Матеріальна культура українців

1.Типи планування поселень та забудови двору

Сільські поселення становлять важливу галузь народної культури українців. У соціально-економічних типах та формах сільських поселень знайшли відображення етнічні традиції, особливості господарських занять, природно-географічне середовище. В Україні історично склалися три основні соціально-економічні типи сільських поселень: село, присілок, хутір.

До найдавніших і найпоширеніших в українців соціально-економічних типів сільських поселень належить село. Декілька окремих осель або груп дворів (які відомі під такими назвами, як кут, кінець, оседок, селище, село, дворище, земля, хутір), розростаючись, поступово утворювали село. Період XV—XVI ст. вважають початком переходу від малодвірних поселень до багатодвірних. Цей процес відбувався повільно, і малодвірні поселення побутували ще тривалий час. Наприклад, в XVI ст. у гірських бойківських селах Корчині та Підгородцях налічувалося лише по п'ять дворів, у Розлучі — сім, Довгому — десять. Такі ж малодвірні поселення часто зустрічалися і в XVII ст. Зокрема, в закарпатському с. Річці у цей час було лише 4 господарства, Воловому — 6, Студеному Потоці — 10. Малодвірні села не були рідкістю навіть у другій половині XVIII ст. Так, станом на 1781 р. малодвірними вважалися низка сіл Київського повіту (в с. Круківщині — 10 дворів, Боярці — 15, Борщагівці Петропавловській — 18, Гатному — 28).

Мешканці села були об'єднані в сільську громаду, за якою закріплювалася певна територія, податки, обов'язки та ін. Внаслідок цього зазначений тип поселення вважався адміністративною, економічною та юридичною одиницею.

В XIX — на початку XX ст. українське село як певна цілісна система складалося з низки елементів: сельбища, центру, культових споруд, виробничо-побутових, культурно-освітніх об'єктів та установ.

Сельбище охоплює територію, на якій розташоване власне поселення — селянські двори, головна сільська дорога (вулиця), об'єкти інфраструктури. Зазвичай воно було компактне. Виняток становлять лише села на Гуцульщині, де селянські двори були розсіяні по всій території поселення.

Центром традиційно вважалася територія поблизу церкви або приміщення громадського самоуправління. Часто ці споруди розташовувалися біля площі й разом із нею становили центр. В деяких етнографічних районах України (Бойківщині, Гуцульщині, Лемківщині) композиційне виділення центру було відсутнє, що спричинено особливостями географічного середовища.

Культова споруда — церква — розташовувалася переважно в центрі села поблизу дороги або зручного проїзду. Часто біля неї було кладовище та резиденція священика.

До виробничо-побутових об'єктів українського села ХІХ — початку XX ст. належали кузня, млин, корчма, крамниця, громадська комора та ін.

Культурно-освітні об'єкти становили початкові школи (церковнопарафіяльні й державні), а також громадські організації. Наприкінці ХІХ — початку XX ст. на західних землях України набули поширення хати-читальні, які організовувала "Просвіта".

Хата-читальня споруджувалася за кошти сільської громади і становила своєрідний клуб, осередок народного дозвілля.

Іншим поширеним в Україні типом малодвірного сільського поселення був присілок (виселок, урочище). Він відомий з XV ст. Присілки виникали внаслідок нестачі землі в селах і розташовувалися поза межами їхніх сельбищ. Адміністративно вони підпорядковувалися селу, на землях якого виникали. Крім того, відомі й інші механізми утворення присілків. Зокрема в Карпатах сільські поселення цього типу часто зароджувалися з тимчасових сезонних житлово-господарських об'єктів (зимівок, зимарок), які містилися на значній відстані від сельбища. Іноді присілки поставали поблизу дрібних промислових підприємств, що функціонували на території певного села. Нерідко вони носили назву "Гута", "Майдан" тощо. Населення таких присілків частково було зайняте у промисловому виробництві. Процес виникнення присілків відбувався найінтенсивніше у XVIII — на початку XX ст.

До традиційних типів сільських поселень українців належить хутір. Здебільшого це малодвірне, нерідко однодвірне, поселення. Певна частина хуторів виникла ще в період феодалізму внаслідок освоєння нових земель (народної колонізації). Це стосується насамперед козацьких хуторів-зимівників. Наприклад, у другій половині XVIII ст. у Золотоноській сотні Переяславського полку налічувалося 66 хуторів. Серед них були і однодвірні, й малодвірні: на хуторі козака Копила — одне господарство, хорунжого Верещаки — одне, сотника Лукашевича — одне, козаків Ювженка і Пилипенка — п'ять, козаків Побиванців — п'ять, хорунжого Жили — 11 тощо.

Хутори, які походять з початку XX ст., пов'язані зі столипінською аграрною реформою 1906 р. Остання спричинила руйнування сільських громад і утворення хуторів. Впродовж 1906—1912 pp. в Україні вийшли на хутори 226,5 тис. господарств.

У процесі історичного розвитку соціально-економічні типи сільських поселень українців змінювалися під впливом різноманітних чинників: географічного розташування, наявності жвавих торговельних шляхів, торгівлі, зростання чисельності населення, промислового виробництва. Нерідко поселення, які мали великі земельні угіддя, ділилися і на неосвоєних землях (часто на так званих "неужитках") виникали нові села. Поселенці тимчасово звільнялися феодалом або державою від повинностей. У західному регіоні України села, які виникали в такий спосіб, називали волями, а в східних — свободами, слободами. Так зберігалася матірна назва села з відповідним додатком: с. Висоцьке і с. Воля Висоцька (Львівської обл.); с. Кухарі і с. Слобода Кухарська (Київської обл.).

За сприятливих обставин окремі села перетворювалися на містечка (Великий Березний на Закарпатті, Борислав у Галичині та ін.), хоча подекуди мав місце і зворотний процес: окремі містечка внаслідок низки причин (розвитку залізничного транспорту, занепаду промислів і торгівлі тощо) деградували в села (Стара Сіль, Сможе, Ляшки Муровані в Галичині та ін.).

Проведена у 30—40-х роках XX ст. насильницька колективізація спричинила істотні зміни в структурі українського села: закриті, а згодом і знищені храми, поява колгоспів, МТС тощо. Поступово ліквідовувалися хутори і присілки, мешканців яких проти їхньої волі зганяли до сіл. Окремі найкрупніші присілки перетворювалися на села. Радянська політика так званих "неперспективних сіл" призвела до спустошення та занепаду сотень і тисяч українських сільських поселень, котрі в недалекому минулому вражали чужоземців своєю мальовничістю, охайністю та заможністю. "Неперспективне" селянство, залишившись без землі, засобів виробництва, позбавлене елементарної опіки держави (будівництва доріг, шкіл та інших об'єктів інфраструктури), почало залишати прадідівські оселі й вирушило у пошуках кращої долі до міста. На сучасному етапі перед незалежною Українською державою постає нелегке завдання — відродження села.

Форми (типи планування) сільських поселень українців розвивалися під впливом комплексу факторів: особливостей географічного середовища (рельєфу місцевості, гідромережі), етнічних традицій, умов соціально-економічного розвитку, господарських занять населення, державного законодавства та ін. Для сільських поселень українців найхарактернішими є безсистемна, рядова, кругова, ланцюгова, комбінована і вулична форми. З метою детальнішого вивчення типів планування поселень слід брати до уваги їхню забудову. Можна виділити декілька типів забудови поселень: розсіяну, гніздову, скупчену, комбіновану.

Безсистемна форма поселення вважається однією із найдавніших не лише в українців, а й у слов'ян загалом. Вона відома на всій території розселення українського етносу. Виникнення безсистемних поселень пов'язане з народною колонізацією, для якої характерна відсутність регламентації стосовно планування. Залежно від типу забудови можна виділити два варіанти безсистемних поселень: розсіяно-гніздовий та скупчений. Перший характерний для Гуцулыцини. Безсистемні поселення розсіяно-гніздової забудови виникли в цьому етнографічному районі України під впливом складного гірського рельєфу та провідної ролі скотарства в структурі господарських занять гуцулів. Селянські двори у гуцульських селах розташовані на значній відстані один від одного і розсіяні по гірській долині та схилах навколишніх гір. Подекуди утворювалися групи (гнізда) приблизно з двох-чотирьох дворів. Нерідко їх виникнення спричинене залишками патронімії. Під'їздів до окремих садиб як правило не було; центральна дорога, пролягаючи по дну гірської долини паралельно з водною артерією, не сполучала між собою селянські двори, а лише певне село із сусідніми поселеннями. Безсистемно скупчені поселення побутували практично в усіх регіонах України. Від центральної дороги чи вулиці відгалужувалися в різних напрямах проїзди, провулки, що вели до селянських обійсть. Густа хаотична сітка таких проїздів покривала усе село. Безсистемні поселення зі скупченою та скупчено-гніздовою забудовою особливо характерні для низки місцевостей Полісся, зокрема для північних районів Волинської, Рівненської, Житомирської областей. Цей варіант безсистемного поселення траплявся й на інших теренах України (Чернігівщині, Полтавщині, Одещині, рівнинній частині Північної Буковини та ін.).

Гніздова забудова в поселеннях безсистемної форми могла утворюватися також внаслідок земельної нестачі в ХІХ — на початку XX ст.: з виникненням нових сімей і браком землі під забудовування нові двори часто виникали за рахунок поділу батьківських садиб. Це призводило до скупчення забудови села, утворення нових гнізд, появи нових проїздів.

Не менш давньою за походженням і достатньо поширеною в Україні є рядова форма поселення. Її характерна риса — розташування дворів у ряд та орієнтація жител чільною стороною в одному певному напрямку — уздовж берега водойми або дороги. Археологи засвідчують, що в Середньовіччі багато слов'янських поселень мали рядове прирічкове планування.

Рядові поселення можуть бути однорядовими та багаторядовими. Нерідко утворенню рядової форми сприяла традиція орієнтувати фасади осель на південні румби ("на літо", "до сонця"). Іноді дворядове придорожнє поселення нагадувало вуличне.

Глибокі слов'янські традиції в українців має кругова форма поселення. При такому плануванні двори розташовані найчастіше довкола площі з церквою і кладовищем або ставу. Відомі декілька варіантів кругових поселень. Наприклад, в одному випадку будівлі розміщуються по колу, оточуючи незабудовану площу, городи тягнуться в бік поля, а двори виходять на площу. В іншому — двори селян виходять у бік поля, а садиби займають площу.

Учені стверджують, що походження цього типу планування пов'язане з оборонними міркуваннями. Так, кругові поселення здебільшого розташовувалися на мисах і в луках рік, а найбільшого поширення набули в передстеповій оборонній зоні. Кругову конфігурацію мали також давні слов'янські городища, козацькі табори, споруджені з возів.

При ланцюговій формі поселення селянські двори розташовувалися обабіч дороги чи ріки. Сусідні двори або невеликі їх групи (два-три господарства) могли бути поряд або на певній відстані один від одного. Конфігурація ланцюгівки залежала від форми русла ріки чи дороги. Такі поселення найхарактерніші для Бойківщини і Лемківщини, а також побутували в рівнинних районах України (Київщина, Полтавщина). Виникнення ланцюгівки в Карпатах зумовлене етнічними традиціями українців (прирічкове розташування поселень) та географічними і соціально-економічними чинниками (орографією місцевості, залишками патронімії, двопільною толоко-царинною системою землеробства). Селянський двір у ланцюгівці розташовувався біля ріки і дороги посеред земельного наділу, який у вигляді довгої вузької смуги перетинав гірську долину в поперечному напрямі. В рівнинних районах України поява ланцюгового планування часто була пов'язана з розвитком хуторів.

Поселення вуличної форми поширені на території всієї України. Два ряди будинків, фасади яких звернені до дороги, утворюють вулицю. Серед вуличних поселень розрізняють одновуличні, багатовуличні та квартально-вуличні варіанти зазначеного типу планування. За походженням вуличне планування є пізнішим порівняно з безсистемною, рядовою чи круговою формами. Багато вуличних поселень розвинулися із рядового планування. Цьому сприяло закріпачення селян і втручання у планування поселень поміщиків і держави. Зокрема, великий вплив на формування вуличного планування поселень мала "Устава на волоки" 1557 р. Починаючи з 20-х років XVIII ст. царський уряд видав низку розпоряджень та указів, які спричинилися до розвитку вуличного планування поселень. Наприклад, "Положение для устроения селений" від 1830 р. вимагало будувати в селах хати фасадами лише до дороги. Державні органи здійснювали контроль за дотриманням будівельного законодавства.

У південній частині України, заселеній в пізніший час, сільські населені пункти планувалися за типовими проектами, розробленими відповідно до указів XVIII — першої половини XIX ст. У поселеннях комбінованої форми поєднувалися різні типи планування. У рівнинних місцевостях України найчастіше зустрічалися безсистемно-вуличні поселення, в Карпатах — ланцюгово-рядові, безсистемно-рядові.

Еволюція форм сільських поселень українців у ХІХ — на початку XX ст. відбувалася у кількох напрямах: трансформації однопланових поселень в комбіновані, появи вуличних елементів, забудовування проїздів та частково польових доріг, скупчення забудови. На сучасному етапі планування сільських поселень регламентується державним законодавством. При цьому нерідко не беруться до уваги традиції місцевого населення та ландшафтна специфіка конкретної місцевості. Поселення у різних регіонах України поступово втрачають локальні особливості. На зміну традиційним формам приходить вуличне та кваргально-вуличне планування. Ця тенденція характерна і для розвитку давніх сіл, відомих ще з середньовіччя, і для новітніх.

Двір

Поняття двір включає в себе житло, господарські будівлі та прилеглий до них невеликий виробничий майданчик. Разом із садом і городом такий двір утворював садибу. Структура садиби (тобто наявність чи відсутність саду або городу), її розміри, конфігурація, розміщення у поселенні залежали від географічних і соціально-економічних чинників.

В українців, на відміну від інших східнослов'янських народів, зокрема росіян, побутували виключно відкриті зверху двори, в яких простір між житловими та господарськими будівлями не перекривався дахом.

Розвинута структура господарських занять, значна за розмірами етнічна територія з неоднорідними природно-кліматичними умовами та місцеві будівельні традиції, що мали певну локальну специфіку, спричинили формування в українців декількох типів забудови дворів. Основу визначення того чи іншого типу забудови становив характер прилягання господарських споруд двору до житла. Відповідно до цього на теренах України відомі три типи забудови дворів: вільний, зімкнутий і замкнутий.

При вільному типі забудови двору житло та господарські будівлі розміщалися окремо одне від одного. Вільно забудований двір побутував на території всієї України з найдавніших часів. Він відрізнявся простотою та пристосованістю до природно-кліматичних умов більшості місцевостей України. Відокремленість від житла господарських будівель, особливо призначених для утримання худоби (стаєнь, хлівів, сажів тощо), забезпечувала дотримання елементарних санітарно-гігієнічних норм. Відомо декілька варіантів вільно забудованого двору. В основу визначення того чи іншого варіанта покладено розташування у дворі житла і господарських будівель. Наприклад, на Гуцульщині був поширений безсистемний варіант вільної забудови двору, згідно з яким розміщення господарських споруд відносно житла часто диктувалося умовами гірського рельєфу і не виявляло якоїсь чіткої закономірності, тобто було безсистемним. При Г-подібному варіанті вільної забудови господарські приміщення розташовувалися під прямим кутом до житла. Побутували також варіанти, за якими будівлі розміщалися в один або два паралельні ряди. Останній варіант був особливо поширений: напроти житла (наприклад, хата+сіни+комора) розташовувалися в ряд господарські будівлі (стодола, хлів, стайня та ін.), які могли бути як окремими, так і повністю або частково зблокованими між собою. Для заможних верств українського селянства були характерними вільно забудовані двори із П-подібним (або периметральним) розташуванням житлових та господарських будівель. Вибір того чи іншого варіанта вільно забудованого двору був зумовлений заможністю конкретного господарства, наявністю землі та господарськими потребами.

Особливість зімкнутого типу забудови двору полягала в тому, що житло та господарські будівлі повністю або частково блокувалися між собою і були вкриті спільним дахом. Відомо декілька варіантів цього типу: однорядовий (найпоширеніший), Г-подібний і П-подібний, який побутував спорадично у заможних селян. Даний тип найхарактерніший для західної Бойківщини і центральної Лемківщини, побутував на Поліссі, у низці районів центральної та східної України, однак не утворював там ареалів поширення.

Зімкнутий двір розвинувся з вільного типу забудови і був пристосований до господарювання у складних природно-кліматичних умовах (важкопрохідні болотяні нетрі Полісся, гірські райони Карпат з суворим кліматом та великою кількістю опадів тощо). Наприклад, поширений у бойків зімкнутий однорядовий двір ("хижа під одним побоєм"), об'єднуючи під спільним дахом найчастіше хату, сіни, комору, стайню, стодолу та деякі інші приміщення, давав змогу господареві ("ґазді") у морозний чи дощовий день виконувати низку необхідних робіт, зокрема по догляду за худобою, практично не виходячи за межі "хижі". Із сіней він міг потрапити до стодоли ("боїща") чи стайні. Крім того, така компактна забудова двору сприяла утепленню житла та приміщень для худоби. Важливе значення при такому типі забудови мала також економія земельних ділянок, які використовувалися для присадибного господарства.

У дворі замкнутого типу житло, господарські приміщення та міцні високі огорожі, блокуючись між собою, замикали з усіх боків подвір'я, в яке можна було потрапити лише через ворота або хвіртку. Зовні такий двір нагадував невелику, але надійну фортецю. Замкнуті двори побутували на Поліссі ("підварок"), у високогірних районах Гуцульщини ("ґражда"), були характерними для козацьких хуторів Півдня України.

Замкнутий тип забудови двору бере початок із вільно забудованого. При його формуванні важлива роль належала, крім природно-кліматичних чинників, розсіяності розселення багатьох поліських і гуцульських сіл. В умовах, коли сусідні господарства чи хутори були розташовані на значній відстані один від одного, такі замкнуті двори-"фортеці" захищали мешканців та худобу не лише від холодних вітрів та снігових заметів, а й від хижого звіра та можливих непрошених гостей.

Крім названих типів забудови існували ще й перехідні, наприклад, між вільним і зімкнутим або вільним і замкнутим. Це стосується також варіантів забудови дворів. Певний вплив на забудову двору мало втручання у народне сільське будівництво державного законодавства. Зокрема, російські й австро-угорські будівельні закони та інструкції XVIII—XIX ст. регламентували місцезнаходження на садибі певних будівель (стодол, клунь), розташування двору щодо сільської дороги або вулиці, вносили деякі корективи у народне будівництво.

Колективізація і варварське "розселянювання" українських хліборобів у 30—40-х роках XX ст. відчутно вплинули на подальший розвиток садиби та двору. Скорочення обсягів сільськогосподарського виробництва в індивідуальних селянських господарствах зробило непотрібними деякі традиційні господарські споруди двору, зокрема, численні приміщення для утримання худоби, зберігання й обробки зернових тощо.

На сучасному етапі типи забудови дворів та їх варіанти значною мірою втратили локальну специфіку, що зумовлено соціально-економічними чинниками та появою стандартних, уніфікованих будівельних матеріалів, типових проектів забудови. Це спричинило істотне обмеження народної архітектурної творчості на селі.

Житло

Народне житло належить до фундаментальних галузей традиційної культури будь-якого етносу, в тому числі й українців. Його можна розглядати з різного погляду: будівельного матеріалу та конструкції, розвитку вертикального та горизонтального планування, системи опалення, організації інтер'єру, декоративних аспектів житла, соціологічних тощо. Етнологи до найважливіших характеристик традиційного житла відносять його горизонтальне планування і систему опалення. Саме ці параметри належать до найстійкіших і дають змогу виявити загальноетнічні риси розглядуваної галузі народної культури, а інші — будівельний матеріал і конструкція, покрівельний матеріал і крутизна схилів даху, кількість житлових приміщень — є змінними і залежать від таких чинників, як природно-географічне середовище, особливості господарських занять, умови соціально-економічного розвитку тощо.

Українське народне житло сягає початками у ранньослов'янський період. Воно пройшло тривалий шлях розвитку від півземлянкового (заглибленого) однокамерного до наземного багатокамерного. Археологічний та етнографічний матеріал засвідчує, що основу традиційного українського житла становили підквадратної форми однокамерне приміщення, в одному з кутків якого розташовувався опалювальний пристрій — піч, а в інших — прості та первісно нерухомі меблі: піл (своєрідний дощаний топчан) для спання, стіл, лави, полиця для посуду. Подібні житла тривалий час побутували в українському селі, а поодинокі зразки його можна було ще побачити в 90-х роках XX ст. на Західному та Центральному Поліссі. Описаний варіант житлового приміщення характерний практично для всієї території, на якій розселений український етнос, і має характер етнічної традиції.

Наступним етапом розвитку горизонтального планування народного житла була поява сіней — спочатку примітивних, зведених з приставлених до стіни жердок, вкритих дерном чи шаром трави, а пізніше — капітальних. В українців сіни є холодним неопалюваним приміщенням.

Приблизно з середини XIX ст. найпоширенішим типом горизонтального планування традиційного житла українців стало трикамерне типу: хата+сіни+комора. Зазначимо, що поява тих або інших типів планування житла, їх варіантів на різних теренах України не відбувалася синхронно, одночасно. На їх поширення мали вплив різноманітні фактори: географічні та соціально-економічні умови, наближеність до міст і жвавих торговельних шляхів тощо. Так, у поселеннях, які у зв'язку з природно-географічними умовами були порівняно ізольованими від інших місцевостей, міст і, відповідно, обмін культурним та виробничим досвідом мав спорадичний характер, тривалий час зберігалися архаїчні форми житлобудівництва, в тому числі й горизонтального планування (Полісся, Карпати). Поблизу міських поселень, біля жвавих торговельних шляхів новації у житлово-господарське будівництво проникали швидше.

Зазначені три типи горизонтального планування народного житла слід розглядати як базові, на основі яких розвивалися їх варіанти, що нерідко мали локальний характер. Зокрема, в Закарпатті відомі двокамерні житла. Вони складалися з двох приміщень з окремими входами знадвору (хати з піччю й комори). В центральних районах галицької частини Бойківщини побутував варіант трикамерного планування, де власне житлове приміщення розташовувалося між сіньми та коморою (комора+хата+сіни). На Гуцульщині, Покутті та деяких інших місцевостях поширеним було трикамерне житло. Воно складалося з двох житлових кімнат, розділених сіньми (хата+сіни+хата). На Волині та Поліссі приблизно з середини XIX ст. у заможних селян набуло поширення одностороннє планування три- або чотирикамерного житла (сіни+хата+хата; комора+сіни+хата+хата). Крім того, поліщуки нерідко виділяли в сінях приміщення для зберігання овочів, солінь, картоплі — "стебку", яку під час морозів обігрівали жаром, насипаним у старий чавун. Приблизно з XIX ст. у селянський побут низки регіонів України поступово ввійшло житлове приміщення ванькир, що влаштовували у житловій кімнаті за допомогою перегородки і використовували як кухню, оскільки тут була піч. Нерідко за тильною стіною житлової кімнати влаштовували комору; такі житла часто побутували у заможних гуцулів (хата/комора+сіни+хата/комора), на Покутті та Лемківщині.

Розширені сім'ї мали багатокамерні житла ускладненого планування. Нерідко для збільшення житлової площі переобладнували комору або добудовували нове приміщення до існуючої споруди.

Найважливішим елементом інтер'єру житлового приміщення українців ("хати", "хижі", "халупи") був опалювальний пристрій — вариста піч. Вона розвинулася з відкритого вогнища, яке пройшло в своїй еволюції низку етапів, відображених у реліктових явищах українського традиційного житлового будівництва (поліський "горен", який засвідчує факт побутування у давньому українському житлі відкритого вогнища, "кабиця" — півзакрите вогнище, що споруджували в сінях на Волині, півдні України). Вариста піч — основний опалювальний пристрій українського народного житла — розташовувалася в передньому куті хати справа від дверей біля напільної та сінешньої стін. Вона ефективно обігрівала житлове приміщення і відкривала широкі можливості для термічної обробки їжі — печіння, варіння, тушкування, сушіння. Крім того, на печі спали діти та найстарші члени сім'ї. Піч займала приблизно четверту частину житлового приміщення. Її устя було повернуте до фасадної, чільної стіни (за винятком Лемківщини, де пічний отвір за місцевою традицією виходив до причілкової стіни).

Система відведення диму також пройшла еволюцію від "курної" до "півкурної" і нарешті до опалення "по-білому". При курному опаленні піч не була обладнана димозбірником ("комином"), і дим під час опалення виходив з устя в кімнату, а звідти — крізь отвір у стелі або прочинені двері у сіни і назовні. При "півкурному" опаленні над устям печі прилаштовували димозбірник. Він відводив дим крізь отвір у сінешній стіні ("каглу") або у стелі в сіни або на горище. І, нарешті, опалення "по-білому" полягало в тому, що дим за допомогою димозбірника і комина (влаштованого в сінях або на горищі) повністю усувався з хати. Поширення цих трьох варіантів відведення диму було нерівномірним у часі та просторі. Так, у Карпатах та на Поліссі "курне" опалення було ще в першій половині XX ст., а в інших регіонах (Поділлі, Покутті, Середньому Подніпров'ї та ін.) про нього забули ще в XIX ст.

По діагоналі від печі в хаті влаштовували "покуть", "божий кут", де розвішували образи, рушники. Під образами вздовж чільної та причілкової стін розміщалися широкі лави. Простір між піччю і причілковою стіною займав "піл". Ліворуч від дверей в кутку розташовувалася полиця для посуду ("мисник", "судень").

Будівельний матеріал, з якого українці зводили житлові та господарські будівлі, залежав значною мірою від місцевих природних ресурсів і від заможності конкретного селянина. Одним із найдавніших будівельних матеріалів, на думку вчених, в українців і слов'ян загалом була деревина, з якої зводили стіни споруд за допомогою зрубної і каркасної технік. На Поліссі та в Карпатах дерев'яні зрубні житла з хвойних порід і бука зводять дотепер. В інших регіонах України внаслідок знищення лісів, високої ціни на деревину приблизно з XIX ст. переважає каркасне житло. На півночі Лісостепу дерев'яний каркас заповнювали деревом і глиносоломою, на півдні — плетінням (лоза, очерет, глиносолома). На Правобережній Україні відстань між вертикальними стовпами каркасу заповнювали вставленими горизонтально у пази дерев'яними горбилями ("риглями", "дилями"). На Лівобережній переважало вертикальне заповнення каркасу ("сторчівка", "сторч"). Стіни каркасного житла обмазували з обох сторін глиною і білили.

В Лісостепу і Степу плетені стіни каркасного житла обмазували товстим шаром глиносоломи і потім білили. В степових районах поширені також житла, в яких стіни безкаркасні — зведені з глиносолом'яних вальків, глинолиті, з цегли-сирівки або з природного каменю (ракушняку, солонцю).

Що стосується конструкції стелі, то вона трималася на товстій поперечній або поздовжній балці ("сволоку", "трагарі") чи їх комбінації. Сволок був необхідний у зв'язку з давньою традицією присипки стелі хати товстим шаром піску, що сприяло утепленню житла. Цю важливу конструктивну деталь хати українці, як і інші слов'янські народи, прикрашали різьбою, розписом (з-поміж іншого тут містилася інформація про те, хто і коли звів будівлю, апотропеїчні знаки тощо). На Поліссі побутували також архаїчні житла зі зрубною трикутною або трапецієвидною ("горбатою") стелею.

Долівка ("земля") у житлі найчастіше була глиняною. З другої половини XIX ст. заможні верстви селянства клали дерев'яну підлогу. Іноді в давніх житлах вона була комбінованою: біля печі — глиняна, а на решті житлової площі — дерев'яна.

В українців відомі кілька конструктивних типів даху. До найдавніших належить конструкція даху на сохах або півсохах. Архаїчним є також зрубний дах (поліський "накот"). Найпоширенішим з XIX ст. був дах на кроквах. Покрівельним матеріалом у лісових районах тривалий час слугувала деревина — дошка, ґонт, драниця, а також очерет. Найбільшого поширення набула солома, якою пошивали дахи жител і господарських споруд на всій території України. В українців побутували двосхилі (Полісся) та чотирисхилі дахи, різні їх варіанти.

Господарські будівлі традиційного селянського двору можна поділити на декілька груп: 1) для утримання свійських тварин і птиці (хлів для великої рогатої худоби; стайня для коней, овець; саж, куча для свиней; курник для домашньої птиці); 2) для зберігання продуктів сільського господарства (клуня, стодола, половник, осет, стебка, пивниця, льох, погріб, оборіг, комора, кошниця); 3) для зберігання сільськогосподарського реманенту та транспортних засобів (шопа, возівня, повітка тощо). Крім того, окрему групу становлять малі архітектурні форми (огорожі, криниці). Асортимент господарських будівель, їх кількість залежали насамперед від структури господарських занять, які історично сформувалися в тому чи іншому регіоні України, а відтак і від господарських потреб місцевого населення, рівня заможності конкретного селянина.

Після колективізації українського села і пограбування українського хлібороба чимало традиційних господарських будівель двору стали непотрібними: стайні для коней, клуні, осеті, окремі комори для зберігання зерна тощо. На сучасному етапі відбувається відродження традиційних будівель.