5.2. Перспективи і потенціал локальних цивілізацій

Локальні цивілізації виникли близько шести тисячоліть назад у межах стародавніх держав та їх об’єднань — в Шумері, Єгипті, Індії. Потім вони змінювались, зникали, трансформувались у цивілізації нових поколінь. А. Тойнбі нарахував 47 цивілізацій трьох поколінь, виділивши п’ять «живих» цивілізацій почат­ку XX століття: західну, православнохристиянську, ісламську, індуїстську, далекосхідну [229, с. 18]. За основу класифікації він взяв приналежність до тієї чи іншої світової релігії. Формування четвертого покоління цивілізацій є зумовленим: по-перше, новим етапом історичного процесу, по-друге, зміною техногенної цивілізації на гуманістично-креативну, ноосферну, постіндустріальну форму, по-третє, викликом з боку процесів глобалізації та інтеграції як власного протилежного базису процесів диференціації і дезінтеграції на нових принципах. Останній процес найбільш наочно спостерігається, перш за все, в межах західної цивілізації, яка, маючи за власне історичне ядро Західну Європу, опанувала індустріальне суспільство і поширилась на Північну і Латинську Америку, Австралію і Океанію, перетворила на колонії Індію, Африку, підпорядкувала власному впливу Китай. Арнольд Тойнбі зазначав: «У ході власної експансії сучасна західна секулярна цивілізація перетворилася в буквальному сенсі слова на всесвітню, охопивши своєю мережею всю решту цивілізацій»

КЛАСИФІКАЦІЯ ЦИВІЛІЗАЦІЙ ЗА ЧОТИРМА ФАЗАМИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Архаїчна	Месопотамська, єгипетська, далекосхідна, мезоамериканська, класична, південноазійська, афро-азійська
Доіндустріальна	західна, далекосхідна, євразійська,
Індустріальна	західна, православно-христианська, ісламська, індуїстська, далекосхідна Західна, православнохристианська, ісламська, індуїстська, далекосхідна
Постіндустріальна фаза	Євразійська, східноєвропейська, західноєвропейська, північноамериканська, латиноамериканська, африканська, японська, китайська, буд­дійська, індійська, мусульманська, океанічна

Розглянемо процеси диференціації і взаємодії цивілізацій чет­вертого покоління, що формуються в перспективі XXI ст., і відбиток через них тенденцій глобалізації в п’яти основних розрізах.

1. Геополітичний розріз. XX ст. характеризувалося неодноразовим перекроюванням політичної карти світу, системи геополітичних відносин, зміною суперечливих тенденцій. Перебудова геополітичного простору відбулася після Першої світової війни, соціалістичних і національно-визвольних революцій, коли виникли соціалістичні країни, була зруйнована німецька імперія. Проте радикальних змін на геополітичній карті не спостерігалося: дещо посилили власний вплив євразійська, західна, японська, латиноамериканська і африканська цивілізації, потіснилися ісламська і китайська.

2. Соціокультурний розріз. У соціокультурній сфері знаходиться генетичне ядро кожної локальної цивілізації. З його порушенням цивілізація гине, переходить до реліктового стану. Це генетичне ядро змінюється за фазами життєвого циклу, яскраво спалахуючи у періоди піднесення, виходу з кризи і згасаючи у фазах застою та кризи. Аналогічні коливання спостерігаються по фазах життєвих циклів цивілізацій з періодичним переміщенням центру творчого лідерства.

Соціокультурні цикли в глобальному масштабі найбільш глибоко і повно були дослідженими Пітіримом Сорокіним.

3. Демографо-екологічний розріз. Темпи зростання чисель­ності населення локальних цивілізацій і їх частка в населенні світу суттєво відрізняються. Відповідно до прогнозу ООН щодо динаміки чисельності населення Землі до 2050 р., за півстоліття співвідношення чисельності населення за локальними цивілізаціями зміниться. Найбільше втратить православна цивілізація, що очолюється Росією (падіння частки з 4,5 до 2,4 %), знизиться частка західнохристианської (з 13,2 до 8,9 %) і конфуціансько-буддійської, що очолюється Китаєм (з 28,2 до 22,2 %). Основною глобальною проблемою стане зростання чисельності населення найбіднішої африканської цивілізації (на 940 млн чоловік: з 9,2 до 16,6 % світового населення) і найбільш активної мусульманської (на 720 млн чоловік: з 17,5 до 19,6 % населення). Значна кількість змін у глобальній економіці буде пояснюватися саме цими радикальними зсувами у міжцивілізаційному розподіленні населення світу і темпах його зростання.

4. Технологічний розріз. Технологічний розрив між цивілізаціями у XX ст. різко зріс і, ймовірно, протягом XXI ст. буде зро- стати. Кожна цивілізація є технологічно багатоукладною, але співвідношення між укладами різко відрізняються, що передбачає диференціацію технологічного рівня і конкурентоспроможності продукції на світових ринках.

5. Економічний розріз. Індустріальна цивілізація, що завершує свій життєвий цикл, призвела до різкого посилення економіч­ної поляризації локальних цивілізацій.

Ретроспективний аналіз свідчить, що найбільш високими темпами (впритул до 1981—1985 рр.) розвивалася Японія, країни Близького і Середнього Сходу (в основному мусульманська цивілізація) і Латинської Америки. Найнижчі темпи на той час спостерігалися в цивілізаціях, які досягли стадії індустріальної зрілості — північноамериканської (США) і західноєвропейської. Порівняно поміркованими темпами розвивалася економіка Південної, Східної і Південно-Східної Азії (де переважала індійська цивілізація) та Африки. Світові економічні кризи середини 1970 і початку 1980-х рр. призвели до падіння темпів зростання по всіх цивілізаціях, особливо по західноєвропейській, мусульманській, африканській і північноамериканській. Проте надалі темпи зростання знову пожвавилися, особливо в Китаї (9,7 % за 20 років), крім СРСР (СНД), де випереджальні темпи зростання в 1950—1970-ті роки змінилися на стагнацію у 1980-ті і різким падінням у 1990-ті роки. Нерівномірність темпів зростання та їх диференціація по цивілізаціях та провідних країнах спостерігалася і надалі десятиліття. Таким чином, співвідношення темпів зростання різних цивілізацій є неоднаковим і періодично змінюється, що визначає зміну їх «ваги» у світовій економіці.

У перспективі на XXI ст. можна намітити наступні тенденції економічної динаміки цивілізацій четвертого покоління на фоні глобалізації, що поглиблюється. До найбільш характерних належать:

По-перше, більша синхронізація економічних циклів і криз, які не матимуть штучних кордонів. Ймовірно, ще декілька десятиліть припаде на період становлення постіндустріального суспіль­ства в авангардних цивілізаціях, а у тих, що відстають, перехідн­ий період затягнеться на більш тривалий час. Чітко почнуть проявлятися півсторічні Конратьєвські цикли з тривалими кризовими фазами на стику циклів (можливо, такі кризи будуть спостерігатися у 10—20 і 60—70-ті рр. XXI ст.) Збережеться ритм середньотермінових циклів з періодичними економічними кризами приблизно кожне десятиліття. Світова криза 2001—2002 рр. підтвердила цю тенденцію. Всі ці цикли і кризи носять глобальний характер, але в кожній цивілізації мають своєрідний прояв, причому сильні цивілізації, які є лідерами світового господарства, будуть намагатися перенести вагу криз на більш слабкі цивілізаційні утворення.

По-друге, спостерігатиметься поетапне утвердження постіндустріального економічного способу виробництва з характерним набором і співвідношенням устроїв: державного (в соціокультурному, оборонному секторах, стратегічних галузях), приватного і змішаного (в галузях важкої промисловості, в будівництві, банківській справі), дрібнотоварного (малий бізнес, середній), у сфері послуг, роздрібній торгівлі, частково в сільському господарстві; інтернаціонального в частині секторів, безпосередньо втяг­нутих у глобальну економіку, і тих, що є власністю ТНК.

По-третє, більш чітко розмежується ринковий і неринковий сектори — за умов зростання частки і значення останнього у зв’язку з випереджаючим розвитком соціокультурної сфери, яка не може функціонувати цілком на ринкових принципах, а також розвитку дрібного натурального господарства для власного споживання. Е. Тоффлер відмічав як характерну рису третьої хвилі (постіндустріальної цивілізації) зміну співвідношення ринкового і неринкового виробництва, злиття виробника і споживача, що спостерігається, «відновлення великого сектору економіки, що ґрунтується на виробництві для споживання, а не для обміну» [230, с. 345]. Ця тенденція тим більше є важливою, що забезпечує зайнятість робітників, які витісняються з сфери виробництва товарів та послуг. Безроздільне панування ринку, яке було характерним для індустріальної цивілізації, поступово відійде у минуле.

Співвідношення ринкового і неринкового секторів істотно розрізняються за локальними цивілізаціями: частка неринкового сектору є найменшою у Північній Америці (де значна частка соціальних послуг має платний, ринковий характер) і Японії, але значно вищою у Західній Європі і в решті цивілізацій, де суттєва частка потреби у продовольстві і послуг задовольняється за рахунок родинного і домашнього господарства.

По-четверте, можна очікувати на зміну співвідношення реаль­ної і «віртуальної» економіки, що віддзеркалює пропорції від- творення у викривленій реальності фінансово-кредитних цінно- стей, які обертаються за власними законами. Потужний потік фінансового капіталу, посилений можливостями сучасних інформаційних технологій, розширює сферу спекулятивної гри на фондових біржах. Віртуальні потоки перебувають під контролем потужних ТНК, які концентруються в західних цивілізаціях, і міжнародних фінансових організацій, які реалізують інтереси головних акціонерів і засновників — західної цивілізації і, перш за все, США. Проте, така тенденція є вкрай несумісною з цивілізаційним поліцентризмом, який є характерним для постіндустріаль­ного суспільства.