6.2. Теоретичні моделі і сучасна практика глобальних трансформацій

На сьогодні під глобалізацією розуміють іноді при­н­ципово різні речі: загальний хід історичного дослідження, процес гомогенізації світу, зростаючу взаємозалежність, поглиблення соціальних зв’язків тощо.

Навіть у кількісній оцінці цього явища не простежується одностайності. Американський економіст А. Керні на основі досліджень (табл. 3.1) стверджує, наприклад, що на початку XXI ст. найбільш глобалізованими стали такі країни, як Сингапур, Голландія, Швеція, Швейцарія. А США посіли в «шкалі глобалізації» тільки 12 місце, Китай — 53. Така диспозиція стає очевидною, якщо за основні критерії глобалізованості приймати не розмір національних господарств (ВВП) і частку їх у світовій економіці, а подушний дохід чи рівень економічної інтеграції, де провідні позиції посідає, наприклад, Ірландія. Інший результат можна одержати, якщо за критерій взяти розвиток інформаційних технологій. У цьому разі лідером стане, безумовно, США.

Одні автори виступають радикальними (ідеологічними) адептами глобалізації, стверджуючи, що сама система національних держав добігає власного кінця. Інші вчені, які виступають з традиційних позицій, просто не бажають бачити зміни, які відбуваються в світі, наголошуючи, зокрема, що «світопорядок, утворений у 40-х роках XX ст., й досі володіє потенціалом розвитку. Завдання по- лягає не в тому, щоб намагатися будувати нову його конструкцію, а в тому, щоб ствердити і поновити стару» [124, с. 78].

Полярні точки зору на глобалізацію безперечно є вразливими, що тим не менше аніяк не знижає значущості самої проблеми. З одного боку, радикально-ідеологічні декларації про всесвітню глобалізацію можуть дискредитувати реальну проблему. З другого — очевидне небажання бачити реальні зміни в сучасному світовому господарстві не повинне відкидати резони тих, хто є виразником настільки ж радикально-ідеологічних аргументів про те, що домінуючою тенденцією майбутнього є політична фрагмен­тація світу і нео-автаркізація світової економіки.

По-друге, неоглобалізація є не настільки гомогенною (тобто тією, що має єдині, перш за все європейські та американські норми, стандарти, цінності) Навіть загальна «зовнішня оболон­ка» в різних культурах практично завжди має власне наповнення, оскільки культурні архетипи змінюються досить повіль­но, а нерідко й чинять активний опір зовнішньому тиску. В результаті нові елементи доповнюють старі, вживлюючись до традиційних стереотипів, створюючи досить своєрідні симбіози. Ці культурні симбіози, які узгоджують архаїку і модерн (постмодерн), також є досить неоднозначними, суперечливими, іноді навіть створюючи бар’єри на шляху до глобального порозуміння.

По-третє, глобалізація є не настільки «прямолінійною» (тобто тим процесом, що розвивається тільки в одному напрямі й не припускає «зиґзаґів» і регресів), як це уявлялося у 60-х роках XX ст.

По-четверте, стає дедалі очевиднішим і те, що, як визнає на сьогодні більшість дослідників, на відміну від різноманітних ілюзій (типу «всесвітнього федералістського уряду») глобалізація не означає, що держави розчиняться чи втратять власний суверенітет.

Зробивши свого роду «прозорими» кордони національних держав, глобалізація вивела на авансцену загальнопланетарного масштабу цілу плеяду нових діючих осіб, котрі мають власні інтереси і цілі. Це й екологічні, і правозахисні рухи, і транснаціональні корпорації, і терористичні організації, впритул до окремих політичних, релігійних й інших лідерів. Іншими словами, глобалізація різко нарощує обсяг людської маси, втягнутою до міжнародних відносин, і робить традиційну дипломатію лише одним з механізмів міжнародного спілкування, врегулювання спірних питань, політичного менеджменту.

Як наслідок, сучасна картина світу є вкрай складною у порівнянні з минулим століттям, коли на світовій арені фактично діяли лише кілька десятків національних держав і міждержавних організацій. У нових діючих осіб, особливо з урахуванням технологіч­ного рівня розвитку світу, з’явилися можливості реалізовувати власні вузькокорпоративні цілі, що породжує нові загрози політичного тероризму.

Саме тому очевидною стає необхідність трансформацій традиційних функцій держави в умовах нових глобальних реалій. В цьому зв’язку конче потрібно визначити характер адаптації держав, міжнародних інститутів і корпорацій до спектру викликів, які породжуються глобалізацією, включаючи появу все більш швидких і потенційно вибухонебезпечних фінансових потоків, транснаціоналізму і посилення нерівності як на внутрішньодержавному, так і на позадержавному рівнях.

Оскільки проблема поки що не піддається розв’язанню, виникають сумніви в тому, що глобалізація насправді є магістраль­ною і довготерміновою тенденцією розвитку світу. Іноді ви- суваються гіпотези, які наголошують на ймовірності виникнен­ня нової світової економічної кризи, наслідком якого буде кінець глобалізації і перехід світу до економічної автономізації регіонів. На наш погляд, помилка, якої припускаються прибічники такої точки зору, в тому, що вони сприймають глобалізацію такою, якою її бачили у 70—80-х рр. XX ст., а саме — як всеосяжний універсальний процес. Насправді процес розвитку є набагато складнішим. Глобалізація, підкреслимо, є лише загальним вектором світового розвитку. Елементи регресу і автономізації можна побачити також і в конкретному регіоні чи конкретному історичному періоді.

Визначена сукупність неоднозначних і суперечливих мо- ментів протікання процесів глобальних трансформацій дозволяє говорити про наявність системи критики глобалізації, яка вже представлена сталими американською і європейською школами.