залежало від РКП(б).

28 листопада 1918 року в Курську за постановою Центрального Комітету (ЦК) РКП(б) було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з П’ятаковим, який розглядався як тимчасовий радянський уряд.

7 січня 1919 року територія України, яка входила до складу Радянської Росії, стала називатися Українською Радянською Соціалістичною Республікою (УРСР). 26 січня 1919 року було створено новий уряд УРСР на чолі з Х. Раковським. Новий уряд декларував необхідність об’єднання УРСР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації.

Зазначимо, що українська державність в УРСР мала суто формальний характер. Вже 11 грудня 1919 року було створено Всеукраїнський революційний комітет — фактично найвищий законодавчий і виконавчий орган більшовицької влади в Україні. Його головою став Г. Петровський.

27 січня 1920 року Всеукрревком анулював усі декрети уряду УРСР, у яких ішлося про побудову державних органів, замінив їх на російські декрети і в лютому склав свої повноваження.

Місцевими органами влади були проголошені Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів та їх виконавчі комітети. В цьому плані для більшовиків головним завданням була більшовизація місцевих рад.

28 листопада 1918 року Тимчасовий робітничо-селянський уряд України прийняв “Тимчасове положення про організацію влади на місцях”. За цим положенням вимагалася негайна організація на місцях військревкомів, а в селах — комітетів бідноти. Всі ці надзвичайні органи влади мали бути створюваними місцевими організаціями КП(б)У. До кінця 1920 року ревкоми становили більшість у загальній структурі державних органів влади. В губерніях і повітах України створювалися спеціальні “трійки”, а у волостях — “четвірки”, яким надавалася необмежена влада на місцях.

Зазначимо, що хоча Україна формально й мала статус незалежної радянської республіки, вільне обрання місцевих рад на її території не проводилося. На місцях у здійсненні влади значна роль відводилася комендантам і комісарам, які призначалися ревкомами. Абсолютна більшість у місцевих органах влади забезпечувалася за членами КП(б)У. Фактично до літа 1920 року КП(б)У перетворилася на основний елемент державного апарату. Система управління базувалася на принципі: ухвалам державних органів (ВУЦВК і РНК УРСР) обов’язково передували рішення Політбюро ЦК КП(б)У.

27. Становище України на поч. 20-х років ХХ ст..

Наприкінці 20-го - початку 21-го року стало зрозуміло, що ідеї більшовиків про перемогу світової пролетарської радянської революції в реальному житті зазнали повного краху. Радянські республіки потрапили у міжнародну ізоляцію з повністю зруйнованими першою світовою і громадянськими війнами промисловістю та сільским господарством. Вихід з цього становища шукали в становленні мирних відносин з капіталістичними країнами. Деякі зрушення в цьому напрямку мали місце. Так, 7 грудня 1921 року було підписано угоду між РСФРР і УСРР, з одного боку, та Австрією - з другого, про встановлення економічних та торгівельних відносин, а 21 січня 1922 р. укладено договір про дружбу між УСРР і Туреччиною. На початку 1922 р. було оголошено про ухвалене в Канах рішення Верховної Ради скликати в Генуї конференцію з участю радянської Росії та Німеччини для врегулювання економічних і фінансових проблем. Оскільки інші радянські республіки на конференцію не запрошувалися, вони доручили делегації РСФРР від їхнього імені укладати й підписувати міжнародні договори та угоди.

Зрозуміло, що ці та інші зовнішньополітичні акції не могли скільки-небудь глибоко змінити внутрішнє становище в України. На початку 20-х років воно було дуже складним. Загальні збитки за воєнні роки склали 10 млрд золотих карбованців. Найбільших руйнувань зазнала важка промисловість. В Донбасі до початку 1920 року понад 600 шахт було затоплено. Занепав залізничний, річковий, морський транспорт. Значних руйнувань зазнали легка та харчова промисловість.

У скрутному становищі перебувало сільське господарство республіки. Його стан ускладнювался продовольчою розверсткою і забороною торгівлі селянам. У 1921 р. в республіці було вироблено лише 25% довоєнного збору. Розруха в сільському господарстві призвела до голоду.

Незважаючи на кризовий стан у сільському господарстві, повну незацікаленість хліборобів у розширенні виробництва, більшовицьке керівництво не відмовлялося в кінці 1920 р. від воєнно-комуністичної доктрини, продовжуючи продрозверстку за допомогою озброєних робітничих і червоноармійських загонів. У відповідь на це селяни почали чинити збройний опір. По всій Україні поширювався селянський рух, який офіційна пропаганда називала "політичним бандитизмом".

28. Нова економічна політика в Україні

Дедалі очевиднішою ставала потреба якнайшвидче змінити економічну політику, яка грунтувалася на засадах воєнно-комуністичної доктрини. Реальний перехід до нової економічної політики (непу) в радянських республіках, у тому числі і в УСРР, розпочався після ухвали Х з'їздом РКБ(б) (березень 1921 р.) рішення "Про заміну розверстки натуральним податком", яке лягло в основу цілої низки законодавчих актів, прийнятих державними органами РСФРР, а потім продубльованих в УСРР. Так, надзвичайна сесія ВУЦВК V скликання ухвалила 27 березня 1921 р. постанову "Про заміну розверстки натуральним податком".

28 травня 1921р. Раднарком УСРР прийняв постанову "Про натуральний податок на хліб, картоплю та олійне насіння".

Під час впровадження непу поруч з розгортанням ринкових відносин відбувався процес організації планового господарства, формувалася система планових органів. 28 вересня 1921 р. ВУЦВК України і Раднарком УСРР створили Українську економічну раду. У положенні про цей орган вказувалося, що він створювався при Раднаркомі УСРР для об'єднання, систематичного узгодження, планового керівництва, регулювання і контролю роботи економічних наркоматів УСРР.Перехід до нової економічної політики супроводжувався зміцненням таких галузей державного господарства, як фінанси і кредит. Нормалізації економічного становища України значною мірою сприяла грошова реформа. У жовтні 1922 р. уряд увів банківські білети (червінці), що забезпечувалися золотом, валютою, ходовими товарами. Але сталий червінець спочатку обслуговував тільки потребі оптової торгівлі і розрахунки між державними установами та підприємствами. У роздрібній торгівлі і сільському господарстві продовжував функціонувати несталий радзнак, що за відсутністю інших ресурсів використовувався державою для покриття бюджетного дефіциту. Із зміцненням змички між промисловістю і сільським господарством, із поліпшенням фінансового становища держави виникла можливість завершити реформу. У лютому 1924 р. згідно з декретом ЦВК і Раднаркому СРСР і обіг надійшли державні казначейські білети вартістю 1, 3, 5 крб. золотом. Радзнак було вилучено повністю.

29. Державний лад в Україні на поч.. 20-х років ХХ ст..

Формально правову основу організації та діяльності державного механізму республіки на початку 20-х років визначала Конституція УСРР 1919 р.

Відповідно до неї найвищими органами державної влади були Всеукраїнський з'їзд Рад, ВУЦВК і Рада Народних Комісарів. У 1921-1922 рр. в їхній роботі відбулися певні зміни. Так, Всеукраїнський з'їзд Рад, який за Конституцією мав скликатися ВУЦВК не рідше як двічі на рік, став збиратися лише один раз. За постановою V Всеукраїнського з'їзду Рад "Про радянське будівництво" ВУЦВК повинен був розглядати всі декрети, які встановлювали загальні норми політичного та економічного життя.

У зв'язку з переходом до мирної господарської діяльності Українську Раду трудової армії було реорганізовано в Укрекономраду, яка одержала статус економічної комісії при Раднаркомі УСРР і була виключена з числа законодавчих органів. 28 червня 1922 року ВУЦВК затвердив "Положення про прокурорський нагляд". Прокуратуру УСРР очолював як прокурор республіки народний комісар республіки народний комісар юстиції УСРР М.О. Скрипник. Місцевими органами прокуратури були призначувані прокурором УСРР прокурори губерній, які мали помічників, у тому числі у повітах, що також призначалися і звільнялися прокурором УСРР. 2 жовтня 1922 р. було прийнято Положення про адвокатуру. Постановою ВУЦВК від 22 березня 1922 р. була скасована Українська надзвичайна комісія для боротьби з контреволюцією, спекуляцією та злочинами за посадою

30. Основні риси цивільного права в 20-х роках ХХ ст..

Сфера нового цивільного права формувалася в процесі націоналізації. Державна власність створювалася шляхом ліквідації приватної власності, націоналізації землі, банків, фабрик, заводів, транспорту тощо. Націоналізація здійснювалася декретами центральних і місцевих органів влади, які і були першими радянськими цивільно-правовими актами. Найважливішими серед них були декрети тимчасового робітничо-селянського уряду: "Про націоналізацію банків" від 22 січня 1919 року, "Про націоналізацію всіх приватних залізниць і під'їзних шляхів" від 4 січня 1919 року, "Про порядок націоналізації підприємств" від 11 січня 1919 року та ін. Кооперативна власність як колективна власність дрібних виробників націоналізації не підлягала. Кооперативні організації отримали право юридичних осіб.10 серпня 1920 року РНК УСРР видала декрет " Про об'єднання всіх видів кооперативних організацій", який був кроком на шляху створення єдиної соціалістичної кооперації. Радянське цивільне право часів воєнного комунізму охороняло трудове приватне господарство і особисту власність громадян, що пояснювалося політикою зміцнення союзу робітничого класу з трудящими непролетарськими елементами. Так, заборонялася реквізиція та конфіскація речей домашнього вжитку. В той же час декретом РНК УСРР від І березня 1919 року "Про відібрання лишків одягу та білизни у буржуазії" широко проводилася конфіскація та реквізиція речей домашнього вжитку експлуататорських класів. На перших порах у певних рамках допускалася приватна експлуататорська власність. Радянська влада вела облік і контроль за діяльністю дрібних підприємств, обмежувала чисельність найманих робітників.З формуванням радянського права власності пов'язане спадкове законодавство. 11 березня 1919 року РНК УСРР прийняла декрет "Про скасування спадкування", за яким усі види спадкування (за законом і за заповітом) скасовувались, спадкова маса обмежувалась сумою в 10 тисяч карбованців (все інше майно переходило у власність держави) і поступала родичам померлого у вигляді "міри соціального забезпечення" з правом управління і розпорядження. Таким шляхом законодавець намагався перекрити ще одне джерело "нетрудового збагачення".Державна монополія на хліб, нафту, сірники і т. ін. майже ліквідувала товарообіг. Система "главкізму" виключала товарно-грошові відносини між підприємствами. Натуральний продуктообмін витіснив грошові відносини, на правовому рівні відчувалося відповідне витіснення цивільно-правових норм адміністративно-правовим регулюванням.

31. Основні риси кримінального права в 20-х роках ХХ ст..Навіть каральна політика держави визначалася програмою більшовицької партії. Основою цієї політики була кримінальна репресія. Одним з перших нормативних актів з кримінального права був декрет РНК УСРР "Про дострокове звільнення" від 21 березня 1919 року. У грудні 1919 року в Росії приймаються "Керівні начала з кримінального права РСФРР", а 4 серпня 1920 року вони офіційно були введені в дію на території України. Цей нормативний акт став першою спробою узагальнення практики діяльності судів і трибуналів. Згідно з теорією "соціальних функцій права", яка отримала в даний період широке розповсюдження, нове кримінальне право повинно формуватися за принципом доцільності, який протиставився принципу законності. Поміж законодавців набула сили тенденція відмови від особливої частини кримінального кодексу. Припускалось, що суди, керуючись соціалістичною правосвідомістю і принципом доцільності, будуть вирішувати справи лише на основі норм загальної частини кримінального кодексу. На цій ідеї базувалась структура Керівних начал. Вони складалися з вступу, розділів про сутність кримінального права, про кримінальне правосуддя, про злочин та покарання, про стадії здійснення злочину, про співучасть, про види покарання, про умовне засудження, про простір дії кримінального права. Керівні начала правом вважали систему (порядок) суспільних відносин. При визначенні покарання суд повинен був враховувати ступінь і характер соціальної небезпеки злочинця і його соціальну приналежність. При цьому покарання мало базуватися на доцільності його застосування. Форми вини, необхідна оборона, крайня необхідність в кодексі не пояснювались. Недостатня увага до визначення суб'єктивної сторони злочину вела до посилення принципу об'єктивного вміщення, коли ступінь покарання пов'язувався з результатом злочину, а не з його мотивами. На міру покарання впливали соціальна належність злочинця і соціальна спрямованість діяння. Система покарань за Керівними началами включала: догану, громадський осуд, примусове вивчення курсу політграмоти, бойкот, виключення з колективу, відшкодування збитків, усунення з посади, конфіскацію майна, позбавлення політичних прав, оголошення ворогом народу та багато іншого. У часи воєнного комунізму багато з цих покарань використовувалися в адміністративному і позасудовому порядку.Слід вказати на існування таких анти-правових інститутів, як кримінальна відповідальність за принципом кругової поруки та заручництво.