Асортиментна політика підприємства. Планування асортименту та якості продукції. Сертифікація / 9

1. Кошторис витрат на виробництво продукції. Калькуляція одиниця продукції. Джерела зниження витрат на виробництво.

Кошторис виробництва — це витрати підприємства, пов'язані з основною його діяльністю за певний період, незалежно від того, відносять їх на собівартість продукції в цьому періоді чи ні. Кошторис складають на основі виробничої програми підрозді­лу та відповідної нормативної бази, а також цін і тарифів на ре­сурси.

Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 „Витрати”, затвердженого Міністерством фінансів України від 31 грудня 1999 року № 318, особливе значення у класифікації витрат належить класифікації витрат за економічними елементами.[1] Згідно з цим Положенням собівартість реалізованої продукції складається з виробничої собівартість продукції, реалізованої у звітному періоді, нерозподілених постійних загальновиробничих витрат та понаднормових виробничих витрат. До виробничої собівартості продукції включаються прямі матеріальні витрати; витрати на оплату праці; інші прямі витрати; загальновиробничі витрати.

Структурно він може будуватися за статтями й елемента­ми витрат. Даний порядок побудови затверджено Постановою «Про Порядок складання, розгляду, затвердження та основні вимоги щодо виконання кошторисів доходів і видатків бюджетних установ та організацій» від 9 січня 2000р.№17.[2] Кожний із цих аспектів побудови кошторису має свої позити­вні сторони і призначення.

Постатейний кошторис дає змогу узгодити його з кошторисом непрямих витрат (загальновиробничими витратами), а також калькуляціями на окремі вироби підро­зділу. Побудова його за елементами витрат показує їх ресурсну структуру, матеріало-, зарплато- і капіталомісткість виробництва і, що важливо, дає змогу чіткіше пов'язати витрати підрозділу (цеху) в цілому з витратами його структурних одиниць (дільниць, робочих місць), оскільки останнім плануються лише окремі їх елементи. На практиці для центрів відповідальності високого рі­вня домінує постатейна структура кошторисів.

Шахматна форма кошторису, у якій витрати групуються постатейно і поелементно, є більш інформа­тивною. На її основі досить легко розпо­ділити всі витрати на змінні та постійні, що є необхідною умовою надання кошторису властивості гнучкості при поваріантних об­численнях і визначенні планових витрат на фактичний обсяг ви­робництва.

Отже, кошторис виробництва і собівартість загального обсягу продукції, як правило, не збігаються.

Кошторис виробництва, узагальнюючи поелементні витрати підприємства, показує їхню ресурсну структуру (витрати на матеріали, персонал, основні фонди), що надзвичайно важливо для аналізу факторів формування та зниження собівартості продукції. Порядок розробки кошторису виробництва може бути різним залежно від стадії планування, стану інформаційної бази та розміру підприємства. На стадії прогнозних оцінок величини витрат кошторис виробництва можна складати коригуванням фактичних витрат за минулий період.[3]. Кошторис (бюджет) виробництва – це план випуску продукції в натуральному виразі. Його складають, виходячи з бюджету продаж з врахуванням виробничих потужностей, збільшення і зменшення запасів, а також величини зовнішніх закупок.

Кошториси складаються в цілому на рік зі щоквартальною (чи щомісячною) розбивкою.

Розрізняють два підходи до розрахунку кошторисів:

1. Розробка кошторису з “нуля”. Застосовується у випадку, якщо проектується нове підприємство чи підприємство змінює профіль роботи.

2. Планування від досягнутого. Застосовується у випадку, якщо профіль роботи підприємства не змінюється.

При складанні кошторисів використовуються різноманітні методи:

•                 нормативний;

•                 розрахунково-аналітичний;

•                 балансовий;

•                 оптимізації;

•                 моделювання.

Сутністю нормативного методу складання кошторису є розрахунок обсягу затрат і потреби в ресурсах шляхом множення норми витрат ресурсів на запланований обсяг економічного показника (реалізація, випуск продукції).

Нормативний метод планування є найпростішим методом. Маючи норму (норматив) і об’ємний показник, можна легко розрахувати плановий показник.

Сутністю балансового методу є узгодження обсягу затрат і джерел розширення ресурсів (доходів).

Балансовий метод застосовується передусім при плануванні розподілу прибутку та інших фінансових ресурсів, плануванні потреби в надходженні коштів до фонду накопичення, фонду споживання тощо.

Сутністю методу оптимізації при складанні кошторису є багатоваріантність. З декількох кошторисів обирається найкращий з точки зору мінімальних затрат чи максимального одержаного ефекту (результату).

Сутністю методу моделювання є аналіз функціональних зв’язків між різними елементами процесу виробництва. Наприклад, моделюється залежність прибутку від рівня затрат і обсягу реалізації продукції (виручки).

Важливе значення для формування кошторисів має поділ витрат підрозділів на прямі та непрямі. Об’єктом формування прямих витрат є певний вид продукції, а непрямих — сам підрозділ (центр відповідальності).[4]

Кошторис витрат — це плановий розрахунок витрат на всі потреби підприємства за певний проміжок часу (як правило, рік). Такий кошторис дає можливість визначити потреби підприємства у кожному виді ресурсів (сировині, матеріалах, паливі, фонді заробітної плати тощо).

Кошториси витрат підрозділів розробляються на основі їх виробничих програм, норм витрат ресурсів. Варто наголосити, що за умов нестабільної виробничо-збутової діяльності підприємства для виробничих підрозділів основного виробництва доцільно встановлювати кошториси витрат на виконання окремих замовлень (угод), а нормативи витрат — на одиницю обсягу виробництва продукції (робіт, послуг). Діяльність виробничих допоміжних підрозділів має комплексний характер, складніший ніж для основних підрозділів. Іноді він є настільки складним, що скласти загальний кошторис для цих підрозділів практично неможливо. У таких випадках уважають за доцільне обчислювати витрати за кожним видом діяльності, на основі визначення нормативів витрат на виконання окремих робіт (замовлень).

Отже, серед усіх зазначених форм складання кошторисів витрат виробництва, домінуючою є методика постатейної структури кошторисів. За кожною статтею підсумовуються поелементні витрати з додаванням вартості послуг інших підрозділів і сторонніх організацій. Окремі елементи витрат обчислюються на основі відповідних специфікацій, нормативів і лімітів, установлених відділами і службами центрального апарату управління. Оскільки зазначені витрати в межах даної виробничої і організаційної структури є постійними й досить стабільними у часі, то на практиці їх планова величина здебільшого визначається певним коригуванням фактичного рівня за минулий (звітний) період.

1. Предмет, метод і завдання калькулювання. Система калькулювання.

Собівартість продукції з погляду економічної теорії – це сума всіх витрат, пов’язаних з виробництвом та збутом продукціїП(с)БО №16 визначає виробничу собівартість:

- прямі матеріальні витрати;- прямі витрати на оплату праці;- інші прямі витрати;

- загально виробничі витрати.Стандарти не передбачають визначення повної собівартості.Повна собівартість реалізованої продукції може бути розрахована за Звітом про фінансові результати.Виробничі підприємства складають калькуляцію виробничої собівартості продукції (додаток до методичних рекомендацій №47, галузеві методичні вказівки).

Калькуляція – це визначення собівартості одиниці продукції в розрізі окремих статей витрат.Метою калькуляції є отримання інформації для управлінської системи про формування собівартості продукції на всіх етапах виробничого циклу, а також за місцями виникнення витрат.Калькуляція дозволяє вирішити основні завдання: на її підставі визначається ціна на продукцію; дані про собівартість використовуються для прогнозування і управління виробництвом та витратами.Предмет калькуляції – собівартість продукції (робіт, послуг) по підприємству та його структурних підрозділах.Методом калькулювання є система науково - обґрунтованих прийомів розрахунку собівартості продукції (робіт, послуг).Завдання калькулювання – забезпечити інформацією апарат управління про собівартість окремих видів продукції та виробів.Система калькулювання передбачає виконання ряду робіт, що забезпечують складання калькуляції:1. Ознайомлення з нормативною та законодавчою базою.2. Визначення переліку витрат, що включаються в собівартість продукції.3. Визначення статей витрат (за видами виробництв та видами продукції) – облікова політика підприємства.4. Обґрунтування методики відображення витрат і їх оцінка по кожній статті калькуляції.5. Встановлення принципів розподілу витрат між готовою продукцією та незавершеним виробництвом.6. Розробка обґрунтованих способів розподілу непрямих витрат між виробництвами та видами продукції.7. Оцінка незавершеного виробництва та готової продукції.8. Визначення переліку об’єктів калькуляції та калькуляційних одиниць.9. Розробка форми калькуляційного листа.10. Встановлення періодичності калькулювання.

. Види калькуляцій. Варіанти обліку витрат.

З метою ефективного управління собівартістю застосовують різні види калькуляцій.Класифікація калькуляцій з метою управління собівартістю:1. За характером виробництва:1) масові (періодичні);2) індивідуальні;3) проміжні.2. За часом складання:1) директивні: стандартні (нормативні); кошторисні; планові.2) звітні.3. За рівнем охоплення:1) галузеві;2) повні;3) виробничі;4) внутрішньогосподарські;5) змінних витрат;6) технологічні.4. За властивостями калькуляційного об’єкту:1) загальні;2) параметричні;3) за центрами витрат.Масові калькуляції складаються за певний період з метою розрахунку собівартості одиниці виробу.Індивідуальні калькуляції складаються після завершення виробництва окремого замовлення (при позамовному методі).Проміжні калькуляції складаються на окремі етапи робіт довготермінових контрактів (будівництво, наука).Директивні калькуляції (попередні) складаються до початку робіт.Стандартні калькуляції застосовуються з метою встановлення допустимих витрат на виробництво продукції на основі науково - обґрунтованих норм.Планова калькуляція складається на основі виробничих норм і дозволяє визначити витрати виходячи з досягнутого рівня організації праці і управління техніки, технології.Кошторисна калькуляція застосовується в організаціях, які виконують довготермінові контракти. Вона дає можливість встановити ціну контракту (будівництво, наука і т.д.).Звітні калькуляції складаються на основі даних бухгалтерського обліку про фактичні витрати на виробництво.Галузеві калькуляції показують рівень собівартості однойменної продукції в конкретній галузі. Складаються вище стоячою організацією.Повні калькуляції показують витрати на виробництво та збут продукції (застосовуються для встановлення ціни на продукцію, визначення беззбитковості виробництва тощо).Виробничі калькуляції показують виробничу собівартість продукції.Внутрішньогосподарські калькуляції складаються на продукцію окремих цехів основного та допоміжного виробництва. Застосовуються для визначення вартості наданих послуг одного цеху іншому.Калькуляції змінних витрат включають лише змінні витрати на виробництво. Такі калькуляції допомагають визначити маржинальний прибуток.Технологічні калькуляції складаються на окремі види продукції, вузли, деталі тощо. Вони не включають вартість послуг сторонніх організацій, вартість купованих напівфабрикатів і комплектуючих виробів тощо (визначається технологічна собівартість – власними силами). Загальні калькуляції показують собівартість певного виду продукції по підприємству.Параметричні калькуляції дають уяву про собівартість продукції в розрахунку на одиницю певного параметра (наприклад, собівартість однієї кінської сили, собівартість однієї машино-години роботи обладнання).За центрами витрат показують собівартість продукції певного підрозділу підприємства (наприклад, собівартість хлібопекарного цеху).На підприємствах застосовують напівфабрикат ний та безнапівфабрикатний варіанти обліку витрат.Напівфабрикат – це продукт, який пройшов технологічну обробку на певному переділі і для нього він є готовою продукцією.Напівфабрикат може бути реалізований на сторону або переданий в обробку на наступний переділ на підприємстві. В бухгалтерському обліку відкривають рахунок напівфабрикату.Безнапівфабрикатний варіант обліку витрат не передбачає міжцехове переміщення напівфабрикатів у бухгалтерському обліку.

2. Продуктивність праці як економічна категорія. Показники й методи виміру продуктивності праці на промислових підприємствах

Продуктивність — як економічна категорія характеризує ефективність використання ресурсів (праці, капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації) для виробництва продукції, надання послуг. Як загальний показник ефективності, вона відбиває взаємозв’язок між результатом (кількістю і якістю виробленої продукції, наданих послуг) і ресурсами, які були витрачені. Продуктивність застосовується при оцінці, порівняльного аналізу ступеня ефективності використання ресурсів на різних рівнях економічної системи та стадіях відтворення.

Продуктивність праці — це ефективність (плодотворність) трудових витрат, здатність конкретної праці створювати певну кількість споживчих вартостей за одиницю робочого часу.

Економічна сутність продуктивності праці розкривається через її складові елементи. Продуктивність праці являє собою комплексний показник. Виділяють три основних елемента праці: екстенсивність, інтенсивність праці та продуктивна сила праці.

Інтенсивність праці – це ступінь напруженості праці, витрачання людської енергії (фізичних та духовних сил працівника) за одиницю робочого часу.

Ступінь інтенсивності може коливатися залежно від характеру, умов праці, кваліфікації, обдарованості працівника, його відношення до праці.

Нормальна інтенсивність праці – це такий ступінь напруженості праці, який забезпечує продуктивне використання всього робочого часу і не викликає негативних наслідків в життєдіяльності людського організму.

Нормальна інтенсивність праці передбачає можливість повного відновлення використаної людської енергії протягом щоденного відпочинку або більш тривалих перерв у роботі (річні відпустки). Вона забезпечується законодавством про працю, її охорону, наукової організацією виробництва, управління, праці.

Продуктивна сила праці – це потенційна можливість плодотворності, ефективності праці при конкретних організаційно-технічних умовах.

Продуктивна сила праці залежить від:

рівня розвитку науково-технічного прогресу, впровадження у виробництво його досягнень (нової техніки, технологій, нових матеріалів, джерел енергії тощо);

ступеня ефективності використання засобів виробництва;

удосконалення форм, методів організації та управління виробництвом;

рівня кваліфікації, професіоналізму працівників;

природних умов.

Для з’ясування сутності продуктивності праці необхідно розмежувати поняття „продуктивна сила праці” та „власна продуктивність праці”. Перше визначає потенційну можливість плодотворності праці, а власне продуктивність праці – реалізовану продуктивну силу праці.

На виробництво продукції витрачається жива праця та минула праця, уречевлена у раніше створеній продукції (сировині, матеріалах, енергії, машинах, спорудах тощо). Тому продуктивність праці відображає ефективність як живої, так і сукупної (живої та уречевленої і майбутньої) праці.

Підвищення продуктивності є вираженням загального економічного закону, економічною необхідністю розвитку суспільства. Підвищення продуктивності праці характеризує економію сукупних витрат суспільної праці і полягає в тім, що частка живої праці зменшується, а уречевленої збільшується, проте збільшується в такий спосіб, що загальна сума праці, яка міститься в кожній одиниці продукту, зменшується.

Продуктивність праці вимірюється відношенням обсягу виробленої продукції до затрат праці (середньооблікової кількості працівників).

Розрізняють поняття індивідуальної (живої праці) і суспільної (живої та уречевленої) праці.

Продуктивність індивідуальної праці характеризує витрати лише живої праці на виробництво одиниці продукції і визначається на рівні галузей народного господарства, підприємств.

Продуктивність суспільної праці характеризує витрати як живої, так і уречевленої праці на виробництво одиниці продукції і визначається на рівні народного господарства країни

Важливою передумовою визначення результативності праці є правильне обчислення рівня і динаміки продуктивності праці в усіх сферах економіки. Вимірювання продуктивності праці має грунтуватися на розумінні економічного її змісту, визначенні показників, які можуть характеризувати рівень продуктивності праці у часі і просторі. Методи обліку продуктивності праці мають відповідати таким вимогам: одиниця виміру не може викривляти показники продуктивності праці; повністю враховувати фактичний обсяг робіт і затрати робочого часу; забезпечувати єдність методів вимірювання продуктивності праці; • показники продуктивності праці мають бути наскрізними, зведеними, порівняльними, мати високий ступінь узагальнення, бути універсальними у застосуванні. Розрізняють продуктивність у масштабі суспільства, регіону, галузі, підприємства, організації, цеху, виробничої дільниці, бригади й окремого працівника. Продуктивність праці вимірюється відношенням обсягу виробленої продукції до затрат праці (середньооблікової чисельності персоналу). Залежно від прямого або зворотного відношення маємо два показники: виробіток і трудомісткість. Виробіток — це кількість виробленої продукції за одиницю часу або кількість продукції, яка припадає на одного середньооблікового працівника або робітника за рік, квартал, місяць. Він вимірюється відношенням кількості виробленої продукції до величини робочого часу, витраченого на його виробництво: Трудомісткість — це показник, який характеризує затрати часу на одиницю продукції (тобто зворотна величина виробітку): Чим більший виробіток продукції за одиницю часу, або чим менші затрати часу на одиницю продукції, тим вищий рівень продуктивності праці. Проте відсоток підвищення виробітку не рівнозначний відсотку зниження трудомісткості. Найпоширенішим і універсальним показником є виробіток. У масштабі економіки рівень продуктивності праці (виробітку) у сфері матеріального виробництва визначається відношенням величини знову створеної вартості — національного доходу — за певний період до середньооблікової чисельності персоналу, зайнятого у сфері матеріального виробництва протягом цього періоду. У сфері послуг продуктивність праці (виробіток) визначається відношенням вартості послуг без вартості матеріальних витрат на їх надання за певний період до середньооблікової чисельності персоналу сфери послуг за цей самий період. Розрізняють показники виробітку залежно від одиниці виміру робочого часу: виробіток на одну відпрацьовану людино-годину — годинний; виробіток на один відпрацьований людино-день — денний; виробіток на одного середньооблікового працівника — річний (квартальний, місячний). Годинний виробіток характеризує продуктивність праці за фактично відпрацьований час. Денний залежить також від тривалості робочого дня і використання робочого часу всередині зміни. На його рівень впливають внутрішньозмінні простої та збитки часу. Річний виробіток ураховує не тільки внутрішньозмінні, а й цілодобові простої. Залежність між цими показниками може бути виражена так: Індекс денного виробітку = Індекс годинного виробітку- Індекс використання робочого часу протягом зміни; Індекс річного виробітку = Індекс денного виробітку • Індекс кількості явочних днів протягом року. Методи вимірювання продуктивності праці (виробітку) залежать від способу визначення обсягів виробленої продукції. Розрізняють натуральний, трудовий і вартісний (грошовий) методи. Сутність натурального методу полягає в тому, що обсяг виробленої продукції і продуктивність праці розраховуються в натуральних одиницях (штуках, тоннах, метрах тощо). Цей метод має широке застосування всередині підприємства: на робочих місцях, у бригада^, на окремих дільницях тих галузей, які виробляють однорідну продукцію (електроенергетика, видобувні галузі промисловості). Якщо підприємство (цех, дільниця, бригада) випускає продукцію, котра має одне й те саме призначення, проте відрізняється за якоюсь однією ознакою, виробіток можна розрахувати за допомогою умовно-натуральних одиниць. Натуральний метод має обмежене застосування, оскільки підприємства і галузі випускають здебільшого різнорідну продукцію. Окрім цього, за даного методу не можна врахувати змін обсягу незавершеного виробництва, яке в деяких галузях має велику частку в загальному обсязі продукції (будівництво, суднобудівництво Трудовий метод найчастіше використовується на робочих місцях, у бригадах, на виробничих дільницях і в цехах, де обсяг виробленої продукції або виконаних робіт визначається в нормо-годинах. За науково обгрунтованих і на певний період незмінних норм цей метод достатньо точно характеризує зміни продуктивності праці. Трудовий метод має обмежене застосування, оскільки він базується на використанні незмінних норм, що суперечить необхідності перегляду норм у міру здійснення організаційно-технічних заходів. Окрім того, досі на підприємствах розраховується здебільшого технологічна трудомісткість, яка виражає затрати часу лише основних робітників. І самі норми трудових затрат для них часто непорівняльні у зв'язку з різним ступенем їх обгрунтованості. Відсутні науково обгрунтовані нормативи праці на окремі види робіт або трудові функції. У сучасних умовах найпоширенішим методом вимірювання продуктивності праці є вартісний (грошовий), який грунтується на використанні вартісних показників обсягу продукції (валова, товарна продукція, валовий оборот, нормативна вартість обробки, чиста, нормативно-чиста й умовно-чиста продукція, валовий дохід). Перевага вартісного методу полягає в можливості порівняння різнорідної продукції з витратами на її виготовлення як на окремому підприємстві або в галузі, так і економіки в цілому. У зв'язку з цим вартісний метод застосовується на всіх етапах планування й обліку як на галузевому, так і на територіальному рівнях. Показники продуктивності праці, розраховані за валовою і товарною продукцією, мають схожі переваги і недоліки. Недоліки полягають передусім у тому, що рівень виробітку більшою мірою обумовлений затратами минулої (уречевленої) праці, ніж затратами живої праці. На величину виробітку і його динаміку побічний вплив чинять зміни асортименту продукції, її матеріаломісткість і трудомісткість, зміни обсягу кооперованих поставок, обсягу незавершеного виробництва, відмінності і динаміка цін на продукцію. Під час обчислення валової або товарної продукції часто має місце повторність розрахунку у зв'язку з тим, що вартість продукції підприємства, яке постачає цю продукцію, впливає на величину продуктивності підприємства, яке її використовує. Спотворення величини виробітку, що виникає у разі зміни асортименту продукції, трапляються тоді, коли збільшується або зменшується частка продукції з вищою вартістю сировини, тобто з високою матеріалоємністю і низькою трудомісткістю. У таких випадках на практиці, щоб усунути цей недолік, можна розрахувати індекси продуктивності праці змінного, постійного складу, структурний індекс. Індекс змінного складу відбиває зміни як у виробітку, так і в складі продукції. Індекс постійного складу характеризує показник продуктивності праці, незалежний від змін у структурі продукції, і розраховується шляхом зважування часткових індексів зростання виробітку на кількість працівників у порівняльному (плановому) періоді за кожним виробом. Структурний індекс розраховують діленням індексу змінного складу на індекс постійного складу. Структурний індекс показує, як впливають зміни структури продукції на загальний показник продуктивності праці. Якщо структурний індекс більший за одиницю, то це означає, що показник продуктивності праці завищується за рахунок збільшення матеріаломісткості і зниження трудомісткості продукції у разі зміни її асортименту, і навпаки. Зауважимо, що між показниками валової і товарної продукції є певні відмінності. Вони полягають у тому, що перший показник характеризує загальний обсяг виробничої діяльності підприємства, другий — обсяг, який надходить у народногосподарський обіг. У деяких галузях промисловості, таких як швейна, поліграфічна тощо, продуктивність праці визначають, використовуючи показник обсягу нормативної вартості обробки (НВО). Для розрахунку нормативної вартості обробки за кожним видом виробів визначають на певний період єдині й постійні нормативи витрат за такими статтями: заробітна плата основних виробничих робітників з відрахуваннями на соціальне страхування (вартість затрат живої праці), цехові й загальнозаводські витрати. Прямі матеріальні витрати в цьому нормативі не відображаються, тобто на показник НВО в основному не впливають затрати минулої праці. Недоліками цього показника є те, що він не характеризує обсягу всієї виконаної роботи (повної вартості), собівартості виробленої продукції, новоствореної вартості, враховує не фактичну вартість обробки, а лише її нормативне значення. Чиста продукція точно характеризує новостворену продукцію, якщо продукція реалізується за ринковими цінами, проте зараз великий вплив чинять монопольні ціни, які змінюють реальний вклад підприємства у створення нової вартості. У галузях з високим рівнем технічної оснащеності для розрахунку продуктивності праці застосовується показник умовно-чистої продукції, який містить, окрім заробітної плати з нарахуваннями, прибуток, а також суму амортизаційних відрахувань (частину минулої праці). Проте використання цього показника обмежене у зв'язку з тим, що за значної різниці в рентабельності окремих виробів і великих відмінностей частки прибутку в оптовій ціні підприємства не можна мати точних і надійних результатів зіставлення реального вкладу підприємства щодо випуску продукції і відповідної величини прибутку. Ширше застосовується на підприємствах показник продуктивності праці, розрахований на основі показника нормативної чистої продукції. Сутність нормативного методу визначення чистої продукції полягає в тому, що на кожний вид продукції, котра випускається підприємством, поряд з оптовою ціною встановлюється також норматив чистої продукції. Обсяг нормативно-чистої продукції (НЧП) по підприємству визначається множенням обсягу випуску кожного виду продукції в натуральному вимірнику (штук, кг тощо) на норматив і складанням одержаних результатів. Нормативи чистої продукції мають бути стабільними, тому обсяги нормативно-чистої продукції порівнюються протягом певного періоду часу. Недоліки показника нормативно-чистої продукції ідентичні недолікам показника чистої продукції. Рівень продуктивності праці на підприємстві можна характеризувати показниками трудомісткості продукції. Трудомісткість відбиває суму затрат праці промислово-виробничого персоналу (живої праці) на виробництво одиниці продукції і вимірюється в людино-годинах (нормо-годинах). За характером і призначенням розрізняють нормативну, фактичну й планову трудомісткості. Нормативна трудомісткість визначає затрати праці на виготовлення одиниці продукції або виконання певного обсягу робіт, розраховані згідно з діючими нормами. Фактична трудомісткість виражає фактичні затрати праці на виготовлення одиниці продукції або певного обсягу роботи. Планова трудомісткість — це затрати праці на одиницю продукції або виконання певної роботи з урахуванням можливої зміни нормативної трудомісткості шляхом здійснення заходів, передбачених комплексним планом підвищення ефективності виробництва