пр.№5

1.

Перші ідеї про форми організованого державного існування і розвитку суспільства з'явились у країнах Стародавнього Сходу ще в II тисячолітті до н.e. Ці ідеї у стародавніх китайців, індусів, вавилонян, персів, євреїв мали релігійно-міфологічний характер. У XI - VIII ст. до н. є. простежується тенденція переходу від релігійно-міфологічних уявлень до раціонального сприйняття. Цей перехід виявився у вченнях Конфуція і Мо Цзи в Китаї, Будди в Індії, Заратустри в Персії та проповідях єврейських пророків. 1. Політичні ідеї мислителів Стародавнього Сходу Розквіту політична думка в Давньому Китаї досягла в другій половині І тис. до н. е. Найпомітніший серед мислителів — великий мораліст Конфуцій (551—479 до н. e.), вчення якого назвали конфуціанство. Найдавнішим зібранням його афоризмів є трактат «Лунь юй». Чільне місце у ньому посідає правитель-мудрець, який втілює досконалі знання ритуалу, культури, демонструє поважність, м'якість і поступливість, вірність і відданість, повагу до старших, освіченість, чесноти, любов до людей і сумлінність, завжди дотримується справедливості, істини, вірного шляху. Головне для нього — турбота про благо підданих, яких треба спершу нагодувати, а потім навчити, виховати у високій моральності. Концепція Конфуція містить засади «правильного державного управління», конкретні поради правителям щодо завоювання довір'я народу, мистецтва комунікації; обґрунтовує стрижневі принципи управління суспільством, забезпечення всезагального щастя. Вважаючи людей рівноправними від природи, Конфуцій ніколи не був демократом. Він вчив, що трудящих треба відмежовувати від панівної верстви, а жінок ставив значно нижче чоловіків. Йому не подобалося політичне управління за допомогою писаних законів. Він надавав перевагу управлінню на основі вдосконалення людської природи, а покарання закликав замінити вихованням. Конфуціанство з II ст. до н. е. до 913 p. н. е. було офіційною ідеологією Китаю, хоч на ньому давньокитайська політична думка не замикалася.

Провідником третьої течії — легізму — був Шан Ян (400—338 до н. e.). У трактаті «Шан цзюнь шу» він обґрунтовує державу як абсолютну інституцію, найвищу мету і вінець діяльності людини, велетенську безжалісну машину примусу, а право, закон — як найефективніший засіб досягнення такої мети. Головні риси закону — верховенство, універсальність, жорстокість, обов'язковість для всіх. Основні методи побудови держави (деспотичної) — матеріальне стимулювання власників, спрямованість їх на землеробство і скасування другорядних занять, «зрівняння майна» (заохочення бідних до набуття власності, а багатих — до добровільної передачі частини майна бідним), застосування нагород і покарань з перевагою покарань.

Конфуціанство стало найвпливовішою течією етичної і політичної думки в Китаї, зберігає своє значення й понині.

Шан Ян (390- 338 рр. до н. є.), правитель області Шан, був теоретиком легізму та засновників школи "законників".

Він виступив з обгрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання. Організація державного управління має грунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів - "фа" (звідси китайська назва цієї школи - "фацзя"), які спираються на суворі покарання. Уявлення легістів про жорстокі закони як основний засіб управління пов'язані з розумінням відносин між державною владою і населенням як антагоністичних за своєю природою. Концепція державного управління Шан Яна пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцінкою їхніх вчинків і переконань, певністю, що лише за допомогою жорстоких законів народ можна тримати в покорі. Ідеал "законницької" держави заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих і сприймає закон лише як засіб державного управління в інтересах правителів. В цілому на початок II ст. до н. є. офіційна державна ідеологія у Стародавньому Китаї поєднувала в собі властивості як легізму, так і конфуціанства, що відіграло значну роль у подальшому розвитку держави і права в цій країні.

2.

Найвидатнішими представниками філософії та політичної думки, які зробили вагомий внесок у розвиток державно-правових концепцій Стародавньої Греції, були Платон і Аристотель.

Платон (428 або 427-347 до н.е.) був першим, чиї письмові твори дійшли до нас. Стосовно його вчень про державу - це діалоги "Держава", "Політика", "Закон".

У творі "Держава" Платон допустив можливість побудови такої ідеальної держави, в якій кожен член суспільства мав робити "своє" і "лише своє", не роблячи того, що є обов'язком інших громадян. Для ідеальної держави характерні поділ праці та відмінності між моральними якостями громадян. Аналізуючи форми правління, філософ віддав перевагу аристократії, критикуючи тимократію (плутократію), олігархію, демократію і тиранію, які заступали одна одну внаслідок поступового псування людської душі (природи).

У діалозі "Закон" Платон запропонував ще один, конкретніший, проект ідеальної держави. В цьому творі зазначалося, що всесвітом і людьми керують боги, смикаючи за певні ниточки. Здійснюючи керівництво, боги мають на увазі ціле, люди не знають їхньої мети, оскільки не благо існує для окремої особи, а особа для нього. Але людина має душу, тобто принцип саморуху, тому вона певною мірою вільна. Орієнтуючись на свої бажання, вподобання і схильності, людина мріє про щастя. Але оскільки людина не знає загальної ідеї та любить тільки себе, вона несвідомо коїть зло і сама ж потерпає від нього. У кожному конкретному випадку збудником вчинків людини є її самолюбство. Тому, розмірковуючи над проектом ідеальної держави, Платон пропонував жорстко регламентувати всі аспекти життя й діяльності людини в суспільстві.

Він допускав, що форма правління може бути альтернативною. У першому випадку - це правління людей з надзвичайними повноваженнями, у другому - управління здійснюється на підставі закону, якому підкоряються і правителі.

Держава і право, свобода і справедливість були об'єктами дослідження ще одного видатного філософа античності - Аристотеля (384-322 до н.е.).

Думки з цього приводу він виклав, зокрема, в "Політиці", "Етиці" та "Афінській політії".

На відміну від своїх попередників Аристотель вважав, що держава є продуктом природного розвитку, вона виникає поступово, проминаючи стадії сім'ї, поселення, держави. Людина за своєю природою прагне жити у спілкуванні з іншими людьми. Держава є вищою формою спілкування. В ній завершуються елементи політичної природи людини. Аристотель спробував визначити категорію "держава". Він вважав, що за формою це є організація певної сукупності громадян. Первинний елемент держави - це громадянин, яким може бути людина, що наділена правом брати участь у законотворчому, дорадчому процесах і здійсненні судової влади.

Форму держави він розглядав як політичну систему, уособлену верховною владою. Аристотель першим розділив владу на законодавчу, виконавчу та судову. Він розрізняв правильні та неправильні форми держави: правильні - монархія, аристократія, політея; неправильні - тиранія, олігархія, демократія. Найправильнішою формою держави Аристотель вважав політею, під якою розумів правління більшості в інтересах загального блага.

Також Аристотель розробив питання про громадянство. Громадянином, на його думку, був той, хто "володіє сукупністю громадянських прав, захищав поліс, брав участь в управлінні, суді". У цілому Аристотель пов'язував політику з моральністю та етикою, що є вступом до політики.

Внаслідок війн македонського царя Філіппа II і походів його сина Олександра (IV ст. до н.е.) грецькі поліси втратили незалежність. Через руйнацію їхніх державних інститутів порушився зв'язок між суспільством, державою та особою, а чинні правові норми вже не відповідали новим соціальним відносинам.

Під впливом означених обставин зазнали змін уявлення людей про буття, державний порядок і устрій, а також соціальні норми, у політичних поглядах запанували аполітичність, безтурботність, спокій духу, задоволеність і свобода.

Одним з прихильників цих поглядів був Епікур (341270 до н.е.) - автор численних праць, головна з яких "Про природу". Він один із перших стверджував, що оскільки людина є суспільною істотою, то саме суспільство сформувалося шляхом суспільного договору. Епікур був прихильником поміркованого варіанту античної демократії, за якої панує закон у поєднанні з самостійною особистістю. Головна мета державної влади - це гарантувати людям безпеку, навчити їх не заподіювати шкоди один одному. Діяльність держави та закони повинні відповідати уявленням про справедливість.

Ще більше відрізнялись від політичних ідеалів Платона і Аристотеля правові погляди стоїків, підвалинами вчення яких були свобода особи і природне право.

Течія стоїцизму існувала тривалий час - від ІУ-Ш ст. до н. е. до І-ІІ ст. н. е. - та була досить впливовою у філософській думці того періоду. Прибічники цієї теорії вважали, що всесвіт керується долею, яка є загальним природнім законом, що одночасно має божественний характер. Стоїки стверджували, що в основі громадянського співжиття лежить природний потяг людей один до одного. Держава є не штучне, умовне, договірне утворення, а природне об'єднання. Рабству, на думку стоїків, немає виправдання, бо воно суперечить загальному світовому співгромадянству людей. В ідеальному суспільстві не повинно бути станових різниць, усюди повинні існувати однакові порядки. Найкращим державним ладом є "поєднання демократії, царської влади і аристократії".

Особливо ґрунтовними і системними були вчення Марка Тулія Цицерона (106-43 до н.е.). У своїх наукових роздумах, викладених у творах "Про державу", "Про закони" та інших Цицерон наголошував, що основою держави є прагнення людей жити разом, а осередком - сім'я. Держава, на його думку, -це узгоджене правове утворення, здобуток народу.

У залежності від кількості суб'єктів влади в державі Цицерон поділив держави на монархії (царську владу), аристократію (владу оптиматів), демократію (народну владу), вказуючи, що у природі існує кругообіг цих форм. Ідеалом Цицерон вважав змішану форму, яка б мала елементи трьох названих форм держави.

Цицеронові належить першість у закладенні основ міжнародного права. Він сформулював принцип необхідності дотримання зобов'язань за міжнародними договорами. Війну Цицерон характеризував, як вимушений акт, припустимий тільки у випадку безуспішності міжнародних переговорів. Усі війни він поділяв на справедливі і несправедливі.

Тлумачення історичного процесу у Полібія спирається на думки стоїків про циклічний розвиток світу. Він виходить з того, що громадське життя існує від природи і направляється долею. Подібно живим організмам, усяке суспільство проходить стан зростання, розквіту і, нарешті, занепаду. Завершуючись, цей процес повторюється спочатку. Розвиток суспільства Полібій трактує як нескінченний рух по колу, у ході якого “форми правління змінюються, переходять одна в іншу і знову повертаються”. Круговорот політичного життя виявляється в послідовній зміні шести форм держави. Першою виникає монархія – одноособове правління вождя або царя, засноване на розумі. Розкладаючись, монархія переходить у протилежну їй форму держави – у тиранію. Незадоволення тиранами призводить до того, що шляхетні представники суспільства скидають за підтримкою народу ненависного правителя. Так встановлюється аристократія – влада тих, які переслідують інтереси загального блага.  Аристократія у свою чергу поступово вироджується в олігархію, коли правлять ті, хто використовує владу для корисливості. Своєю поведінкою вони викликають невдоволення народу, що неминуче призводить до чергового перевороту. Народ, не вірячи більше в правління царів, покладає турботи про державу на самого себе і засновує демократію. Її перекрученням є охлократія (панування простолюддя, юрби) – гірша форма держави. 

Історичні приклади змішаного ладу Полібій знайшов в аристократичній Спарті, Карфагені, на Криті. При цьому він особливо виділяв політичний устрій Риму, де представлені всі три основних елементи: монархічний (консулат), аристократичний (сенат) і демократичний (народні збори). Правильним сполученням і рівновагою цієї влади Полібій і пояснював могутність римської держави, яка скорила “майже увесь відомий світ”. Теоретичні погляди Полібія на розвиток держави суперечили його ж власним спостереженням над конкретними фактами з історії виникнення різних видів державної влади. Його теорії, як і попередні теорії “змішаної держави” (Платона, Аристотеля), були покликані обґрунтувати панування аристократії. Полібій, який діяв в епоху втрати грецькими полісами незалежності, виступав з аристократичних позицій проримської орієнтації і закликав греків підкоритися завойовникам. Політична концепція Полібія послужила однією зі сполучних ланок між політико-правовими вченнями Стародавньої Греції і Стародавнього Риму.

3.

Політична думка епохи Відродження та Нового часу  У соціально-економічному житті Західної Європи, починаючи з XIV століття в Італії та з XV століття в інших країнах, відбувається цілий ряд змін, що знаменують початок тієї історичної епохи, яка отримала назву Відродження. Однією з головних рис епохи Відродження є відмова від переважної орієнтації всієї ідеологічної системи на надприродне, духовно-релігійні цінності, «порятунок душі» і поворот у бік земних природних потреб та інтересів людини. На передній план у ту епоху виходять мирське життя, діяльність людини в цьому світі, заради цього світу, для досягнення щастя людини у цьому житті, на Землі.  У політичній думці епохи Відродження на місце релігійного, теократичної пояснення політики, держави і права приходять світські концепції, в яких висувалися і відстоювалися вимоги незалежного від церкви держави, єдиної та централізованої державної влади.  Розвиток ринкових відносин поступово знімало покрив таємничості і надприродності з суспільних відносин і оголювало реальні механізми взаємодії людей. На зміну теологічної, релігійно-етичної трактування політики приходить її раціонально-критичне розуміння. Теологічний підхід базувався на авторитарній некритичному сприйнятті сфери політики як наслідку божественного одкровення. Вирішальну роль у цьому сприйнятті відігравало емоційно-вольове відношення - відношення віри. Раціонально-критичне розуміння базується на аналізі політичної практики. Тепер мислителі не займаються конструюванням ідеальних моделей держави моралізаторськими повчаннями, а більше прагнуть зрозуміти і пояснити природу існуючих політичних відносин.  Найбільш яскравими представниками політичної думки Відродження були Н. Макіавеллі (1469 - 1527 рр..) В Італії і Ж. Воді (1530 - 1596 рр..) У Франції. Флорентієць Николло Макіавеллі в роботах «Государ», «Судження про першу декаду Тита Лівія», «Історія Флоренції» вперше розробив концепцію світської держави, виводячи закономірності для функціонування не з божественного одкровення і теології, а з розуму і досвіду людини. Політика, на його думку, є лише автономна сторона людської діяльності, вона є втіленням вільної волі людини в рамках необхідності. Політику визначають не Бог і заснована на божественному одкровенні християнська мораль, а сама практика, природні закони життя і людська психологія. Макіавеллі приходить до розуміння того, що в кінцевому рахунку в основі політичної діяльності лежать реальні інтереси, користь і прагнення до збагачення.  Головним в політичних поглядах Макіавеллі є висунутий ним принцип політичного реалізму, який передбачає відмову від умоглядних схем належного, морального, облік в політиці справжніх умов дійсності, підпорядкування політичних дій практичним інтересам. Макіавеллі заперечував абстрактні політичні ідеали, оперував поняттям ситуації, відкрив відносність оцінок у політиці. На його думку, немає 1 незмінно добрих і незмінно поганих засобів досягнення політичних цілей. Мета виправдовує засоби залежно від тієї чи іншої ситуації. Політичний реалізм Макіавеллі висловився також у тому, що він визначив сферу морального як сферу абсолютного, а політику - як сферу відносності і підкреслив: не слід сферу політики оцінювати мірками абсолютного.  Політика, на думку Макіавеллі не може керуватися поняттями «добра і зла» та іншими моральними категоріями, оскільки вони лежать за межами сфери відносного. Ось як висловлює цю думку Макіавеллі у своїй знаменитій праці «Государ»: «Тепер залишається розглянути, як государ повинен вести себе по відношенню до підданих і союзників. Знаючи, що про це писали багато, я побоююся, як би мене не вважали самовпевненим за те, що обравши той же предмет, в тлумаченні його я більш за все розходжуся з іншими. Але маючи намір писати щось корисне для людей розуміють, я вважав за краще слідувати правді не уявної, а справжньою. Бо відстань між тим, як люди живуть і як має жити, настільки велика, що той, хто відкидає дійсне заради належного, діє скоріше на шкоду собі, ніж на благо, так як я, бажаючи сповідати добро у всіх випадках життя, він неминуче загине, стикаючись з безліччю людей, далеких добру. З чого випливає, що керівник держави, якщо він хоче зберегти владу, повинен придбати вміння полишати добра і користуватися цим умінням дивлячись по потребі ».  Аналізуючи політичне життя конкретного суспільства, Макіавеллі відзначає великий вплив у ній боротьби протилежних соціальних груп: простого народу та еліти, імущих і незаможних. Зі співвідношення борються в суспільстві сил він виводить і конкретні форми держави: правильні (монархію, аристократію демократію) і неправильні (тиранію, олігархію і «розбещеність»). В якості ідеалу Макіавеллі висуває змішану форму держави, в якій би поєднувалися монархічний, аристократичний і демократичний елементи влади. Але в реальних умовах Італії того часу, на його думку, потрібно сильна централізована держава, яка здатна забезпечити єдиновладдя государя.  Ідеологом сильної централізованої держави, що базується у своїй діяльності на мирських цінностях, був також француз Жан Боден. Свої політичні погляди він виклав у роботі "Шість книг про державу». Важливу роль у подоланні феодальних чвар, об'єднання держави та зміцненні їм внутрішнього світу грає, на думку Бодена, суверенітет одностороннє і безумовне панування єдиної пануючої волі, вища абсолютна і постійна влада над політичною спільнотою.  Головною в теорії про суверенітет є ідея належність всієї влади тільки державі. Таким принципом держава відрізняється від сім'ї і будь-якого об'єднання, втілює єдиний порядок і протистоїть анархії. Ідея державного суверенітету є одним з найважливіших завоювань політичної думки того часу. Вищий характер державної влади Боден вбачав у тому, що вона завжди має верховенством, стоїть вище всіх інших видів панування. Абсолютність влади полягає тому, що вона не обмежена жодними умовами і, незважаючи на свою складну структуру, виступає як єдине ціле, є тижні мій. Сталість ж означає, що державна влада не встановлена ​​на будь-який строк, а існує за власним правом.  На думку Бодена, суверенітет належить не народу, а монарху. Боден - прихильник абсолютної монархії. Монарх в його концепції - «джерело права і закону». Сам же він кориться закону «божественним або природним» і повинен поважати свободу і власність громадян. Боден особливо підкреслює важливість повагу власності і обмежує права монарха у справі збирання податків. Завдання монархії, на думку Бодена, цілком очевидні. Вона повинна протистояти теократії, феодальної децентралізації і станової роздробленості. Таким чином ідея суверенітету була сформульована Боденом як спосіб протистояння єдиної королівської влади домаганнями папства на владу, а також розбратами аристократії, громадянськими війнами і селянськими повстаннями. Історія показала, що значення ідеї суверенітету вийшло далеко за межі рішення цих завдань.  Певний історичний інтерес представляє висловлена ​​Боденом думка про зв'язок форм держави і кліматичних умов. Для помірного поясу, на його думку, типовим є держава розуму, бо живуть тут народи мають почуття справедливості, любов до праці. Південні народи байдужі до праці, тому потребують релігійної влади. Північні народи, що живуть в суворих умовах, визнають тільки силу, них управління віз можна тільки сильною державою.  Подальший розвиток політичної теорії у західних країнах відбувається на тлі буржуазних революцій XVI - першої половини ХІХ ст. Політичні ідеї, що лежать в основі буржуазної ідеології, що зародилися ще в епоху Відродження, отримують свою всебічну розробку в Новий час. На його початковому етапі домінуюче значення набувають ідеї знищення обмежень, накладених феодальною державою на свободу індивіда. У подальшому громадянська концепція політики отримує своє логічне продовження у соціальній концепції, в якій акцент з індивіда переноситься на соціальні групи як суб'єктів політики. У цілому сукупність соціально-політичних ідей, висунутих буржуазними мислителями Нового часу отримало назву ідеології лібералізму (від лат. Liberalis - вільний).  Епоха Відродження з історичної хронології є періодом пізнього Середньовіччя і носить перехідний характер. У працях мислителів цієї епохи ще сильно вплив релігійної ідеології. Остаточний розрив із середньовічними уявленнями про божественне походження влади відбувається лише в новий час з створенням і розвитком теорій природного права і суспільного договору. Перші спроби створення таких теорій зустрічаються у нідерландських мислителів Гуге Гроція (1583-1645 рр..) Та Б. Спінози (1632-1677 рр.).. Однак у цих мислителів дані теорії існують тільки в схематичному вигляді. Досить розвинене систематичне розвиток вони одержують в політичних навчаннях англійських мислителів Томаса Гоббса (1588-1679 рр..) І Джона Локка (1632-1704 рр.).  Т. Гоббс виклав своє політичне вчення у філософському купі «Про громадянина» та трактаті «Левіафан або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської». Держава Гоббс розглядав як людське, а не божественне встановлення. Воно виникло, на його думку, на основі суспільного договору з природного додержавного стану. Вихідним пунктом в обгрунтуванні концепції Гоббса є положення про те, що всі люди від природи рівні у відношенні як фізичних, так і розумових здібностей. З рівності здібностей Гоббс виводить рівність людей на досягнення ними своїх цілей: кожен у природному стані має право на все. Природа дала людям все. Так як люди мають однакові права на все і прагнуть здійснити ці свої права, між ними неминуче виникає боротьба. Загальним принципом при природному стані є «війна всіх проти всіх».  У результаті війни всіх проти всіх стає неможливим нормальне життя. У природному стані всім однаково загрожує небезпека бути винищеними. Страхсмерті робить людей схильними до світу, а «розум підказує підходящі умови миру, на основі яких люди можуть прийти до угоди». Так в результаті суспільного договору, на думку Гоббса, і створюється держава. Освіта Держави, по суті справи, означає створення суспільства. Суспільний договір в концепції Гоббса є об'єднання кожного з кожним. Це свого роду договір об'єднання, за допомогою якого маса пре обертається в організованесуспільство і утворює єдине обличчя. Це нове обличчя - держава, воля якого в силу угоди багатьох людей вважається за волю їх усіх з тим, щоб держава могла розпоряджатися силами і здібностями окремих членів в інтересах загального миру і захисту: «той, хто є носієм цієї особи, називається сувереном, і про нього говорять, що він володіє верховною владою, а всякий інший є підданим. Люди встановлюють державну владу на умовах повного і беззастережного підпорядкування. Державна влада єдина і нічим не обмежена. Вона діє безконтрольно і не перед ким не відповідальна. Вона стоїть над законами цивільними, які тільки від неї отримують свою силу.  Створюючи держава, люди переносять належні їм права або на одну особу, що утворює монархію, або на збори представників усіх станів, що утворює республіку, або на представників одного стану, що утворює аристократію. Але у всіх випадках вся повнота влади знаходиться в руках тієї особи або того органу, якому вона передана. Гоббс - прихильник абсолютної монархії. Ніяких «змішаних» правлінь, при яких король мав би свою владу ділити з владою одного зборів, Гоббс не допускає. Він також вважає унеможливити будь-яке поділ влади між різними органами держави.  Дещо іншу концепцію природного права і суспільного договору формулює співвітчизник Гоббса Дж. Локк у своєму творі «два трактату про уряд». На відміну від Гоббса, Локк у своїй договірної теорії походження держави вважає, що природний стан не було станом повного безправ'я і війни всіх проти всіх ». Навпаки, первісним станом людства були природна свобода і рівність. Основними засадами природного права Локк визнає особисту свободу і повагу до приватної власності. Договір, відчужує права окремих людей на користь держави, не скасовує природних прав, а лише покладає на останнього обов'язок дотримуватися принципи природного права, і перш за все право приватної власності. Якщо держава порушить цю договірну обов'язок, піддані вільні від покори йому: вони мають право розірвати договір.  На відміну від Гоббса, Дж. Локк - прихильник конституційної монархії. Поміняти природний стан на абсолютну монархію, пише він, це те ж, що щоб уникнути шкоди, що завдається лисицею, віддати себе в пазурі лева. У своєму обгрунтуванні конституційної монархії Локк вперше в буржуазній політичній літературі висунув вчення про поділ влади. На його думку, потрібно розрізняти ці гілки влади законодавчу, виконавчу і союзну (федеративну). Законодавча влада здійснює право видавати закони, виконавча - проводить закони в життя, а союзна - займається питаннями політики. Судова влада у Локка входить до складу виконавчої. Принцип поділу влади означає, по Локку, що кожна з них повинна знаходитися в руках особливого органу. Однак ці влади нерівноправні. Законодавча влада - верховна. Вона повинна керувати іншими владою. Але і вона не безмежна, її, наприклад, обмежує право власності громадянина.  Дж. Локк не тільки творець оригінальної теорії природного права, суспільного договору і поділу влади, він заклав основу для соціоцентрична парадигми політики. до Дж. Локка кордон і сфера політики ототожнювалися з державою. У Дж. Локка вже постає питання про взаємодію держави і громадянського суспільства. Під державою Локк розуміє не тільки якийсь тип суспільного устрою або форму правління, а незалежне співтовариство людей, яке створюється для підтримки громадського порядку і для збереження приватної власності. Дж. Локк навіть використовує спеціальний термін «політичне суспільство», яке ширше поняття «держава», оскільки воно включає в себе всі види добровільних спілок та угод між людьми при виборі ними способів та форм правління.  Ідеї ​​Локка отримують свій розвиток у роботах відомого політичного мислителя Франції Шарля Луї Монтеск'є (1689-1755 рр..), Викладені ним у творі «Про дух законів». Монтеск'є в аналіз політичної сфери вводить дію не тільки різних соціальних факторів (релігії, моралі, звичаїв, рис характеру, способу життя, основних занять), але й фактори географічного середовища. Так, він стверджує, що в жарких країнах клімат сприяє встановленню деспотичноїформи правління. Спека призводить до втрати мужності, легкодухість народу, і він не може посилено виступати проти свавілля і зловживання владою з боку правителів, упокорюється зі своїм рабським становищем. Навпаки, холодний клімат зберігає людям мужність, і в країнах з таким кліматомчастіше встановлюються республіки. Помірний клімат Європи сприяє встановленню монархій.  Серед факторів, що впливають на форми правління, Монтеск'є називає грунт, ландшафт, величину території країни. Так, він стверджував, що «республіка за своєю природою вимагає невеликій території, інакше вона не втримається». Монархія ж за своєю природою вимагає середньої величини. Навпаки, для деспотії характерні великі розміри держави.  Проте головний внесок Монтеск'є у політичну теорію пов'язаний з обгрунтуванням теорії поділу влади. Мета поділу влади гарантувати безпеку громадян від свавілля і зловживання влади, забезпечити їхню свободу. А це, на думку Монтеск'є, можливо тільки при відносно незалежному існуваннязаконодавчої, виконавчої та судової влади. «Щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такий порядок речей, при якому різні влади могли б взаємно стримувати один одного», - пише він у своєму знаменитому трактаті «Про дух законів».