39. Українська революція березень 1917 початок 1920м.Грушевський.

Лютнева революція і Україна. Наприкінці лютого 1917 р. в Росії перемогла демократична революція. Політична обстановка докорінно змінилася. Монархію було повалено. Влада в Російській державі перейшла до Тимчасового уряду. Він зобов’язувався передати свої повноваження Установчим зборам, скликання яких передбачалось у найближчому майбутньому. Ці збори мали визначити форму державного ладу і прийняти Конституцію країни. Очолив уряд голова Всеросійського союзу земств і міст князь Г. Львов. До складу уряду ввійшли кадети, октябристи, есери, безпартійні. Міністром юстиції став трудовик (політична група, близька до російських есерів) О. Керенський.У великих містах України про події в Петрограді стало відомо вже 27 лю того – 1 березня. За кілька днів звістка про повалення царату поширилася по всій Україні. У містах і селах відбувалися багатотисячні мітинги й демонстрації, учасники яких вітали революцію в Петрограді й вимагали ліквідації в Україні старої адміністрації. Більшість представників царського режиму без опору передала свої повноваження новим властям.

Тимчасовий уряд прагнув зберегти контроль над усіма територіями імперії, у тому числі й над Україною. Як і в інших регіонах, тут він спирався на політично близькі йому елементи – членів губернських, міських і повітових управ, активістів місцевих організацій Земського союзу, Союзу міст, воєнно-промислових комітетів тощо. Як правило, це були промисловці, землевласники й урядовці, переважно кадетської орієнтації. Вони створювали місцеві комітети, громадські ради, що розглядались як представницькі органи місцевої влади. Виконавчу владу на місцях Тимчасовий уряд передавав своїм комісарам, якими стали голови губернських і повітових земських управ. Здебільшого це були місцеві поміщики. Вони й заступили царських урядовців.

Новий уряд ліквідував обмеження на об’єднання громадян у партії та громадські організації, дозволив видавати газети різних напрямів, вільно проводити мітинги та демонстрації. Проте на глибокі соціально-економічні перетворення, яких вимагало життя (аграрної реформи, обмеження впливу монополій, контролю держави над виробництвом і регулювання цін в інтересах більшості, допомоги родинам фронтовиків, початку переговорів про мир і т.п.), він не міг зважитись. Ігнорувалося також прагнення пригноблених народів до національного самовизначення.

З перших днів національно-демократичної революції відбувалося згуртування національних сил, і це привело до виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух, – Української Центральної Ради.

Діяльність Ради була зосереджена, головним чином, на розв’язанні національного питання, досягненні автономії України.До Центральної Ради ввійшли представники всіх українських національних партій – Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), Української народної партії (УНП), дрібних партій і громадсько-політичних груп. Очолив Центральну Раду видатний український історик, активний діяч національного руху М. Грушевський. Важливу роль в її діяльності відіграли В. Винниченко, С. Єфремов, Б. Мартос, С. Петлюра, І. Стешенко, П. Христюк та інші.

Членами Центральної Ради стали майже всі відомі українські письменники, історики, юристи, діячі кооперації, інші представники інтелектуальної еліти. Більшість з них була соціалістами і автономістами-федералістами, самостійники в Раді становили меншість. Консервативна частина українського суспільства, зокрема Українська демократично-хліборобська партія, в Раді не була представлена, хоча й виявляла прагнення прилучитися до роботи в цьому загальнонаціональному органі і домагатися незалежності України.