Менеджмент

Мейо Елтон

Елтон Мейо (1880–1949) — американський психолог і соціолог, засновник індустріальної соціології та школи людських відносин в управлінні.

Народився 26 грудня 1880 р. в Аделаїді, Австралія. Вивчав філософію і психологію в університеті Аделаїди. В 1911–1923 рр. працював на посадах викладача, а потім професора філософії та психології в Університеті Квінс­ ленда, Австралія. В 1923–1926 рр. керував програмою досліджень в галузі промислової психіатрії в Пенсільванському університеті; в 1926 р. обійняв посаду дослідника в Гарвардській школі бізнесу; в 1928 р. залучився до участі в Хоуторнських експериментах. У роки Другої світової війни займався дослі­ дженням людських відносин в оборонних галузях промисловості.

М. Елтон шукав способи застосування досягнень психіатрії та соціальних наук у вирішенні проблем організації праці та управління. Він критикував інженерів і теоретиків менеджменту за те, що вони звертали увагу тільки на технічну організацію і вважали, що мотивація робітників забезпечується виключно економічними стимулами. Значний вплив на формування концепції Е. Мейо мали Хоуторнські експерименти, здійснені у “Вестерн Електрик Компанії” біля м. Чикаго (1927–1932). Узагальнені дані досліджень стали підґрунтям концепції людських відносин в управлінні.

Сутність концепції: праця і виробничий процес мають для робітника менше значення, ніж його соціальний і психологічний стан на виробництві. Мейо вважав, що основне завдання менеджменту — ефективне використання соціальних і психологічних мотивів діяльності, здатності працівників до колективної творчості; прагнення до підтримки добрих взаємовідносин і моральнопсихологічного клімату в колективі.

Основні його ідеї: 1) людина є “соціальною істотою”, яка орієнтована на колектив і залучена до контексту групової поведінки; 2) жорстка ієрархія підпорядкування в бюрократичній організації несумісна з природою людини та її свободою; 3) керівники в промисловості повинні орієнтуватися більшою мірою на людей, ніж на продукцію; це сприяє соціальній стабільності суспільства, задоволеності індивіда своєю працею. Він проголосив принцип заміни впливів керівництва груповими, економічних — соціально-психологічними (сприятливий клімат в колективі, задоволеність працею, застосування демократичного стилю управління). Е. Мейо є засновником концепції “гуманізації праці”, “просвітницької діяльності серед службовців”, “групових рішень”. Його робота значно вплинула на розвиток теорії та практики менеджменту в 1930–1950 рр. (особливо в Північній Америці).

Морган Гарет

Гарет Морган (нар. 1943) — професор кафедри адміністративних дослі­ джень Йоркського університету (провінція Онтаріо, Канада), відомий фахівець з вивчення організаційних проблем.

Народився 22 грудня 1943 р. в Уельсі. Закінчив Лондонську школу еко­ номіки (ступінь бакалавра економіки в 1965 р.), Техаський університет (ступінь магістра державного управління в 1970 р.). В Ланкастерському університеті досліджував проблеми управління організаціями (ступінь доктора з теорії організації в 1980 р.).

751

Основні праці: “Соціологічні парадигми і організаційний аналіз” (1979) у співавторстві з Дж. Баррелом (містить критичний аналіз основних засад організаційної теорії); “По той бік методу: стратегії соціальних досліджень” (1983) (показано сутність і значення образів (іміджу) організацій); “По хвилях змін” (1988) (присвячена аналізу діяльності керівників канадських фірм). Найвідомішою працею Г. Моргана є “Образи організації” (1986), в якій він розкриває вісім моделей (метафор, образів) організацій, що охоплюють всі типи компаній і різновиди культур бізнес-підприємств. Організації є за своєю природою парадоксальними утвореннями, які поєднують у собі значну кількість різних, інколи не зовсім сумісних між собою параметрів. Метафори залежать від конкретних обставин: чим більше образів ми маємо, тим різноманітнішими будуть способи розуміння організацій та їх дій.

Г. Морган розробив вісім ключових метафор (образів) організацій:

1)організації як механізми. Термін “організація” походить від грецьк. “ор­ ган”, що означає інструмент. Тому організації стали уявляти в образі знарядь праці. Цю метафору підкріплюють теорії М. Вебера (він показав, що механізація промисловості супроводжувалась розвитком бюрократичних форм організацій) і Ф. Тейлора (в його теорії наукових методів управління метафора організації як механізму досягла найвищої точки свого розвитку). Сучасні організації як механізми мають недоліки: відсутність гнучкості, слабкі адаптація до змін зовнішнього середовища, навчання і сприйняття нових ідей, ієрархічна структура може стати причиною низької ефективності та реактивності;

2)організації як організми (живі системи), як сукупності реакцій на соці­ альні потреби. У цьому випадку організації мають значні переваги: здатність до швидкої реакції на зміни зовнішнього середовища, врахування змісту і взаємозв’язків процесів, важливості змін, різноманіття, креативності, адаптивності;

3)організації як мозок. Система, що самоорганізується, проектується як єдине ціле для оброблення інформації, виконання дій на її основі, вивчення наслідків;

4)організації як носії культури (характерних для певних організацій знань, цінностей, ідеологій, законів, звичаїв, взаємних очікувань);

5)організації як політичні системи. Г. Морган розглядає організації як міні-держави, які можуть бути унітарними (всі працівники прагнуть до спіль­ ної мети), плюралістичними (містять в собі різноманітні інтереси, які вільно групуються навколо формальних цілей), радикальними (є ареною боротьби груп суперників);

6)організації як в’язниці для душевнохворих. Приклад — вступ організа-

цій у змову для реалізації своїх планів, ігнорування вимог і особливостей зов­ нішнього середовища, сильне переконання у певних ідеях, протидія інно­ ваціям і змінам;

7)організації як потік і трансформація;

8)організація, як інструмент домінування над зовнішнім середовищем, в

якому вона функціонує (використання рабської праці, забруднення середовища, виробництво і продаж небезпечних продуктів, вплив великих компаній на галузеві ринки і населення різних країн).

За Г. Морганом, єдиної правильної метафори не існує, всі організації певною мірою є виразниками кожної із метафор, а всі метафори забезпечують краще розуміння організацій і способів їх функціонування.

752

Моріта Акіо

Акіо Моріта (нар. 1921) — один із засновників компанії Sony, голова її ради директорів, видатний японський бізнесмен, провідний представник японської промисловості.

Народився 26 січня 1921 р. в м. Нагоя, був старшим сином у заможній родині, яка займалася виробництвом саке. Вивчав фізику в Імператорському університеті міста Осака. Під час Другої світової війни служив у військовоморському флоті технічним спеціалістом. У 1946 р. почав працювати у Totyo Tsushin Kogyo (ТКК) (Токійська телекомунікаційна інженерна компанія), яку очолював Масару Ібука. Вперше набув міжнародного визнання в 1955 р., коли ТКК налагодила масове виробництво найбільш мініатюрного у світі тран­ зисторного радіоприймача. У 1958 р. ТКК було перейменовано на Sony Corpo­ ration, а у 1971 р. А. Моріта став її президентом, у 1976 р. — головою її ради директорів.

Ім’я А. Моріти повною мірою стало синонімом Sony Corporation, однієї із найвідоміших торгових марок на ринку побутової електроніки. Компанія стала всесвітньо відомою завдяки великій кількості випущених нею інноваційних товарів, таких як транзисторні радіоприймачі, телевізійні трубки “Тринітрон”, касетні відеомагнітофони “Betamax”, портативні касетні аудіоплеєри “Walkman”. А. Моріта увійшов в історію бізнесу як “товарний чемпіон” завдяки створенню касетного плеєра “Walkman”. Завдяки успішній діяльності у повоєнній Японії як один із засновників компанії Sony і голова її ради директорів він належить до найвидатніших бізнесменів свого покоління.

М. Ібука і А. Моріта змогли створити компанію, діяльність якої ґрунтувалася на впроваджені інновацій. Тоді як М. Ібука (інженер) приділяв основну увагу технічній стороні справи, А. Моріта (фізик) займався проблемами маркетингу. Партнери змогли поновити стиль управління компанією, створити організаційну структуру і культуру, які заохочували використання нововведень. Для визначення підходу своєї компанії до операцій на зарубіжних ринках А. Моріта запропонував термін “глобальна локалізація”. Крім активної участі у діяльності представницьких ділових кіл його відмінна англійська мова, рішучі манери, готовність виступати перед різноманітними аудиторіями, співпрацювати з будь-якими засобами масової інформації дали змогу відіграти важливу роль у поширенні філософії бізнесу і стати провідним представником японської промисловості при здійсненні міжнародних контактів.

У1982 р. А. Моріта нагороджений медаллю Королівської академії мистецтв

іремесел Великобританії і одержав рицарське звання. У 1994 р. у віці 74 років залишив посаду голови ради директорів у зв’язку погіршенням стану здоров’я.

Нонака Ікудзіро

Ікудзіро Нонака (нар. 1935) — відомий японський вчений, визнаний лідер у вивченні проблем менеджменту як в Японії, так і на Заході. Відіграє важливу роль у популяризації ідей, покладених в основу методів управління японських менеджерів.

Народився 10 травня 1935 р. в м. Токіо, Японія. У 1958 р. одержав ступінь бакалавра політології в університеті Васеда, Японія. В 1958–1970 рр. працював менеджером у Fuji Electric Company, Японія. Одержав ступінь магістра ді-

753

лового адміністрування (1968) і ступінь доктора філософії (1972) у Каліфорнійському університеті (Берклі). Працював професором і директором кількох японських університетів.

Основні праці: “Організація і ринок: дослідження процесів централізації та децентралізації” (1974); “Стратегічний і еволюційний менеджмент: порівняння американських і японських стратегій і організацій” (1985); “Управління створенням знання в організації” (1991); “Компанія, яка створює знання”

(1995).

Наукова діяльність здійснювалася в трьох основних сферах — вивчення стратегій і організацій; самооновлення та інноваційний менеджмент; створення інноваційних знань.

Укнизі “Стратегічний і еволюційний менеджмент: порівняння амери­ канських і японських стратегій і організацій” ідентифікуються чотири типи адаптації до зовнішнього середовища: 1) засновані на операціях; 2) на товар­ ній орієнтації; 3) на груповій динаміці; 4) на бюрократичній динаміці. Для японських компаній характерним є адаптування на основі групової динаміки та операцій; для американських фірм — бюрократична динаміка і товарна орієнтація. Посилення групової динаміки і товарної орієнтації є, на думку автора, бажаним як для японських, так і для американських компаній. Ключовим фактором процесу адаптації є акумуляція інформації та перенесення знань, а також інформаційна орієнтація компанії. Інша характерна особливість підходу, що ґрунтується на груповій динаміці та операціях, розкривається на прикладі потенційного дослідження компанії Matsushita,

вякій показник надлишковості у розробках нових виробів розглядається як вигода.

Унаступних працях І. Нонака. розробляв теми інформації та організації, підкреслював роль удосконалення товару та інновацій у самооновленні організації компанії. Традиційні послідовні підходи до розроблення нових това­ рів розглядав як більш обмежені порівняно з тими, що передбачають постійну взаємодію членів багатопрофільної команди, які здійснюють процес розроблення на етапах, що частково збігаються. Дослідження, присвячені розробленню копіювальних апаратів компаній Honda Sity, Canon, Fuji-Xerox, дали змогу виявити шість характеристик процесів розроблення нових товарів: 1) стабільність; 2) наявність груп проектувальників, які самоорганізуються; 3) наявність часткового збігу етапів розроблення; 4) багаторівневе і багатофункціональне навчання; 5) ненав’язливий контроль; 6) передання здобутих знань.

Устатті “Створення організаційного порядку із хаосу: самооновлення японських фірм” учений доводить, що сутність самоорганізації полягає у створенні інформації, а самооновлення залежить від спроможності організації управляти послідовним створенням і розпадом організаційного порядку. Процес самооновлення складається з таких етапів:

1) виникнення в компанії стану хаосу і нестабільності;

2) поширення безладу і зосередження уваги на протиріччях; 3) динамічне співробітництво, що здійснюється за допомогою самооргані­

зованих груп, які діють як багатопрофільні команди; 4) перетворення накопиченої інформації на знання.

754

Перші три етапи визначаються як процеси створення інформації, а чет­ вертий — як інтеграційний процес, у ході якого організація перетворює інфор­ мацію на знання.

Омає Кеничі

Кеничі Омає (нар. 1943) — один з найвпливовіших японських вчених, консультант з проблем менеджменту.

Народився в 1943 р. на о. Кюсю, Японія; учився грі на флейті; вивчав ядерну фізику в японському Університеті Васеда й у Токійському технологічному інституті; захистив докторську дисертацію з ядерної техніки в Массачусетському технологічному інституті; в 1972 р. почав працювати у консультаційній фірмі Мак-Kінсі, а потім став керівником її токійської філії; був радником колишнього японського прем’єр-міністра Я. Накасоне.

Основні праці: “Мислення стратега” (1982); “Тріада влади: прийдешній світ глобального змагання” (1985); “За межами національних кордонів: відображення на Японії та світі” (1987); “Світ без меж: влада і стратегія економі-

ки” (1990).

К. Омає — найвідоміший на Заході японський консультант з проблем бізнесу. Оригінальний і творчий підхід дає йому змогу проникнути в сутність багатьох проблем. Він автор понад 30 праць, присвячених стратегії бізнесу й економічній теорії, а також різноманітним соціальним й політичним питанням. З п’яти книжок зі стратегії бізнесу, написаних японською мовою, три стали бестселерами, проте увагу західних вчених автор привернув завдяки першій своїй роботі, написаній англійською, — “Мислення стратега”. Вона миттєво стала популярною через те, що в результаті дивного зльоту японської економіки, багато людей на Заході прагнули зрозуміти феномен “японського дива” (стрімкого зростання економіки Японії). Сутність книги — переосмислення основних засад логіки та інтуїції японців у застосуванні до стратегії бізнесу. Це одна з найпростіших за стилем, легка для сприйняття і багата за змістом робота з даної тематики.

З появою кожної наступної книги К. Омає демонстрував все більшу прихильність до ідеї всесвітньої вільної торгівлі, переконуючи уряди й державні установи прийняти його точку зору. “Financial Times” назвала його “люди­ ною, яка живе на землі, де рідко можна зустріти відвертих людей”. З-поміж більшості японців, які завжди дбають про те, щоб не скривдити інших, К. Омає вирізняється своєю різкістю й навіть брутальністю. Реалізація прин­ ципу “laissez-faire” (нічим не обмеженого) капіталізму, який він пропагує, вигідна приблизно 10 % населення світу, решта 90 % людей від цього програє. Хоча захисники “свободи” підкреслюють, що після Другої світової війни більшість людей (в абсолютному вимірюванні) виграли від різних типів “laissez-faire” капіталізму, вони не зважають на те, що відбулося це за рахунок майбутніх поколінь або погіршення екологічної ситуації, і подальше просування цим шляхом нічим не виправдане, оскільки світ просто не в змозі дати кожній родині можливість реалізувати американську мрію про два автомобілі й власний будинок з басейном. А якщо вдасться втілити в життя цю мрію не для всіх людей, то потрібно буде знайти способи впоратися із заз­ дрістю і можливими проявами невдоволення та насильства з боку тих, хто не

755

отримав цього. Дотепер подібні функції стримування виконували релігія і дер­ жава. Проте, якщо англо-американський стиль економічного життя набуде загального поширення, то невідомо, чи буде здатним здійснювати ці функції ринок.

Оно Таїчі

Таїчі Оно (1912–1990) — видатний фахівець в галузі організації промислового виробництва.

Народився в лютому 1912 р. у Порт-Артурі (Манчжурія, Китай); в 1932 р. закінчив машинобудівний факультет Вищої технічної школи міста Нагоя; в 1932 р. почав працювати в Toyoda Spinning and Weamng Company; в 1942 р.

перейшов до Toyota Motor Company; в 1949 р. був призначений начальником механічного цеху; в 1964 р. — її виконавчим директором; в 1975 р. — віцепрезидентом компанії; в 1978 р. вийшов на пенсію й став головою ради ди­ ректорів Toyoda Gosei, одного з постачальників Toyota Motor Company; помер в 1990 р.

Основні праці: “Система виробництва компанії Тойота” (1988); “Своєчасний для сьогодні й завтра” (1988).

Т. Оно вважається засновником Toyota Production System (TPS) (системи виробництва компанії Toyota). Впроваджений ним інноваційний підхід до виробництва відіграв помітну роль в успішному розвитку Toyota Motor Company

інабув поширення в багатьох країнах світу під назвою методу виробництва “точно вчасно”.

Упроцесі створення TPS Т. Оно мав ідеалізоване бачення виробництва як безперервного процесу переміщення виробів по заводу між різними ділянками й цехами, у ході якого не виникає того, що сам він називав “невиправданими витратами”. Під цим поняттям розумів усі види діяльності, що не сприяють зростанню цінності товару (наприклад, переміщення виробів, їх перевірки

іособливо нагромадження запасів). Протягом 30 років (з 1945 по 1975) Т. Оно систематично прагнув уникнення будь-яких невиправданих витрат. Сукупність розроблених ним для досягнення цієї мети методів покладено в основу його ефективної й цілісної системи заходів, що одержала назву TPS.

Перехід Т. Оно в 1942 р. до Toyota Motor Company мав надзвичайно позитивні наслідки. Там він виявився потрібним фахівцем, який опинився вчасно на потрібному місці. У повоєнній Японії попит на автомобілі був незначним, вартість вихідних матеріалів і комплектуючих — високою, а продуктивність праці — низькою. Проте в 1945 р. тодішній президент компанії Toyota Кіїшіро Тойода почав кампанію під гаслом “Наздоженемо Америку”. Подібне завдання здавалося нереальним, оскільки в той час продуктивність праці на американських автомобілебудівних фірмах була приблизно в 10 разів вищою, ніж на японських. Т. Оно розумів, що така відмінність у показниках ефективності праці не може пояснюватися тільки кількістю докладених фізичних зусиль. Він дійшов висновку, що причиною відставання є використання на японських підприємствах неощадливих методів виробництва, тому прагнення до усунення в діяльності Toyota будь-яких невиправданих витрат ресурсів стало головною метою його життя.

Ім’я Т. Оно має посісти в історії організації виробництва чільне місце разом з Генрі Фордом і Фредеріком Тейлором. Подібно до ідеї “масового вироб-

756

ництва” Г. Форда і “методу наукового менеджменту” Ф. Тейлора запропонована Т. Оно система TPS стала значним кроком уперед порівняно із практикою виробництва, що домінувала на той час. За словами фахівців, система Т. Оно є “зміною парадигми” — новим стандартом організації виробництва, що уможливлює різке зростання продуктивності праці та якості продукції. Проте, подібно до систем Г. Форда й Ф. Тейлора, TPS може впливати на робітників. Керівники підприємств, профспілки і робітники повинні дбати про те, щоб впровадження інноваційного підходу Т. Оно до проблеми забезпечення високої якості виробів і низьких витрат їх виробництва не завдавало шкоди добробуту трудящих.

Оуен Роберт

Роберт Оуен (1771–1858) — представник менеджменту доби індустріалізації, реформатор, який одним з перших визнав провідну роль людського фактора і організації.

У18 років заснував власну фабрику у Манчестері. Після досягнення нею високого рівня прибутковості, продавши обладнання, вирішив стати найманим менеджером. Він створив нову фабричну етику, віддаючи перевагу умовлянню, а не покаранню. Розробив пристрій, так званий “тихий монітор” — брус, пофарбований в чотири кольори, який демонстрував оцінки, виставлені за робочий день, і виставлявся наприкінці дня на робочі місця. Чорний, синій, жовтий і білий кольори у міру підвищення оцінки давали можливість кожному робітнику побачити наочно результати праці як власної, так й інших працівників. Така система розглядалась як мотиваційний чинник до поліпшення роботи.

Свої погляди щодо провідної ролі людського фактора Р. Оуен намагався об’єднати в нову філософію. Зазначав, що із самого початку своєї діяльності розглядав робочу силу як систему, яка складається з багатьох частин. Свій обов’язок і особистий інтерес вбачав у поєднанні її таким чином, щоб кожна рука, як важіль або колесо, ефективно співпрацювала в одержанні якомога більшого фінансового прибутку власником. Вперше зазначив, що, приділяючи належну увагу стану машин, часто власники фабрик забувають, що людина потребує ще більшої уваги.

У1813 р. Р. Оуен запропонував законопроект, який забороняв вико­ ристовувати працю дітей віком до 10 років, встановлювати для них робочий день тривалістю понад 10,5 годин і залучати їх до роботи у нічний час. Закон було прийнято лише у 1819 р., але без визначеного механізму контролю. Після невдалих спроб змінити життя в Англії у 1824 р. заснував першу кооперативну комуну у США (штат Індіана), яка діяла на основі його принципів. Це підприємство зазнало краху через три роки, що стало причиною матеріальних втрат та морального стресу для її засновника.

Як реформатор Р. Оеун розробив закони про виплати для бідних та запропонував вирішення проблеми безробітних через створення сіл співро­ бітництва, які б займались аграрним виробництвом на основі загального використання доходів та колективного контролю над засобами виробництва.

Ще однією заслугою Р. Оуена та Річарда Аркрайта було створення основних засад планування. Їх вимоги та принципи підкреслювали порядок і зако-

757

номірності робочого процесу. Для забезпечення нормальної роботи фабрик було необхідно планувати джерела енергії, потужності, зв’язки, просторове розташування машин з метою забезпечення економії простору та нормальних умов праці робітників, скорочення безладу у русі матеріалів, правильного розташування складських приміщень тощо.

Паркінсон Сиріл Норткот

Сиріл Норткот Паркінсон (1909–1993) — військово-морський історик, автор робіт з менеджменту, політики та політології.

Народився 30 липня 1909 р. у Барнард Кастл (графство Дарем, Англія); був другим сином у родині вчителя; учився в Школі св. Петра в Йорку, в Коледжі Еманюель у Кембриджі (магістр адміністрування) і в Королівському коледжі в Лондоні (доктор філософії); в 1939 р. став керівником Британського королівського військово-морського коледжу у Дартмуті; в 1940–1945 рр. перебував на військовій службі; в 1946 р. став викладачем історії в Ліверпульському університеті; в 1950–1958 рр. — професор історії в Малайському університеті в Сінгапурі; в 1950–1958 проживав у Сінгапурі, а в 1960– 1989 рр. — на Нормандських островах. Сприяв заснуванню і розвитку Національного морського музею й Малайського університету; член Королівського історичного товариства і французької Морської академії, Інституту військо- во-морського флоту США та Архівної комісії при уряді Індії; помер 9 березня 1993 р. у Кентербері, Англія.

Основні праці: “Торгівля в східних морях, 1793–1813” (1937); “Торговельні вітри” (1948); “Розвиток політичної думки” (1958); “Закон Паркінсона” (1958); “Британське втручання в Малайї 1861–1877” (1964); “Лівий багаж від Маркса до Вілсон” (1967); “Індустріальне руйнування” (1973); “Спілкуватися: формула Паркінсона для ділового виживання” (1977); “Закон або стиль у переслідуванні” (1979).

С. Н. Паркінсон — письменник, драматург, журналіст, біограф й історик — найкраще запам’ятався читачам як автор гумористичної книги “Закони Паркінсона”, в якій, крім іншого, стверджував, що “робота заповнює весь відпущений на неї час”. Він зробив значний внесок у розвиток бізнесу і менеджменту як співавтор і редактор багатьох сатиричних і серйозних, заснованих на реальних фактах книг. Як військово-морський історик, мав незапереч­ ний авторитет; його книжки про британське панування на морях і морську торгівлю в епоху Наполеона, як і раніше, зберігають своє наукове значення. Ці історичні дослідження, опубліковані до Другої світової війни і відразу після неї, дають змогу ідентифікувати й проаналізувати багато ключових факторів розвитку міжнародної торгівлі, які розглядаються у сучасних працях з бізнесу. Результати науково-літературної діяльності С. Паркінсона можуть бути розподілені на такі п’ять категорій:

•роботи, орієнтовані на практичне застосування, присвячені питанням менеджменту, написані в іронічній і гумористичній манері, які містять багато оригінальних інтуїтивних здогадів;

•нечисленні серйозні книжки, присвячені проблемам бізнесу;

•незначна кількість книг, присвячених політиці й політології;

•кілька книг з історії мореплавання;

758

•різні добутки художньої літератури й праці із загальної і військової історії.

С. Н. Паркінсон не вмів цілком зосереджуватися на вирішенні вузьких завдань (що характерно для більшості самовідданих вчених), а скоріше демонстрував широкий і збалансований підхід до обраної ним мети. В останні роки життя йому несправедливо дорікали за надмірну “розкиданість інтересів”, проте саме ця різнобічність інтересів вченого сприяла написанню ним чудових книжок із різноманітних проблем. Сам учений називав себе вільним художником. У своїх творах він поєднував широту поглядів на світ і глибину проникнення у сутність речей з легкістю викладу розглянутих проблем.

Парсонс Толкотт

Толкотт Парсонс (1902–1979) — американський соціолог, один з авторів сучасних теорій соціальної дії та соціальних систем, засновник школи структурного функціоналізму.

Основні праці: “Соціальна система” (1951); “Суспільство: еволюційні та порівняльні перспективи” (1966); “Система сучасних суспільств” (1971), “Соціальна дія та умови людського існування” (1978).

Соціально-теоретичні погляди вченого сформувалися здебільшого під впливом праць М. Вебера, Е. Дюркгейма, А. Маршалла, В. Парето. Він був прибічником необхідності побудови загальної логіко-дедуктивної теорії людських дій як основи вирішення будь-яких конкретних емпіричних завдань. Людські дії є самоорганізуючою системою, специфіка якої, за Парсонсом, — у символічності, тобто наявності таких символічних механізмів регуляції, як мова, духовні цінності тощо; у нормативності — залежності індивідуальних дій від загальноприйнятих норм і правил; у волюнтаризмі — певній незалежності від пізнавальних умов середовища і залежності від суб’єктивних “визначень ситуації”. На основі цього він побудував модель системи дії, яка визначається такими функціями з її відтворення: адаптація, відтворення зразка, досягнення цілей, інтеграція. Кожній із цих функцій відповідають чотири структурні елементи системи дії: 1) адаптації — поведінкова підсистема; 2) відтворенню — культурна; 3) досягненню цілей — особистісна; 4) інтеграції — соціальна підсистема, які діють на принципах взаємообміну. Соціальна підсистема має задовольняти тим самим функціям, що й система дій, через свої структурні елементи взаємодіючи зі своїм зовнішнім середовищем: функції адаптації (для взаємодії з поведінковою підсистемою) — підсистема соціальних ролей; функції відтворення зразка (для взаємодії з культурною підсистемою) — підсистема цінностей; функції досягнення цілей (для взаємодії з особистісною підсистемою) — підсистема колективів; функції інтеграції (для внутрішніх цілей) — підсистема норм. За такою схемою, на думку Т. Парсонса, можна будувати безліч моделей суспільної реальності, які мають шанси на адекватне відтворення соціальної дійсності в її розмаїтості.

Основними характеристиками сучасного суспільства, за Т. Парсонсом, є повна диференціація всіх підсистем відповідно до чотирьох — 1) функціональна матриця; 2) масово-універсальне виробництво, бюрократична організація, ринок і гроші, право як конкретний засіб їх втілення; 3) наявність соціальної стратифікації, в основі якої — критерій успіху; 4) складна і диференційована система соціальних взаємозв’язків.

759

Петрова Ірина Леонідівна

Ірина Леонідівна Петрова (нар. 1957) — доктор економічних наук, відомий український фахівець з проблем зайнятості та управління персоналом. Закінчила Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка (1979), захистила кандидатську (1999) і докторську дисертації з теоретичних та практичних проблем розвитку і регулювання трудових відносин. З 1983 по 1995 — викладач Київського державного педагогічного інституту (нині НПУ ім. М. П. Драгоманова). У 1995–1997 рр. працювала провідним науковим співробітником Науково-дослідного центру зайнятості та ринку праці. З 1997 р. поєднує викладацьку, наукову і консалтингову діяльність. Завідує кафедрою менеджменту та маркетингу в Університеті економіки та права “Крок”, професор кафедри управління персоналом Київського національного економічного університету. Є учасником програми “Лідери майбутнього в МВА” міжнародного проекту “Бізнес-менеджмент — освіта в Україні”. В межах цього проекту стажувалася в Університеті Міннесоти (США). Активно займається науково-дослідною роботою. Брала участь як керівник і виконавець у декількох проектах, зокрема щодо функціонування і розвитку ринку праці, створення робочих місць в економіці України, формування регіонального ринку праці.

І. Петрова — член науково-методичної ради при Міністрестві праці та соціальної політики України. Постійно виступає на українських і міжнародних конференціях. Є членом редколегії наукових фахових журналів “Зайнятість та ринок праці”, “Демографія і соціальна політика”, консультантом відомої компанії Гештальт Консалтинг Груп. Була науковим керівником і консультантом низки проектів, виконаних для різних організацій м. Києва, зокрема проекту “Мотивація та оцінювання персоналу” (АППБ “Аваль”), “Реконструкція кадрової служби у світлі стратегічних завдань” (ВАТ “Укртранс­ нафта”) та ін.

Основна тематика її наукових інтересів — реформування зайнятості в контексті трансформаційних і глобалізаційних змін; регулювання ринку праці в Україні; управління мотиваційною системою; стратегічне управління персоналом: розроблення конкурентних стратегій, мотивація та оцінювання персоналу, інноваційний кадровий менеджмент.

З цих проблем має понад 100 наукових публікацій. Серед них дві індивідуальні та дві колективні монографії, розділи в підручниках і посібниках “Загальна економіка”, “Основи підприємницької діяльності”, “Економічна теорія”, “Менеджмент персоналу”, а також публікації “Сегментація ринку праці: теорія і практика регулювання” (1997); “Управлінські аспекти соціальної роботи” (2002); “Мотиваційна система: сучасність та еволюція” (2003).

Петті Вільям

Вільям Петті (1623–1687) — англійський економіст і статистик, засновник класичної політичної економії.

Пройшов шлях від юнги до пера Англії. За фахом — лікар. Здобув ступінь доктора фізики, професор анатомії у Грешем-коледжі, член Лондонського Королівського товариства, землевпорядник. Автор праць: “Трактат про податки і збори” (1662), “Слово мудрим” (1664), “Політична анатомія Ірландії” (1672), “Політична арифметика” (1676), “Різне про гроші” (1682).

760