58. XIX століття

Розвиток європейської музики кінця 18 — початку XIX століття проходить під впливом Великої французької революції, яка не тільки породжує цілу хвилю масово-побутової музики (марші, героїчні пісні, в тому числі Марсельєзу), але й знаходить відгук в усіх музичних жанрах. Цей процес проходить на тлі та під впливом активної демократизації всього суспільного та музичного життя, подолання станових меж, що дістались у спадок від феодалізму. З аристократичних салонів музика виходить на ширші площадки, доступні широкому колу слухачів. Виникає цілий ряд нових музичних закладів, зокрема консерваторій у Празі, Варшаві, Будапешті, Відні, пізніше — в Москві та Петербурзі. З'являються музичні газети та журнали. Музичне виконавство остаточно відділяється від творчості, як самостійної музичної діяльності. Починається процес комерціоналізації музики.

XX століття

Виконання симфонії № 8 Малера у Філадельфії, 1916 рік.

Наприкінці 19 — початку 20 століття в європейській музиці починається новий період, що відповідає початку імперіалізму. Цей період характеризується інтенсивними пошуками нових засобів виразності, експериментів, великою кількістю стильових течій.

Характерним для світової історії стає тісна взаємодія культур різних країн світу, які до цього моменту розвивалися відокремлено. Європейська музика зазнає значного впливу музичних культур народів східної Азії (особливо японської в творчості Дж. Пуччіні, К. Дебюссі), Латинської Америки, Африки (джаз).

Академічна музика першої половини століття[ред. • ред. Код]

В першій половині 20 століття поряд з продовженням традицій пізнього романтизму (творчість Г. Малера, Р. Штрауса, С. Рахманінова, К. Шимановського) виникають нові стильові напрямки — імпресіонізм (К. Дебюссі, частково М. Равель), експресіонізм (А. Шенберг, А. Берг), неокласицизм (П. Хіндеміт, частково І. Стравінський), все більше відособлюються індивідуальні композиторські стилі. Значну увагу композитори приділяють дослідженням глибинних пластів музичного фольклору та його інтеграції в композиторську творчість (Бела Барток, рання творчість І. Стравінського, частково Г. Свиридова, В. Лютославського, українських композиторів Б. Лятошинського та Л. Ревуцького).

61. Розвиток української культури в XX — на початку XXI століття можна поділити на такі етапи:

Національне відродження (1917—1933) 

Під час I етапу національного відродження було проголошено національну суверенну державу при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що населяли Україну. З 1923 р. починається хвиля так званої «українізації». Закінчився цей період трагічно: у 1926 р. сталінський уряд почав в Україні наступ на українську культуру, переслідування, а далі й знищення творчої інтелігенції. Цей етап увійшов в історію національної культури як «розстріляне відродження».

Тоталітарне панування соцреалізму (1933—1956) 

Для II етапу характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у всіх її формах. Основний наслідок цієї доби — фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції (1934—38).

Стихійне піднесення духу національного опору (1956—1987) 

В III період відродження — політичної «відлиги» (1956—61) — відбулася відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Сталося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий «Словник української мови» Б. Грінченка, зроблені перші кроки в українізації вищої та середньої спеціальної освіти.

Головним наслідком цієї доби було формування нового покоління митців, так званих «шестидесятників», які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися проти тоталітарної системи. «Відлига» закінчилася трагічно: більшість з «шестидесятників» були репресовані, а Василь Стус, В. Марченко, Олекса Тихий, Юрій Литвин загинули в ув'язненні.

Національно-духовне оновлення (з 1987) 

У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, зорієнтоване на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається IV етап відродження як заперечення штучних догм соцреалізму і вартостей комерційної поп-культури.

62. Однією з принципових особливостей української культури XX століття є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917—1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності.

64. Аналізуючи кризовий стан галузі, можна виокремити такі проблеми:

– кількісне скорочення осередків традиційного мистецтва у більшості регіонів України;

– деградація матеріально-технічної бази державних підприємств, що виробляють сувенірну продукцію, твори народних художніх промислів;

– втрата позицій продукції народних промислів на внутрішньому ринку внаслідок суттєвого скорочення реалізаційної мережі сувенірних магазинів;

– неефективність політики державної підтримки народних майстрів, стимулювання роботи їх творчих спілок та об’єднань.

77. На території нинішньої Вінниці знайдені предмети неоліту, поховання бронзи, поселення перших слов`ян.  Ці землі входили, після феодального роздроблення Київської Русі, до складу Галицько-Волинського князівства. З 1240 р. й на протязі більше ста років нинішня Вінниччина повністю залежала від Золотоординських ханів. Реальна влада Галича все менше поширювалась на колись найбільше європейське володіння до якого входили Підляшшя, Галичина, Волинь, Поділля та Брацлавщина. 

В другій половині XV століття Вінниця мала власний магістрат, бургомістра, суд, війта, декілька цехів. Розташування недалеко від Кучминого шляху, дало поштовх для розвитку торгівлі. Звичайно, що активна торгівельна діяльність приваблювала не тільки купців з усієї Східної Європи, а й татар з Криму. Правда вони за придбані товари зазвичай не розплачувались, а просто спалювали торгові ряди а заодно й укріплення Вінниці. 

При православних храмах діяла братська школа. В 1632 році у Вінниці був відкритий православний колегіум. Це бів досить значний православний центр культури та освіти в регіоні.

Вінниця до 1667 року перебувала у складі Гетьманщини як полкове місто.

80.  Поділля багате на пам'ятки палеоліту, Трипільської, Скіфської та Черняхівської культур. Тут проживали племена уличів і тиверців, які здавна були близькими сусідами з грецькими поселеннями. Тому Літопис Руський повідомляє під роком 907, що "тиверці були відомі як тлумачі", тобто перекладачі з грецької, і що Олег брав їх у похід на Царгород. Після Кревської унії 1385 р. і експансії поляків утворилося Подільське воєводство. З кінця XVIII ст. й до початку XX ст. тут була Подільська губернія, до якої входило 12 повітів. Це території між Південним Бугом і Дністром: Вінницька область, південь Хмельницької і Житомирської, північ Одеської, східні частини Чернігівської й Тернопільської областей.

81. Поділля здавна заселяли східнослов'янські племена тиверців і уличів. Після занепаду княжо-руської державності в другій половині XIV ст. Поділля захопила Литва. Згодом спочатку Західне, а після Люблінської унії (1569 р.) і Східне Поділля опинилося під владою шляхетської Польщі. Різні частини південно-подністровського Поділля неодноразово поневолювали турецько-османські загарбники. Після першого (1772 р.) і другого (1793 р.) поділів Польщі Західне Поділля відійшло до Австрії, а Східне разом з Правобережною Україною було приєднане до Російської імперії.

Етнографічне Поділля — один з найсвоєрідніших і найколоритніших районів України. «Красо України, Подолля», — писала Леся Українка про цей край, маючи на увазі не тільки чарівність його природи, але й багатство і неповторність народної культури: вписані в рівнинно-хвилястий рельєф мальовничі білохаті села, сповнені вікової мудрості й поезії своєрідні звичаї і обряди, мелодійну пісню, самобутнє народне мистецтво.