Менеджмент

Тривалий час перебував під впливом меркантилізму, що позначилося на його перших працях, у яких автор характеризує багатство з меркантилістських позицій. Вважав, що “багатство кожної країни міститься передусім у тій частині, яку вона має в зовнішній торгівлі”. Праці В. Петті суттєво вплинули на формування економічної теорії, яку він трактував як науку про багатство, започаткувавши численні важливі розділи. До аналізу господарських процесів підходив як природознавець-медик. За аналогією з людиною розглядав економіку як живий організм, що розвивається за певними законами. Хоча він не розрізняв природних і економічних законів, його заслугою є порушення проблеми економічного закону. Крім опису економічних процесів застосував глибинний аналіз. Ініціювавши розроблення методу наукової абстракції, впровадив у наукову практику кількісний економіко-статистичний метод дослідження.

В. Петті не створив цілісної системи економічних знань, проте у розв’язанні багатьох проблем досяг значних результатів, зокрема в теорії ціни, доходів, заклав підвалини трудової теорії вартості. Розрізняв “політичну” і “природну” ціну. Під першою розумів ринкову ціну, що змінюється під впливом ринкових ситуацій, під другою — певну кількість праці, затраченої на виробництво товару, тобто вартість. Перебуваючи під впливом меркантилістських поглядів, вважав, що вартість створюється не будь-якого працею, а лише затраченою на виробництво золота і срібла, тобто вартість, на його думку, існує лише у грошовій формі. Інші товари набувають вартості через обмін їх на гроші. Зазначав, що у створенні вартості бере участь і природа: “Труд — батько і найактивніший прин­ цип багатства, земля — його мати”.

Вчення про доходи охоплює заробітну плату, ренту і позичковий відсоток. Заробітна плата визначається як ціна праці й має встановлюватися на рівні, що забезпечує “існування робітника (але не більше)”, дає йому змогу “жити, працювати і розмножуватися”. Підвищення заробітної плати зменшить бажання робітника більше працювати, що означатиме втрату суспільством частини праці. Отже, заробітна плата встановлюється на рівні мінімуму засобів існування робітника.

Головним підприємницьким доходом, за В. Петті, є рента у двох формах: 1) “рента із землі та доходів”, 2) “грошова рента” (позичковий відсоток). Земельна рента визначається як надлишок створеного продукту над витратами виробництва (засобами виробництва і коштами, необхідними для відтворення робочої сили), йдеться про диференціальну ренту з її поділом на диференціальну ренту І і диференціальну ренту II. З теорією ренти тісно пов’язане і питання позичкового відсотка, який вчений розглядав як дохід від грошового капіталу і вважав, що його рівень має бути співвідносним із земельною рентою і дорівнювати “ренті з тієї кількості землі, яка може бути куплена на ті самі віддані в позику гроші”. В. Петті не створив теорії прибутку, рента в його працях — універсальна форма доходу. Це пояснюється умовами XVII ст., коли земля ще була головним об’єктом докладання праці. Книгою “Політична арифметика” він започаткував статистику як науку. В ній продемонстровано кількісний підхід до вивчення масових суспільних явищ, вперше визначено національне багатство Англії, а також національний дохід, закладено, таким чином, основні засади сучасної системи національних рахунків.

761

Ставлення економістів до В. Петті неоднозначне. Деякі західні фахівці не визнають його пріоритету як фундатора класичної школи, теорії вартості (Й. Шумпетер), обмежують заслуги вченого створенням основних засад статистики, розглядають його як представника пізнього меркантилізму. К. Маркс характеризував В. Петті як геніального дослідника-економіста.

Петтігрю Ендрю

Ендрю Петтігрю (нар. 1944) — професор, теоретик в галузі стратегічних досліджень і розвитку менеджменту.

Народився 11 червня 1944 р. у Корбі, графство Нортгемптоншир; закінчив Граматичну школу Корби, Ліверпульський університет (бакалавр з адмініст­ рування) і Манчестерську школу бізнесу (доктор філософії); працював дослідником у ній; обіймав посаду запрошеного асистента професора в Єльському університеті; читав лекції в Лондонській школі бізнесу; був професором кафедри вивчення організаційної поведінки у Варвикській школі бізнесу; в 1985 р. заснував Центр вивчення корпоративних стратегій і розвитку у Варвикській школі бізнесу й до 1995 р. був його керівником; працював за сумісництвом у Європейському інституті сучасних досліджень в галузі менеджменту в Брюсселі, а також у Гарвардському й Стенфордському університетах; був одним із засновників і першим головою Британської академії менеджменту, згодом став її другим президентом.

Основні праці: “Політика організаційного ухвалення рішення” (1973); “Гігант пробудження: безперервність і зміна в ICI” (1985); “Корпоративна зміна стратегії й управління людськими ресурсами” (з C. Хендрі і П. Р. Спароу, 1990); “Зміна менеджменту до конкурентноздатного успіху” (разом з Р. Уіпп, 1991); “Модель зміни стратегії: випадок NHS” (з E. Ферлі й Л. Mак-Kі, 1992); “Новий суспільний менеджмент у дії” (з E. Ферлі, Л. Aсбернер й Л. Фідже-

ральд, 1996).

Е. Петтігрю зробив важливий теоретичний і практичний внесок у розуміння менеджменту і процесів організаційного розвитку, продовжує працювати у цьому напрямі; активно сприяє виробленню методологій дослідження динамічних організаційних процесів. Більшою мірою, ніж інші фахівці у галузі менеджменту, допоміг дійти згоди щодо комплексного характеру управлінських і організаційних процесів. Методологічні новації Е. Петтігрю сприяють кращому розумінню багаторівневої природи комплексних процесів, які виникають за організаційних змін, привертають особливу увагу до корпоративної стратегії та її застосування у виконуваних організацією операціях. Особливий стиль досліджень Е. Петтігрю, а також якість і кількість опублікованих ним робіт, свідчать про його вплив як на розвиток обраного ним наукового напряму, так і на практику управління і впровадження змін у діяльність мене­ джерів. Характер виконуваних досліджень ученого сприяв формуванню ним і його колегами по Центру вивчення корпоративних стратегій і розвитку різноманітних міцних контактів з керівниками багатьох організацій приватного і державного секторів. Ці контакти, доповнені енергійними зусиллями Е. Петтігрю щодо поширення результатів досліджень, свідчать про велике значення його внеску в розвиток управлінського мислення.

762

Портер Майкл

Майкл Портер (1947) — один з найвпливовіших фахівців з проблем стра­ тегії.

Народився 23 травня 1947 р. у штаті Мічиган США) в родині армійського офіцера. Зробив блискучу наукову кар’єру; після закінчення Прінстонського університету в 1969 р. одержав ступені магістра ділового адміністрування і доктора філософії (1973) в Гарвардському університеті, причому кожен етап свого навчання закінчував з відзнакою. В 1973 р. був прийнятий на роботу в Гарвардський університет і в 1981 р. обійняв посаду професора, на якій працює і нині. В 1983–1985 рр. — член президентської комісії з проблем конкуренції в промисловості США.

Основні праці: “Конкурентна стратегія” (1980), “Конкурентні переваги” (1985), “Конкуренція в глобальних галузях” (1986), “Міжнародна конкуренція” (”Конкурентні переваги націй”) (1990).

Як фахівець з проблем стратегії, визначив основні напрями розвитку теорій стратегії та конкуренції. Аналіз стратегічних вимог різних галузей дав змогу вченому розробити так звану модель п’яти сил конкуренції, в якій він наочно довів, що стан конкуренції в галузі характеризується: 1) суперництвом між продавцями галузі, які пропонують однотипні товари і послуги; 2) намаганнями компаній із інших галузей завоювати покупців товарами-субститутами; 3) можливістю появи нових конкурентів із інших галузей; 4) спроможністю постачальників всіх видів ресурсів диктувати свої умови підприємству; 5) спроможністю покупців продукції підприємства диктувати свої умови. Модель п’яти сил конкуренції Портера є потужнім інструментом при систематичній діагностиці основних конкурентних сил, що впливають на ринок.

В іншій моделі Портера розкриваються так звані генеричні (родові) стратегії. Кожна компанія має кілька основних стратегічних варіантів вибору. Для визначення майбутньої стратегії необхідно вирішити такі проблеми: 1) визначити простір для ведення конкурентної боротьби (вирішити, працюватиме компанія на широкому ринку чи обмежиться конкретними цільовими сегментами); 2) визначити конкурентну перевагу — лідерство щодо витрат чи диференціювання товару. М. Портер пропонує п’ять варіантів підходів до стратегії розвитку компанії:

•стратегію лідерства за витратами, що передбачає зменшення повних витрат виробництва товарів чи послуг для залучення більшої кількості покупців;

•стратегію широкої диференціації, спрямовану на надання товарам ком­ панії специфічних характеристик, які відрізняють їх від товарів фірмконкурентів;

•стратегію оптимальних витрат, що надає можливість покупцям одержати за свої гроші більшу цінність за рахунок поєднання низьких витрат і широкої диференціації продукції;

•сфокусовану стратегію, або стратегію ринкової ніші, що ґрунтується на низьких витратах;

•сфокусовану стратегію, що ґрунтується на диференціації продукції. М. Портер вважає, що в жодній галузі не існує єдиної найкращої стратегії.

Вкожній з них діють одні й ті самі п’ять конкурентних сил, але реакція на них може мати різний характер.

763

Значним внеском ученого в розвиток стратегічного управління є роз­ роблена ним концепція ланцюжка цінностей як інструмента стратегічного аналізу витрат компанії при виконанні функцій і процесів з розроблення, ви­ робництва, маркетингу, доставки та підтримки продукту чи послуги. Ланцю­ жок цінностей поєднує основні та допоміжні види діяльності. До основних видів належать: матеріально-технічне забезпечення, виготовлення продукції, доставка товарів до споживачів, продаж і маркетинг, сервісне обслуговування. До допоміжних — дослідження і розроблення продукції, технологій та систем; управління людськими ресурсами; загальне управління; охорона тощо.

Уроботі “Конкуренція в глобальних галузях” (1986) М. Портер і його колеги застосовують принципи аналізу конкурентної стратегії до діючих на міжнародних ринках компаній. На підставі результатів галузевого аналізу вони визначили два типи міжнародної конкуренції. Згідно з класифікацією Портера існують мультивнутрішні галузі, в яких у кожній окремій країні є власна конкуренція, і глобальні галузі, в яких конкурентна позиція фірми в одній країні значно залежить від її становища в інших країнах, і навпаки). На думку М. Портера, ключові відмінності між ними полягають у тому, що міжнародна конкуренція у мультивнутрішніх галузях має необов’язковий характер — компанії можуть самі вирішувати, конкурувати їм на зарубіжних ринках чи ні, тоді як конкуренція в глобальних галузях є невідворотною.

Укнизі “Міжнародна конкуренція” (“Конкурентні переваги націй”) розвинуто аналіз конкуренції, виділено її національні та галузеві чинники. Вчений також називає чотири детермінанти, наявні в кожній країні та в кожній галузі: 1) виробничі умови або наявність в країні таких чинників виробництва, як необхідна для випуску продукції кваліфікована робоча сила чи промислова інфраструктура; 2) умови попиту або особливості ринку конкретного товару чи послуги; 3) наявність підтримуючих або пов’язаних галузей; 4) характер стратегії фірми, її структури і особливості конкурентної боротьби з іншими компаніями. Автор акцентує особливу увагу на тому, що національна конкурентна перевага часто досягається внаслідок несприятливої ситуації, коли нації чи галузі вимушені активно реагувати на кинутий їм виклик. Роботи М. Портера збагатили фірми ефективними методами аналізу конкуренції та розроблення стратегії як на внутрішніх, так і на міжнародних ринках.

Рікардо Давид

Давид Рікардо (1772–1823) — англійський економіст, представник класичної політичної економії.

Народився в Лондоні у родині багатого комерсанта. 3 1788 р. почав працювати у торговельній конторі батька і на біржі, з 1793 здійснював самостійну комерційну діяльність, з 1802 — член керівного комітету Лондонської біржі. Завдяки грі на біржі став мільйонером. У 1812 р. припинив комерційну діяльність, став багатим рантьє і землевласником, поринув у наукову роботу. Захоплювався не лише політичною економією, а й фізикою, хімією, математикою та іншими природничими науками. У 1819 р. Д. Рікардо було обрано до парламенту. Його перші економічні праці (1809) присвячено проблемам грошового обігу та валюти. У 1817 р. побачила світ головна праця вченого — “Начала політичної економії та оподаткування”, що складається з трьох частин:

764

“Основи економічної теорії”; “Теорія і практика оподаткування”; “Аналіз окремих економічних проблем і теорій А. Сміта, Т. Мальтуса і Ж.-Б. Сея”. За життя Д. Рікардо вийшло три її видання, у кожне з яких він вносив суттєві доповнення.

Найважливішою є перша частина, що починається зі з’ясування сутності вартості. Автор уперше в історії світової економічної думки доводив, що єдиним джерелом вартості є праця, тому критикував концепцію А. Сміта, згідно з якою вартість товарів визначається працею, яку можна обміняти на ці товари (що було характерно для простого товарного виробництва), а також доходами різних класів суспільства. Проте він не спростовував тезу Сміта, що вартість розпадається на доходи. Положення теорії Рікардо про єдине джерело вартості стосується лише відтворюваних товарів (що постійно виготовляються і кількість яких може бути збільшена працею людини). Водночас, на його думку, існують деякі товари, вартість яких визначається лише їх рідкісністю (раритетні статуї та картини, монети, книжки, особливі вина, виготовлені в обмеженій кількості) і не залежить від кількості праці, необхідної на початку для їх виготовлення, тобто необґрунтовано відмовився визнати залежність вартості рідкісних товарів від праці (як одного з факторів).

Він заперечував твердження Ж.-Б. Сея, згідно з яким вартість товарів та її величина визначаються корисністю, що відповідало б дійсності, якби вартість товарів регулювалася лише покупцями. Проте це не означає, що джерелами мінової вартості товарів, які мають корисність, є їх рідкісність та кількість праці, необхідна для їх виробництва.

Третім вартісноутворювальним, але опосередкованим джерелом є корисність товарів. Цей висновок випливає з таких основних положень теорії вартості Рікардо:

•він доводив необґрунтованість визначення міри вартості ступенем корисності, зазначаючи, що “корисність — основа вартості, але ступінь корисності не може бути мірою вартості”;

•вважав корисність суттєвою для формування мінової вартості;

•критикуючи позицію Сея, заперечував тезу про корисність як регулятор вартості лише в тому разі, коли вартість товарів регулюється тільки покупцями, тобто співвідношенням попиту і пропозиції, конкуренцією між самими споживачами;

•наголошував на впливі на вартість товару якості праці. Оцінка праці різних якостей, на його думку, значною мірою залежить від порівняльного мистецтва робітника, напруженості його праці, ступеня її складності та вправності робітника. Якість праці — характеристика не абстрактної, а конкретної праці.

Визначаючи вартість товарів, Д. Рікардо встановив її залежність від продуктивності праці, вперше підняв і частково розв’язав проблему суспільно необхідної праці у її співвідношенні з індивідуальною працею (і відповідними витратами), розкрив вплив процесу перенесення вартості зношених засобів виробництва на вартість новоствореного продукту. Він розрізняв “абсолютну” і “відносну” (порівняльну) вартість, яка є синонімом мінової вартості. Критикував тезу А. Сміта, що вартість складається з доходів, оскільки вартість є первинною щодо доходів, які потрібно попередньо створити. Водночас помил-

765

ково стверджував, що регулятором величини вартості товарів є індивідуальні витрати товаровиробників за найгірших умов (поширюючи цю особливість сільського господарства на всі галузі), не зміг розрізнити двох видів праці (абстрактної і конкретної), не розкрив механізму перенесення вартості, плутав поділ капіталу на основний і обіговий з поділом на постійний і змінний, вартість товару — з його ціною та ін.

Предметом політичної економії називав передусім сферу розподілу, тому головною метою своєї праці вважав з’ясування законів, які нею управляють. Проте це не означає, що поза його увагою залишилися проблеми безпосереднього виробництва (адже джерелом вартості, за Рікардо, є праця). Акцентування на відносинах розподілу пояснюється тим, що у формах розподілу найповніше виявлялися особистісні та речові фактори виробництва. Проте він не зміг обґрунтувати категорії “продуктивні сили”, “виробничі відносини”, “відносини власності”, закони, що регулюють розвиток усієї економічної системи, у тому числі закони, які управляють виробництвом матеріальних благ і відносин власності, що при цьому виникають, обміном матеріальних благ і відповідних відносин між людьми. Основою методу свого дослідження обрав трудову теорію вартості, використовуючи певною мірою метод сходження від абстрактного до конкретного. Однак не застосував історичного підходу до аналізу капіталізму, неповно використовував метод абстракції, системний підхід.

За допомогою трудової теорії вартості Д. Рікардо науково обґрунтовано розглянув проблему розподілу доходів. Це суперечить висновку Г. Мюрдаля, що Рікардо досяг наукових успіхів усупереч використанню трудової теорії вартості. Оскільки єдиним джерелом вартості сукупного суспільного продукту є праця, вчений критикував погляди економістів, які таким джерелом називали засоби виробництва (у тому числі землю). Прибуток він розглядав як привласнену капіталістами неоплачену працю найманих робітників, показав обернено пропорційну залежність між величиною заробітної плати і прибутком, джерелом ренти вважав працю найманих працівників у сільському господарстві, впритул наблизився до правильного з’ясування величини заробітної плати (виокремлюючи при цьому природну і ринкову ціну праці). Ціну праці пов’язував із вартістю життєвих засобів робітників: стверджував (на противагу А. Сміту), що у процесі розвитку капіталізму заробітна плата знижуватиметься. Водночас він, як і А. Сміт, не зміг розв’язати суперечностей між законом вартості та законом додаткової вартості (через відсутність обґрунтування категорії “робоча сила”), між законом вартості та законом середньої норми прибутку (зокрема, привласнення капіталістами рівновеликого прибутку на рівновеликий капітал без порушення закону вартості), заперечував існування абсолютної ренти (а тому дійшов висновку, що рента не спричиняє подорожчання сільськогосподарських товарів).

Непослідовною була позиція Д. Рікардо і щодо визначення величини заробітної плати. З одного боку, він розмежовував вартість, втілену в товарі, й вартість праці (заробітну плату). Природна ціна праці, на його думку, під впливом попиту і пропозиції встановлюється навколо суми життєвих засобів, необхідних для утримання робітника, його сім’ї та певного зростання їхніх потреб. Ринкова ціна праці коливається навколо природної (за її перевищення кількість робітників збільшується, зростає пропозиція праці на ринку, з’являється безробіття, знижується ринкова ціна праці, й навпаки). З іншого

766

боку, величину природної ціни праці обмежував фізичним прожитковим мінімумом (під впливом теорії народонаселення Т. Мальтуса). Крім того, вважав, що оскільки діє “природний закон” заробітної плати, її розмір залежить від попиту і пропозиції на неї. Стверджував, що за капіталізму норма прибутку має тенденцію до зниження через зростання вартості сільськогосподарської продукції у зв’язку з переходом до обробітку земель гіршої якості, а отже і величини ренти. Протилежна тенденція властива руху прибутку, що послаблює внутрішній стимул розвитку капіталізму, загострює суперечності між класами. Проте Рікардо заперечував можливість виникнення загальних криз перевиробництва за капіталізму. Позитивною на той час була його ідея про необхідність для розвитку економіки капіталізму золотого стандарту, поєднаного з обміном банкнот на золото. Водночас він не розкрив сутності вартості, а серед функцій грошей виділяв лише їх функцію як засобу обігу.

Обґрунтовано стверджував, що єдиним джерелом земельної ренти є праця сільськогосподарських робітників (а не природа), а величина ренти — надлишок вартості над середнім прибутком. Проте некоректним був його висновок про постійне зростання ренти. Вагомий внесок зробив Д. Рікардо у теорію зовнішньої торгівлі, зокрема в теорію “зрівняльних витрат виробництва”. Важливою умовою зростання багатства народів він небезпідставно вважав поділ праці, що сприяє зростанню її продуктивності.

Сей Жан-Батіст

Жан-Батіст Сей (1767–1832) — французький економіст, популяризатор ідей А. Сміта.

Народився в сім’ї ліонського купця. Освіту здобув у Великобританії. Був службовцем у конторі страхового товариства в Парижі. Брав участь у Великій французькій революції до приходу до влади якобінців. У 1794–1799 рр. — го-

ловний редактор паризького журналу “Decade philosophique, literaire et politique”, в 1799 — чиновник департаменту фінансів. У 1803 р. опублікував свою головну працю “Трактат політичної економії”. З 1805 по 1813 р. здійснював підприємницьку діяльність. У 1817 р. побачив світ “Катехізис політекономії” — короткий виклад “Трактату політичної економії”. З 1819 р. — професор політичної економії Паризького університету та інших навчальних закладів Франції. У період 1828–1830 рр. написав шеститомний “Курс політичної економії”. В останні роки життя очолював спеціально створену для нього кафедру політичної економії в Колеж де Франс, став засновником власної школи економічної думки.

У працях Ж.-Б. Сея політична економія поділена на три самостійні частини: 1) виробництво багатства; 2) його розподіл; 3) споживання вироблених благ. Він наголошував, що предметом вивчення політичної економії є передусім проблематика матеріального добробуту суспільства, а джерело багатства вбачав у виробничому потенціалі нації. “Курс політичної економії” Сея починається з аналізу виробництва, яке, на його думку, є натуральним процесом впливу людини на природу, в результаті якого створюється багатство. Багатством учений називав вартість або ‘‘цінність” товарів і тому ототожнював товарну форму багатства з сумою корисних речей. Змішуючи вартість зі споживчою вартістю, він, як і його вчитель А. Сміт, вважав, що будь-який товар має дві властивості: мінову вартість і споживчу вартість. Акцентував увагу на

767

взаємозв’язку корисності та цінності предметів (товарів), зазначаючи, що цінність є мірилом їх корисності, отже, допускав можливість вимірювання вартості не лише кількістю затраченої праці, а й ступенем корисності продукту праці.

Водночас набагато більшого значення у створенні вартості товару Сей надавав запропонованій ним теорії трьох факторів виробництва, з якою нерозривно пов’язана його теорія розподілу. Праця, земля і капітал, на його думку, беручи участь у процесі виробництва, надають послугу щодо створення вартості. Триєдина формула, що випливає з теорії трьох факторів Сея, відповідно до якої фактор праці забезпечує заробітну плату як дохід робітників, фактор капіталу — прибуток як дохід капіталістів, а фактор землі — ренту як дохід землевласників, за своєю сутністю є своєрідною інтерпретацією поглядів А. Сміта і хибною у науковому сенсі.

Ж.-Б. Сей зазначав, що робітники не можуть претендувати на весь продукт праці через те, що у виробництві вони беруть участь не одні. Їхній дохід має бути обмежений заробітною платою. Він намагався довести, що низька заробітна плата вигідна всім — і робітникам, і суспільству. Прибуток розглядав як підприємницький дохід і відсоток. Якщо відсоток — це оплата послуг капіталу, то підприємницький дохід визначається як винагорода за ризик, талант, висококваліфіковану працю тощо (фактично трактується як своєрідна заробітна плата підприємця). Відмінність між підприємцем і робітником зводив лише до рівня заробітної плати: більший дохід підприємця пояснював вищим рівнем його відповідальності, складнішою діяльністю щодо управління виробництвом. З оптимізмом дивився в майбутнє, стверджуючи, що зі зростанням капіталів становище “нижчих класів” поліпшиться, вони дедалі більшою мірою поповнюватимуть “вищі класи”. Рух до “світлого” майбутнього, за Сеєм, забезпечується гармонійністю та безкризовим економічним зростанням суспільства. Учений зробив спробу пояснити це положення теорією ринків, відомою в економічній літературі як закон Сея .

Сенге Пітер

Пітер Сенге (нар. 1947) — відомий вчений, один із найпопулярніших авторів наукових публікацій з проблем сучасного менеджменту.

Одержав ступінь бакалавра машинобудування в Стенфордському університеті; в 1978 р. — ступінь доктора системної динаміки у Массачусетському технологічному інституті (МТІ); написав книгу “П’ята дисципліна” (1990); став одним із засновників консультаційної фірми Innovation Associates (1992); в наш час є керівником програми розвитку системного мислення та організаційного навчання в Слоанівський школі менеджменту МТІ.

Основні праці: “П’ята дисципліна: мистецтво і практика організації, яка навчається” (1990); “П’ята дисципліна Ficelebook: стратегії та інструменти для побудови і навчання організації” (1994) (співавтори — К. Робертс, Р. Росс, Б. Сміт, А. Клейнер).

У 90-х роках П. Сенге став одним з найпопулярніших авторів книг з проблем менеджменту. В його роботі “П’ята дисципліна: мистецтво і практика організації, яка навчається” висловлюються концепції системного мислення та організаційного навчання — понять, які є сьогодні невід’ємною частиною лексикону сучасної науки про управління. Системне мислення — так звана

768

“п’ята дисципліна” (чотири інші це досконале розуміння особистості, загальне бачення, групове навчання і ментальні моделі) може допомогти організаціям розглядати себе як єдине ціле і зрозуміти як природу своїх внутрішніх взаємозв’язків, так і взаємовідносини із зовнішнім середовищем. Підхід П. Сенге до управління організаціями є високогуманістичним. Крім того, він протиставляє “організацією, яка навчається”, що надає людям нові можливості та сприяє їх професійному росту, “організації, яка контролює” та обмежує вдосконалення їхніх здібностей.

Таким чином, учений пропонує можливість переглянути принципи мислення і переоцінити ментальні концепції праці та організації. Поняття “організація, яка навчається”, створює ефективну концептуальну базу для спільного використання знань і навичок робітників для подальшого їх розвитку та розроблення сукупних ідей, спроможних забезпечити появу важливих новацій та досягнення успіху. Системне мислення пропонує набір ефективних інструментів для побудови організації, яка навчається. Запропоновані П. Сенге концепції стали невід’ємною частиною сучасної науки управління.

Сінго Сінгео

Сінгео Сінго (1909–1990) — один з провідних теоретиків управління ефек­ тивністю виробництва (Японія).

Народився 8 січня 1909 р. в місті Сага, Японія; в 1930 р. закінчив машинобудівний факультет Технічного коледжу Яманансі та поступив на роботу в Таіреі Railway Company (о. Тайвань); в 1937 р. відвідував курси перепідготовки інженерно-технічних кадрів, які були організовані Японською промисловою асоціацією; в 1943 р. за наказом Міністерства озброєння був переведений в розташовану у Йокогамі Аmano Manufacturing Company; в 1946 р. — кон-

сультант з виробництва в Японській асоціації менеджменту; в 1955 р. — по-

мічник Taїчі Oно з Toyota Motor Company в розробленні Toyota Production System (TPS); в 1959 р. вийшов з Японської асоціації менеджменту та органі-

зував власну консультаційну фірму Institute for Management Improvement; з

початку 70-х років став проводити консультації в країнах Європи та Америки; в 1988 р. був удостоєний звання почесного доктора машинобудування в Тулузькому університеті (Франція) та Університеті штату Юта (США); в 1988 р. ним були засновані щорічні премії “Shingo Prizes for Manufacturing Excellence” для кращих машинобудівних підприємств Північної Америки. Помер 14 листопада 1990 р. в Токіо.

Основні праці: “Революція у виробництві: система SMED” (1985); “Нульова перевірка якості: початкова інспекція і система Poka-yoke” (1986); “Вивчення системи виробництва Toyota з точки зору індустріальної інженерії” (1989); “Система управління виробництвом Shingo” (1992).

За роки професійної кар’єри С. Сінго зробив важливий внесок у розвиток методів ефективного виробничого менеджменту, зокрема у впровадження методу виробництва “точно вчасно”. Його рекомендації дали змогу усунути виробничі проблеми таким відомим компаніям, як Toyota, Ford, Mitsubishi, Honda, Sharp, Peugeot, Citroen, Matsushita, Hewlett Packard, Nippon Steel, Mazda.

Метод “точно вчасно” став загальносвітовим стандартом при виробництві автомобілів та побутової техніки. Він забезпечує можливість одночасного

769

зменшення витрат та запасів, підвищення якості та зниження строків поставок. Цей метод є новою парадигмою розвитку ефективного виробництва з використанням операцій, що повторюються, і ключова роль С. Сінго в її розробленні забезпечила йому місце серед видатних фахівців, які зробили найбільший внесок у розвиток теорії та практики менеджменту.

Слоан Альфред Прічард молодший

Альфред Прічард Слоан мол. (1875–1966) — талановитий організатор промислового виробництва, видатний менеджер та маркетолог, один із зас­ новників автомобільної промисловості США.

Народився 23 травня 1875 р. в Нью-Хейвені, штат Коннектикут; в 1895 р. одержав диплом інженера-електрика в Массачусетському технологічному ін-

ституті (МТІ); в 1895 р. почав свою кар’єру в Hyatt Rolle Bearing Company (штат Нью-Джерсі) й у віці 26 років став її президентом; перейшов до компанії General Motors (GM) і в 1918 р. став її віце-президентом та членом виконавчого комітету; в 1920 р. — віце-президентом з операцій, а в 1923 р. — президентом і головним виконавчим директором; наприкінці 20-х років під керівництвом А. Слоана GM за обсягом продажу випередила компанію Ford і стала найбільшою автомобілебудівною фірмою у світі.

Основні праці: “Пригоди чоловіка у білому комірці” (з Б. Спаркесом, 1941); “Мої роки з General Motors” (1964).

Головні досягнення у діяльності А. Слоана:

•стабілізація, реконструкція та успішне закріплення позиції крупної групи компаній у важливій галузі промисловості;

•вирішення багатьох проблем великомасштабного та різноманітного комерційного управління корпорацією, досягнуте за рахунок впрова­ дження продуманої і гнучкої системи децентралізації;

•значне удосконалення методів споживчого маркетингу;

•створення численних методів і структур, які забезпечують топ-мене­ джерів інформацією, необхідною для розроблення стратегії та прийняття оперативних рішень;

•поширення досвіду і передових досягнень шляхом реалізації навчальних програм і проведення практичних семінарів з проблем організації та управління бізнесом в багатьох країнах світу.

Основна заслуга А. Слоана — вдосконалення методів управління підприємством і демонстрування того, що менеджмент може стати соціально відповідальною і корисною діяльністю. Зростання добробуту населення, інтернаціоналізація виробництва і ринків та міжнародна конкуренція певною мірою применшили значення багатьох нововведень А. Слоана в GM, але багато компаній в різних країнах успішно продовжують використовувати його досвід.

Сміт Адам

Адам Сміт (1723–1790) — відомий англійський економіст, засновник класичної політичної економії.

Вперше запропонував наукове пояснення суспільних відносин, які складались навколо матеріального виробництва, визначив механізм накопичення капіталу, довів, що економіка країни — єдиний механізм, розробив раціональну систему організації виробництва. Пропагував розподіл праці, який сприяє підвищенню продуктивності.

770