Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Київський Національний Університет технологій та дизайну
Кафедра економіки, обліку і аудиту
Контрольна робота з навчальної дисципліни
«Економіка підприємства»
Тема 1. Персонал підприємства: поняття, класифікація, структура.
Тема 2. Методи встановлення ціни.
Виконала: Штанько Ю.В
група ЗЕП – 1 - 12
Варіант № 8
Науковий керівник:
д.е.н., професор Гречан А.П
Київ 2013
Зміст
1. Персонал підприємства: поняття, класифікація, структура.
2. Методи встановлення ціни
2.1. Встановлення ціни реалізації на основі середніх витрат і прибутку
2.2. Встановлення ціни на основі аналізу беззбиткової і забезпечення цільового прибутку
Встановлення ціни на основі цінності товару
Встановлення ціни на основі рівня поточних ринкових цін
Встановлення ціни в процесі закритих торгів
Встановлення остаточної ціни пропозиції на товар
Встановлення цін із знижками і надбавками для стимулювання збуту
Встановлення диференційованих цін
Аналіз стану ринку збуту і оперативне регулювання цін
Персонал підприємства: поняття, класифікація, структура.
Найбільш важливим елементом продуктивних сил і головним джерелом розвитку економіки є люди, тобто їхня майстерність, освіта, підготовка, мотивація діяльності. Існує безпосередня залежність конкурентоспроможності економіки, рівня добробуту населення від якості трудового потенціалу персоналу підприємств та організацій даної країни. Персонал підприємства формується та змінюється під впливом внутрішніх (характер продукції, технології та організації виробництва) і зовнішніх (демографічні процеси, юридичні та моральні норми суспільства, характер ринку праці тощо) факторів. Вплив останніх конкретизується в таких параметрах макроекономічного характеру: кількість активного (працездатного) населення, загальноосвітній його рівень, пропонування робочої сили, рівень зайнятості, потенційний резерв робочої сили. У свою чергу, ці характеристики зумовлюють кількісні та якісні параметри трудових ресурсів.
Трудові ресурси — це частина працездатного населення, що за своїми віковими, фізичними, освітніми даними відповідає певній сфері діяльності.
Слід відрізняти трудові ресурси реальні (ті люди, які вже працюють) та потенційні (ті, що колись можуть бути залучені до конкретної праці). Для характеристики всієї сукупності працівників підприємства застосовуються терміни — персонал, кадри, трудовий колектив.
Персонал підприємства — це сукупність постійних працівників, що отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід практичної діяльності. Окрім постійних працівників, у діяльностіпідприємства можуть брати участь інші працездатні особи на підставі тимчасового трудового договору (контракту). З огляду на те, що багато підприємств поза основною діяльністю виконують функції, які не відповідають головному їхньому визначенню, усіх працівників підрозділяють на дві групи: персонал основної діяльності та персонал неосновної діяльності.
Зокрема у промисловості до першої групи — промислово-виробничого персоналу — відносять працівників основних, допоміжних та обслуговуючих виробництв, науково-дослідних підрозділів та лабораторій, заводоуправління, складів, охорони — тобто всіх зайнятих у виробництві або його безпосередньому обслуговуванні.
До групи непромислового персоналу входять працівники структур, які хоч і перебувають на балансі підприємства, але не зв'язані безпосередньо з процесами промислового виробництва: житлово-комунальне господарство, дитячі садки та ясла, амбулаторії, навчальні заклади тощо. Такий розподіл персоналу підприємства на дві групи необхідний для розрахунків заробітної плати, узгодження трудових показників з вимірниками результатів виробничої діяльності (для визначення продуктивності праці береться, як правило, чисельність тільки промислово-виробничого персоналу). Водночас поширення процесів інтеграції промислових систем з банківськими, комерційними та іншими господарськими структурами робить таке групування персоналу все умовнішим.
Згідно з характером функцій, що виконуються,персонал підприємства поділяється здебільшого на чотири категорії: керівники, спеціалісти, службовці, робітники.
Керівники — це працівники, що займають посади керівників підприємств та їхніх структурних підрозділів. До них належать: директори (генеральні директори), начальники, завідувачі, керуючі, виконроби, майстри на підприємствах, у структурних одиницях та підрозділах; головні спеціалісти (головний бухгалтер, головний інженер, головний механік тощо), а також заступники перелічених керівників.
Спеціалістами вважаються працівники, що виконують спеціальні інженерно-технічні, економічні та інші роботи: інженери, економісти, бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрисконсульти, соціологи тощо.
До службовців належать працівники, що здійснюють підготовку та оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування (тобто виконують суто технічну роботу), зокрема діловоди, обліковці, архіваріуси, агенти, креслярі, секретарі-друкарки, стенографісти тощо.
Робітники — це персонал, безпосередньо зайнятий у процесі створення матеріальних цінностей, а також зайнятий ремонтом, переміщенням вантажів, перевезенням пасажирів, наданням матеріальних послуг та ін. Окрім того, до складу робітників включають двірників, прибиральниць, охоронців, кур'єрів, гардеробників.
В аналітичних цілях усіх робітників можна поділити на основних — тих, що безпосередньо беруть участь у процесі створення продукції, та допоміжних — тих, які виконують функції обслуговування основного виробництва.
Поступово, з розвитком виробництва, його механізації та автоматизації чіткі межі між основними та допоміжними робітниками зникають, а роль останніх (зокрема наладчиків, механіків) зростає.
Слід розрізняти поняття «кадри», «персонал», «робоча сила», «трудові ресурси» і «трудовий потенціал». Під кадрами розуміється основний (штатний, постійний), як правило, кваліфікований склад працівників підприємства. Поняття «персонал» більш містке, воно включає весь особовий склад тих, хто працює на підприємстві.
Між поняттями «робоча сила», «трудові ресурси» і «трудовий потенціал» є взаємозв’язок і взаємозалежність. Робоча сила є сукупністю фізичних і розумових здібностей людини, які вона використовує в процесі трудової діяльності для виробництва матеріальних благ та послуг. Трудові ресурси підприємства характеризують його потенційну робочу силу, і виражаються в чисельності працездатних працівників, які володіють сукупністю фізичних, розумових та духовних здібностей. В процесі трудової діяльності з виробництва матеріальних благ і послуг витрачаються фізичні та розумові здібності працівників і трудові ресурси перетворюються на робочу силу.
Трудовий потенціал – це конкретні працівники, ефективність використання яких в трудовому процесі відома. Відмінність поняття «трудовий потенціал» від понять «робоча сила» і «трудові ресурси» полягає в тому, що трудовий потенціал – це персоніфікована робоча сила, яка володіє своїми індивідуальними якісними характеристиками. Трудовий потенціал організації (працівника) не є величиною постійною (навіть при постійній чисельності працівників підприємства), він безперервно змінюється.
Поняття «трудовий потенціал» нерідко ототожнюється з поняттями «людські ресурси», «людський капітал» у зв’язку з усвідомленням значущості людини в суспільному виробництві, його активній ролі в економіці, визнанні економічної доцільності капіталовкладень у формування, використання і розвиток працівників.
Людський капітал підприємства (фірми) є головним ресурсом кожного підприємства, від якості й ефективності використання якого залежить якість продукції, ефективність роботи підприємства, його конкурентоспроможність
Важливим напрямом класифікації персоналу підприємства є його розподіл за професіями та спеціальностями.
Професія — це вид трудової діяльності, здійснювання якої потребує відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок.
Спеціальність — це більш - менш вузький різновид трудової діяльності в межах професії. Професійний склад персоналу підприємства залежить від специфіки діяльності, характеру продукції чи послуг, що надаються, від рівня технічного розвитку. Кожна галузь має властиві лише їй професії та спеціальності. Класифікація працівників за кваліфікаційним рівнем базується на їхніх можливостях виконувати роботи відповідної складності.
Кваліфікація — це сукупність спеціальних знань та практичних навичок, що визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій відповідної складності.
Рівень кваліфікації керівників, спеціалістів та службовців характеризується рівнем освіти, досвідом роботи на тій чи тій посаді, вирізняють спеціалістів найвищої кваліфікації (працівники, що мають наукові ступені та звання), спеціалістів вищої кваліфікації (працівники з вищою спеціальною освітою та значним практичним досвідом), спеціалістів середньої кваліфікації (працівники із середньою спеціальною освітою та певним практичним досвідом), спеціалістів-практиків (працівники, що займають відповідні посади, наприклад, інженерні та економічні, але не мають спеціальної освіти).
За рівнем кваліфікації робітників поділяють на чотири групи висококваліфіковані, кваліфіковані, малокваліфіковані й некваліфіковані. Вони виконують різні за складністю роботи і мають неоднакову професійну підготовку.
Управління трудовими ресурсами, забезпечення їхнього ефективного використання потребує обов'язкового формування системи оцінки трудового потенціалу підприємства.
За характером виконуваних функцій промислово-виробничий персонал (далі - ПВП) підрозділяється на шість категорій:
- робітники;
- керівники;
- фахівці;
- службовці;
- молодший обслуговуючий персонал;
- стажери (учні).
Робітники - це працівники, безпосередньо зайняті виробництвом продукції (наданням послуг), ремонтом, переміщенням вантажів, наглядом за роботою промислових агрегатів, налагодженням та обслуговуванням устаткування.
У залежності від характеру участі у виробничому процесі робітники, у свою чергу, поділяються на основних (виробляючих продукцію) і допоміжних (обслуговуючих технологічний процес). Окремо виділяють черговий та ремонтний персонал.
Керівники - особи з високою професійною підготовкою, безпосередньо зайняті управлінням виробничими процесами та підлеглими працівниками. Вони обіймають керівні посади на підприємств і в межах функціональних служб.
Фахівці - інженерно-технічні працівники, що виконують рядові функції управління, здійснюють технічне, організаційне, економічне керівництво виробничими процесами, а також організують діяльність промислово-виробничого персоналу. До цієї категорії відносяться інженери; економісти, бухгалтери, соціологи, юрисконсульти, нормувальники, технологи тощо.
Службовці — працівники, що здійснюють підготовку й оформлення документів, виконують адміністративно-господарську, фінансову, статистичну, обліково-бухгалтерську, інші функції обслуговування. До цієї категорії відносять діловодів, секретарів, друкарів, табельників, креслярів, копіювальників, архіваріусів, агентів тощо.
До категорії молодшого обслуговуючого персоналу відносять осіб, зайнятих обслуговуванням основного парку обладнання та устаткування, а також зайнятих обслуговуванням основних, допоміжних, чергових і ремонтних виробничих працівників. До цієї категорії відносять також прибиральників, двірників, гардеробників, охоронців, пожежно-вартову службу.
До категорії стажерів (учнів) зазвичай відносять осіб, які набувають практичних навичок оволодіння професією на конкретному підприємстві.
Склад персоналу підприємства представлений в таблиці 1.
Таблиця 1 - Характеристика складу персоналу підприємства
|
Склад персоналу підприємства | |||||
|
Непромисло-вий персонал (охорона, пожежно-вартова служба, персонал пунктів харчування, медичний персонал тощо), Чнп |
Промислово-виробничий персонал підприємства, Чпвп | ||||
|
Адмініст-ративно-управ-лінський персонал (керівни-ки), Чупр |
Робітники, Чр |
Інженерно-технічні працівники, Чітп |
Службовці, Чсл | ||
|
Основні, Чосн |
Допоміжні, Чдоп | ||||
Поділ персоналу на категорії може бути іншим, ніж представлений в таблиці 1. Категорії персоналу визначаються підприємством самостійно. Так, з підвищенням автоматизації виробничих процесів зменшується частка витрат праці основного контингенту виробничих робітників і збільшується частка допоміжних робітників та інженерно-технічних працівників, не говорячи вже про гнучке інтегроване виробництво, де основні, допоміжні й обслуговуючі працівники залучені до єдиного виробничого процесу.
Методи встановлення ціни
Ціни на товар формуються під впливом певних обмежень. З одного боку, ціна виробленого фірмою продукту має принести прибуток, тобто не повинна бути нижчою за певний припустимий рівень. З іншого боку, надто висока ціна також може негативно позначитися на попиті, як наслідок — товар не купуватимуть. Отже, правильний розрахунок ціни на товар є дуже важливим чинником успішної діяльності фірми. З врахуванням викладеного вибирається метод ціноутворення. У ринковій економіці на його вибір впливають різні чинники. До найбільш ваговитим можна віднести вигляд і характеристику товару (міра новизни, можливість заміни іншими товарами і ін.), ринкову кон'юнктуру, полягання підприємства (фірми) в галузі.
Існує багато методів встановлення ціни. Розглянемо найпоширеніші з них.
2.1. Встановлення ціни реалізації на основі середніх витрат і прибутку
Цей метод широко використовується у вітчизняній економіці. В умовах адміністративно-командної економіки він був основним. У ринковій економіці сфера його використання обмежена. Згідно цьому методу ціна повинна враховувати повну собівартість продукції і чистий дохід у вигляді прибутку від її реалізації. Прибуток в ціні визначається по нормативу у відсотках до собівартості (рентабельність продукції). Величина рентабельності встановлюється товаровиробником виходячи з міркувань прибутковості продукції і її конкурентоспроможності; вона може регулюватися державою за допомогою встановлення граничного рівня рентабельності.
Цим методом визначається нижній кордон ціни, тобто ціна виробництва. Ринкова ціна може бути нижче за цей кордон лише у виняткових випадках і впродовж короткого періоду часу.
Цей метод відображує традиційну орієнтацію головним чином на виробництво, а не на ринковий попит і має як позитивні, так і негативні сторони. Позитивні — простота, негативні — відсутність орієнтації на ринкові чинники ціноутворення (в першу чергу на попит). Тому при нормально функціонуючому ринку така схема встановлення ціни абстрактна і відірвана від реальних ринкових умов ціноутворення.
2.2. Встановлення ціни на основі аналізу беззбиткової і забезпечення цільового прибутку
Сутність цього методу полягає у визначенні взаємозв'язку між постійними й змінними витратами виробництва, а також валовими надходженнями.
Прибуток є функція обсягу виробництва продукції, собівартості і ціни. У реальному житті, в умовах ринкової економіки, обсяг виробництва не завжди тотожний об'єму продажів. Тому для забезпечення цільового прибутку потрібно не лише забезпечити прибуток на одиницю продукції. В умовах еластичного попиту підвищення ціни обумовлює збільшення прибутку на одиницю продукції, але при цьому призводить до зниження об'єму продажів і зменшення розміру загального прибутку. В умовах нееластичного попиту зниження ціни одиниці продукції наводить до збільшення об'єму продажів.
Таким чином, максимальний прибуток можна отримати необов'язково при встановленні максимальної ціни на товар. І тут виникає проблема оптимізації ціни, тобто потрібно знайти таку ціну на товар (при певному об'ємі його продажів), при якій прибуток буде максимальним (або цільовий).
Такий метод ціноутворення дозволяє аналізувати різні варіанти співвідношення обсягу виробництва й цін, які забезпечать одержання заданого (цільового) прибутку й відгородять підприємство (фірму) від збитків.
Встановлення ціни на основі цінності товару
В умовах ринкової економіки багато товаровиробників при обгрунтуванні, розрахунку і встановленні ціни виходять з цінності своїх товарів, що відчувається.
Основним чинником ціноутворення в цьому випадку виступають не витрати виробництва, а купівельне сприйняття. Для виявлення споживчих оцінок використовують нецінові прийоми дії: спеціальні опити, анкетування і інші маркетингові дослідження, що дозволяють формувати в свідомості споживачів уявлення про цінність товару.
Використання цього методу ціноутворення вимагає об'єктивного підходу до встановлення ціни: якщо ціна виявиться більше ціннісної значущості товару, що визнається покупцем, збут продукції буде нижчий розрахункового; в разі невиправданого заниження цін існує ризик недоотримання розрахункової суми прибутку.
Встановлення ціни на основі рівня поточних ринкових цін
У практиці ціноутворення цей метод називають ще методом "на рівні конкуренції". В цьому випадку ціна розглядається як функція цін на аналогічну продукцію конкурентів, і головними чинниками при визначенні ціни є не витрати виробництва і попит, а кількість і дії конкурентів.
Цей метод досить простий і надійний. Він часто реалізується як "дотримання у фарватері", тобто при визначенні ціни на свій товар виробник орієнтується на ціни фірми, контролюючої найбільшу частку ринку. При цьому можлива невелика націнка або знижка, але різниця залишається стабільною.
Встановлення ціни в процесі закритих торгів
Цей метод можна розглядати як різновид методу "на рівні поточних цін". В цьому випадку має місце конкурентна боротьба товаровиробників за підряди в ході торгів, тобто за контракт на виконання виробничо-технічного проекту. У закритих торгах беруть участь дві-три крупні фірми, що мають великий авторитет на ринку. Мета кожного конкурента — виграти тендер. Тому цей метод ще називають методом тендерного ціноутворення. У подібних ситуаціях при призначенні ціни фірма відштовхується від ділових стосунків конкурентів, а не від співвідношення між цією ціною і показниками власних витрат або попиту. Вона має намір завоювати контракт, а для цього потрібно запитати ціну нижче, ніж в інших. Але ця ціна не може бути нижче за рівень собівартості, за винятком ситуації, коли необхідно завантажити виробничі потужності підприємства, а раніше накопичені засоби дозволяють деякий час працювати без прибутку.
Метою участі в конкурсі можуть бути формування портфеля замовлень для стабільного обсягу виробництва і продажу товарів; збільшення виробництва, продажу і прибутку; здобуття максимального прибутку; забезпечення виживаності підприємства і ін. Поставлена мета впливає на рівень ціни.
Встановлення остаточної ціни пропозиції на товар
Мета всіх попередніх підходів до ціноутворення — вибрати найбільш прийнятний для товаровиробника метод. При цьому малося на увазі, що фірма виходить на ринок без посередників. Тоді вибраний метод ціноутворення і був методом встановлення остаточної ціни. Якщо ж фірма користується послугами оптових або роздрібних посередників, перед призначенням остаточної ціни вона повинна розглянути ряд додаткових міркувань.
У міру руху товару по каналу розподілу кожен учасник перед тим, як перепродати товар наступній ланці в ланцюзі руху товару, виробляє на нього власну націнку.
Товаровиробник, вивчаючи ринок свого товару, виявляє наявність попиту на нього і ціну попиту, а потім, враховуючи націнки посередників, визначається з ціною пропозиції, що включає його витрати і прибуток.
Встановлення цін із знижками і надбавками для стимулювання збуту
Спочатку оголошувані товаровиробником ціни (у прейскурантах, каталогах, офертах — комерційних документах, що є заявою продавця про пропозицію товару на конкретних умовах) виступають як відправна крапка, носять довідковий характер. Вони є цінами пропозиції. Фактична ціна продажу товару може відрізнятися від ціни пропозиції за рахунок цінових надбавок або знижок.
У практиці ціноутворення застосовується безліч надбавок і знижок, що обумовлюються різними причинами.
Основні види цінових знижок: за розмір партії, що поставляється; кількісні; бонусні; сезонні; ділерські; спеціальні і ін.
При значному об'ємі разової покупки знижки за розмір партії, що поставляється, можуть складати 15—30% первинної ціни.
Залежно від серійності і величини замовлення при постачаннях масової продукції (особливо по індивідуальних разових замовленнях) цінові знижки можуть вагатися в межах 10—15%.
Бонусні знижки "за вірність покупця" надаються оптовим покупцям. Вони обумовлені об'ємами продажів протягом року або декількох років і складають 7—10% вартостей звороту.
Сезонні (тимчасові) знижки застосовуються при постачаннях продукції сезонного сільськогосподарського виробництва або товарів сезонного користування (одягу, взуття і т. п.) і знаходяться в межах 8—20%.
Ділерські знижки надаються посередницьким фірмам і конторам, а також ділерам (посередникам). Вони встановлюються, як правило, виходячи із заздалегідь визначуваної ціни товару і складають 20—30%.
Знижки за оплату готівкою або передоплату називаються "конто" і складають 3—5% сум операції. В цьому випадку при укладенні договору купівлі-продажу обумовлені умови формулюються так.
Наприклад, 4/15, нетто 30, що означає: якщо покупець сплатить вартість товару протягом 15, а не 30 днів, то отримає знижку у розмірі 4%.
При внутріфірмовій торгівлі в рамках регіональних угрупувань по спеціальних міжурядових угодах існують так звані закриті знижки.
Найбільш поширеними видами надбавок до цін є надбавки за виконання особливих вимог покупця, покращувана якість виробу, спеціального виконання, забезпечення особливих умов постачання, транспортувань, вживання спеціальної упаковки і так далі
Використання цінових надбавок і знижок дозволяє продавцеві підтримувати стабільніший рівень виробництва, покращувати стан ліквідності підприємства (фірми), скорочувати витрати у зв'язку із стягненням безнадійних боргів.
Вживання надбавок і знижок забезпечує гнучкість ціноутворення.
Встановлення диференційованих цін
У багатьох випадках підприємство - виготівник пропонує продукцію певної номенклатури, у складі якої може бути декілька видів взаємозамінної продукції. В цьому випадку виникає проблема диференціації цін на товари по різних ознаках: якості товару, асортименту, додатковому приладдю і ін.
Якість товару характеризується властивими йому параметрами. Рівень якості визначається співвідношеннями параметрів якості аналізованого товару з базовими значеннями відповідних параметрів. Як базові можуть використовуватися параметри стандартів, раніше досягнуті показники, параметри якості аналогічного товару конкурентів, кращі вітчизняні або зарубіжні зразки і ін.
Ступінчасте диференціювання цін використовується також при ціноутворенні на товари асортиментного ряду, що відрізняються від базового виробу додатковими споживчими властивостями. В цьому випадку встановлення рівня диференціації повинне враховувати зміну у витратах виробництва, купівельне сприйняття товару, ціни конкурентів.
У ряді галузей промисловості виробляється так зване додаткове приладдя, яке використовується разом з основним товаром. З метою підвищення конкурентоспроможності комерційних пропозицій товаровиробника удаються до так званих системних продажів, коли покупцеві пропонується основний виріб (наприклад, трактор, фотоапарат і т. п.) і різні комплектуючі, доповнюючі і супутні товари (наприклад, набір навісних і причіпних знарядь, набір змінної оптики, штативів і т. п.). Виробники основних товарів призначають на них низькі ціни, компенсуючи їх вищими цінами на приналежності.
Фірми, що не виробляють обов'язкового додаткового приладдя, для здобуття заданого прибутку вимушені встановлювати на основний товар вищу ціну. Така диференціація цін дозволяє товаровиробникові збільшити об'єм продажів з одночасним зниженням витрат виробництва і залишити прибуток від реалізації як мінімум на досягнутому рівні або збільшити її суму.
Різновидом диференційованих цін є так звані дискримінаційні ціни. Суть їх полягає в тому, що товаровиробник встановлює ступінчасті ціни на один і той же товар, не враховуючи різниці у витратах виробництва.
Аналіз стану ринку збуту і оперативне регулювання цін
Зміна цін, викликана станом ринку, може викликати найнесподіваніші реакції з боку покупців.
Зниження цін може сприйматися покупцями як неблагополучне фінансове положення товаровиробника, погіршення якості товарів, що випускаються, зниження сервісного обслуговування і так далі
Підвищення цін може сприйматися покупцями як поліпшення споживчої вартості товарів, вища якість їх обслуговування в гарантійний і післягарантійний період, зростання іміджу фірми.
Приводом для зниження цін можуть бути скорочення частки ринку під впливом конкурентів, прагнення добитися домінуючого положення на ринку, а також зниження витрат в результаті збільшення об'єму продажів.
Перевищення цін можуть викликати наступні чинники: різке збільшення попиту на товари фірми; значне підвищення цін у конкурентів; підвищення витрат виробництва по причинах як внутрішньовиробничого характеру (зміна технології), так і зовні-виробничого (підвищення цін на сировину, матеріали, що комплектують вироби).
Вибираючи цінову політику, поважно передбачити реакцію і подальші дії конкурентів з метою зниження комерційного ризику.
Задача №1
Визначити фондовіддачу, фондоємкість основних засобів у звітному періоді та порівняти їх з базовими значеннями. Розрахувати коефіцієнти оновлення та вибуття основних засобів. Визначити, за який термін відбудеться повне оновлення основних засобів при збереженні данного темпу руху.
Вихідні данні для розрахунку наведені у таблиці 2 .