3.1. Огляд основних соціальних та економічних програм в зарубіжних країнах

Нині навряд чи доводиться заперечувати, що головною метою економічного розвитку є створення матеріальної та інституційної бази для виробництва широкого кола товарів та послуг і досягнення на цій основі високого рівня добробуту усіх членів суспільства. Відповідно важливість вивчення стратегій економічного розвитку країн, які досягли значних результатів на цьому шляху, є безсумнівною[21;с.234].

До провідних країн світу належать, насамперед країни «Великої сімки» - США, Японія, Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія та Канада. Додатково до групи розвинених можна віднести ще декілька країн, зокрема, країни Західної Європи. Крім того, з певними обмеженнями, сюди ж включають Австралію, Нову Зеландію, Ізраїль та Південно-Африканську Республіку. Проте остаточний перелік навряд чи може бути складений, оскільки самі критерії розвиненості чітко не визначені. Так, останнім часом замість «Великої сімки» часто згадують «Велику вісімку», додаючи Російську Федерацію. Крім того, з кожним роком усе важче ігнорувати економічну міць та великий потенціал Китайської народної республіки.

Але ці дві країни потраплять у перелік найвпливовіших завдяки своєму ресурсному та військово-політичному потенціалу, а не у зв’язку з досконалістю суспільно-економічної системи.

Головним критерієм, за яким визначають, чи є країна провідною, вважають обсяг виробництва ВВП на душу населення. Окрім цього показника зважають також на роль країни у міжнародній торгівлі, фінансовій і виробничій сфері. Так, країни ЄС, США та Японія сукупно контролюють понад 93% світового ринку цінних паперів, більшість транснаціональних корпорацій та всі транснаціональні банки.

Оскільки стратегія економічного розвитку будь-якої країни логічно випливає з системи обмежень ресурсного, соціально-політичного та організаційно-економічного характеру, то є сенс розглянути головні проблеми, з якими стикаються провідні країни.

Головні економічні проблеми провідних країн:

Структурно-технологічна проблема. В цілому вона виникла як закономірний наслідок переходу найбільш розвинених країн до постіндустріального етапу економічного розвитку.

Як результат зміщення акцентів на високі технології, яке постійно спостерігається у сфері досягнення міжнародної конкурентоспроможності, виникла ситуація, що нагадує науково-технічні перегони. Кожний економічний центр намагається сформувати та посилити свою перевагу порівняно з іншими провідними країнами. Суттєва технологічна перевага попереджує появу нових країн-конкурентів на світовому ринку. Тому розробка нових технологій є ключовим пріоритетом для світових лідерів.

Проте така високотехнологічна модель здобуття конкурентної переваги має також і негативні наслідки:

додатковий прибуток інвестується здебільшого у ту саму галузь, у якій він був отриманий. Це призводить до структурних розбалансувань, випереджаючого зростання одних галузей за рахунок інших;

сталий надприбуток може призвести до спроб держави вилучити такі кошти на користь суспільства за допомогою податків. Проте таке вилучення навряд чи виправдане, оскільки для збереження конкурентних переваг кошти повинні вкладатися у подальший розвиток технологій.

Тому з початку 80-х років ХХ ст. провідні країни здійснюють структурну трансформацію економіки, метою якої є більш ефективне пристосування промисловості, транспорту й інших галузей народного господарства до нових реалій[18;с.16]..

Ресурсно-енергетична проблема. На сьогодні природні ресурси, які використовуються, розміщені вкрай нерівномірно на поверхні земної кулі внаслідок, принаймні,

двох причин:

неоднорідність геологічної будови земної поверхні, що зумовлює природні відмінності в обсягах наявних корисних копалин на території різних країн;

різні країни почали розробку наявних ресурсів неодночасно і з різною інтенсивністю.

Отже, більша частина корисних копалин, зокрема енергетичних, зосереджена у країнах, що розвиваються. Енергетична проблема додатково загострюється тим, що споживання енергетичних ресурсів у розвинених країнах значно перевищує аналогічні показники для країн

менш розвинених.

Усі без винятку розвинені країни є країнами демократичними у сучасному розумінні, що загалом створює умови для більш повної реалізації приватної підприємницької ініціативи, розкриття внутрішніх якостей особистості, в тому числі і в економічному житті.

Проте практична реалізація демократичних принципів наштовхується на цілий комплекс проблем соціально-політичного характеру, зокрема:

диференціація доходів у суспільстві є неминучою, але її ступінь має бути суспільно прийнятним;

усі члени суспільства повинні мати доступ до найважливіших благ (освіти, медичного обслуговування, задоволення базових фізіологічних потреб та потреби у безпеці);

члени суспільства повинні мати можливість волевиявлення і реалізації своїх інтересів через посередництво держави, причому важливим моментом є формальна рівноправність усіх членів суспільства;

декларуючи примат особистого, суспільство тим не менше домагається певного балансу між суспільними та індивідуальними інтересами (у сфері власності, виробничого споживання, демократичних прав і свобод тощо).

Міжнародна конкуренція є лише однією складовою тих глобалізаційних процесів, які охопили практично весь світ із кінця ХХ ст.. Проте ця складова є, мабуть, найбільш проблемним моментом у взаємовідносинах провідних країн, а також у відносинах з іншими країнами.

Причому в сучасних умовах спостерігається тенденція до екстерналізації – перенесення внутрішніх економічних проблем у зовнішнє економічне середовище. Скажімо, нестачу внутрішнього сукупного попиту можна перекрити за рахунок експорту, а окремі екологічно небезпечні технологічні стадії виробництва перемістити на територію інших країн. У зв’язку з цим конкуренція загострюється у періоди, коли погіршується внутрішня економічна ситуація.

Вирішуючи зазначені вище проблеми структурно-технологічного, соціально-економічного та міждержавного характеру, провідні країни враховують загальні економічні принципи. Базова проблема економіки(обмеженість економічних ресурсів на тлі безмежності потреб) знаходить своє відображення і в економічній політиці флагманів світової економіки. Наявність пар цілей, які суперечать одна одній, є наочним підтвердженням того, що будь-яка економічна дія є водночас і досягненням, і відмовою від чогось[24;с.342]..

Пошук критеріїв оптимальності та достатності державного втручання стосується не тільки політики у сфері доходів. За останні десятиріччя разом із розвитком міжнародної економічної інтеграції значно загострилися проблеми взаємодії між національними економіками. Виходячи на зовнішній ринок, провідні країни намагаються як мінімум отримати:

доступ до більш широких ринків збуту;

доступ до сировини та інших видів природних ресурсів;

можливість використовувати відносно дешеві трудові ресурси;

шанс перенесення шкідливих та небезпечних виробництв на територію інших країн.

Якщо додати до цього переліку можливість більш ефективного використання фінансових ресурсів та спрощення доступу до передових технологій, які розробляються в інших країнах, то зрозуміло, що вигоди глобалізації для провідних країн є суттєвими. Водночас міжнародна співпраця створює певні загрози: загрозу втрати частки ринку (навіть вітчизняного), можливість витіснення громадян із власного ринку праці дешевою трудовою імміграцією та ін.. Тому, долучаючись до міжнародного поділу праці, країна повинна визначити для себе оптимальний рівень інтегрованості у світові економічні процеси.

Вирішуючи головні завдання, провідні країни застосовують низку заходів у стратегічних напрямках, як: промислова та структурна політика, соціальна політика, екологічна політика, зовнішньоекономічна та стабілізаційна політика.

Визначити чіткі межі між цими напрямами на практиці майже неможливо, тому розподіл є дещо умовним і базується не на інструментах і результатах, а, швидше, на аргументах, які використовуються для обґрунтування тих або інших дій держави.

Реалізуючи промислову та структурну політику, провідні країни стикаються з певними протиріччями. З одного, вони активно формують економіку постіндустріального типу, яка характеризується, зокрема, збільшенням у ВВП частки послуг і, відповідно, зменшенням частки промисловості та сільського господарства. З іншого боку, матеріальне виробництво є основою високого рівня споживання і тому обсяги виробництва промислової продукції у провідних країнах залишаються дуже значними. Виробництво промислової та сільськогосподарської продукції є також необхідним елементом економічної безпеки будь-якої країни[32,с.164]..

Тому збереження провідних позицій у світовому промисловому виробництві є ключовим завданням. Гострота цієї проблеми є неоднаковою для США, Японії та Західної Європи. Об’єктивним наслідком підвищення рівня життя є збільшення витрат на оплату праці, а, значить, зростання собівартості продукції. За таких умов закономірним і очікуваним сценарієм розвитку виробничих галузей є пошук стратегій «економії на праці».

Зокрема, використання таких стратегій, кожна з яких має свої недоліки:

зменшення трудомісткості продукції: стратегія передбачає здійснення широкої механізації та автоматизація виробництва.

залучення до виробничих процесів дешевої робочої сили за рахунок категорій населення, які раніше не працювали, та трудових мігрантів.

Перенесення найбільш трудомістких операцій за кордон.

Проте ці три більш-менш традиційні методи мають одну спільну ваду – фактично створюють безробіття серед корінного населення країни.

Таким чином виявляється певна суперечність між інтересами бізнесу та населення.

Тому визначаючи необхідність вирішення зазначеної суперечності, провідні країни з середини 80-х років ХХ ст. здійснили фактично принципову перебудову як своєї економіки, так і принципів промислової політики. Не витримуючи цінової конкуренції з боку менш розвинених країн, провідні країни винайшли четвертий шлях подолання суперечностей між високою заробітною платою та конкурентоспроможністю продукції: на основі тісної взаємодії між наукою і виробництвом пропонують споживачу принципово нові товари і послуги, створюють нові ринки, замість того, щоб конкурувати на вже існуючих.

Сучасне виробництво характеризується насамперед як суспільне. Тому проблема розподілу результатів національного виробництва є однією з найнагальніших. Економіки провідних країн світу на сьогодні вважаються змішаними, оскільки включають як ринкові, так і не ринкові механізми вирішення основних проблем суспільства.

Стосовно соціальної політики це означає таке:

первинний розподіл доходів регулюється відносинами власності, але у подальшому держава перерозподіляє частину доходів на користь менш забезпечених верст населення;

надання окремих послуг, які мають суттєве соціальне значення (деякі види медичного обслуговування, початкова, середня, а іноді й вища освіта, пенсійне забезпечення тощо), держава фінансує за рахунок бюджету або програм обов’язкового соціального страхування.

Власне, як перший, так і другий спосіб проведення соціальної політики по суті є методами вирівнювання споживання товарів та послуг у часі або між окремими членами суспільства[48;с.215].

Необхідність подолання антистимулів, які виникають під час перерозподілу доходів від одних (як правило, економічно більш активних) суб’єктів до інших(які здебільшого дають менший вклад у

суспільне виробництво), стала причиною того, що провідні держави пройшли у розвитку інститутів державного соціального забезпечення такі три фази.

Державні соціальні інститути «вступають у гру» тільки після того, як ринок та сім’я продемонстрували свою нездатність вирішити проблему.

Державні інститути соціального забезпечення постійно впливають на суспільство, проте їхня діяльність має допоміжний характер[31;с.67]..

Державне соціальне забезпечення є невід’ємною складовою суспільства і надається на універсальній основі з урахуванням індивідуальних та суспільних потреб.

Сучасний стан зовнішньоторговельних відносин провідних країн між собою, а також з іншими країнами дає змогу констатувати наявність дивергенції у цій сфері. Якщо на початку ХХ ст. зовнішньоекономічна політики провідних на той час європейських країн зводилася, в основному, до взаємодії з колоніями, то після розпаду колоніальних імперій після Другої світової війни від військово-політичних методів завоювання світової першості довелося перейти до переважно економіко-політичних.

Цікаво, що країни-переможниці(Велика Британія та Франція) залишилися у кільватері країн, що були переможені. Навіть США, які впродовж війни значно збагатилися і закріпили свої позиції в світі, починаючи з 50-х років ХХ ст. поступово, але неухильно віддавали свої частки світових товарних ринків. Розглянемо зовнішньоекономічної стратегії Японії, яка програла відкритому військовому протистоянні, але потім досягла приголомшливого успіху в економічному протиборстві.

Іншим наслідком успіху Японії у сфері зовнішньої торгівлі було ретельне вивчення її досвіду іншими країнами. Європа і навіть США, які традиційно виступали за політику вільної торгівлі, усвідомили необхідність вибіркового протекціонізму. Хоча Світова торговельна організація, до якої входять усі без винятку провідні країни, декларує принцип максимального зменшення бар’єрів у міжнародних економічних відносинах, насправді саме вона іноді є інструментом обмеження конкуренції на світових ринках[17;с.12].

Отже, на сьогодні країни проводять комбіновану зовнішньоекономічну політику, яка включає як принципи фритредерства, так і елементи протекціонізму відповідно до найзагальніших завдань економічного розвитку.