Менеджмент

Народився у невеликому шотландському містечку Керколді. У 1741 р. вступив до Оксвордського університету; у 1751 р. одержав пропозицію стати професором університету в Глазго; наступного року очолив кафедру логіки, а через рік також кафедру моральної філософії; 1754 р. став ректором університету; виконував обов’язки економічного консультанта англійського прем’єрміністра У. Пітта, англійська влада надала йому почесну посаду верховного митного комісара Шотландії.

У своїй найвідомішій праці “Багатство націй” (1776) заснував класичну школу і започаткував ліберальну економіку. А. Сміт вважав, що тарифна політика меркантилізму була скоріше деструктивною, ніж зберігаючою, зменшувала ефективність економіки неправильним розподілом національних ресурсів. Зазначав, що тільки ринок та конкуренція можуть бути ре­ гуляторами економічної активності. Лише ринок може забезпечити найкра­ щий розподіл ресурсів, найефективнішу віддачу та економічну зацікавленість кожного учасника і кожної нації, найбільший добробут всім, хто діє на ринку вільної конкуренції. Робота А. Сміта пропагувала ринкову етику, а також можливість приватної ініціативи а не меркантилізм, конкуренцію, а не протекціонізм, інновації, а не економічну стагнацію, особисту зацікавленість, а не державні інтереси як мотивуючу силу.

Старбук Вільям Хейнс

Вільям Хейнс Старбук (нар. 1934) — видатний американський теоретик, публіцист, викладач.

Народився 20 вересня 1934 р. у Портленді (штат Індіана); закінчив Гарвардський університет (ступінь бакалавра гуманітарних наук — 1956 р.) і Технологічний інститут Карнегі (ступінь магістра природничих наук — 1959 р.; ступінь доктора філософії — 1964 р.); обіймав посади професора управлінських наук і економіки (Університет Пардьє, 1964–1967), управління і соціології (Корнельський університет) та управління підприємством (Вісконсинський університет, Мілуокський університет, 1974–1984); член Американської психологічної асоціації (1975), Академії менеджменту (1986) і Американського психологічного суспільства (1995). Розробив концепції організації, що самопроектується, організаційного дизайну, ніш у зовнішньому середовищі, організаційної рівноваги, зумовленої протилежними процесами, тимчасової відносності прагнень. Зробив важливий внесок у розвиток епістемології та методів дослідження поведінки; в 1997–1998 р. був президентом Академії менеджменту; нині є професором креативного менеджменту Нью-Йоркського університету.

Основні праці: “Організаційне зростання і розвиток” разом з Д. Г. Мач (редактор), “Керівництво організацій” (1965); “Табір, що влаштовують, на гойдал­ ці: Приписи для організації самопроектування” (співавтори — Л. Т. Хедберг і П. К. Ністром); “Адміністративна наука щокварталу” (1976); “Керівництво організаційного проекту” (два томи, за ред. П. К. Ністрома, 1981). Написав більше сотні статей для провідних наукових журналів, у тому числі “Адміністративна наука щокварталу”, “Американський соціологічний огляд”, “Поведінкова наука”, “Журнал занять менеджментом”.

В. Старбук вплинув на три покоління фахівців з питань поведінки і менеджменту. Його роботи вирізняються ретельністю висновків і глибиною розгляду проблем. Вони присвячені дослідженню процесів прийняття рішень, організа-

771

ційного дизайну, навчання, пізнання, взаємодії раціональності та ідеологій, прогнозування, криз і методів наукових досліджень. У них акцентуються від­ носність сприйняттів менеджерів, наявність взаємозв’язків між раціональ­ ністю та ідеологіями, значення використання експериментальних інструкцій і кризового управління, здійснюваного за допомогою відмови від освоєних по­ ведінкових і когнітивних моделей. У працях вченого навколишній світ постає сповненим парадоксальних, суперечливих і антитетичних процесів. Він завжди прагнув до створення заснованої на приписах організаційної структури, тому серед книг, що вийшли за його редакцією, — “Посібник із проектування структури організації” (написана разом з П. Ністромом). За час, протягом якого В. Старбук був редактором журналу “Адміністративна наука щокварталу”, він переорієнтував його на аналіз проблем теорії організацій і розширив склад редколегії за рахунок вчених інших країн.

Учений зробив значний внесок у розвиток теорії менеджменту. Запро­ поновані ним ідеї, методи й поняття (генератор дії, комп’ютерне моделю­ вання, ніші у зовнішньому середовищі, еволюція фірми, що використовує нау­ комісткі технології, математичні моделі, дизайн організаційної структури, приписання, налаштування, прагнення до відмови від засвоєних раніше знань) — набули значного поширення.

Страусс Джордж

Джордж Страусс (1923) — відомий американський фахівець в галузі управління персоналом підприємств.

Народився 23 червня 1923 р. у Нью-Йоркському районі Манхетен; під час Другої світової війни перебував на службі в американській армії; в 1951 р. закінчив Массачусетський технологічний інститут (МТІ); в 1951–1954 рр. працював науковим співробітником у Школі галузевих і трудових відносин штату Нью-Йорк при Корнельському університеті; в 1954–1961 рр. — асистент професора, потім професор у Школі бізнесу при Університеті Буффало; з 1962 р. — професор кафедри управління підприємствами, почесний професор

увідставці Каліфорнійського університету (Берклі); у період з 1964 по 1995 р.

уцілому протягом 12 років був редактором журналу “Індустріальні відносини”; з 1993 р. — президент Товариства дослідження трудових відносин; розробив важливі ідеї в галузі трудових відносин, організаційної поведінки, в управлінні персоналом і людськими ресурсами.

Основні праці: “Місцева профспілка: її місце на індустріальному заводі (з Л. Р. Сайліс, 1953); “Персонал: Людські проблеми керування” (з Л. Р. Сайліс, 1960); “Поводження людей в організаціях” (з Л. Р. Сайліс, 1966); “Керування людськими ресурсами” (з Л. Р. Сайліс, 1977); “Стан профспілок” (з Д. Галахер і Д. Фіоріто, 1991).

Дж. Страусс — провіднй вчений у сфері трудових відносин і управління персоналом. За час своєї наукової діяльності, яка тривала понад 45 років, написав безліч книжок і статей. Зробив важливий внесок у розвиток уявлень про керування профспілками, вплинув на розуміння ролі місцевих профспілкових організацій, а також понять про лідерство і участь робітників у діяльності тред-юніонів. Він є співавтором кількох підручників, що містять широкі відомості про організаційну поведінку (одних з перших із цієї теми) та управління персоналом і людськими ресурсами. Його численні статті з питань уп-

772

равління профспілками, порівняльних трудових відносин, участі робітників у діяльності профспілок, управління людськими ресурсами в США, ведення переговорів про колективний договір і теорію трудових відносин продовжують впливати на розвиток теорії та практики менеджменту.

Він залишається провідним ученим у сферах управління персоналом і вивчення трудових відносин, організаційної поведінки. Його твори наочно відображають стан знань у цих галузях і демонструють стійкий інтерес вченого до повсякденних реалій виробничого життя. Дж. Страусс активно реагує на нові напрями й теми досліджень, заохочуючи молодих вчених розширювати межі знань щодо трудових відносин і керування людськими ресурсами.

Сунь-Цзи

Сунь-Цзи (VI ст. до н. е.) — видатний китайський військовий теоретик, стратег.

Основні його ідеї викладено у праці “Трактат про військове мистецтво Сунь-Цзи” (питання про авторство якої ще остаточно не вирішене). Афоризми, що містяться в ній, вплинули на багато поколінь китайців, японців та інших народів Східної Азії.

Трактат з’явився майже на 22 століття раніше відомої роботи Карла фон Клаузевіца “Про війну” (“Sun Tzu Ping Fa”) і є найдавнішою систематичною працею з теорії військового мистецтва, що дійшла до наших днів. Деякі з основних ідей її військовий теоретик XX ст. Б. Ліддел Гарт назвав одвічними істинами. Крім того, ця книга відображає увагу, яку китайці приділяють конкретному і специфічному, їхню поінформованість про комплексне різноманіття і взаємозв’язок світу, прагнення уникати абстрактного й абсолютного, повагу як до державної ієрархії, так і до природи.

Основні принципи Сунь-Цзи:

•при застосуванні військової сили необхідно виявляти витримку і обережність;

•метою війни не обов’язково є знищення сил супротивника;

•підготовка до війни вимагає значних витрат часу, але якщо вона починається раптово, великого значення набуває швидкість дій;

•важливість гнучкості та здатності до адаптації;

•важливість створення умов, які забезпечують перемогу;

•стимулювання збирання розвідувальних даних та ін.

Багато принципів, викладених в цьому трактаті, можуть застосовуватися не тільки у військовій справі, а й у дипломатії, формуванні міжособистісних відносин і стратегії бізнесу.

Протягом століть вони були частиною світогляду десятків поколінь зайнятих як на військовій, так і на цивільній службі китайців, японців і представників інших народів Східної Азії. Імовірно, ця книга вперше потрапила в Японію в середині VIII ст. Її вплив можна простежити, наприклад, на девізі, написаному на бойових прапорах Такеда Синген (відомого воєначальника XVI ст.): “Швидкий, як вітер, велично спокійний, як ліс, всепожираючий, як вогонь, непохитний, як гори”. Ці слова тотожні словам одного з розділів сьомої глави “Sun Tzu Ping Fa” під назвою “Маневри”. Коли жителі Азії обговорюють із друзями свої ділові або особисті стратегії, вони нерідко викорис­ товують афоризми Сунь-Цзи. Китайські книги, присвячені застосуванню ідей

773

Сунь-Цзи у сферах бізнесу й менеджменту, охоче розкуповуються як у самому Китаї, так і в Гонконзі, Сінгапурі, на Тайвані, а твір Мяямото Місасі “Книга п’яти кілець” (написана приблизно в 1645 р. також під впливом ідей СуньЦзи) рекомендується і нині для всіх, хто спеціалізується на підготовці магістрів ділового адміністрування провідних університетів США. Нерідко трактат Сунь-Цзи розглядають як збірник афоризмів, заснованих на міркуваннях “здорового глузду”. Проте видатний військовий теоретик Б. Ліддел Гарт висловився з цього приводу в такий спосіб: “В одній цій маленькій книжці втримується майже стільки ж ідей про основи стратегії й тактики, скільки я зміг би знайти у двадцятьох інших книжках”.

Татеісі Кадзума

Кадзума Татеісі (нар. 1900) — відомий японський бізнесмен. У 1933 р. заснував компанію “Татеісі Мануфекчурінг Ко”, в 1948 р — “Омрон Татеісі Електронік Ко”, президентом якої був до 1987 р.

У монографії “Вічний дух підприємництва. Практична філософія бізнесмена” він формулює сутність ефективного, раціонального менеджменту, який полягає в тому, щоб дати робітнику компанії можливість достатньо заробляти, відчувати задоволення від своєї праці, брати участь в управлінні підприємством. У повазі до особистості виявляється вищий сенс гуманізму менеджменту. Якщо раціональною метою для бізнесмена є, наприклад, скорочення витрат виробництва, то успіху він не досягне до тих пір, поки не створить сприятливих умов для того, щоб робітники могли самі вирішувати цю проблему”.

Особливе місце в менеджменті компанії “Омрон” відведено мотивації працівників, створенню такого виробничого, управлінського клімату, щоб кожна людина змогла проявити свій талант. Важливим у механізмі удосконалення управління компанією є впровадження гнучкої структури підприємства, реорганізація органів управління, створення малих фірм, наділення їх новими правами і відповідальністю. Так, обов’язки керівника низових підрозділів компанії схожі з обов’язками президента компанії середнього рівня, у ре­ зультаті низові підрозділи набули статусу незалежних компаній середнього розміру з відповідними обов’язками, правилами і мотивацією, що дало позитивні результати.

Помітну роль в удосконаленні менеджменту компанії “Омрон” відіграло впровадження у практику управління поняття “підприємство — слуга суспільства” у вигляді девізу компанії “Працювати в ім’я кращого життя, кращого світу для всіх”. Здійснення цього девізу дало змогу керівництву впровадити раціональний менеджмент, розширити ділову активність компанії, удосконалити організацію виробництва, обновити продукцію, що випус­ кається, збільшити обсяги продажу, одержати вищі прибутки і на цій основі поліпшити стимулювання всіх працівників. У компанії здійснено корпоративну реконструкцію, в основі якої — дві головні ідеї: наблизити адмі­ ністрацію до реальних умов праці та створити в розумному обсязі кілька підприємств, яким надати повну самостійність і можливість діяти в межах компанії як окремі невеликі фірми. Ця реконструкція уможливила розвиток підприємницького управління, чому сприяли оголошені гасла: “Продає кожен!”, “Реагувати миттєво!”, “Діяти блискавично!”. Характерно, що реаліза-

774

ція гасел почалася, в першу чергу, з вищих рівнів адміністрації компанії й доходила до рядових працівників, внаслідок чого різко підвищились ретельність виконання робіт та ефективність управління.

Завдання менеджменту у сфері виробництва полягає в удосконаленні управління усіма процесами виробництва продуктів, але менеджеру необхідно оволодіти механізмом прогнозування, планування процесу виробництва. На думку К. Татеісі, підприємець повинен взяти за правило прогнозувати майбутнє і відповідно регулювати діяльність своєї компанії, використовуючи зворотні зв’язки. Щоб вивести компанію на дорогу успіху, необхідно вико­ ристовувати такі умови (фактори) менеджменту: 1) розроблення чіткого кредо компанії; 2) співвідношення цілей компанії з природною поведінкою людей (людський фактор); 3) розподіл прибутку; 4) корпоративний дух (і спільна діяльність); 5) політика загальної зацікавленості; 6) перспективний ринок збуту (нові товари); 7) оригінальна технологія; 8) ефективне управління.

Упіслямові книги “Вічний дух підприємництва” автор підкреслює, що найважливішим досягненням “Омрону” є створення духу змагання, який дав змогу компанії протягом десятиріч сміливо дивитись в майбутнє. Основні

складові філософії менеджменту “Омрону”:

• чотири характерні риси ідеального місця роботи: а) привабливий виг-

ляд робочого місця; б) талановиті працівники; в) задоволення смаків

споживачів; г) винагорода за працю і старання;

• триголовнілініїменеджменту: а) вивчати запити покупців; б) відповідно до заслуг оцінювати кожного працівника; в) заохочувати дух змаган-

ня співробітників;

• три основні короткотермінові цілі: а) відновити структуру прибутку;

б) створити інфраструктуру, яка відповідає вимогам нового суспільства;

в) оживити корпоративну організацію;

• п’ять принципів оперативної діяльності: а) всі дії визначаються серед-

ньостроковими і довгостроковими планами; б) орієнтація на пріоритети; в) реальні терміни операцій: г) тотальна оптимізація; д) відносини на принципах чесності та скромності.

Уменеджменті компанії суттєву увагу приділено технології “трьох К”: комп’ютери, комунікація і контроль. Компанія розробила передбачення майбутнього технологій під назвою SINIS, що означає “від зерна — інновації — до потреби — пагона — циклу”. Запровадження інновацій є загальною функцією менеджменту компанії “Омрон”.

Тейлор Фредерік Уінслоу

Фредерік Уінслоу Тейлор (1856–1915) — визначний представник американської та світової управлінської думки, один із засновників наукової школи менеджменту, яка набула значного поширення спершу в США, а потім в іншому індустріальному світі.

Народився 20 березня 1856 р. в американському місті Філадельфія. В 1883 р. одержав диплом інженера-механіка Стівенського технологічного інституту. З 1890 р. працював головним управляючим компанії, яка виробляла паперове волокно, з 1893 р. — інженером-консультантом з менеджменту одночасно на кількох підприємствах; у 1898–1901 рр. —виключно в Бетлехемській сталепла­

775

вильній компанії, де активно впроваджував свої нововведення. В 1906 р. був обраний президентом Американського товариства інженерів-механіків.

У своїх працях “Цехове управління” (1903), “Принципи наукового менеджменту” (1911), “Наукові засади організації промислових підприємств” та ін. сформулював нові принципи оплати праці та управління підприємством, які ґрунтуються на глибокій спеціалізації трудових операцій. Ф. Тейлору належить ідея широкого використання функціонального управління, яке покликане витіснити лінійну систему. Важливим положенням його управлінської концепції є створення планового і розподільного відділів. Вперше у світовій практиці організації праці та управління він сформулював проблему вивчення елементів часу, визначення норм і завдань, розробив власну систему заробітної плати, відмінив зрівнялівку, обґрунтував необхідність постійного дослідження рухів працівника, запровадив розроблену ним технологічну документацію.

Раціоналістична концепція організації управління персоналом, розроблена Ф. Тейлором, переросла в класичну школу менеджменту, яка передбачає такі принципи управління персоналом:

•індивідуальна відповідальність працівника за виконання службових обов’язків і завдань;

•жорстокий розподіл сфер діяльності;

•пріоритет індивідуальних форм організації та стимулювання праці;

•застосування раціональних прийомів і методів праці за критерієм мінімуму часу на їх виконання;

•нормування праці;

•переважання економічного стимулювання над іншими його видами;

•авторитарний стиль управління.

Принципи управління, розроблені Ф. Тейлором і послідовниками, були досить жорсткими щодо робітників, оскільки його система була розрахована на першокласних, висококваліфікованих працівників. Ті, хто не міг або не бажав напружено працювати в нових умовах, звільнялися з підприємства. Значним недоліком системи Тейлора був штучний відрив проблеми підвищення ефективності управління виробництвом від проблем управління ефективністю організації в цілому. З огляду на це у довоєнний період принципи Тейлора було визнано застарілими, а перевагу віддано дослідженням і рекомендаціям класичної (адміністративної) школи управління та школи людських стосунків в управлінні.

Toйoдa

Toйoдa — родина засновників компанії Toyota Motor Company (TMC) —

найбільшого японського виробника автомобілів, одного із світових лідерів автомобільної галузі. ТМС стала найпотужнішим японським і одним із найбільших у світі виробником автомобілів, який посідає третє місце після компаній General Motors i Ford. Успіх ТМС пов’язаний із досконалістю її системи виробництва, яка забезпечила компанії репутацію ефективного виробника високоякісних легкових машин і вантажівок. Своїми успіхами ТМС зобов’язана діяльності родини Тойода.

Сакіші Тойода (1867–1930) — засновник Toyota Group. Народився у префек-

турі Сізуока 14 лютого 1867 р., протягом 35 років займався удосконаленням

776

ткацьких верстатів. У 1924 р. за допомогою свого сина Кіішіро створив повністю автоматизований ткацький верстат, у 1926 р. заснував компанію Toyota Automatic Loom Works. Сакіші розумів, що японська промисловість повинна просуватися вперед незначними кроками і займати ринкові ніші, які проігнорували західні компанії. Він усвідомлював важливість безперервних удосконалень обладнання незалежно від стану конкуренції. Вірив, що жоден технологічний процес ще не досяг такої точки розвитку, коли було б неможливим його подальше удосконалення. Ця політика “kaizen” (постійного удосконалення) стала однією із основних засад його промислової філософії. Сакіші був упевнений в тому, що автомобілі у майбутньому стануть перспективним товаром. Коли він продав свої патентні права на автоматичний ткацький станок, то віддав одержані гроші своєму синові з умовою, що він інвестує їх у дослідницькі роботи зі створення автомобіля. Кіішіро погодився з умовами батька.

Кіішіро Тойода (1894–1952) — засновник Toyota Motor Company, старший син Сакіші Тойода. Народився у префектурі Сізуока 1894 р.; у 1920 р. закінчив Токійський імператорський університет із дипломом інженера-машинобу­ дівника; у 1930 р. згідно з передсмертною волею батька розпочав виробництво автомобілів. У вересні 1933 р. рада директорів Toyota Automatic Loom пого­ дилася на заснування автомобільного підрозділу компанії. У 1934 р. Кіішіро та його співробітники закінчили розроблення першого двигуна моделі А., а у травні 1935 р. були зібрані перші легковий і вантажний автомобілі із цим двигуном. Формальне заснування Toyota Motor Company відбулося у 1937 р. Спочатку Кіішіро був її виконавчим віце-президентом, а із 1941 до 1950 р. — президентом.

Він розумів, що для успішної конкуренції з такими могутніми компаніями, як General Motors i Ford, Toyota повинна вкладати кошти у дослідження і розробки. Тому 1936 р. організував дослідницьку лабораторію у Токіо. Кіішіро розробив японську систему виробництва, яка враховувала характерну для цієї країни обмеженість простору і ресурсів (американські виробники могли дозволити собі створювати запаси комплектуючих і будувати для їх зберігання спеціальні склади), а також здатність до пристосування і різнобічність навичок її населення. Тому він закуповував переважно обладнання загального, а не спеціального призначення, прагнув адаптувати його до місцевих умов і зробити багатоцільовим.

Кіішіро мріяв про систему, в якій жоден елемент не створювався б до тих пір, поки у ньому не виникне необхідність, що давало б змогу уникати зберігання деталей, а отже і даремного витрачання коштів. Тому на заводі його компанії основним гаслом стали слова “точно вчасно”. Він роз’яснював своїм робітникам, що жодна деталь не повинна створюватися раніше, ніж у ній не з’явиться необхідність. Mетоди “kaizen” (постійного удосконалення) і “точно вчасно” стали важливими елементами виробничої філософії родини Тойода.

Ейджі Тойода — старший син брата Сакіші Тойода. Народився в м. Нагоя в 1913 р. Закінчив машинобудівний факультет Токійського імператорського університету, 1937 р. почав працювати у Toyota Motors Company. Був першим працівником Toyota, який пройшов стажування на американських автомобільних заводах.

У 1951 р. Ейджі реорганізував заводи Toyota таким чином, щоб вони були придатнішими для використання нового обладнання і нових методів організа-

777

ції виробництва. Для реорганізації в компанію було запрошено Таічі Оно. Він ввів у використання картки “kanban” (у яких відстежувався рух запасів), навчив робітників розуміти сутність методу “kaizen”, у повному обсязі реалізував систему “точно вчасно”, модернізував обладнання і збиральну лінію, за два роки домігся радикальної зміни принципів роботи підприємства.

До 1963 р. система “точно вчасно” була впроваджена в усіх підрозділах компанії, і Toyota Motor Company стала домагатися її використання своїми постачальниками. Ейджі вважав, що майбутнє компанії більшою мірою залежатиме від якісного збирання її автомобілів, ніж вдалого їх проектування. Тому висунув гасло, що виробництво є найважливішим елементом діяльності компанії. Завдання проектувальників та інженерів полягало в тому, щоб забезпечити виробничому персоналу можливість найкращим чином виконувати свої обов’язки. При цьому в компанії значно підвищився статус робітників збиральних ліній.

У 1967 р. Ейджі став президентом Toyota Motors Corporation, а у 1982 р. —

головою ради директорів компанії. В тому ж році він почав переговори із General Motors про створення спільного підприємства, на якому випускалися б автомобілі на основі японської моделі “Corolla” на території США, у м. Фрімонт, штат Каліфорнія.

Соішіро Тойода — старший син Кіішіро Тойода. Народився в м. Нагоя у 1925 р., закінчив Нагойський університет із дипломом інженера-машинобу­ дівника і з 1952 р. працював у Toyota Motors Company. У 1982 став президентом, а потім головою ради директорів компанії. Під його керівництвом Toyota перетворилася на міжнародну корпорацію. У травні 1994 р. очолив Японську федерацію економічних організацій, найвпливовішу недержавну організацію Японії. У пошуках засобів підвищення якості продукції уважно вивчив роботи Е. Демінга і запровадив деякі елементи підходу американського фахівця в роботі компанії.

Томпсон Джеймс Девід

Джеймс Девид Томпсон (1920–1973) — один з перших вчених — спеціалістів світового рівня в галузі науки про адміністрування організацій.

Народився 11 січня 1920 р. в Індіанаполісі, США; в 1953 р. одержав ступінь доктора в Університеті Північної Кароліни; в 1955 р. заснував журнал “Administrative Science Quarterly”; спеціалізувався на дослідженнях проблем взаємозалежності; помер у вересні 1973 р.; на момент смерті працював в Університеті Вандербільта у м. Нешвіл, штат Теннессі.

Основні праці: “Порівняльні дослідження з адміністрування” (співавтори — П. Б. Хаммонол Р. В. Хоукіс, Б. Х. Джайкер. 1959); “Організація в дії” (1967); “Науки про поведінку: Інтерпретація” (з Д. Р. ван Хаутен, 1970).

Роботи Дж. Д. Томпсона, який спеціалізувався на вивченні взаємозалежностей та процесів їх розвитку, стали свого роду каталізатором розвитку науки про менеджмент. Він ідентифікував джерела взаємозалежностей та описав їх вплив на технології, розподіл влади і повноважень, стратегії прийняття рішень та постанову цілей. Розробив типології взаємозалежностей та їх рушійних сил, чим забезпечив міцну концептуальну основу для подальшого розвитку теорії управління та її практичного застосування.

778

Дж. Д. Томпсон був одним з перших вчених, який протягом тривалого часу успішно займався створенням науки про адміністрування комплексними організаціями. Його участь у цьому процесі здійснювалась переважно на абстрактному, концептуальному рівні та меншою мірою була пов’язана з розробленням практичних критеріїв та інструментів адміністративного управління.

Ідеї Дж. Д. Томпсона, відображені в припущеннях і типологіях, які стали класичними, стимулювали постановку важливих питань, вирішення яких сприяло вдосконаленню науки про адміністрування і забезпечило подальші успіхи в цій галузі знань.

Тріст Ерік

Ерік Тріст (1909–1993) — відомий вчений, фахівець з менеджменту. Зробив значний внесок у здійснення соціологічних досліджень, публіцист.

Народився 11 вересня 1909 р. в Дуврі у сім’ї моряка; вчився в школі для хлопчиків Дуврського округу і в Коледжі Пемброука у Кембриджі; одержав ступінь бакалавра з етики та англійської філології (1928–1933); як стипендіат Британської співдружності займався дослідженнями у Йельському університеті; розробив соціально-технічний метод проектування робочих завдань, “пошукових нарад”, а також концепції турбулентності зовнішнього середовища та соціальної екології організації; помер 4 червня 1993 р. у Кармеле, Каліфорнія.

Основні праці: “Дослідження групових відносин” (з C. Софер, 1959), “Організаційний відбір” (співавтори Г. В. Хіггін, Х. Муррей, А. Б. Поллорк, 1963); “Каузальна текстура зовнішнього середовища організації” (з Ф. Емері, 1965); “Просування до соціальної екології: контекстуальні оцінки сьогодення і майбутнього” (з Ф. Емері, 1973); “Суспільні завдання соціальних наук (1990, 1993, 1997).

Як фахівець з менеджменту, Е. Тріст широко використовував у своїх роботах результати досліджень в галузі інших соціальних наук. Під час Другої світової війни розробив процедури відбору службовців для управління кадрами військового міністерства та створив комітети з розміщення звільнених з полону осіб. Був засновником та керівником Тевістокського інституту людських відносин і, використовуючи соціотехнічний метод проектування робочих завдань (який розглядався як альтернативний щодо методів традиційного менеджменту), вивчав діяльність робочих організацій вугільнодобувної промисловості. Спільно зі своїм австралійським колегою Фрейдом Емері розробив метод проведення “пошукових нарад”, який став важливим інструментом довгострокового управлінського планування, і теорію організаційних умов; сформулював поняття “турбулентність” зовнішнього середовища. Дослі­ дження із соціальної екології здійснював у США та Канаді.

Туган-Барановський Михайло Іванович

Михайло Іванович Туган-Барановський (1865–1919) — видатний український вчений-економіст.

Народився в с. Солоне (Солянівка) Харківської губернії. В 1888 р. закінчив фізико-математичний факультет Харківською університету і майже одночасно правничий факультет, отримав звання кандидата природничих наук. У1890 р. вийшла його перша стаття “Вчення про граничну корисність”, в якій зроблено спроби синтезу теорії трудової вартості, висунутої класичною

779

школою, та теорії граничної корисності австрійської школи. У 1894 р. отримав ступінь магістра при Московському університеті; в 1895 р. став приват­ доцентом Петербурзького університету, де вів власний семінарій. В 1898 р. у Московському університеті захистив докторську дисертацію; 1899 р. за політичну неблагонадійність був відсторонений від викладання, 1905 р. повернувся на кафедру на ту саму посаду. З 1913 р. — професор Петербурзького політехнічного інституту. Великого значення надавав розвитку кооперативного руху. З 1908 р. брав участь в управлінні Комітетом сільських та кредитозбережувальних товариств, а в 1909 р. створив спеціальне науково-громадське друковане періодичне видання і очолив журнал “Вісник кооперації” — за визнанням сучасників, найкраще із подібних видань не тільки в Росії, а й за кордоном. У журналі публікувалися матеріали про кооперативний рух в Росії та на Заході, а також статті теоретичного характеру.

М. Туган-Барановський не належав до певної течії економічної науки. Він був близький то до теорії граничної корисності, то до марксизму, то до ревізіонізму, потім до бернштейніанства, то знову до суб’єктивно-психоло- гічної школи, то прагнув поєднати її ідеї з марксизмом. Його наукові висновки, зроблені майже сто років тому, не втратили актуальності для України і в наш час, тим більше, що в останні два роки свого життя він безпосередньо брав участь у першому становленні української державності. Відразу після лютневої революції 1917 р. вже в березні виїхав з Петербурга до Києва, де влітку став секретарем фінансів Центральної Ради з входженням у її Генеральний Секретаріат, а потім і першим міністром фінансів, промисловості та торгівлі. Проте його покликанням була наука, а не державна діяльність, і останній рік свого життя він присвятив викладанню у Київському університеті Св. Володимира та створенню Академії наук України, в якій 1818 р. очолив Відділення соціально-економічних наук.

Відповідно до своїх теоретичних поглядів учений формував напрями наукових досліджень як перспективну комплексну програму, що містила практичні функції наукових розробок економіки України, передусім сільського господарства. У цей час він першим у світі розробив вчення про фундаментальну закономірність циклічності економічної динаміки. У 1894 р. захистив магістерську дисертацію, яка того ж року вийшла у світ у вигляді книги “Промислові кризи у сучасній Англії, їх причини та найближчі впливи на народне життя”. Досліджував низку фундаментальних проблем, пов’язаних із циклічним розвитком капіталістичного господарства. Запропонував нові для того часу підходи до вирішення цього питання, обґрунтував принципово важливі висновки, багато з яких повністю підтвердила реальна економічна історія XX ст. Головною заслугою М. Тугана-Барановського є те, що у своїх дослідженнях він показав закономірність не тільки виникнення криз, а й їх подолання завдяки активізації інвестиційної та соціальної політики. Особливе значення у механізмі періодичних коливань економічної кон’юнктури надавав процесу накопичення основного капіталу. Він першим у тогочасному світі розробив вчення про закономірність циклічності економічної динаміки, пов’язаної з періодичністю промислових криз як фактора, що впливає на зміни у народному житті. Працюючи професором Санкт-Петербурзького університету, виховав іншого видатного вченого — Миколу Кондратьєва, який на початку 20-х років ХХ ст. відкрив великі цикли кон’юнктури, що згодом було названо кондратьєвськими довгими хвилями, або скорочено К-хвилями.

780