-
Сутність заробітної плати. Основні форми та системи оплати праці на швейному виробництві
Заробітна плата — це одна з найскладніших економічних категорій і одне з найважливіших соціально-економічних явищ. Оскільки вона, з одного боку, є основним (і часто єдиним) джерелом доходів найманих працівників, основою матеріального добробуту членів їхніх сімей, а з іншого боку, для роботодавців є суттєвою часткою витрат виробництва і ефективним засобом мотивації працівників до досягнення цілей підприємства, то питання організації заробітної плати і формування її рівня разом з питаннями забезпечення зайнятості складають основу соціально-трудових відносин у суспільстві, бо включають нагальні інтереси всіх учасників трудового процесу. Сутність поняття "заробітна плата" складна і багатостороння, тому розглядати її потрібно з різних позицій. По-перше, заробітна плата — це економічна категорія, що відображає відносини між роботодавцем і найманим працівником з приводу розподілу новоствореної вартості. В цьому розумінні доречнішим є поняття "оплата праці", яка, крім власне заробітної плати, включає і інші витрати роботодавця на робочу силу. По-друге, заробітна плата — це винагорода або заробіток, обчислений у грошовому виразі, який за трудовим договором роботодавець сплачує працівникові за роботу, яку виконано або мас бути виконано. Це загальновизнане визначення, що найточніше відповідає терміну "заробітна плата". По-третє, в умовах ринкової економіки заробітна плата — це елемент ринку праці, що складається в результаті взаємодії попиту на працю і її пропозиції і виражає ринкову вартість використання найманої праці. В цьому розумінні найчастіше вживаються усереднені показники ставок оплати одиниці (наприклад, людино-години) праці певної якості. По-четверте, для найманого працівника заробітна плата — це основна частина його трудового доходу, який він отримує в результаті реалізації здатності до праці і який має забезпечити об'єктивно необхідне відтворення робочої сили. По-п'яте, для підприємця заробітна плата — це елемент витрат виробництва, і водночас головний чинник забезпечення матеріальної зацікавленості працівників у досягненні високих кінцевих результатів праці. Сутність заробітної плати виявляється у функціях, які вона виконує в процесі суспільного відтворення. Виходячи з комплексного розуміння сутності заробітної плати, з'ясуємо значення притаманних їй функцій. Винятково важлива роль заробітної плати в механізмі функціонування ринкової економіки зумовлена тим, що вона має виконувати багато функцій (серед вчених-економістів немає єдиної думки щодо їх кількості). На нашу думку, найважливішими з них є такі. Відтворювальна функція полягає у забезпеченні працівників та членів їхніх сімей необхідними життєвими благами для відновлення робочої сили, для відтворення поколінь. В ній реалізується економічний закон зростання потреб. Ця функція тісно пов'язана з особливостями державного регулювання заробітної плати, із встановленням на державному рівні такого її мінімального розміру, який би забезпечував відтворення робочої сили. Стимулююча функція заробітної плати полягає у встановленні залежності її розміру від кількості й якості праці конкретного працівника, його трудового внеску в результати роботи підприємства. Ця залежність повинна бути такою, щоб заохочувати до постійного покращання результатів праці. Регулююча, або ресурсно-розміщувальна функція заробітної плати полягає в оптимізації розміщення робочої сили за регіонами, галузями господарства, підприємствами з урахуванням ринкової кон'юнктури. Формування ефективно функціонуючого ринку праці передбачає свободу кожного найманого працівника вільно обирати місце прикладання своєї праці, а його прагнення до підвищення життєвого рівня обумовлює професійні переміщення у пошуках такої роботи, яка б максимально задовольняла зростаючі потреби. Іншими словами, в ринкових умовах вища заробітна плата на ефективніших робочих місцях стимулює перехід сюди працівників з неефективних робочих місць. А. Соціальна функція заробітної плати відображає міру живої праці при розподілі фонду споживання між найманими працівниками і власниками засобів виробництва. Заробітна плата виступає індивідуальною часткою працівника в новоствореному доході у відповідності з його трудовим внеском. Соціальне значення цієї функції заробітної плати полягає у забезпеченні соціальної справедливості, по-перше, при розподілі доходу між найманими працівниками і власниками засобів виробництва, і по-друге, при розподілі між найманими працівниками у відповідності з результатами їхнього трудового внеску. Функція формування платоспроможного попиту населення. її призначення — узгодження платоспроможного попиту, під яким розуміємо форму виявлення потреб, забезпечених грошовими коштами покупців, з одного боку, і виробництва споживчих товарів — з іншого. Оскільки платоспроможний попит формується під дією двох основних факторів — потреб та доходів населення, то за допомогою заробітної плати в ринкових умовах встановлюються пропорції між товарною пропозицією та попитом. Навіть неспеціаліст розуміє, що в сучасних умовах заробітна плата в Україні повною мірою не виконує жодну із зазначених функцій. Впродовж багатьох років (навіть десятиріч) заробітна плата и Україні підтримувалася на соціально низькому рівні. Нині для більшості найманих працівників вона перетворилася на невелику (та ще й негарантовану) соціальну виплату, що дозволяє пережити, перебути важкі часи, але ніяк не досягти добробуту. Штучне стримування заробітної плати призвело до того, що нині витрати на заробітну плату в Україні в розрахунку на одиницю валового національного продукту майже вдвоє нижчі, ніж у країнах з розвиненою ринковою економікою. Разом з тим трудомісткість виготовлення продукції перевищує досягнуту в зазначених країнах нерідко в З — А рази. Низький рівень заробітної плати не сприяє зацікавленості працівників у досягненні високих кінцевих результатів праці. Разом з тим, використовуючи дешеву робочу силу, підприємці не зацікавлені підвищувати продуктивність праці, вкладаючи кошти в оновлення виробничих фондів та розвиток персоналу. Дешева робоча сила зумовлює не лише низький рівень продуктивності праці, але і низьку якість продукції, і в зв'язку з цим її неконкурептоздатність. Низький рівень заробітної плати є основною причиною небаченого розростання прихованого безробіття і значного падіння платоспроможного попиту населення. Отже, низький рівень заробітної плати є не лише наслідком, а однією з найголовніших причин тривалого перебування економіки України у кризовому стані. Тому надзвичайно актуальним завданням є перебудова організації заробітної плати, проведення відповідної реформи з метою забезпечення поетапного підвищення заробітної плані і створення ефективного мотиваційного механізму, який ґрунтується на поєднанні економічних стимулів і соціальних гарантій. Перший етап реформи заробітної плати мас включати запровадження у повному обсязі та реалізацію на практиці всіх положень Закону України "Про оплату праці", введеного в дію 1 травня 1995 p., але ще й досі фактично не повністю функціонуючого. Заробітна плата має реформуватися у контексті загальної соціально-економічної політики. Нові підходи до організації заробітної плати повинні спиратися на чітку систему основоположних принципів, що відіграють роль тактичних і стратегічних напрямків у реформуванні відносин розподілу. Для забезпечення реалізації заробітною платою зазначених вище функцій необхідне дотримання таких найважливіших принципів: Підвищення реальної заробітної плати мірою зростання ефективності виробництва та праці. Порушення цього принципу може призвести, з одного боку, до виплати незароблених грошей, а значить до інфляції, знецінення отриманої номінальної заробітної плати, що в кінцевому рахунку веде до зниження реальної заробітної плати. З іншого боку, може виплачуватися занижена заробітна плата, що не відповідає ефективності трудового внеску працівника і призводить до неможливості задовольнити потреби людей, зменшує платоспроможний попит населення. Диференціація заробітної плати в залежності від трудового внеску працівника в результати діяльності підприємства, від змісту і умов праці, від місцеположення підприємства, його галузевої належності. Цей принцип заснований на необхідності посилення матеріальної зацікавленості працівників у підвищенні кваліфікації, у виконанні більш складної роботи, забезпеченні високої якості продукції. При цьому потрібно враховувати різницю у кількості й вартості матеріальних благ, необхідних для відтворення робочої сили в різних умовах праці, економічних та географічних умовах життя. Однакова оплата за однакову працю. В умовах ринкової економіки цей принцип слід трактувати, по-перше, як недопущення дискримінації у оплаті праці за статтю, віком, національністю тощо, і по-друге, як принцип справедливості при розподілі всередині підприємства, що передбачає адекватну оцінку праці через її оплату. Державне регулювання оплати праці, що включає законодавство і угоди в сфері праці, податкову систему, встановлення залежності між динамікою індивідуальних доходів і інфляцією. Засобом державного регулювання оплати праці, що забезпечує соціальну захищеність низькооплачуваних працівників, є встановлення мінімальної заробітної плати. Особливості цього принципу будуть детально розглянуті в § 9.6. Врахування впливу ринку праці. Ринок праці — це та сфера, де в кінцевому підсумку формується оцінка різних видів праці. Заробітна плата (і можливості зайнятості) кожного працівника знаходиться в тісній залежності від його положення на ринку праці, від співвідношення попиту і пропозиції праці певної якості. Тому на ринку праці представлений широкий діапазон розмірів заробітної плати як на державних і приватних підприємствах, так і у неформальному секторі, де відсутній будь-який соціальний і правовий захист і умови оплати праці цілком визначаються роботодавцем. Однак у будь-якому випадку в ринкових умовах роботодавець не зможе набрати і втримати робочу силу потрібної якості, не забезпечивши конкурентоздатний на даному ринку праці рівень її оплати. Простота, логічність і доступність форм і систем оплати праці, що забезпечують широку інформованість працівників про суть систем оплати праці. Стимул стає стимулом лише у тому випадку, коли у працівників є про нього інформація, і вона зрозуміла їм як неспеціалістам у галузі економіки праці. Виконавці повинні чітко уявляти, у яких саме випадках розмір заробітної плати, тобто рівень їхнього матеріального добробуту, буде підвищуватися
Форми і системи оплати праці сфері швейних послуг
Форми і системи оплати праці покликані забезпечити облік в заробітної плати кількісних і якісних результатів праці, створювати в працівників матеріальну зацікавленість у поліпшенні безпосередніх результатів праці та загальних підсумків діяльності підприємства.
Форми і системи оплати праці різняться нарахування заробітної плати у залежність від його результативності. Система нарахування мала бути проста і ясною, щоб зв'язок між продуктивністю праці, якістю продукції і на виконання робіт, з одного боку, і обсягом зарплати, з другого, можна було доступною розумінню кожного працівника.
>Повременная форма оплати праці передбачає, що обсяг зарплати визначається з урахуванням фактично відпрацьованого часу й встановленої тарифної ставки (окладу).
>Повременная оплата може бути простою іповременно-премиальной, коли він крім заробітку по тарифної ставки (окладу) за фактично відпрацьоване час виплачується премія у виконанні перевиконання певних показників у роботі.
Відрядна форма – вести нараховується працівникові з кількості фактично виготовленої продукції або витрат часу їхньому виготовлення.
>Сдельную форму зарплати прийнято підрозділяти на системи: пряму відрядну,сдельно-премиальную,сдельно-прогрессивную, непряму відрядну і акордну.
Пряма відрядна система оплати у тому, що заробіток нараховується працівникові за наперед установленими розцінками за одиницю якісно виготовленої продукції. Основний елемент даної системи – відрядна розцінка, встановлювана з тарифної ставки, відповідної розряду роботи, і норми вироблення чи норми часу цю роботу.
При відрядно-преміальною системі працівникові понад заробітку за прямими відрядним розцінками нараховується й сплачується премія за кількісні чи якісні показники роботи.
>Сдельно-прогрессивная система у тому, що сплата праці працівника не більше встановленої вихідної бази (норми) виготовляють основі одинарних розцінок, а понад встановленої вихідної бази, за підвищеними відрядним розцінками.
>Косвенная відрядна система передбачає, що справжній рівень заробітку ставляться в пряму залежить від результатів праці (роботи) обслуговуваних чи працівників. Ця система застосовується на оплату допоміжних робочих.
>Аккордная відрядна система – встановлення розміру оплати не було за кожну виробничу операцію окремо, а й за сув'язь робіт, узятий загалом.
Вибір тій чи іншій оплати праці диктується об'єктивними обставинами: особливостями технологічного процесу, характером застосовуваних ліків праці та формами осередку, ступенем вимогливості до якості вироблюваної продукції або виконуваної роботи. Всебічний облік цих умов, може бути здійснений тільки безпосередньо для підприємства. У цьому вибір форм і систем оплати праці – прерогативи підприємства, організатора праці та виробництва, тобто. роботодавця. Так, враховуючи специфічні особливості організації виробництва, у підприємствах із пошиття одягу за індивідуальними замовленнями найвигіднішою є відрядна оплата праці, зокрема такі, як, пряма відрядна ісдельно-премиальная. У підприємствах ж масового пошиття одягу має місце як відрядна, і погодинна форми оплати праці.
Ательє першого розряду організується до виконання замовлень на виготовлення, оновлення й ремонту одягу будь-якої складності. У цих ательє також виготовляються вироби будь-якої складності, застосовуються різні види обробки, проте, частка ручної праці значно нижчі від, ніж у ательє вищого розряду, а найчастіше зведена нанівець.
Ательє другого розряду також виконує замовлення виготовлення, оновлення й ремонт одягу. Виріб характеризується меншою оригінальністю, новизною і складністю фасонів.
Майстерня (>експресс-ателье) забезпечує пошив і відновлення одягу не складного асортименту (часто із застосуванням готових лекал), і навіть підгонку і ремонт одягу.
Розряд ательє встановлюється насамперед у залежність від значенні досягнутих показників якості, з урахуванням новизни і труднощі фасонів, широти асортименту виготовлених груп одягу. Важливими критеріями організації виробництва та обслуговування населення, затверджені до уваги при покликання ательє підвищеного розряду, є: технічний рівень виробництва, обслуговування замовників, кваліфікація виконавців, комфортність приймального салону, повнота засобів про моді, широта асортименту матеріалів, запропонованих замовником. У ательє вищого і першого розрядів замовникам надаються додаткові послуги художника консультанта, який, починаючи виробничий процес, виконує відповідальні операції з проектування покрою і фасонузаказиваемой одягу.
У великих ательє вищого розряду, ще, здійснюватися періодична демонстрація моделей одягу. У ательє підвищених розрядів необхідна участь у виробничому процесі робочих, мають вищий кваліфікаційний розряд.
-
Основні показники рівня ефективності використання основних фондів промислового підприємства галузі легкої промисловості
Основні виробничі фонди підприємств, які беруть участь у процесі виробництва, підлягають фізичному та моральному зносу, старіють, в результаті чого знижуються їх експлуатаційні можливості. Стан і використання основних виробничих фондів є важливою умовою, фактором забезпечення нормальних умов процесу виробництва та підвищення його ефективності. Тому на підприємствах важливу роль грає проведення систематичної оцінки стану основних фондів і аналіз ефективності їх використання.
Показниками, що характеризують стан основних фондів та ефективність їх використання, можуть бути такі, які характеризують:
• рівень забезпечення підприємства основними фондами;
• стан основних виробничих фондів;
• ефективність використання основних виробничих фондів.
До показників, що характеризують рівень забезпечення підприємства основними виробничими фондами, відносяться: питома вага основних виробничих фондів у майні підприємства; фондоозброєність і фондомісткість.
Питома вага вартості основних виробничих фондів у майні підприємства визначається відношенням вартості цих фондів (за вирахуванням їх зносу) до вартості майна підприємства. Це співвідношення (коефіцієнт) повинно складати не менше 0,5.
У цьому випадку процес виробництва на підприємстві буде забезпечуватись нормальними основними виробничими фондами. Якщо ж співвідношення (коефіцієнт) буде нижче 0,5, то на підприємстві буде загроза зривів нормального забезпечення процесу виробництва, а відповідно, невиконання планів виробництва.
Фондоозброєність - показник, що характеризує рівень забезпеченості основними виробничими фондами промислово-виробничого персоналу підприємства. Розраховується фондоозброєність праці (ФОП), грн., за такою формулою:
Фоп = Свовф : ЧР, (1)
Де СВ0вФ - середньорічна вартість основних виробничих фондів;
Чр - середньоспискова чисельність робітників.
Зростання рівня фондоозброєності - шлях до підвищення продуктивності праці. Але, необхідно слідкувати за тим, щоб темпи росту фондоозброєності не випереджали темпи росту продуктивності праці.
Фондомісткість - показник, який характеризує рівень середньорічної вартості основних виробничих фондів на одиницю вартості виробленої валової продукції. Розраховується фондомісткість продукції (фмп), грн., за такою формулою:
ФМП = Свовф : Вп, (2)
Де Вп - вартість виробленої валової продукції.
Вважається нормальним, коли фондомісткість має тенденцію до зниження. Але зниження коефіцієнта фондомісткості повинно проходити не за рахунок зниження вартості основних виробничих фондів та зниження вартості виробленої валової продукції, а за рахунок більш низьких темпів росту вартості основних виробничих фондів порівняно з темпами росту вартості валової продукції.
Стан основних виробничих фондів характеризується такими показниками: коефіцієнтом оновлення; коефіцієнтом вибуття; коефіцієнтом приросту; коефіцієнтом зносу; співвідношенням основних виробничих та невиробничих фондів.
Коефіцієнт оновлення основних виробничих фондів - показник, який відображає частку знову введених цих фондів у звітному році у загальній їх вартості на кінець звітного року. Цей коефіцієнт показує рівень введення в експлуатацію нових основних виробничих фондів у вартісному виразі. Розрахунок коефіцієнта оновлення основних виробничих фондів (Ко) можна провести за такою формулою:
К0= вфзв : вфкр, (3)
Де вфзв - вартість знову введених в експлуатацію основних виробничих фондів у звітному році;
ВФКР - вартість основних виробничих фондів на кінець звітного року.
Збільшення коефіцієнта оновлення основних виробничих фондів - явище позитивне. Однак це збільшення повинно супроводжуватися ростом фондовіддачі цих фондів.
Коефіцієнт вибуття основних виробничих фондів - показник, що відображає частку вибулих у звітному році фондів у загальній їх вартості на початок цього ж року. Цей коефіцієнт показує рівень вибуття фондів у зв'язку з їх фізичним і моральним зносом і непридатністю для подальшого використання у виробничому процесі. Розрахунок коефіцієнта вибуття (Кв) основних виробничих фондів проводиться за такою формулою:
Кв = ВФВ : вфпр, (4)
Де вфв - вартість основних виробничих фондів, що вибули, у звітному році;
Вфпр - вартість основних виробничих фондів на початок звітного року.
Позитивним у роботі підприємства є стан, коли обсяг основних виробничих фондів, які вибули у звітному році, менший обсягу знову введених в експлуатацію цих фондів у цьому році.
Відносне збільшення основних виробничих фондів порівняно з їх вибуттям у звітному році визначається розрахунком коефіцієнта їх приросту (кпр):
КПР = (вфзв - вфв): вфкр, (5)
Де вфзв, вфв, вфкр - вартість основних виробничих фондів: знову введених, тих, що вибули, і на кінець звітного року відповідно.
Ефективність використання таких виробничих фондів визначається розрахунком таких показників: фондовіддачі, рівня рентабельності фондів; розміру прибутку на одиницю середньорічної вартості фондів.
Фондовіддача основних виробничих фондів - показник, який відображає обсяг валової (товарної) продукції у вартісному виразі на одиницю (гривню) середньорічної вартості основних виробничих фондів, які беруть участь у виробництві необхідного обсягу продукції. Цей показник є найбільш узагальнюючим показником, що характеризує ефективність використання основних виробничих фондів.
Збільшення фондовіддачі основних виробничих фондів показує на підвищення ефективності їх використання, що є позитивним явищем в економіці підприємств. Для підвищення фондовіддачі основних виробничих фондів необхідно збільшувати обсяг виробництва валової (товарної) продукції за рахунок більш інтенсивного використання названих фондів, з одного боку, та знижувати середньорічну вартість цих фондів за рахунок ліквідації зношених, малопродуктивних та не використовуваних у виробництві основних засобів, з іншого.
Рентабельність основних виробничих фондів - це відносний показник, який характеризує рівень ефективності використання цих фондів. Розраховується він відношенням загального прибутку, отриманого за звітний рік, до середньорічної вартості основних виробничих фондів за той самий рік. Розрахунок рівня рентабельності основних виробничих фондів (ровф), %, можна провести за такою формулою:
Ровф= (Пб :свовф) х100%, (6)
Де ПБ - балансовий прибуток.
Збільшення суми прибутку, що припадає на одиницю (гривню) середньорічної вартості основних виробничих фондів та підвищення рівня їх рентабельності, - одне з головних завдань підприємств у ринкових умовах господарювання.
Легка промисловість є однією з найваж-ливіших серед галузей виробництва непродоволь-чих товарів. Продукція легкої промисловості йде на задоволення потреб населення, забезпечуючи його тканинами, одягом, взуттям та іншими предметами споживання, а також використо-вується в інших галузях промисловості у вигляді сировини і допоміжних матеріалів (у харчовій, машинобудуванні та ін.). Найбільш тісні зв’язки вона має із сільським господарством і хімічною промисловістю – основними постачальниками сировини для галузі, а також машинобудуванням. Легка промисловість – це комплексна галузь, що включає майже 20 підгалузей, які можуть бути об’єднані в три групи: – текстильна, в тому числі, бавовняна, лляна, вовняна, шовкова, трикотажна. Сюди входить первинна обробка льону, шерсті та ін., виробництво нетканих матеріалів, в’язання сіток, виробництво текстильної галантереї та ін.; – швейна; – шкіряно-взуттєва і хутрова. 2. Ефективність галузі залежить від багатьох економічних факторів та раціонального розміщення її підприємств. Для легкої промис-ловості характерна менш виражена, порівняно з іншими галузями, територіальна спеціалізація, бо практично в кожній області є ті чи інші її підприємства. Фактори розміщення підприємств даного комплексу різноманітні, проте можна виділити головні: – сировинний, який впливає на розміщення підприємств з первинної переробки сировини: наприклад, льонопереробні фабрики розміщені в районах вирощування льону, вовняномиючі підприємства – в районах вівчарства, під-приємства з первинної обробки шкіри – біля м’ясокомбінатів; – споживчий, так як готова продукція деяких підгалузей легкої промисловості менш транспор-табельна порівняно з напівфабрикатами. Наприклад, дешевше постачати пресований бавовник-сирець, ніж бавовняні тканини; – трудоресурсного забезпечення, який передбачає наявність професійно підготовлених трудових ресурсів, бо всі галузі легкої промис-ловості працеємні. Історично склалось так, що в її галузях використовується переважно жіноча праця (до 90%). Проте в регіонах необхідно враховувати можливість використання і жіночої, і чоловічої праці (тобто, розвивати легку промисловість у районах зосередження важкої індустрії і навпаки). Нині на розміщення легкої промисловості великий вплив справляє науково-технічний процес. Це відбивається, перш за все, на концентрації текстильного виробництва, зміні його сировинної бази. Натуральні волокна поступово витісняються хімічними. Велика кількість тканин виробляється із сумішей натуральних і хімічних волокон. Вовняне, бавовняне, шовкове, трикотажне виробництво орієнтується на сировину і споживача, взуттєве і швейне – на споживача, лляне – на сировину. 3. За випуском продукції (48%), вартістю основних виробничих фондів перше місце в комплексі займає текстильна промисловість. Головною галуззю текстильної промисловості в Україні, як і в усьому світі, є бавовняна галузь, яка зараз перебуває в занепаді. На неї припадає майже 50% усіх тканин, що виробляються. Бавовняне виробництво країни знаходиться у великій залежності від постачальників сировини. Тому передбачається відновлення бавовництва у південних районах, що дозволить забезпечити бавовняну промисловість на 70% власною сировиною і значно знизити собівартість виробництва тканин. У Херсоні вже введена експериментальна лінія бавовняно-очисного заводу, що споруджується відповідно до Державної програми розвитку легкої промис-ловості. Бавовняна промисловість у своїй структурі має прядильне, ткацьке, крутильно-ниткове і фарбувальнообробне виробництво. Бавовна є основною сировиною для деяких видів тканин з домішкою синтетичних і штучних волокон. Тканини та інші вироби з бавовни виробляють у Херсоні і Тернополі (бавовняні комбінати), Донецьку (бавовняно-прядильний комбінат), Ново-волинську (бавовняна фабрика), Полтаві (прядильна фабрика), Києві (ватно-ткацька фабрика), Чернівцях, Івано-Франківську, Коломиї, Коростишеві та Радомишлі (ткацькі фабрики), Нікополі (ниткова фабрика). Вовняна промисловість є другою за значенням у галузі. Вона виробляє 7,0% усіх тканин України, первинно обробляє вовну, виготовляє пряжу, тканини та вироби з неї. Чисте вовняне виробництво майже не збереглось. Як домішки використовують хімічні й синтетичні волокна, бавовну. В Україні діє майже 30 підприємств галузі. Підприємства вовняної промисловості розміщені в Харкові, Луганську, Одесі, Дунаєвцях (Хмельницька область), Сумах, Богуславі, Кременчуці, Лубнах, Чернігові, Кривому Розі, Черкасах; у ряді міст Чернівецької і Закар-патської областей зосереджено виробництво килимів і килимових виробів з вовни та синтетичних волокон. Шовкова промисловість виробляє 20,5% усіх тканин України. Вона пов’язана з виробництвом хімічних волокон, які майже повністю витіснили природний шовк-сирець. На базі натуральної сировини (шовку-сирцю) діє комбінат у Києві, який випускає високоякісний натуральний шовк (крепдешин і креп-жоржет). Підприємства Черкас, Києва, Луцька виробляють шовкові тканини з синтетичного та штучного волокна. У Києві та Лисичанську виготовляють шовкові тканини технічного призначення. На власній сировині працює лляна промис-ловість, яка випускає 7,3% тканин країни. В Україні діє повний цикл виробництва та переробки льону, функціонує понад 30 льоно-заводів. Лляні тканини потрібні для виготовлення одягу, тобто, мають побутове призначення. Тканини технічного призначення вирізняються високою міцністю: брезент, пожежні рукави, сировина для взуттєвої промисловості. Лляні тканини виробляють на комбінатах у Рівному і Житомирі, на фабриці в Коростені (Житомирська область). Україна є експортером льоноволокна і льняних тканин. Конопляно-джутова промисловість, крім привізного джгуту і власної сировини (волокна конопель), використовує коротке волокно льону, бавовняну пряжу, хімічні волокна. Майже всю продукцію підгалузі випускають Одеська джгутова фабрика і Харківський канатний завод, повністю задовольняючи потреби України та експортуючи частину. Трикотажне виробництво продукує в’язані вироби з різних пряж і, орієнтуючись на споживача та трудові ресурси, розміщується у великих містах: Києві, Харкові, Дніпропетровську, Львові, Одесі, Житомирі, Запоріжжі, Донецьку, Чернівцях, Івано-Франківську, Луганську, Хмельницькому, Прилуках. На більш ніж 60 підприємствах підгалузі виробляється до 9% товарної продукції легкої промисловості. У структурі трикотажних виробів переважає виробництво панчішно-шкарпеткових виробів та білизняного трикотажу. 4. Понад 1/3 обсягу валової продукції легкої промисловості дає швейна галузь, займаючи друге місце в комплексі. Вона розміщена у районах споживання, у великих і середніх, і навіть малих населених пунктах, оскільки привезти сировину для неї, зокрема, нитки, тканини, неткані матеріали, хутра, штучні та натуральні шкіри, економніше, ніж готові вироби. У галузі зайнята майже половина працівників легкої промис-ловості. Фактор трудових ресурсів у розміщенні підприємств відіграє провідну роль. Швейні виробничі об’єднання і фірми розташовані в таких містах, як Київ, Львів, Дніпропетровськ, Одеса, Харків, Донецьк, Запоріжжя, Дрогобич, Артемівськ, Чернівці. Останнім часом з’явилось чимало приватних дрібних підприємств, частина швейних виробів імпортується. 5. У шкіряно-взуттєвій промисловості зайнято майже 20% працівників легкої промис-ловості. Після текстильної дана підгалузь є найважливішою в комплексі і дає до 8% його товарної продукції. Сировиною для неї є шкіра свійських, диких і морських тварин, а також широко використовуються нові синтетичні матеріали (штучні шкіри, гуми), парусини, вовни (для валяного взуття). Крім того, зі шкіри виготовляють одяг, шорно-сідельні та галанте-рейні вироби. Найбільші центри промисловості: Харків, Київ, Львів, Васильків, Бердичів, Запоріжжя, Тернопіль, Одеса. Взуттєва промисловість виникла на базі натуральної та штучної шкіряної сировини. Підприємства розміщені у Луганську, Львові, Дніпропетровську, Сімферополі, Кременчуці, Івано-Франківську. Дана галузь потребує вдосконалення технології шкіряно-взуттєвого і дубильно-екстрактового виробництва, механізації та автоматизації виробничих процесів, освоєння матеріалів із поліпшеними технологічними та експлуатаційними властивостями. 6. Хутрова галузь спеціалізується на переробці хутра зі шкір диких звірів, звірів кліткового утримання та домашніх тварин. Найчастіше використовується для переробки хутро лисиці, куниці, видри, норки. Заготовляють шкіри овець, ховрахів, хом’яків, водяних щурів, сріблясто-чорної лисиці, кролика. Суттєве значення має також трикотажне штучне хутро. В Україні штучне хутро виготов-ляють Дарницький шовковий комбінат, Київське виробниче трикотажне об’єднання, фабрики у Жовтих Водах (Дніпропетровська область) і Ясині (Закарпатська область). Натуральне хутро переробляють підпри-ємства у Харкові, Балті, Краснограді (Харківська область), Львові, Одесі, Жмеринці. До складу легкої промисловості входить також галантерейне виробництво, яке в Україні добре розвинене. 7. У даний час ефективність підприємств галузі досить низька: товари, які випускають підприємства легкої промисловості України, значно поступаються за якістю і кількістю продукції розвинених країн; порівняно низька продуктивність праці; вищі в галузі, порівняно зі світовим рівнем, затрати на виробництво продукції. Відсутність реальної конкуренції спричиняє завищення цін, спонукає продавати низькоякісну продукцію. Галузь губить свої позиції на вітчизняному ринку, що робить її реформування необхідним. У розроблених проектах програм розвитку легкої промисловості передбачено розширити сировинну базу та ліквідувати диспропорції в окремих підгалузях; розвивати машинобудування для легкої промисловості. Доцільним є відновлення посівів бавовни на півдні України; виготовлення целюлози з біологічної маси та її переробка на штучні волокна і нитки; розгортання виробництва дубильних речовин; організація виробництва досі імпортованих поліуретанових композицій для взуттєвої галузі. Дуже важливими загальними проблемами є підвищення конкурентоспромож-ності галузі на основі вдосконалення виробничих відносин, впровадження сучасних технологій, підвищення технічного рівня, продуктивності праці тощо