Менеджмент

(1949). У 1949–1957 рр. працювала в Інституті економіки АН УРСР, у 1957– 1962 — старший викладач, доцент Української сільськогосподарської академії, з 1962 — старший науковий співробітник, завідувачка сектора, завідувачка відділу Науково-дослідного економічного інституту Мінекономіки, з 1992 — директор Науково-дослідного інституту соціального захисту населення.

Напрями її наукових досліджень: проблеми теорії, методології та практики соціальних процесів, питання праці, трудових відносин, зайнятості, дер­ жавної політики у сфері регулювання трудових відносин. Вона є автором понад 300 публікацій, зокрема: “Экономические проблемы повышения производительности труда в сельском хозяйстве” (монографія, 1970); “Производительность труда (вопросы теории и практики)” (1991); “Середній клас: Теорія та сучасні тенденції становлення (Т. 1); “Проблеми та соціально-економічні передумови становлення” (Т. 2) (2004); Словник акціонера в 2-х томах (2004).

За багаторічну науково-дослідну діяльність заснувала наукову школу та підготувала понад 50 докторів і кандидатів економічних наук. Є членом кількох спеціалізованих рад з атестації кадрів вищої кваліфікації, засновником і першим віце-президентом спілки акціонерів України, академіком Академії економічних наук України, Почесним професором економіки та бізнесу Міжнародного слов’янського університету, лауреатом Міжнародної нагороди ім. Сократа, заступником голови Наукової ради з видання енциклопедії корпоративного управління. Нагороджена Почесною грамотою Президії Верховної Ради України.

Вебер Макс

Макс Вебер (1864–1920) — відомий німецький соціолог, історик, еко­ номіст, юрист. Вважається одним з найвидатніших після Карла Маркса німецьким теоретиком, який займався проблемами розвитку суспільства.

Народився 21 квітня 1864 р. в м. Ерфурт в родині, яка належала до середнього класу. Одержав наукову ступінь доктора в Берлінському університеті 1892 р. в галузі юриспруденції. Був професором економіки в університетах Фрайбурга, Гейдельберга, Мюнхена.

Основні праці “Протестантська етика і дух капіталізму” (1904–1905), “Економіка і суспільство” (1921), “Загальна економічна історія” (1927). В галузі бізнесу і менеджменту став відомим завдяки дослідженням бюрократії, але їх результати були лише незначною частиною його загальнішої теорії формальної раціоналізації західного суспільства.

Формальна раціоналізація — процес, в ході якого вибір дійовими особами засобів досягнення мети обмежується і визначається правилами, законами, інструкціями, що мають універсальне застосування. Бюрократія як важлива сфера застосування цих правил, законів і приписів є одним із основних результатів процесу раціоналізації, але разом з нею існують й інші, наприклад капіталістичний ринок, система раціонально-правової влади, промислові підприємства. Спільним для них є наявність формальних раціональних структур, що спонукають всіх індивідів, які входять до їх складу, діяти в раціональній манері, досягати поставлених цілей шляхом вибору найбільш прямих і ефективних методів. М. Вебер вважав бюрократію закономірним способом

711

управління суспільством і розрізняв поняття “бюрократія” і “бюрократизм”. Перше поняття застосовується для визначення певної організації, системи роботи апарату управління (раціональна бюрократія), а друге — в негативному сенсі як групова монополія керівництва на функції управління і засоби влади (ірраціональна бюрократія).

Учений сформулював принципи “бюрократичних методів управління кадрами”: чітко визначені посадові обов’язки; ієрархія взаємодії; стандартні формальні процедури в практиці управління; дотримання єдиного регламенту; суворий відбір кандидатів, періодична атестація та ін. Він високо оцінював можливості бюрократії і вважав її розвиток позитивною перспективою історичного процесу. За Вебером, ідеальний тип бюрократичної організації у сфері державного управління має такі особливості: управлінська діяльність здійснюється постійно; визначені сфера влади і компетенції кожного рівня та індивіда в апараті управління; ієрархія є основним принципом контролю над чиновниками; чиновники відділені від власності на засоби виробництва; управлінська діяльність вважається особливою професією; управлінські функції документуються; в управлінні діє принцип безособовості.

На думку М. Вебера, раціональність, бюрократична система, мають кілька негативних властивостей, найважливішою з яких є дегуманізація. Формальні раціональні системи не дають можливості прояву ніяких гуманістичних засад, що призводить до появи бюрократа, заводського працівника, робітника збиральної лінії, учасника капіталістичного ринку. Між формальними раціональними структурами і окремими особистостями, які працюють в структурах і перебувають під їх впливом, існує значне протиріччя, що полягає в неможливості людей проявити власну індивідуальність.

Вінер Норберт

Норберт Вінер (1894–1964) — професор математики, філософ (США). Народився 26 грудня 1894 р. у місті Колумбія (штат Міссурі, США); у віці

10 років написав свою першу роботу “Теорія неуцтва”; вивчав математику і філософію в Гарвардському університеті; у 19 років одержав докторський ступінь з філософії в Гарвардському університеті; став першопрохідником у новій науці кібернетиці. Більшу частину життя працював у Массачусетському технологічному інституті (США) на посаді професора математики; написав 11 книг і понад 200 статей для різних наукових журналів; одержав п’ять наукових нагород (у тому числі Національну премію в галузі науки, вручену йому президентом США) і три почесних докторських ступеня; помер 18 березня 1964 р. у Стокгольмі.

Основні праці: “Кібернетика: або контроль і зв’язок у тварини й машині” (1948); “Людське використання людей: кібернетика й суспільство” (1950); “Ознака” (1952); “Я — Математик” (1956); “Бог і монстр” (1964); “Впровадження: підживлення ідей” (1993).

Н. Вінер був батьком кібернетики — нової науки, що виникла на стику кількох наукових дисциплін незабаром після завершення Другої світової війни. Кібернетика встановила зв’язок між наукою періоду воєнних дій і повоєнною соціальною наукою за допомогою вироблення некаузального та екологіч-

712

ного бачення як фізичних, так і біологічних систем. У працях, присвячених кібернетиці, Н. Вінер продемонстрував наявність інваріант у механізмах керування і передання інформації живих істот і машин.

Віханський Олег Самуїлович

Олег Самуїлович Віханський (нар. 1946) — відомий російський вчений у галузях економіки та управління. В 1969 р. закінчив відділення економічної кібернетики економічного факультету Московського державного університету ім. М. В. Ломоносова. В 1973 р. захистив кандидатську дисертацію, в 1988 р. — дисертацію на ступінь доктора економічних наук. З 1989 р. очолив кафедру управління виробництвом економічного факультету МДУ ім. М. В. Ломоносова і Школу бізнесу МДУ. Регулярно викладає як візитінг-професор у школах бізнесу США і Японії. Автор низки монографій та підручників, найвідомішими з яких є “Менеджмент: человек, стратегия, организация, процесс” (1996), “Стратегическое управление” (1998). Є дійсним членом Американської Академії менеджменту, президентом Асоціації розвитку управління, членом правління Асоціації розвитку управління Центральної та Східної Європи, членом редколегії низки журналів з проблем економіки та управління.

Врум Віктор

Віктор Врум — американський дослідник у галузі теорії мотивації, автор книг “Праця і мотивація” (1964), “Лідерство і прийняття рішень” (1973), “Прийняття рішень як соціальний процес” (1974). У розробленій ним теорії очікувань людина розглядається як раціональна істота, яка прагне отримати максимальну вигоду за обмежених витрат своєї енергії. Основне положення теорії очікувань — мотивованість людини до витрат певних зусиль на виконання завдань залежить від очікування, тобто від вірогідності того, що існує взаємозв’язок результатів праці та її оплати, а також від валентності — цінності очікуваної винагороди.

Гастєв Олексій Капітонович

Олексій Капітонович Гастєв (1882–1941) — один із зачинателів наукової організації праці (НОП) в колишньому СРСР.

Проголошення курсу на нову економічну політику сприяло подальшому вдосконаленню управління виробництвом, яке супроводжувалося послабленням адміністративного втручання. Було здійснено спроби застосування госп­ розрахунку як основи економічних методів управління, з’явилися трести та синдикати, а також формально вивчалася можливість участі трудящих у процесі управління. На цьому етапі у 1920 р. було створено Центральний інститут праці (ЦІП), який очолив О. Гастєв. У цей період здійснювалися інтенсивні розробки з НОП, було створено Раду НОП при Наркоматі робітничо-селянської інспекції.

О. Гастєв зробив значний внесок у розвиток НОП. Його провідні праці: “Як треба працювати” (1921), “Виховання культури (1923), “Трудові установки” (1924), Установка виробництва методом ЦІП” (1927), “Нормування та організація праці” (1929) тощо. Загалом він видав понад 200 монографій.

У роботі “Як треба працювати” Гастєв розробив 15 основних правил для будь-якої праці:

713

•спершу продумай усю роботу досконально;

•підготуй увесь потрібний інструмент і обладнання;

•забери з робочого місця все зайве, витри бруд;

•інструмент розкладай у строгому порядку;

•знайди зручне положення для виконання роботи;

•входь у роботу поступово;

•прилаштовуйся, настроюйся на роботу;

•роби рівномірні перерви;

•працюй рівномірно (без надмірних зусиль);

•під час роботи не їж, не пий, не пали;

•не відривайся під час роботи для іншої справи;

•якщо робота не вдається, не хвилюйся, через паузу — знову до роботи;

•за вдалого виконання роботи не вихваляйся, зроби паузу;

•у разі повної невдачі стримайся і знову розпочинай роботу.

•після завершення роботи залишай чистим робоче місце.

Основним досягненням О. Гастєва є розроблення теоретичних та експери­ ментальних ідей нової науки — соціальної інженерії (соціального інжене­ ризму), яка об’єднала методи соціології, психології, педагогіки, природничих наук.

На думку О. Гастєва, для створення власної теорії необхідне творче критичне переосмислення теоретичного надбання та практичного досвіду, що були накопичені у промислово розвинутих країнах. Саме тому вважається, що ідеї, висунуті його інститутом, сформовані як оригінальна концепція, яка увібрала в себе все найцінніше, що існувало на той час у західній науці управління. Вона охоплювала комплексно сфери техніки, технології, біології, психофізіології, економіки, історії, педагогіки, а також зародки кібернетики, інженерної психології, ергономіки. Самі розробники називали цю концепцію технобіосоціальною.

Велику увагу О. Гастєв приділяв культурі праці, яка, на його думку, має економічний вимір. Таким чином, НОП, за О. Гастєвим, — це і культура робочого місця. Головне правило спільної праці — приховувати, а не демонструвати свою індивідуальність, вміти на перше місце ставити не власні, а суспільні інтереси. У роботі “Як треба працювати” вчений визначив такі стадії винахідництва: задум, модель, конструкція, товар, і дав характеристику кожній із них.

Щодо НОП наголошував, що вона є точно розрахованою організацією праці. Щоб цього досягти необхідно всі способи праці розкласти на окремі частини, порівняти їх між собою, обрати кращий варіант, зробити роботу найекономнішою. Отже, НОП заснована на строго врахованому досвіді. Тому, перш ніж змінити способи роботи, потрібно їх старанно вивчити.

Основними питаннями НОП, на думку О. Гастєва, мають бути:

•чітке відокремлення розпорядчої роботи від виконавської;

•здійснення попередніх точних досліджень усього процесу виробництва;

•ретельний добір робітників і службовців;

•підготовка робітників і службовців;

•введення особливої системи заробітної плати, яка постійно стимулювала б діяльність працівників (преміальної системи).

714

Головним завданням ЦІП, очолюваного О. Гастєвим, було вивчення проблем організації праці та управління, узагальнення одержаних результатів, створення систематизованих концепцій управління. Завдяки зв’язку з виробництвом ця науково-дослідна установа стала одним з центрів раціоналізації.

Гейтс Вільям

Вільям (Білл) Гейтс (нар. 1955) — голова правління і головний розробник програмного забезпечення корпорації Microsoft, провідного світового виробника програмного забезпечення для персональних комп’ютерів.

Народився в м. Сіетл (штат Вашингтон, США). Його батько був адвокатом, мати — вчителькою. Ще в початковій школі Б. Гейтс виявив унікальні здібності до математики і логіки, у 13 років створив першу комп’ютерну програму, у 15 — програму для регулювання вуличного руху і заробив на цьому проекті 20 000 дол., у 17 — отримав пропозицію написати програмний пакет з розподілу енергії Боневільскої греблі. Навчався в Гарвардському університеті (опановував фах адвоката). Тут розробив мову програмування BASIC для першого мінікомп’ютера — MITS Altair, отримав пропозицію від IBM створити операційну систему для першого у світі персонального комп’ютера. На третьо­ му курсі Гейтс був відрахований з університету за прогули і неуспішність.

Будучи переконаним, що персональний комп’ютер стане незамінним на кожному робочому місці й у кожній домівці, в 1975 р. разом із Полем Аленом (Paul Allen) заснував компанію Microsoft і почав розробляти програмне забезпечення для персональних комп’ютерів. Презентація нового комп’ютера IBM із програмним забезпеченням Microsoft викликала сенсацію на ринку і змусила чимало компаній звернутися до Microsoft за ліцензією. Microsoft завойовувала світовий ринок, випустивши програми Microsoft Word і Microsoft Excel. У 1987 компанія репрезентувала на ринку першу версію Windows, в 1993 щомісячний загальний обсяг продажу Windows перевищив 1 млн дол. У 1995 з’явилася Windows 95, за перші два тижні було продано 7 млн копій. Ця операційна система вдосконалюється і використовується у понад 85 % комп’ю­ терів світу.

Широке застосування програмного забезпечення Microsoft привернуло увагу американського антимонопольного комітету, який кілька разів марно намагався ініціювати справу про примусове подрібнення монополії Гейтса. Під його керівництвом Microsoft розвиває й удосконалює інформаційні технології та продукти, працює на перспективу. У 1995 р. політику Microsoft було докорінно змінено — основні зусилля спрямовано на Інтернет. Гейтс особисто здійснює стратегічне управління Microsoft, і його роль у технічному розробленні нових продуктів є суттєвою. Дар передбачення Гейтсом розвитку персональних комп’ютерів є ключовим чинником успіху Microsoft та індустрії програмного забезпечення в цілому. Він є найбагатшою людиною у світі (став мільярдером у віці 31 року).

У 1999 фінансовому році прибутки компанії Microsoft становили 19,75 млрд дол. У підрозділах компанії в 60 країнах світу працює понад 32 000 осіб. Книга “Дорога в майбутнє” (у співавторстві з Н. Мірволдом і П. Райнардсоном, 1995), в якій визначено напрям розвитку суспільства у зв’язку з удосконаленням інформаційних технологій, а інтерактивні мережі розглядаються як важливі віхи в історії розвитку людства, була видана у по-

715

над 20 країнах. Книга “Бізнес із швидкістю думки” (1999) про новий погляд на розв’язання бізнес-завдань за допомогою інформаційних технологій видана 25 мовами і продається у 60 країнах світу.

Б. Гейтс цікавиться і біотехнологією. Він входить до правління компанії Icos Corporation і володіє акціями компанії Darwin Molecular, що є підрозділом британської компанії Chiroscience. Крім того, заснував компанію Corbis Corporation, що займається розробленням найбільшого джерела візуальної інформації у світі — цифрового архіву, який охоплює більшість творів мистецтва і фотографій із державних і приватних колекцій, що зберігаються в різних країнах. Він є також співвласником компанії Teledesic, що працює над реалізацією проекту із запуску на низьку орбіту навколо земної кулі кількох сотень супутників для забезпечення всесвітніх двосторонніх широкосмугових телекомунікацій.

Б. Гейтс здійснює доброчинну діяльність, перераховує прибутки від продажу обох своїх книг у добродійний фонд підтримки використання інформаційних технологій у навчальному процесі, вклав один мільярд доларів у стипендії, які Microsoft надає незаможним талановитим студентам (Gates Millennium Scholarship Program), 750 000 дол. США — у програму розвитку вакцинації

(Global Alliance for Vaccines and Immunization). Білл і Мелінда Гейтс заснували добродійний фонд і внесли до нього понад 17 млрд дол. для підтримки філантропічних ініціатив у сфері охорони здоров’я та освіти. Фонд передав понад 300 млн дол. організаціям, що працюють у галузі охорони здоров’я; понад 300 млн дол. — на вдосконалення процесу освіти, зокрема на розвиток ініціатив у сфері бібліотечної справи (Gates Library Initiative), щоб дати змогу малозаможним верствам населення США і Канади працювати з персональними комп’ютерами та Інтернетом у публічних бібліотеках; понад 54 млн дол. — на суспільні проекти у країнах північно-західного узбережжя Тихого океану; понад 29 млн дол. — на інші спеціальні проекти у межах щорічних добродійних кампаній.

Гелбрейт Джон Кеннет

Джон Кеннет Гелбрейт (нар. 1908) — відомий американський економіст, доктор філософії.

Народився в Канаді. Навчався в Торонтському університеті. Ступінь док­ тора філософії здобув у Каліфорнійському університеті в 1934 р. У 1931– 1942 рр. працював у Каліфорнійському, Гарвардському, Прінстонському університетах; у 1941–1943 — співробітник управління контролю за цінами; в 1943–1948 — редактор журналу “Форчун”. З 1949 — професор Гарвардського університету, обирався президентом асоціації американських економістів. У 1961–1963 був послом США в Індії.

Основні праці: “Американський капіталізм. Концепція зрівноважувальної сили” (1952); “Нове індустріальне суспільство” (1967); “Нариси з теорії ризиків” (1970); “Економічні теорії та цілі суспільства” (1973) та ін.

У першій праці Гелбрейт стверджує, що внаслідок концентрування економічної могутності в руках незначної кількості найбільших корпорацій капіталізм неспроможний здійснювати саморегулювання через механізм ринкової конкуренції, і ця рушійна сила значною мірою перетворилася на химеру. Велика корпорація певною мірою є монопольною силою і привласнює монополь-

716

ний дохід. Регулятор сучасного капіталізму — зрівноважувальна сила моно- полій-продавців і монополій-покупців, яка водночас виконує функцію досконалої конкуренції. Її зростання посилює здатність економічної системи до саморегулювання, внаслідок чого зменшується необхідність у державному регулюванні, у всеосяжному контролі та плануванні. Тому держава, анти­ трестівське законодавство не повинні перешкоджати утворенню монополій, точніше — олігополій, а навпаки, мають сприяти їх зростанню. Винятком може бути лише стовідсоткова монополія. Державне втручання необхідне в тому разі, коли зрівноважувальні сили перестають бути ефективними. Такою зрівноважувальною силою стає держава.

Зіставляючи дію монополій-продавців і монополій-покупців, Гелбрейт визнає, що зрівноважувальна сила покупця зникає із перевищенням попиту, перевищенням пропозицією попиту, а також у разі створення абсолютної монополії покупця (наприклад, закупівлі державою зброї та військових матеріалів). Учений зазначає, що у таких високомонополізованих галузях, як автомобільна, тютюнова тощо, в немонополізованих або маломонополізованих (сільське господарство, деревообробна промисловість та ін.), а також в умовах інфляції зрівноважувальної сили не існує. Загалом теорія зрівноважувальної сили Гелбрейта — надто абстрактна схема, в якій правильні твер­ дження (про неспроможність ринкового саморегулювання економіки, монополістичну природу великих корпорацій тощо) поєднуються з нереальними проектами.

Упраці “Нове індустріальне суспільство” учений розглядає корпорації як єдино можливі форми організації виробництва, діяльність яких спрямована на досягнення високої ефективності виробництва, виготовлення високоякісних товарів і послуг та інші виробничі цілі. Зумовлює цю трансформацію корпорацій, на його думку, прихід до влади техноструктур, широкого кола осіб управлінської праці, інженерів, техніків, дизайнерів, фахівців з реклами та ін. Внаслідок цього капіталістичне суспільство перетворюється на індустріальне. До техноструктури Гелбрейт необґрунтовано зараховує надто широке коло тих, хто має владу в корпорації (у тому числі менеджерів нижчої ланки — бригадирів, майстрів, фахівців з реклами, спеціалістів у сфері торгівлі та ін.), стверджує про відсутність такої влади в руках капіталістів, що означає недиференційований підхід до менеджерів різних ланок, зокрема до вищих менеджерів.

Учений вважає, що сучасне суспільство більше не підпорядковане стихії ринку і конкуренції, оскільки корпорації планують витрати виробництва, випуск продукції, ціни, процес реалізації продукції та інші сфери діяльності. Корпоративний сектор економіки називає “плановою” системою. Крім того, регулювальну діяльність у масштабі всього суспільства здійснює держава. Тому планування, на думку Гелбрейта, приходить на зміну ринковим відносинам. Водночас недостатньо аргументованими є його твердження про обмеження влади багатих, про революцію в доходах через механізм перерозподілу податків. Доказовішою є теза вченого про створення у США та в інших розвинених країнах суспільства достатку, в якому, однак, рівень життя мільйонів людей нижчий від офіційно встановленого рівня бідності.

Упраці “Економічні теорії та цілі суспільства” Гелбрейт гостро критикує неокласичний напрям політичної економії за консерватизм мислення щодо

717

механізму ринкового саморегулювання економіки. Зокрема, обґрунтовано зазначає, що аналіз неокласиками економіки як сукупності господарських одиниць, пов’язаних між собою ринком, на якому споживач панує над виробником, відірваний від життя. Підтримуючи в цьому позицію Дж. Кейнса, він водночас критикує посткейнсіанців за їхні спроби довести, що рівноваги економічної системи можна досягнути штучним підвищенням державою сукупного попиту. Слабкість неокласичного напряму, за Гелбрейтом, і в ігноруванні таких трьох соціальних інститутів позаринкових сил, як великі корпорації, держава і профспілки. Він заперечує тезу неокласиків про споживачів як суб’єктів господарювання, доводячи, що в реальних умовах функцію споживачів виконує сім’я. Головним суб’єктом господарювання вважає велику корпорацію, яка через ринок за допомогою відповідної системи організації диктує умови споживачеві (протилежні ідеї висували неокласики), створює ринок на нові товари, формує попит на них, встановлює свої закони для ринку.

Важливою є думка Гелбрейта про те, що на багатьох ринках можуть панувати кілька фірм, які колективно здійснюють свою владу, — олігополій. Корпорація перетворилася на рушійну силу розвитку економічної системи, що, у свою чергу, зумовлено прогресом техніки і технології, переходом влади в корпорації до рук техноструктури, відокремленої від власності на капітал. Таке розуміння корпорації означає однобічний підхід до розгляду рушійних сил економічної системи (оскільки ігноруються важливі суперечності цієї системи), проблеми взаємодії власності та влади.

Як представник інституційно-соціального напряму в політичній економії, Гелбрейт виступає за поєднання політичної економії із соціологією. Така наука, на його думку, не повинна обмежуватися проблемами збільшення валового національного продукту та іншими аналогічними питаннями. Вона має враховувати нові потреби людей, зокрема в розвитку освіти, охорони здоров’я, створенні системи соціального забезпечення, охорони довкілля, реконструкції міст. Основну суперечність капіталізму вчений розглядає як суперечність між “плановою” і ринковою системами. Проте ця суперечність може бути лише однією з форм вияву головної суперечності, визначення якої для кожної з цих систем не дається. Ринкова система, зазначає Гелбрейт, неспроможна впливати на державу; ціни, рівень заробітної плати в ній значно нижчі за тривалішого робочого дня; щоб вистояти у конкурентній боротьбі, підприємці вдаються до самоексплуатації. До “планової” системи учений зараховує майже 1000 наймогутніших корпорацій, найважливішою метою розвитку яких вважає зростання фірми (кожної з них). Ця теза суперечить істині, оскільки зростання фірми підпорядковується іншій, важливішій меті — максимізації прибутку. Необґрунтованою є також думка Гелбрейта про те, що влада капіталіста слабшає, а влада техноструктури посилюється. Насправді слабшає влада індивідуального капіталіста, а влада колективного, асоційованого капіталіста, яким є й вищі менеджери, зростає.

Водночас учений слушно зауважує, що цій системі не властива стихія ринкової конкуренції, хоч відокремлювати “планову” систему від ринкової також некоректно. Значною мірою надуманою є його теза, відповідно до якої великі корпорації переростають межі національної держави, щоб створити міжнародне планове суспільство, що їм не властиві тенденції неоколоніалізму. Головним недоліком “планової” системи Гелбрейт вважає підвищення заробіт-

718

ної плати, що призводить до зростання цін. Він виступає за реформування економічної системи в напрямі до “нового прагматичного соціалізму”, під яким розуміє насамперед посилення регулювальної ролі держави (разом із “плановою” системою). Про необхідність зростання ролі такого соціалізму, на його думку, свідчить наявність відсталих галузей економіки (транспорт, медичне обслуговування, житлове будівництво тощо). Проте він вважає недоцільним перетворення існуючих форм власності (крім корпорацій військовопромислового комплексу). Такий варіант соціалізації економіки — одна з моделей змішаної економіки. Водночас Гелбрейт обстоює необхідність перерозподілу доходів на користь бідних верств населення через механізм прогресивного оподаткування, підвищення мінімальної заробітної плати.

Герцберг Фредерік

Фредерік Герцберг (нар. 1923) — відомий американський психолог, дос­ лідник у галузі трудових відносин.

Народився 18 квітня 1923 р. у м. Лінн (штат Массачусетс, США). Док­ торський ступінь одержав в університеті Пітсбурга, де також захистив магістерську дисертацію в галузі охорони здоров’я. Вивчав психологію, спеціалізувався на питаннях психічного здоров’я в промисловості. Працював у психологічній службі в Пітсбурзі як керівник науково-дослідних робіт, був професором психології в університеті Кейса, професором менеджменту в університеті штату Юта.

Основні праці: “Організації” (1958), “Мотивація до праці” (1959), “Праця і природа людини” (1966), “Структурування організацій” (1979). На підставі чисельних емпіричних досліджень Герцберг розробив широко відому двофакторну теорію мотивації, яку виклав у книзі “Мотивація до праці” й апробував у телефонно-телеграфній компанії. В теорії визначаються фактори, які впливають на вдоволення і невдоволення від виконання робочих завдань.

Фактори першої групи, які впливають на відчуття задоволення, називаються факторами актуалізації. До них належать: досягнення мети; визнання, яке забезпечується внаслідок досягнення мети; зміст праці; можливості розвитку і зростання. Фактори другої групи які впливають на невдоволення, називаються атмосферними (зовнішніми), чи гігієнічними. Це управлінська політика компанії, менеджмент (його переваги і недоліки); матеріальна винагорода і умови праці; відносини з іншими людьми (керівниками, підлеглими, колегами); престижність праці; гарантії зайнятості; фактори особистого життя (коли трудова діяльність впливає на особисте життя, наприклад при переведенні на іншу роботу). Фактори актуалізації забезпечують людям тривале відчуття вдоволення. Виконання завдань, які сприяють особистому вдосконаленню в процесі праці (а не є нудними і рутинними); усвідомлення закінченості роботи; відчуття відповідальності за доручену справу — все це зумовлює тривалі позитивні зміни в установках працівників. Зовнішні фактори (підвищення заробітної плати, зміни стилю управління, зміни в управлінні персоналом, поліпшення умов праці, вплив на взаємовідносини людей) сприяють послабленню внутрішнього напруження в організації, але їх вплив має короткотерміновий характер і не може призвести до глибоких змін поведінки.

Цінність наукового внеску Герцберга пов’язана з його запереченням домінуючих раніше базових уявлень Ф. Тейлора і Г. Форда про людську натуру.

719

Герцберг наполегливо стверджував, що “добра” заробітна плата, яка призначається адміністрацією працівникам, не є достатньою причиною для того, щоб примусити їх змиритися зі своєю роботою і умовами праці. Він вважав, що сильнішим стимулом для працівника є інтерес до того, що він робить, його залучення до трудового процесу; що робітник не є машиною і незадоволений роботою в організаціях, які відчужують (відокремлюють) його від результатів праці. Інший важливий результат діяльності вченого полягає в переосмисленні організування праці, наданні робітникам додаткових можливостей для організування власної діяльності, послаблення традиційного розподілу праці, створення організацій з гнучкою структурою, так званих сітьових компаній.

Гілбрейти Френк і Ліліан

Подружжя Френк Банкер Гілбрейт (1868–1924) і Ліліан Моллер Гілбрейт (1878–1972) — представники школи наукового управління, зробили значний внесок у ранній період розвитку менеджменту.

Ф. Гілбрейт народився 7 липня 1868 р. у Фейрфілді (штат Мен, США); його батьки походили з поселенців з Нової Англії й жорстко дотримувалися пури­ танських традицій. Після закінчення школи працював учнем каменяра, вивчав будівельну справу, почав розробляти методи скорочення втрат робочого часу; в 1904 р. одружився з Ліліан Моллер; з 1907 по 1913 рр. співпрацював з Ф. Тейлором і Г. Гантом в розробленні “наукових методів управління, його внесок полягав у створенні “науки про рух”; в 1912 р. відкрив власну консультаційну фірму, щоб сконцентрувати зусилля на “техніці управління”; помер

14 червня 1924 р.

Л. Гілбрейт народилася 24 травня 1878 р. в Окленді (штат Каліфорнія, США) в родині процвітаючих вихідців із Німеччини; навчалася в Каліфорнійському університеті; в 1911 р. завершила роботу над докторською дисертацією “Психологія менеджменту”; в 1912 р. приєдналася до діяльності консультаційної управлінської фірми чоловіка, займалася самостійною роботою, шукаючи “найкращий спосіб виконання робіт”. Після раптової смерті чоловіка в червні 1924 р. брала участь замість нього в роботі першого Міжнародного конгресу з проблем управління, який відбувся в Празі; продовжувала керувати фірмою свого чоловіка, писала власні наукові праці, читала лекції й добровільно допомагала багатьом організаціям. Отримала понад 20 почесних звань та спеціальних подяк від університетів і професіональних асоціацій; померла 2 лютого 1972 р.

Л. Гілбрейт була першою жінкою — членом Спілки промислових інженерів; членом Американського товариства інженерів-механіків; першою жінкою, яка здобула ступінь “Почесного магістра інженерних наук” Мічиганського університету; першою жінкою-професором у галузі менеджменту інженерних шкіл багатьох університетів. Вона єдина жінка, якій в 1913 р. було присуджено “Медаль Гілбрейта” і єдина жінка, яка одержала Золоту медаль Ганта. Л. Гілбрейт називають “Першою леді менеджменту”.

Подружжя Гілбрейтів займалося переважно питаннями вивчення фізичної роботи у виробничих процесах і досліджувало можливість збільшення випуску продукції за рахунок зменшення зусиль, затрачених на виробництво.

Основні наукові праці: “Вивчення рухів” (1911), “Психологія управління” (1916), “Дослідження втоми” (1916), “Прикладна наука про рух” (1917), “На-

720