75. Економічне вчення д.Рікардо

1) усі доходи прибутки створюються у виробництві проведенні,здійсненні,провадженні,виробництву,проведенню,здійсненню,провадженню

2) "теорія вартості"

- споживча вартість (корисність) – не є являється мірою заходом вартості

- мінова вартість (вартість) – визначається обумовлюється витратами праці на їхнє виробництво проведення,здійснення,провадження а не корисністю

3) ціна як грошове вираження вартості

- природна ціна – вираження вартості

- ринкова ціна пов'язана з відхиленням ухиленням від ціни під дією попиту та пропозиції

- ціна складається в процесі процесу,процесові виробництва проведення,здійснення,провадження

4) ріст зростання,збільшення,зріст продуктивності праці веде провадить до зменшення вартості

5) теорія ренти. рента – частка доля продукту землі, яка сплачується землевласникові землевласнику за її користування. Головна думка – рента створюється працею, а не є продуктом природи. величина розмір ренти залежить від : родючості, місцезнаходження, величини розміру,розміри вкладеного капіталу

6) капітал – частина частину багатства, що вживається у виробництвіпроведенні,здійсненні,провадженні,виробництву,проведенню,здійсненню,провадженню. Основний Основної,Основній,Основною, оборотний

7) гроші – паперові гроші існують, якщо вони розмінюються на золото по твердому твердім співвідношенню, але їхня цінність залежить тільки від їхньої кількості в обігу звертанні,зверненні,обертанні,поводженні,обігові,звертанню,зверненню,обертанню,поводженню

8) "теорія заробітної плати"

- зарплата – ринкова ціна праці, яка коливається навколо своєї основи – природної ціни

- природна ціна праці (вартість засобів існування робітника і його родини сім'ї, яка залежить від кількості предметів життяжиттю, які можна на них купити)

- прожитковий мінімум залежить від історичних умов і традицій і сформованих норм споживання

9) приймав "теорію народонаселення" Мальтуса

10) кризи надвиробництва неможливі

11) теорією відносних або порівняльних переваг: кожна країна зацікавлена спеціалізуватися на виробництві в якому вона має найбільшу переваги (як у біля Сміта) або найменшу слабкість. Тобто з якого вона має найбільш відносну вигоду.

76 Механізм утворення прибутку фермерів і ренти землевласників дослідив і Д. Рікардо в роботі «Основи політичної економії та оподаткуван­ня» (1817).

У своєму дослідженні вчений виходив з того, що вартість сільськогосподарських товарів визначається витратами праці на їх виробництво за най не сприятливіших умов. Тоді фермери, які використовують гіршу землю, отримують лише середній прибу­ток на вкладений ними капітал. Рента на такій землі для ЇЇ влас­ників не виникає. Ті ж фермери, які використовують середню й кращу землю, отримують дохід, що перевищує середній прибуток відповідно до якості і місцерозташувания земельних ділянок. Цей прибуток ви­значається як різниця між витратами виробництва на ділянках, які вони обробляють, і на гірших землях. Середній прибуток при­власнюється фермером. А надлишок доходу над середнім прибут­ком і є земельною рентою, яку отримує землевласник. Таким чином, рента у Д. Рікардо розцінюється як суто соціаль­ний феномен, що пов'язаний із виникненням приватної власності на землю. А джерелом ренти є праця найманих робітників у сіль­ському господарстві, а не власне земля. Та К. Маркс у «Капіта­лі» показав, що це не зовсім правильно: в умовах приватної влас­ності на землю землевласник не віддає даром в оренду навіть найгіршу ділянку. Рікардівську ренту К. Маркс назвав диференційною (тобто зв'язаною з природною різницею земельних ре­сурсів).

Протекціоністська політика англійського уряду сприяла роз­витку мануфактурного виробництва. Перші теоретичні узагальнення відносно мануфактури та її прогресивної ролі в розвитку країн зробив А. Сміт у роботі «До­слідження про природу і причини багатства народів» (1776). В основі всієї системи його економічних поглядів лежить ідея, що багатство суспільства створюється працею в процесі вироб­ництва. Воно залежить, по-перше, від частки населення, яке зай­няте продуктивною працею, і, по-друге, від рівня продуктивно­сті праці. А. Сміт вважав поділ праці найважливішим фактором економічного прогресу і зробив його вихідним пунктом свого до­слідження. На прикладі мануфактури, яка виробляла голки, він по­казав що величезний зріст продуктивності праці внаслідок ЇЇ поді­лу зумовлений: 1) зростанням майстерності та збільшенням вправ­ності робітника; 2) збереженням часу, який витрачається в процесі переходу від одного виду праці до іншого; 3) технічним удоскона­ленням виробництва. Саме мануфактури створили перед­умови для перемоги машинної техніки, адже чим простіша вироб­нича операція, тим легше замінити людину машиною.

Політика уряду з перетворення Англії на колоніальну державу розширювала сировинну та фінансову базу англійської промис­ловості, забезпечувала її ринками збуту. У XVIII ст. Англія стала могутньою колоніальною державою з колоніями в Індії, Північ­ній Америці та в інших частинах світу.

У середині ХУШ ст. А. Сміт рішуче виступив проти спроб ко­ролівського двору, земельної аристократії і купців закріпити свою владу в колоніях. Він довів, що меркантилістична політика в колоніях, які вона намагається утримати в становищі аграрно-сировинних придатків метрополії, суперечить інтересам самої Ан­глії.

Про вільну торгівлю в Англії заговорили тільки тоді, коли во­ни стала світовою промисловою державою, і їй потрібна була де­шева імпортна сировина, продовольчі товари та ринки збуту. Ідея цільної торгівлі була висунута та обґрунтована в Останній чверті XVIII ст., і Д.Рікардо і А.Сміт надавали світовій торгівлі. Це спонукало їх до створення праць присвячених саме світовій торгівлі та місцю Англії в ній. Ці праці послужили орієнтиром в зовнішній політиці та торгівлі.

77. Якщо загальні принципи оподаткування здебільшого не підлягають ревізії, то часткові принципи, що були розроблені послідовниками А. Сміта, можуть змінюватися та слугувати, в окремих випадках, нормами податкового права. Д. Щьокін щодо цього зазначає, що „принципи оподаткування – це основні витоки, з урахуванням яких повинно здійснюватися правове регулювання податкових відносин” [4, с. 54]. У своєму аналізі принципів оподаткування цей російський учений також починає з класичних максим Сміта, але потім визначає спеціальні принципи, що можуть слугувати джерелами правових норм. Ці принципи, зокрема найбільш широковідомі з них, були розроблені А. Вагнером.

Отже, крім загальних принципів оподаткування, є також спеціальні. А. Вагнер, розвиваючи та конкретизуючи підхід А. Сміта, класифікував спеціальні принципи за чотирма групами:

1) фінансово-технічні;

2) народногосподарські;

3) етичні або принципи справедливості;

4) адміністративно-технічні.

Принципи А. Вагнера вже не мають такого тотального консенсусу серед науковців, як принципи А. Сміта. В. Вишневський зазначає, що при застосуванні принципу платоспроможності важливо, щоб неминуча втрата добробуту при запровадженні податку була відносно однакова для різних індивідуумів, оскільки сплачуючи податок, кожна особа зменшує свою платоспроможність. При цьому втрати повинні бути розподілені між усіма особами, які підлягають оподаткуванню, за певними правилами. В економічній науці існує два таких правила (іншими словами критерії): горизонтальної та вертикальної рівності [6, с. 76]. Теоретично вони є похідними від концепції Дж. Мілля „рівної жертви”, яка в теорії оподаткування настільки важлива, що розроблені не лише відповідні критерії, а й методи їх кількісної верифікації, на підставі яких безпосередньо приймаються рішення про „дизайн” ПДФО.

Основними критеріями, похідними від концепції Дж. С. Мілля, є критерій горизонтальної та вертикальної рівності, що добре відомі в науковій літературі (зокрема, див. [6]), присвяченій оподаткуванню, тому немає потреби на цьому зупинятися детально. Проте потрібно зазначити, що ці дві концепції є надзвичайно важливими для цілей практики оподаткування.

Так, Х. Зі зазначає, що „в той час як горизонтальна рівність важлива в дискусії щодо глобального чи шедудярного підходу в оподаткуванні, вертикальна рівність є центральною концепцією при вирішенні проблеми, наскільки прогресивним повинний бути прибутковий податок”

78. Початок XIX ст. ознаменувався бурхливим розвитком капіталізму, що був прискорений промисловим переворотом. Розвиток капіталістичних відносин супроводжувався занепадом і розкладом дрібного виробництва, майновим розшаруванням і зубожінням значної частини населення (особливо найманих робітників). Капіталістичну економіку починають розхитувати економічні кризи.

Ідеї класиків економічного лібералізму щодо гармонії приватних і суспільних інтересів не підтверджувались у реальному житті. Проблема пауперизму й економічних криз ставала занадто гострою.

За цих умов учні й послідовники класиків виступають з критикою капіталізму і класичної політичної економії. Сісмонді, який називав себе учнем А. Сміта, піддає гострій критиці капіталізм за злиденний стан робітників, за кризи. Сісмонді не був соціалістом. Але його палка, безкомпромісна критика капіталізму сприяла формуванню соціалістичних ідей.

«Поліпшити» капіталізм шляхом реформування власності сподівався Прудон. Перебудувати суспільство на засадах справедливості за допомогою держави намагались соціалісти Родбертус і Лассаль.

79. Марксизм виник у 40-х рр. ХІХ ст. як напрям класичної політекономії, що претендував на вдосконалення методу теоретичних досліджень і створення нової соціальної картини світу.

Засновники марксизму Карл Маркс та Фрідріх Енгельс були сучасниками і свідками утвердження капіталістичних відносин, отже формування марксистського економічного вчення відбувалося тоді, коли поступальний розвиток капіталізму зазнав перших глибоких криз. Цей процес супроводжувався загостренням суспільних суперечностей, проявом яких були заворушення, повстання, соціальні потрясіння.

Так, 1825 р. у Англії став початком пори криз, банкрутств та збільшенням безробіття на тлі бурхливого росту промисловості. Робітничий клас, що повністю залежав від успішного розвитку капіталістичного виробництва, бо не мав інших засобів до існування, крім праці, чутливо реагував на погіршання свого становища. Почалось формування профспілок, які розгортають широкомасштабну боротьбу за економічні інтереси робітничого класу.

1836 р. в Англії виникає чартистський рух, що проіснував близько чверті століття. Його організованість, масовість, економічні та, головне, політичні гасла свідчили про те, що у суспільстві народжується нова могутня сила.

Розвиток капіталізму в Німеччині, на батьківщині Маркса й Енгельса, відбувався шляхом повільної реформації феодальних відносин, що болісно позначалося на основній масі населення. Повстанням сілезьких ткачів 1844 р. розпочався новий напрямок у робітничому русі: виступи робітників почали набирати комуністичного забарвлення. Саме тоді уперше постало питання про теоретичне обгрунтування революційної боротьби.

У Франції 1831 та 1834 рр. суперечності розвитку капіталізму відбилися в повстаннях ліонських ткачів. Революція 1848 р., коли паризькі робітники вийшли на барикади з буржуазно-ліберальними гаслами, та післяреволюційні події підготували нові підходи до визначення мети боротьби робітничого класу за свої права.

Капіталізм усім своїм розвитком готував собі ворогів, не виправдовуючи ні ліберальних сподівань, ні теоретико-економічних обгрунтувань його прогресивності. Тому одночасно з еволюцією класичної економічної теорії відбувається формування нового напряму — марксизму, що спочатку обмежувався обгрунтуванням революційно-демократичної теорії перебудови суспільства.

Карл Маркс та Фрідріх Енгельс розпочинали свою діяльність як революційні демократи та теоретики революційної боротьби, але згодом створили власну теоретичну систему, яка охопила всі соціальні науки і не залишила поза увагою ні політику, ні економіку, ні закономірності соціального та духовного розвитку суспільства.

Теоретичними джерелами марксизму, крім класичної англійської політекономії, були німецька філософія і французький утопічний соціалізм.

Усе це позначилось на методології дослідження. Маркс і Енгельс використали хронологічний підхід до аналізу явищ, що традиційно зв’язується з історичним методом і уможливлює розгляд головних складових розвитку суспільства з позиції генези кожної з них. Метою вивчення суспільних явищ в історичному аспекті було перетворення економічної науки на науку емпіричну (в Німеччині цей напрямок набрав націоналістичного забарвлення).

Історичний метод аналізу, що базувався на вивченні історичних фактів та визнанні їхньої взаємозалежності, передбачав розуміння прогресу, як безперервного еволюційного процесу. Людині тут надавалася пасивна роль “частки” великого суспільного організму, інтереси якої не є визначальними і повністю залежать від реалізації основного, державного інтересу.

Поряд з цим вони скористались підходом, характерним для класичної школи, що відзначався глибиною проникнення в суть явища, виокремлюванням найголовнішого, визначального в суспільному економічному розвитку. Цей метод отримав назву наукової абстракції. Класичну школу не раз піддавали нищівній критиці саме за цей метод, який, на думку багатьох, заважав економічній теорії стати практично застосовною. Відповідно до класичної теорії основою поступального розвитку суспільства є задоволення індивідуальних інтересів, і сила їхнього протистояння визначає напрямки розвитку суспільної економіки.

Марксистська політична економія у тому вигляді, як її було започатковано Карлом Марксом та Фрідріхом Енгельсом, увібрала в себе всі методи дослідження, доповнивши їх новим підходом — визначенням економічних процесів як фази соціально-економічного розвитку, економічні сили котрого визначаються мотиваціями та боротьбою протилежних, конфліктуючих інтересів. Суспільство розглядається з погляду боротьби класів.

Класики, особливо Давид Рікардо, дотримувалися думки, що власники праці й капіталу — землевласник, капіталіст та найманий робітник — змагаються один з одним за більшу частку кінцевого продукту. Відповідно теорія розподілу кінцевого продукту часто була центральною в їхньому економічному вченні.

Саме цей підхід було покладено Марксом і Енгельсом в основу економічної теорії. Боротьба між двома класами — власниками і найманими робітниками, позбавленими власності, розглядалася ними як одна із засадних характеристик суспільного розвитку. Отже, вони розглядали людину не як вільну економічну індивідуальність, а як соціально-класову істоту, основну продуктивну силу суспільства, що є центром суспільних процесів і сама може впливати на них.

80 Початок промислового перевороту в Україні Особливістю соціально-економічного розвитку першої половини XIX ст. був швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання, що проявлялось: у розвитку товарно-грошових відносин і проникненні капіталістичних відносин у сільське господарство; у руйнації селянських господарств; у занепаді кріпосницької мануфактури, поглибленні розшарування селянства і дедалі ширшому застосуванні вільнонайманої праці та машин, у поступовому формуванні нових соціальних верств — підприємців та найманих робітників; у дальшому формуванні загальноімперського внутрішнього ринку.

Наслідком кризи феодально-кріпосницької системи господарювання було зростання товарності сільського господарства, поглиблення спеціалізації окремих районів України у сільськогосподарському виробництві, розшарування поміщицьких господарств, зростання долі банкрутуючих поміщицьких маєтностей і господарств, які поступово почали набувати торговельного характеру та запроваджувати використання нових сільськогосподарських технологій, техніки.

Переважна більшість українських поміщиків вбачала можливості підвищення прибутків не в поліпшенні методів господарювання, а в посиленні економічного та позаекономічного гноблення кріпаків (збільшувала панську ріллю, переселяла кріпаків з однієї маєтності до іншої, вводила нові форми відробітків та податків тощо).

У 1817 p. уряд почав створювати в Україні військові поселення, першими мешканцями яких стали селяни 13 селищ Зміївського та Волчанського повітів Слобідсько-украшської губернії. У військові поселенці призначали переважно заможних козаків та селян, а незаможних переводили за межі військових поселень або призначали до тимчасових робочих рот. Мешканці військових поселень не мали права на земельну власність та особистих прав. У поселеннях обмежувалась торгівля, робочий день поселенця регламентувався, за особистим життям здійснювався суворий нагляд. Створення військових поселень підривало зацікавленість у виробництві. Вони виявились малоефективними та невигідними.

Розвиток промисловості в Україні першої половини XIX ст. проходив в умовах технічного перевороту, який розпочався в ЗО—40-х pp. і завершився в 60—70-х pp. Наслідком перевороту стало утвердження фабрично-заводського виробництва. На середину XIX ст. воно утверджується в металообробній, текстильній, тютюновій, склодувній, паперовій та інших галузях.

Цукрова промисловість займала перше місце у промисловому виробництві України в першій половині XIX ст. Вона забезпечувала 80% виробництва цукру в Російській імперії. Друге місце за обсягом виробництва займала суконна промисловість. Важливою статтею доходів дворянства України було винокуріння.

У першій половині XIX ст. в Україні розвивається військова промисловість. Одним з найбільших заводів цієї галузі був завод "Арсенал" у Києві. Серед інших військових підприємств слід відзначити пороховий завод у Чернігівській губернії, Луганський чавуноливарний завод, канатний завод та корабельню у Миколаєві.

Особливістю мануфактурного виробництва в Україні першої половини XIX ст. було те, що основна кількість капіталістичних підприємств розташовувалась у селах (72%); в губернських містах їх було 10%, у повітових — 18% . Виняток становила Південна Україна, де промислові підприємства були розташовані тільки у містах.

Важливу роль у розвитку торгівлі відігравало чумакування. 75% хліба, який вивозився з України через азовські та чорноморські порти за кордон, транспортували чумаки. Разом з чумакуванням розвивався водний транспорт. У 1823 p. на Дніпрі з'явився перший пароплав, а в 1838 p. вже була створена Дніпровська судноплавна компанія, в якій налічувалось наприкінці 50-х pp. 17 пароплавів.

В той же час на західноукраїнських землях, що входили до складу Австрійської імперії, панував не менш жорстокий колоніально-кріпосницький режим.

У першій половині XIX ст. значно прискорився процес обезземелення західноукраїнського селянства, збільшилися повинності, що їх виконувало селянство — панщина, данина, чинші, повинності на користь держави. Жорстока експлуатація поєднувалася з насильством й сваволею поміщиків та адміністрації маєтків.

Розвиток капіталістичних відносин в аграрному секторі економіки розпочався після реформи 1848 р., за якою було скасовано феодальні повинності селян. Скасування кріпосного права відбулося шляхом викупу, який селяни сплачували додатково до прямих податків. Важливою ознакою утвердження капіталістичних відносин на селі було зростання товарності продукції сільського господарства, поширення нових методів землеробства.

Промисловість на західноукраїнських землях розвивалась надто повільними темпами, насамперед через вузькість внутрішнього ринку, обумовлену пануванням феодально-кріпосницьких відносин. Купці, що наживали великі прибутки на лихварстві та спекуляції, не були зацікавлені у вкладанні капіталу в промисловість. В основному розвивались традиційні галузі промисловості: соляна, залізорудна, тютюнова, лісова, сірчана. У 1834 р. на Буковині діяло 29 водяних лісопилень.

Реформа 1848 p. створила певні умови й для розвитку капіталістичних відносин у промисловості: почалося використання механічних двигунів, відбувалося становлення фабрично-заводської промисловості, започатковувався розвиток нафтової промисловості та залізничного транспорту.

Отже, основним змістом, соціально-економічного розвитку України першої половини ХІХ ст. був розклад феодально-кріпосницької системи і формування в її надрах нового суспільного укладу. В сільському господарстві це проявилося перш за все у спрямованості поміщицьких і заможних селянських господарств виробляти продукцію на ринок. Крім того, свій зв'язок із ринком вони закріплюють організацією переробки сільськогосподарської сировини, тобто засновують промислові підприємства. Проте капіталістичні зрушення в сільському господарстві до 1861 p. були ще слабкими. Основною сферою, де формувався новий спосіб виробництва, була промисловість. З кінця XVIII ст. на базі розвитку дрібнотоварного виробництва виникає капіталістична мануфактура, а згодом і фабрика. Провідну роль у промисловому будівництві відігравали купецькі капітали.

Розвиток капіталістичної промисловості супроводжувався створенням ринку найманої сили. Цьому сприяло і розшарування селянства В умовах становлення товарного виробництва відбувалося зародження нових класів — буржуазії та найманих робітників. Кадри робітників формувалися на цей час переважно із селянського середовища. Буржуазні прошарки рекрутувалися з різних соціальних станів: дворян, селян, міщан, купців, що йшли шляхом підприємництва.

Товарно-грошові відносини, які проникали в усі сфери виробництва, до певного часу лише стримували розвиток кріпосного господарства. Згодом товарне виробництво починає підривати підвалини кріпосницької системи. На цій основі загострюються соціальні суперечності, які з особливою силою проявилися в кінці 50-х — на початку 60-х років. Перед країною постала нагальна потреба відміни кріпосницької системи, що дедалі більше гальмувала економічний прогрес.

81. Основною рисою економічного життя в пореформений період став бурхливий розвиток ринкового господарства. Саме реформи 1860-1870-х років відкрили широкий шлях новим соціально-економічним відносинам, створили передумови для затвердження їх як пануючої системи.

Відразу ж після скасування крінацтва на територїі України розпочинається залізничне будівництво. Перші залізниці з'єд­нали Одесу з Києвом і проходили через головні хліборобні губер­нїі - Київську, Подільську, Херсонську. Вже наприкінці 80-х років в Україні створено широку залізничну мережу, яка сполу­чала між собою найбільші міста України і промислові регіони Донбасу, Україну з Росією, що активно сприяло розширенню внутрішнього ринку.

Caмe в Україні створюється новий вугільно-металургійний центр (Донбас - Криворіжжя). У Донбасі зосереджується до 70% всеросійського видобутку вугілля. 3'являються центри сільськогo­сподарського машинобудування (Харків, Одеса, Бердянськ), мета­лургійного виробництва (Юзївка, Катеринослав). На початку 90-х років ХІХ ст. Україна виробляла 30% чавуну, а наприкінці сторіч­чя - уже 62%. В останні три десятиріччя ХІХ ст. значно зростає кількість міського населення, особливо в 1890-х роках.

У 70—80-х роках під впливом збільшення попиту на нафтопродукти відбувалося швидке переоснащення нафтодобувної та озокеритної промисловості. Видобування нафти ручним способом, який панував ще в першій половині 60-х років на Прикарпатті, змінюється новою технікою. Значне місце в промисловості західноукраїнських земель належало видобуванню озокериту. Однак воно не набрало таких масштабів, як видобування нафти, і на початку XX ст. почало занепадати. Неабияке народногосподарське значення мав видобуток кам'яної та кухонної солі, який зростав з року в рік.

Значного розвитку в Україні в другій половині ХІХ ст. досягає харчова промисловість, дo складу якої входили цукроварна, спиртова, тютюнова, борошномельна, олійна галузі.

З'являється й мережа приватних банків, хоча роль українських банків, підпорядкованих столичним, була незнач­ною. Створення великих банків стимулює фінансування великої промисловості, сприяє концентрації промислового капіталу. Швидко зростають великі підприємства у металургійній, кам’яновугільній промисловості. Так, п'ять найбільших заводів Півдня виробляли в 1900 р. 49% металургійної продукції регіону та понад 25% загальноросійського виробництва; 14% всіх вугільних шахт Донбасу на початку ХХ ст. давали 75% всього видобутку вугілля в Україні.

Поряд із зростанням концентрації промислового капіталу та виникненням монополій, відбувається зрощення банківського ка­піталу з промисловим, посилюється вплив держави на діяльність монополій.

У великих містах створюються торговельні фірми із роз­галуженою мережею стаціонарних магазинів та складів; форму­ються й товарні біржі, які спеціалізувалися на певному товарі: хлібі, металі, будівельних матеріалах тощо.

Дуже важливу роль у розвитку промисловості відігравав іноземний капітал, який активно вкладався у гірничо-металургійну промисловість Дон6асу та Криворіжжя, у машинобудування та інші галузі. Припливу іноземного капіталу сприяє відповідна по­літика царського уряду, який очолював наприкінці ХІХ - на по­чатку ХХ ст. С. Ю. Вітте. Наприкінці ХІХ ст. стабілізується фі­нансова політика, запроваджується золотий стандарт, що гаран­тувало підприємцям-інвесторам стабільність у їхній діяльності.

82 Індустріалізація в розвинутих країнах відбувалася на основі науково-технічної революції. Відкриття в галузі математики, фізики, хімії, інших наук сприяли технічному прогресові, створенню оригінальних машин, механізмів, приладів, які масово запроваджувалися у виробництво. Найважливішим винаходом останньої третини XIX ст. було створення технічної лінії з виробництва, передачі і споживання електричної енергії. Це стало можливим після винаходу динамомашини (В.Сіменс — Німеччина, 1867 р.), генератора електричного струму (Т.Едісон—США, 1883 р.), трансформатора для передачі електричного струму на відстань (1891), електродвигуна. Розпочалася електрифікація виробництва, транспорту і побуту. Парова енергія стала витіснятися електричною. Були винайдені електрична плавильна піч (1877), електричне зварювання металів (1887), електрична залізниця — трамвай (1879), електрична лампа (1886) та багато інших винаходів.

. Індустріалізація в країнах європи, як і в СРСР, набрала форми переважного розвитку важкої промисловості. Кошти на неї були отримані виключно завдяки націоналізації. Крім того, особливо на початковій стадії індустріалізації, штучно стримувалось споживання. Так держава отримала можливість акумулювати значні кошти і направляти їх на промислові інвестиції. СРСР взяв на себе постачання обладнанням, сировиною і енергоресурсами, підготовку спеціалістів. Індустріалізації сприяло аграрне перенаселення, безробіття і можливість використовувати жіночу працю. Прагнення у багатьох соціалістичних країнах створити багатогалузеву важку промисловість перевищувало реальні можливості. Форсування індустріалізації породжувало обмеження споживання і падіння життєвого рівня. Це послужило однією з причин невдоволення і призвело до політичної кризи 60-х років.

83-84 Генезис монополістичного капіталізму

Подальший еволюційний розвиток економічних систем країн з ринковою економікою полягав у переході від епохи вільної конкуренції ("чистого" капіталізму) до нового типу організації господарства, заснованого на переважанні великих і дуже великих підприємств, — монополістичного капіталізму. Тенденція до монопольного, одноосібного панування закладена самою природою конкурентно-ринкової системи, проте досить повно вона виявилася тільки наприкінці XIX ст. Якісно новими явищами, що ознаменували початок монополістичної стадії розвитку капіталізму, були такі:

• інтенсивний процес технологічних удосконалень виробництва, який набув характеру технологічної революції, зокрема прогрес сталеливарного виробництва (відкриття нових методів виплавки сталі), винахід парової турбіни, двигуна внутрішнього згоряння, вдосконалення хімічного виробництва, масовий перехід до використання електроенергії, поява нових видів транспорту. Завершення промислового перевороту змінилося фазою індустріалізації;

• швидке зростання капіталомістких галузей важкої промисловості, залізничного будівництва, електроенергетики, машинобудування, що об'єктивно потребувало об'єднання багатьох індивідуальних капіталів та розвитку великих підприємств і об'єднань. Наслідком цього стало переважання промислового виробництва над сільськогосподарським, важкої промисловості над легкою, перетворення провідних країн світу на індустріально-аграрні держави;

• організаційне вдосконалення виробництва і збуту продукції, перехід від підприємств, заснованих на переважно індивідуальній приватній власності, до акціонерної форми організації виробництва;

• виникнення і поширення нового типу монопольних об'єднань на ринку праці, які протидіють пануванню капіталу, а саме — професійних спілок найманих працівників;

• подальший розвиток кредитних відносин, банківської сфери, фінансових інститутів тощо, інтеграція банківського, промислового і торговельного капіталу.

Об'єктивний розвиток і вдосконалення продуктивних сил на рубежі ХІХ-ХХ ст. створили необхідні передумови для поступального руху капіталістичної економіки від переважання стихійно-ринкових конкурентних елементів до панування планомірно-регульованих, організованих.

Ознаки монополістичного капіталізму

Основні ознаки монополістичної стадії розвитку капіталістичної системи:

• концентрація виробництва й капіталу, яка досягла такого високого ступеня розвитку, що привела до утворення монополій, які відіграють вирішальну роль у господарському житті;

• об'єднання банківського і промислового капіталу, що функціонують на монопольній основі, та утворення на базі цього інтегрованого фінансового капіталу, уособленням якого стає фінансова олігархія;

• переважання вивозу капіталу над вивозом товарів;

• утворення міжнародних і транснаціональних компаній, що створює підґрунтя для економічного поділу світу;

• панівною організаційною формою підприємств стають акціонерні товариства (корпорації).

Переважна частина суспільного виробництва виявилася зосередженою на небагатьох великих підприємствах, конкуренція між якими набула особливо жорстокого й руйнівного характеру в масштабах всієї національної економіки. Механізмом, що запобігає згубному впливу конкурентної боротьби і дає змогу встановлювати стабільно високі ціни й отримувати гарантовано високий прибуток, стало передусім об'єднання великих підприємств як легальне (на основі концентрації та централізації капіталу), так і нелегальне (у формі неофіційних обмежувальних угод).

Інтенсивне капіталістичне нагромадження й посилення конкурентної боротьби сприяло широкому розвитку концентрації і централізації капіталу як матеріальної основи утворення монополій. Концентрація капіталу (збільшення розміру капіталу внаслідок зростання внутрішньофірмового нагромадження) і централізація виробництва і капіталу (добровільне об'єднання кількох підприємств або примусове поглинання лідерами аутсайдерів ринку) викликали появу великих і надвеликих підприємств і об'єднань, що домінують на ринку. Ринкова влада таких утворень забезпечується функціонуванням системи союзів, змов та угод про спільну виробничу діяльність й особливо про єдину ринкову стратегію щодо рівня цін, поділу ринків збуту, сировини тощо. Концентрація та централізація капіталу прискорювалися науково-технічним прогресом, виробничим освоєнням нових технічних відкриттів і винаходів.

Поява нових галузей і сфер господарювання на межі ХІХ-ХХ ст., застосування у цих галузях сучаснішого обладнання й технологій породило економію, зумовлену зростанням масштабів виробництва (ефект збільшення масштабу). Специфіка такої економії полягає у тому, що ефективне маловитратне виробництво досягається лише тоді, коли виробники представлені великими фірмами як в абсолютному вимірі, так і відносно ринку. Сутність економії від масштабу виробництва полягає у зменшенні витрат на одиницю продукції зі збільшенням загального обсягу випуску. Економія від масштабу виробництва значна у тих галузях, де технологічні особливості потребують великих постійних витрат і, як наслідок, великих розмірів застосовуваного капіталу. Такий капітал формується внаслідок злиття, об'єднання, поглинання багатьох індивідуальних капіталів переважно на основі акціонерної форми власності.

85. З точки зору суспільної форми найповніше сутність монополій у сфері виробництва і обміну виявляється у розвитку форм монополій у промисловості. Ці форми називають більшість підручників, але а боку відносин економічної власності, як правило, не характеризують.

Першою зі сфер суспільного відтворення монополізується сфера обміну. На цій основі виникають найпростіші форми монополістичних об'єднань — картелі та синдикати.

Картель (італ. carta — папір, документ) — об'єднання кількох підприємств однієї галузі виробництва, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва і вироблений продукт, виробничу та комерційну самостійність І домовляються про частку кожного в загальному обсязі виробництва, ринків збуту, ціну.

На сучасному етапі картелі існують у формі патентних пулів (угод між кількома фірмами про спільне використання патентів), ліцензійних договорів (угод між власником та іншою особою про передання прав на використання ліцензій, патентів тощо), консорціумів (зрощування кількох компаній, монополій тощо для спільного здійснення проекту, НДДКР тощо) та ін.

Синдикат (франц. syndicat — захисник) — об'єднання низки підприємств однієї галузі промисловості, учасники якого зберігають власність на вироблений продукт, а отже, зберігають виробничу самостійність, але втрачають власність на виготовлений продукт, комерційну самостійність.

У синдикатах збут товарів здійснює загальна збутова контора. Нині синдикати існують переважно у сфері торгівлі, деякі — у сфері виробництва. Так, алмазний синдикат контролює світовий ринок необроблених алмазів.

Складніші форми монополістичних об'єднань виникають тоді, коли процес монополізації поширюється на сферу безпосереднього виробництва. Тоді виникає необхідність об'єднання у межах однієї корпорації послідовних, взаємопов'язаних виробництв кількох галузей промисловості — вертикальної інтеграції або комбінування. Наприклад, у межах велетенських автомобільних корпорацій можуть об'єднуватись підприємства, що видобувають сировину, виплавляють сталь, виготовляють автомобілі тощо. На цій основі з'являється така форма монополістичних об'єднань, як трест.

Трест (англ. trast — довіра) — об'єднання низки підприємств однієї або кількох галузей промисловості, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва і вироблений, продукт, виробничу та комерційну самостійність, тобто об'єднують виробництво, збут, фінанси, управління, а на суму вкладеного капіталу власники окремих підприємств отримують акції тресту, що дають їм право брати участь в управлінні власністю та привласнювати відповідну частку прибутку.

За допомогою механізму міжгалузевої конкуренції та переливання капіталів вертикальна інтеграція переростає в диверсифікацію — процес проникнення капіталу монополії в галузі, безпосередньо не пов'язані з основною сферою її діяльності. На основі диверсифікації виникає сучасна основна форма монополістичних об'єднань — багатогалузевий концерн. Із 500 наймогутніших монополій США понад 90 % існують у формі багатогалузевих концернів.

Багатогалузевий концерн (англ. concern — об'єднання) — об'єднання десятків і сотень підприємств різних галузей промисловості, транспорту, торгівлі, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва і вироблений продукт, а головна фірма здійснює фінансовий контроль за іншими учасниками об'єднання, а отже, управляє власністю з метою привласнення монопольних прибутків.

У 60-ті роки XX ст. в США та деяких інших розвинутих країнах з'явилися і почали зростати конгломерати.

Конгломерат (лат. conglomeratus — нагромаджений) — монополістичне об'єднання, утворене внаслідок поглинання прибуткових різногалузевих підприємств, які не мали виробничої й технічної спільності, з метою привласнити прибутки рентабельних компаній, уникнути різких коливань кон'юнктури ринку під час криз та ін.

Різниця між багатогалузевим концерном і конгломератом щодо самостійного ухвалення важливих управлінських рішень полягає в тому, що у першому лише найсильніші підприємці мають право на участь у спільному фінансовому контролі, який здійснюють головна фірма або банк, а у конгломераті право на участь у спільному управлінні має обмежене коло учасників (порівняно з концерном).

На думку деяких західних учених "монополія" означає наявність одного продавця певного товару чи послуги або ситуацію, коли одна фірма забезпечує певний випуск товарів. Такий тип є монополією окремого підприємства, або монополією продавця, який називають абсолютною монополією, зокрема, у США 6 % всієї економічної діяльності (6 % ВВП) відбувається за умов, близьких до абсолютної монополії.

Однак при характеристиці монополій не слід виходити лише із семантичного значення слова, оскільки при цьому:

1) ігнорується досвід монополістичних угод (таємних і явних) між кількома компаніями;

2) до монополій не потрапляють групові монополії (олігополії);

3) економіка багатьох країн не може вважатися монополізованою, чому суперечить, зокрема, наявність антимонопольного законодавства та антимонопольної діяльності спеціально створених органів;

4) виникають парадоксальні ситуації, коли монополістом стає мала бакалійна крамниця у сільській місцевості (єдиний продавець), але ним не вважається гігантська автомобільна корпорація "Дженерал моторз" із оборотом понад 100 млрд дол.;

5) загальновизнано, що нині у розвинутих країнах переважає монополістична конкуренція, яка неможлива без існування монополій (недосконала, як стверджує П.-Е. Самуельсон).

Олігополія (грец. oligos — мало, небагато) — це поширеніша змова чи угода (таємна або відкрита) кількох великих фірм, що дає їм змогу швидше здобути панівне становище на ринку і отримати високі прибутки. В економіці розвинутих країн типовим є домінування в окремих галузях 3—4 великих фірм. Так, частка чотирьох провідних автомобільних фірм у національному виробництві Японії становить до 100 %, у Великобританії — майже 96 %, у Франції — 99,8 %. Олігополія потенційно може переростати в чисту монополію, оскільки має деякі властивості монополій (наприклад, здійснення єдиної цінової політики), а також тому, що олігополії використовують свою владу та методи недосконалої конкуренції для обмеження конкуренції й підвищення цін, їх стабільності. Олігополію називають груповою монополією.

86. Англія. В останній третині XIX ст. в Англії почали знижуватися темпи промислового виробництва. Інтенсивний процес індустріалізації США, Німеччини, Росії, Японії зумовив виникнення нових центрів промислового виробництва. Англійська промисловість почала втрачати іноземні ринки збуту. Водночас американські та німецькі товари, дешевші та кращі за якістю, потрапляли на внутрішній ринок країни.

Головною причиною відставання Англії було поступове фізичне і моральне старіння виробничої бази британської промисловості. Англійські фабрики та заводи були збудовані ще в кінці XVIII — першій половині XIX ст. і оснащені машинами та механізмами доби промислового перевороту. Вони неспроможні були виготовляти таку кількість виробів і такої якості, як американські та німецькі, що базувалися на ефективнішій виробничій основі, створеній науково-технічним процесон останньої третини XIX ст.

Технічна модернізація англійської промисловості була вкрай необхідною, але надзвичайно дорогою і складною, вона вимагала додаткових капіталовкладень. Англійські підприємці та банкіри віддавали перевагу експорту капіталу за кордон, в колонії та залежні країни, в яких наявність дешевої робочої сили забезпечувала їм високі прибутки. Вивіз капіталу був бажаним також з огляду на зростаючі потреби в колоніальній сировині — нафті, руді, кольорових металах, каучуку та ін.

Тим не менше, в англійській промисловості поступово відбувалися структурні зміни. Як і в США та Німеччині, в Англії високими темпами розвивалися галузі важкої промисловості, особливо сталеплавильна, електротехнічна, хімічна. Вони випередили традиційно розвинені галузі — видобуток вугілля, виплавку чавуну, переробку бавовни. На розвитку англійської промисловості позначалась слабка енергозабезпеченість країни.

Процес монополізації промисловості в Англії проходив довільніше, ніж в США та Німеччині, тут тривалий час зберігалися дрібні та середні підприємства. Банківський капітал випереджав промисловий за темпами концентрації і централізації. Напередодні першої світової війни 27 великих банків Англії володіли 86% усіх вкладів. Надлишковий капітал Англія інвестувала в економіки своїх колоній, які на початку XX ст. у 100 разів перевищували розміри метрополії.

Інвестиції направлялися, як правило, у виробничу сферу — будівництво підприємств, шахт, портів, доріг і т.п. Англійські монополії в колоніях та напівколоніях відігравали роль важливого механізму переливання капіталів і технологій, будували транспортні комунікації, створювали соціальні інституції, готували місцеві кадри для підприємницької діяльності.

Незважаючи на окремі випадки (спроба задушити розвиток індійської текстильної промисловості), політика Англії щодо залежних країн сприяла їхньому економічному становленню, формуванню сучасної макроцивілізації взагалі.

Франція. Впродовж XIX ст. Франція займала друге місце у світі за рівнем промислового виробництва, поступаючись лише Англії. Однак в кінці XIX ст. вона опинилася на четвертому місці,

Причиною цього була, перш за все, поразка у франко-пруській війні та її наслідки. Мирний договір 1871 р. був невигідним для Франції, Вона зобов'язана була сплатити Німеччині 5 млрд. франків контрибуції і як гарантію виплати віддавала частину своєї території — провінції Ельзас та Лотарінгію. Ці землі були економічно найрозвиненіші, багаті на руду, вугілля, тут добре розвивалася текстильна та інші галузі промисловості. Втрата Ельзасу та Лотарінгії заставила Францію ввозити велику кількість залізної руди і чорних металів.

Сировинна база Франції й без того була недостатньою. Вона змушена була імпортувати половину необхідного їй вугілля. Таким чином росла собівартість французьких 'металовиробів, зменшувалася їх конкурентоспроможність.

У Французькій промисловості також необхідно було міняти застаріле фабрично-заводське обладнання, що вимагало значних капіталовкладень. Тим часом французькі капітали експортувалися і становили 30% світових інвестицій. За даними на 1908 р. у французьку промисловість і торгівлю було вкладено 9,5 млрд. фр., в облігації та закордонні цінності —104,4 млрд. фр. Вивіз капіталу в колонії та напівколонії давав величезні прибутки.

Відсталою у порівнянні із США та Німеччиною була й структура французької економіки. Скорочувалися потужності металургії, вугільної та інших галузей промисловості. Успішно розвивалася легка промисловість. Перед першою світовою війною Франція залишалася аграрно-індустріальною країною. Існування гострих проблем у сільському господарстві також стримували розвиток економіки.

Аграрні реформи середини XIX ст. не змогли ліквідувати наявні в сільському господарстві суперечності. Парцелярність (роздрібненість) селянських господарств і низький технічний рівень зумовили нерозвиненість внутрішнього ринку, затримували «зайве» населення у землеробстві, зменшували ринок робочої сили, приріст населення.

Непосильною для французького сільського господарства виявилася конкуренція американського зерна та інших продуктів, що призвело до гострої кризи і необхідності структурної перебудови аграрного сектора країни.

На світовий ринок Франція виходила в основному з дорогими тканинами, парфумами, косметикою, одягом, ювелірними виробами та іншими предметами розкоші.