18. Дайте характеристику системі показників рівня життя населення.

Рівень життя визначається системою показників, кожен з яких дає уявлення про яку-небудь одну сторону життєдіяльності людини.

Існує класифікація показників за окремими ознаками: загальні і приватні; економічні і соціально-демографічні; об'єктивні і суб'єктивні; вартісні і натуральні; кількісні і якісні; показники пропорцій і структури споживання; статистичні показники та ін.

До загальних показників відносяться розміри національного доходу, фонду споживання національного багатства на душу населення. Вони характеризують загальні досягнення соціально-економічного розвитку товариства.

До приватних показників можна віднести умови праці, забезпеченість житлом і благоустрій побуту, рівень соціально-культурного обслуговування та ін.

Економічні показники характеризують економічну сторону життєдіяльності товариства, економічні можливості задоволення його потреб. Сюди можна віднести показники, що характеризують рівень економічного розвитку товариства і добробут населення(номінальні і реальні доходи, зайнятість та ін.)

Соціально-демографічні показники характеризують половозрастной, профессионально-квалификационний склад населення, фізичне відтворення робочої сили.

Ділення показників на об'єктивні і суб'єктивні пов'язане з обгрунтуванням змін в життєдіяльності людей і розділяються залежно від міри суб'єктивності вироблюваної оцінки.

До вартісних показників відносяться усі показники в грошовій формі, анатуральні характеризують об'єм споживання конкретних матеріальних благ і послуг в натуральних вимірниках.

Для характеристики рівня життя велике значення мають кількісні і якісні показники. Кількісні визначають об'єм споживання конкретних матеріальних благ і послуг, а якісні - якісну сторону добробуту населення.

Як самостійні можна виділити показники, що характеризують пропорції іструктуру розподілу добробуту населення.

Важливу роль при визначенні рівня життя грають статистичні показники,які включають узагальнювальні показники, показники доходів, споживання і витрат, грошових заощаджень, накопиченого майна і житла населення і ряд інших.

19. Які особливості адміністративно-територіального устрою України? Назвіть недоліки цього устрою.

Адміністративно-територіальний поділ — це поділ території держави на певні частини з метою організації управління на місцях. Управління здійснюється органами державної влади, які створюються в адміністративно-територіальних одиницях усіх рівнів — селах і селищах, районах, містах, областях. Адміністративно-територіальний поділ формується на загальноукраїнському рівні з урахуванням економічних, соціальних, історичних та національних особливостей розвитку конкретних територій, специфіки розселення. Адміністративно-територіальний поділ України почав формуватися давно. За часів Київської Русі існували Київське, Чернігівське, Галицько-Волинське та інші князівства. У процесі історичного розвитку виникали нові адміністративно-територіальні одиниці (землі, краї, округи, полки тощо). Так, за часів Богдана Хмельницького вся Україна поділялася на полки. Кожний полк в свою чергу поділявся на сотні. До сотні належали села, містечка і невеликі міста. На чолі сотні стояв сотник, якого обирали козаки. Сотники з іншою полковою старшиною і козаками полку обирали полковника. Старшина й козаки з усіх полків на військовій раді обирали гетьмана. Сотники у своїй сотні, а полковники у полку управляли не лише козаками своєї сотні чи полку, а і усією громадою, що жила в сотні чи полку. Міста мали свою управу і суд — магістрат. Різні частини території України, що входили до складу сусідніх держав, мали поділ на такі адміністративно-територіальні одиниці, які були прийняті в цих країнах. У Росії — це губернії, округи, волості, в Польщі — воєводства, повіти, ґміни. Сучасний адміністративно-територіальний поділ України зберіг радянську систему і старі назви: автономна республіка, область, район, місто, селище, село. Територія України поділена на 24 області та Автономну Республіку Крим (див. карту на першому форзаці підручника). В країні налічується 490 районів, 448 міст, у тому числі 168 міст загальнодержавного і обласного підпорядкування (див. додаток 2). Кожна з цих одиниць має свої органи територіального управління. Області мають певні регіональні особливості адміністративно-територіального поділу. Кількість районів, міст, селищ міського типу, сіл у кожній області залежить від величини їхньої території, кількості населення, історичних особливостей розвитку тощо. Міжобласна специфіка адміністративно-територіального поділу полягає у різній кількості адміністративних одиниць і населених пунктів (передусім міст і селищ міського типу) у розвинутих і густо заселених районах і слабо заселених територіях. До густо заселених районів належать Донбас, Придніпров'я і центральна частина західних областей (Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської). Особливості територіально-адміністративного поділу в сільських місцевостях полягають у тому, що кількість сільських населених пунктів майже втричі перевищує кількість сільських рад — низових ланок територіального управління на селі. У середньому одна сільська рада управляє трьома сільськими населеними пунктами. Однак у тих районах, де переважають невеликі села, одна сільська рада управляє в 2-3 рази більшою кількістю сільських населених пунктів, ніж там, де величина цих пунктів значно більша. Адміністративно-територіальний поділ України постійно змінюється. Багато сіл перетворилися на селища міського типу, селища міського типу стали містами. Формуються нові і об'єднуються старі райони. Найістотнішою зміною в адміністративному поділі України був перехід від округів до областей і районів (1932 p.). Першими було створено області: Харківську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську і Одеську. Ці зміни продовжувалися в напрямі виділення нових областей, уточнення мережі адміністративних районів тощо. Напередодні Другої світової війни, коли західна і південно-західна території України увійшли до складу колишнього СРСР, було створено Львівську, Волинську, Дрогобицьку, Станіславську (з 1962 р. — Івано-Франківська), Рівненську, Тернопільську, Чернівецьку, Ізмаїльську області. На базі Молдавської автономії, що входила до складу України, виникла Молдавська союзна республіка. У роки війни було створено Херсонську область, у повоєнний час — Закарпатську і Черкаську області. Враховуючи територіальну близькість, історичне минуле, тісні економічні і культурні зв'язки Криму з Україною, рішенням Верховної Ради колишнього СРСР Кримську область Російської Федерації в 1954 р. було передано до складу України.