Тема 14: «Медицина в Європі 17-18 ст.»

З кінця XVI ст. передовою країною в економічному і куль­турному відношенні в Європі стають Нідерланди (Голландія), народ яких після жорстокої боротьби визволяється з-під влади монархічної Іспанії. Звільнившись від гніту ненависних окупан­тів, молода буржуазія Нідерландів не тільки швидко розгортав торгівлю з країнами, розташованими на узбережжі Балтійсько­го та Середземного морів, а й через Архангельськ зав'язує тор­гівлю з Московським царством, захоплює багаті колонії в Ост- Індії. У країні нагромаджуються великі награбовані скарби, швидко починають будуватися мануфактури, особливо пов'язані з мореплавством. Антверпен і Амстердам стають центрами сві­тової торгівлі. Голландія в ті часи одна мала більше кораблів, ніж усі країни Європи. Лише в ній кількість міського населен­ня перевищувала кількість сільського. У країні різко зростають вимоги щодо технічних винаходів, розвитку різних галузей на­уки, розквітає мистецтво. Голландська буржуазія посилає своїх молодих людей'до Італії, переважно в Падую, організовує в се­бе вищі школи. Науковим центром Нідерландів стає універси­тет у Лейдені, заснований у 1575 р. Першими видатними викла­дачами цього унірерситету були професори з Падуанського уні­верситету або їхні" учні.

У Нідерландах набуло дальшого розвитку вчення Парацель­са про хімічний характер процесів у організмі. Гарячим при­бічником такого погляду і таким же гарячим противником меди­цини за принципами Галена був Ван-Гельмонт (1577—1644).

Противником гуморальної патології і відповідних методів лікування Гель- монт став на основі власного досвіду. Хворіючи на коросту, він, за порадою видатних лікарів, лікувався кровопусканням, блювотними, проносними. Від та­кого лікування він дуже ослаб, короста посилилась і зникла лише коли він, за власною ініціативою, застосував сірчану мазь, яку в таких випадках радив Па­рацельс. Одержавши в 22 роки диплом доктора медицини, Гельмонт, як і Па­рацельс, відвідує університети в Англії, Франції, Німеччині. Людина заможна, Гельмонт усе життя прожив у своєму маєтку, займався філантропічною меди­циною, а головне, хімічними експериментами. Він досліджував кров, шлунковий вміст, воду, повітря, процес проростання рослин та ін. Він перший ввів у хі­мію поняття і термін «газ». Гельмонт не поділяв поглядів давніх алхіміків про можливість штучного добування золота, вірив, за Парацельсом, що всі процеси в організмі спрямовуються вищою силою — археєм. Основну свою працю «По­чаток медицини» він надрукував у 1615 р. фламандською мовою.

За Гельмонтом, жоден процес в організмі неможливий без ферментів — «parantes transmutationum». Вони е в шлунку, киш­ках, крові, сечі. В шлунку він знаходив кислоту, в крові, сечі — морську сіль. Гельмонт звернув увагу на питому вагу сечі, по­рівнюючи її з дощовою водою. Не вільний від містицизму, до­тримуючись багатьох помилкових поглядів, Гельмонт все ж у своїх працях відкрив багато нового, що дає право вважати його зачинателем майбутньої науки біологічної хімії і до деякої міри нового напряму, який в історії медицини дістав назву ятрохімії.

Гельмонт не був академічним працівником, не мав особливо­го клінічного досвіду, мало уваги приділяв поширенню своїх ідей. Справжнім творцем школи ятрохіміків вважають професо­ра Лейденського університету Франціска Сільвія (1614—1672). Сільвій був уже справжнім професором клінічної^[6]медицини: на його лекціях демонструвалися хворі, сам він робив розтин по­мерлих, показував учням зміни в органах.

Ф. Сільвій так описує свої заняття із студентами: «Я веду своїх учнів за руки, вводжу в практичну медицину, для чого використовую метод, яким не користувалися в Лейдені і, безсумнівно, в інших містах; я проводжу з ними цілий день, відвідуючи шпиталі. На місцях я їм показую симптоми захворю- itaHb, вони вислуховують скарги хворих; я запитую їхню думку, чим пояснюють нони причину захворювання, як раціонально лікувати в кожному окремому ви­падку і на яких підставах. Вони можуть бачити результати щасливого ліку­вання внаслідок наших зусиль. У протилежних випадках вони присутні при розтинах, коли хворий стане жертвою невблаганної смерті».

Одночасно Сільвій багато уваги приділяв вивченню анатомії мозку fossa Sylvii, aquaeductus Sylvii. Він докладно вивчав ана­томію жовчовивідних шляхів, що дало йому змогу правильніше пояснити походження жовтяниці.

Причиною хвороб Сільвій вважав зміни реакцій рідких се­редовищ організму, передусім слини і панкреатичного соку. На його думку, в слині, панкреатичному соку, в жовчі, лімфі є особ­ливі незнані ще речовини — ферменти, які перетворюють одні речовини на інші. Кінцеві продукти цих перетворень бувають кислі або лужні. Від кількісного і якісного співвідношення цих речовин і залежить здоров'я людини.

Під час захворювань в організмі скупчуються кислі або луж­ні речовини, які він називав «їдучостями»— «асгішопіа». Всі хвороби він поділяв на дві великі групи: хвороби з переважним нагромадженням кислих і хвороби з переважним нагромаджен­ням лужних речовин. Дотримуючись такого погляду, він робив і відповідний висновок щодо терапії: при хворобах з перевагою кислих «їдучостей» потрібно вживати засоби лужної реакції, при лужних — кислої, за принципом contraria contrariis. Разом з тим у терапії Сільвій надавав великого значення режимові хворого, дієті, усуненню больових симптомів. Сільвій переосмислив ста­ру гуморальну теорію на новій основі, базуючись на здобутках хімії.

З численних учнів Сільвія слід згадати Реньє де Граафа (1641—1673), який багато працював над вивченням анатомії і фізіології підшлункової залози. Він першим застосував методи­ку накладення хронічної слинової та підшлункової фістул для вивчення хімізму травлення і дії підшлункового соку. Відомі його досліди з овуляції (фолікули Граафа); ним введено тер­мін ovarium.

З професорів Лейденського університету світової слави здо­був Герман Бургав (1668—1738). його відомий «Institutiones medicae» («Порадник лікарям») та афоризми, що стосуються розпізнавання й лікування хвороб, протягом XVIII на початку XIX ст. були основними посібниками з клінічної медицини в усіх медичних школах Європи і Америки. Не без підстав багато істориків медицини називають Бургава новим Ібн-Сіною.

Герман Бургав (Н. Boerhaave) був сином пастора; здобувши звання док­тора медицини і філософії, фн, за сімейною традицією, і сам мав намір працю­вати пастором, але на одному диспуті він захищав протицерковні твердження підданого анафемі філософа Спінози, і це унеможливило для нього церковну кар'єру. Він змушений був зайнятися лікарською практикою в Лейдені. Для заробітку почав давати студентам уроки з медицини і математики з таким успіхом, що медичний фа­культет запропонував йому бути лектором теоретичної, пізніше практичної медицини. В універси­теті виявився його винятковий та­лант викладача. На його вимогу при факультеті було відкрито спе­ціальну навчальну клініку на 12 лі­жок.

Головним для нього було спо­стерігати хворих біля їхнього ліжка: «Передусім — відвідати й побачити хворого»— «Primum est visere aegrum». Це елементарне по­ложення мало на той час велике принципове значення: воно утвер­джувало в медицині метод спосте­реження і досвіду, було спрямоване проти схоластичних пережитків, проти середньовічної медицини галеністів.

У педагогічній роботі Бургав намагався розвивати у своїх слухачів спо­стережливість, уміння синтезувати одержані при дослідженні хворих суб'єк­тивні і об'єктивні дані. Успіхові його викладання сприяли вміння ясно і просто висловлювати свої думки, всебічне знання медичної класичної і сучасної йому літератури, висока загальна культура, чуйність і приступність; «Simplex veri sigillum (Правді властива простота)» — було його улюбленим висловом.

Бургав не був творцем нового напряму в медицині. Доскона­ло знаючи наукові праці попередників, він брав від багатьох з них те, що вважав корисним. Взірцем для нього був Гіппократ. Еклектик, він все ж віддавав перевагу ятрофізикам. Основою життя і здоров'я людського організму Бургав вважав рух. В ор­ганізмі, твердив він, постійно відбувається рух між окремими його складовими частинами. Захворювання виникає тоді, коли порушуються умови для нормального руху, коли настає затрим­ка його. Теплота в організмі є наслідком тертя крові об стінки судин, а запалення — наслідком застою крові в капілярах. Сві­же повітря, дієта, гімнастичні вправи різної інтенсивності, об­межена кількість перевірених ліків становили основу терапії Бургава. Дуже ефективним засобом лікування туберкульозу ле­генів він вважав верхову їзду. Свій погляд щодо того, на яких підвалинах має будуватися клінічна медицина, він зводив до таких двох положень:

1.               «Найуважніше спостереження нашими чуттями всіх зов­нішніх явищ у здорової, хворої, вмираючої людини та в мертво­му тілі».

2.               «Ретельне дослідження того, що в людині заховане від чуттів і що потрібно зробити явним для визначення».

У своїх працях і під час лекцій Бургав прагнув узгодити наслідки анатомічних і фізіологічних дослідів із спостережен- цями біля ліжка хворих. Він перший у клініці почав застосову­вати термометр.

Бургав був для свого часу високодосвідченим хіміком і бота­ніком. На противагу своєму сучасникові філософу Лейбніцу, за яким елементи неорганічної і органічної природи неоднакові, Бургав доводив подібність їх. Бургав визнавав існування в лю­дини душі, але у своїх працях не називав її безсмертною і не наділяв надприродними властивостями. Бургав користувався ве­ликим науковим авторитетом, до нього стікалися учні з усіх країн світу, включаючи і нашу батьківщину; лікарі називали його totius Europae praeceptor (наставником усієї Європи).

Змінив Бургава на кафедрі його учень І. Б. Гаубій (1705— 1780). В основу своєї клінічної діяльності він поклав принципи школи Гіппократа: природа виліковує, лікар — служник приро­ди (minister naturae). Гаубієві належать дві видатні праці. У першій — «Institutions pathologiae medicinalis» він розгля­дає питання загальної патології. Причиною епідемічних захво­рювань він, як і Фракасторо, вважає міазми, які породжують контагіозні збудники. Зважаючи на відомі вже в ті часи роботи Левенгука та інших мікроскопістів, Гаубій ставить питання, чи не є ці збудники (virulenta potestate) дрібними живими істота­ми і чи не можна проти кожної з них знайти специфічні засоби.

У другій роботі — «De regimine mentis» він уперше в того­часній медичній літературі висвітлює взаємовідношення в орга­нізмі душі і тіла. Гаубій доводить, що страждання тіла мають незрівнянно більший вплив на душу, ніж стан душі на тіло. Гау­бій також перший встановив рецептурні формули.

Видатним анатомом був голландець Фредерік Рюїш (1638— 1731), який уславився своїми анатомічними препаратами з на­литими судинами та зібранням виродків. Петро І під час пере­бування у 1717 р. в Амстердамі відвідав його музей. Музей Пет­ру І дуже сподобався, і він придбав його за ЗО тисяч гульденів. Цей музей став першоосновою біологічних музеїв нашої вітчиз­няної Академії наук.

Видатним голландським анатомом був також Альбінус (1697—1770)—автор відомого в ті часи анатомічного атласу.

Історичною заслугою Лейденської школи в медичній науці було дальше вивчення будови людського організму, а головне — розвиток клінічної медицини, організація і вдосконалення самих методів викладання медицини в університетах, наближення ви­кладання клінічної медицини до ліжка хворого, введення додат­кових методів дослідження, перевірка діагностики патологоана- томічними розтинами.

У Росії наукове викладання медицини спочатку перебувало під великим впливом саме Лейденського університету, в якому здобула докторські дипломи переважна більшість перших наших професорів теоретичних і клінічних дисциплін.

Серед представників крайніх напрямів у медицині — ятрофі- зиків, ятрохіміків — були в ті часи і вчені, які розуміли, що ні фізика з механікою, ні хімія сама собою не можуть пояснити всіх складних процесів, які відбуваються в організмі в здорово­му стані і в процесі боротьби з недугою. З таких учених слід, зокрема, згадати Джордано Баліві (1668—1707), професора в Римі. В основному прибічник ятрофізиків, він критично ставив­ся до поглядів тих, хто вбачав у серці лише насос, у шлунко­ві — реторту, перебіг усіх процесів в організмі ставив лише в залежність від ферментів. На його думку, основою медицини має бути досвід, освітлений розумом: «Людина — твір природи і все в організмі, як твердив Гіппократ, підлягає законам при­роди... Лікар, що б він не робив, повинен пам'ятати, що оволоді­ти природою не можна без уміння підкорятися їй. Найдоскона­ліший у світі математик все ж таки менш досконалий, ніж сама природа... Потрібно знати, що в медицині немае нічого більш по­вчального, як хворий сам по собі».

У XIV—XVII ст. успіхи в розвитку природничих наук, особ­ливо в галузі фізики, механіки, хімії, настільки сприятливо від­билися на зростанні продуктивних сил і економічному житті країн, в яких почали розвиватись і міцніти капіталістичні від­носини, що в Європі було створено спеціальні установи для роз­робки важливих наукових проблем, такі, як Академія наук у Франції (1634), Королівське Товариство в Лондоні (1662). Цю назву академія наук Англії зберігає до наших часів.

Поява в медицині напрямів ятрофізиків і ятрохіміків, пов'я­заних з розвитком природничих наук, знайшла своє відбиття на­самперед у медичній літературі і майже не позначилась на практичній медицині, де й далі застосовувалися лікувальні за­соби гуморальної патології — кровопускання, блювотні, про­носні.

Кровопускання часто робили великими дозами, дотримуючись поглядів Л. Ботало — двірського лікаря французьких королів Карла IX та Генріха III. Ботало пояснював доцільність масивних кровопускань такими порівняннями: «Чим більше викачують з криниці непридатної для пиття води, тим більше прибуває чистої»; «Чим більше висмоктує дитя молока годувальниці, тим біль­ше його прибуває». З протоколів лікування короля Людовіка XIII дізнаємося, що за один рік йому було зроблено 47 кровопускань, 215 разів призначались блювотні чи проносні, 212 — клізми.

З XVI ст. почали входити в медичну практику завезені з Америки нові лі­ки — хінін, перуанський бальзам, корінь іпекакуани, кора гваякового дерева, яку довгий час вживали як засіб проти сифілісу.

Хінну кору, лікувальні властивості якої були давно відомі жителям Пів­денної Америки, було завезено в Європу в 1640 р. лікарем віце-короля Перу Дон Жуаном Вега. Назва походить від місцевої назви дерева «кіна-кіна». Ім­порт хінної кори відразу захопили в свої руки єзуїти, які дорого продавали «єзуїтський порошок». Людовік XIV, який хворів на малярію, купив секрет лікування малярії хінною корою в англійського аптекаря-авантюриста за 48 тисяч ліврів. Хіна швидко набула широкої популярності серед лікарів і в народі. Рамацціні писав, що «хіна зробила таку революцію в медицині, як порох у війні».

Ширше почали використовувати засоби мінерального походження; попу­лярним стає лікування мінеральними водами і купелями. Хворі в купелях пере­бували годинами, а в Німеччині — протягом цілого дня; в купелі хворі прий­мали їжу, розважались. У ці ж часи поступово почала входити в ужиток кар­топля, ширше — кава, чай, какао. В кінці XVI ст. дипломат Жан Нікот завіз у Францію тютюн (звідси латинська назва тютюну — Nicotiana), куріння яко­го, незважаючи на заборони урядів, церкви, швидко поширилося по всіх краї­нах і за шкідливістю для здоров'я людства в наш час суперничає з таким лихом, як алкоголізм.

У XVII ст. вперше в окремих країнах на Заході почали складати фармако­пеї. У фармакопеї Франції (1638) крім раціональних ліків вміщено олії з ящірок, жаб, скорпіонів, людський жир, есенцію з сечі. Славнозвісний теріак, який урочисто виготовляли публічно за рецептом тисячолітньої давності з 60 складників, було вилучено з фармакопей Франції, Італії та Іспанії лише в другій половині XIX ст.

Як ми вже зазначали, в XIII—XIV ст., в часи розквіту схоластичного навчання на медичних факультетах, лікарі в суспільстві не користувались особливою повагою. Досить пригадати нищівну критику лікарів Петраркою в його «Invectivae in medicus quendam». їх глузливо називали medicus — шег- dicus, mendicusЗ часом ставлення до лікарів докорінно змінюється з поліп­шенням викладання в університетах, підвищенням вимог до здобуття звання доктора медицини; дипломовані доктори в XVI—XVII ст. дістають право но­сити відмінний від інших одяг; переважна більшість їх займає посади з постійною оплатою при численних дворах правителів, архієпископських резиден­ціях; кожне велике місто мало своїх лікарів, яких називали physicus. Дипло­мовані лікарі не спускалися до рукодійства, хірургічного втручання, вони тіль­ки ставили діагноз. Лише в італійських університетах професори анатомії ви­кладали хірургію І займалися хірургічною практикою. Поряд з дипломованими докторами, яких було обмаль, по містах працювали цехи цирульників, ще більше «партачів», які не належали до будь-яких цехів; по ярмарках практи­кували мандрівні витиначі каміння, оператори гриж і катаракт та інші реміс­ники вузького лікувального фаху.

Інформація взята із сайту http://y-ra.com/book_storya-medicini_780/24_rozdil-v.-medicina-novogo-chasu-xvii-xviii-st.