Особливі, змінені та трансові стани свідомості:

Дослідники вказують на такі особливі стани свідомості: надбадьорість, передсмертна свідомість, свідомість у стані озаріння, свідомість у стані оп’яніння, свідомість у стані медитації, гіпнозу, сну, розширений стан свідомості, який характеризується максимальною мобілізацією резервних можливостей людської психіки і роботи організму в цілому. Змінені стани свідомості:

1)стан засинання і про­бу­джен­ня. Відомо, що повний сон має п’ять циклів, які три­вають приблизно по 90 хвилин кожен. Так, виділяється повільно-хвильовий сон, коли простежу­ється повна фізична нерухомість, а мозок ще активний, про що свідчать швид­­­кі ру­хи очей. У цей час людину розбудити важко, але з нею можна за­го­во­рити;

2) стан медитації як особливий стан свідо­мості, викликаний свідомим бажанням людини, зосередити увагу, дум­­ки, одним словом, зосередитися на внутрішніх переживаннях чи на кон­крет­них об`єктах зов­нішнього світу. Медитація – це також вихід за межі сво­го Я, з`єд­нання з Богом, космічним Я, вихід у вічність (трансце­дентальна ме­дитація).

3) стан гіпнозу. Па­­тологічні ста­ни свідомості викликаються дією наркотиків та іншими пси­хо­тропними засоба­ми, нап­риклад, алкоголем. Ці засоби використо­ву­ють­ся для того, щоб притупити біль, заснути, розбудити се­бе у відповідний мо­мент, від­чути себе «іншим» (що особливо характерно для молоді), на­бу­ти ста­ну внут­рішнього «благополуччя» (але зрадливого), закривши очі на труд­но­щі життя.

4) інтенсивне емоційне переживання новизни, незвичності, ірраціональності ситуації, події, явища;

5) переживання актуального стану не як продукту власної психічної активності, а як дещо такого, що відбувається ззовні;

6) неможливість розповісти про пережитий досвід.

В онтологічному плані симптомом змінених станів свідомості є «дефіцит буттєвості» (реальності), зупинка думок.

Спостерігаються такі трансові стани свідомості:

1. відчуженість свідомості, що викликається довільно чи виникає при «застряганні» уваги на об’єктах інтроспекції чи якостях зовнішніх предметів, що сприймаються;

2. функціональні стани свідомості, що виникають при зосередженому виконанні певних видів діяльності, роботи, наприклад, професорська неуважність за зосередженості вченого на якійсь ідеї, проекті;

3. психоделічний стан свідомості, що викликається введенням в організм психоделіків чи глибокими психофізіологічними зсувами, зумовлених, наприклад, затримкою дихання чи інтенсивним фізичним навантаженням.

Фізіологічно психотропні засоби діють на нейромедіатори - речовини, що від­повідають за пере­дачу сигналу в мозку від одного нейрона до іншого (в місцях контакту нейронів, що називаються синапсами). Нормально мозок сам виробляє ці речовини, особливо коли інтенсивно думає. Людина, яка пос­тійно інтелектуально працює, має величезне емоційне задо­волення. Тра­ге­дія ви­користання наркотиків полягає в тому, що вони замі­нюють нейроме­ді­а­то­ри та одночасно притлумлюють їх виділення самим мозком, і таким чи­ном відбу­ва­єть­ся звикання організму до наркотика. Організм на­лаш­то­ву­єть­ся на легший режим функціонування.

Психотропні речовини - це, насамперед, збуджувальні засоби, які люди час­то використовують несвідомо. Такими стимуляторами є кофеїн та ніко­тин. До збуджувальних засобів належать амфетаміни, що викликають тим­ча­сове від­чуття фізичного здоров’я, впевненості в собі, велике бажання роз­мов­ля­ти, ін­­те­лектуальну розкутість, відчуття переваги над оточенням. Силь­ни­ми збу­джувальними засобами є кокаїн, героїн, морфій. Вико­ристання цих за­со­бів призводить до трагічних наслідків, бо блокується утворення мозком влас­них ней­ро­медіаторів.

Нейро­депресанти - речовини, які, навпаки, притлумлюють психічну ак­тив­ність люди­ни. Це - ал­ко­голь, заспокійливі та снодійні засоби.

До психотропних речовин належать психоделіки - речовини, що різ­ко змінюють зміст і спрямованість психічних переживань людини. Їх вико­рис­тання призводить до знач­них змін у психіці, часто незворотних, а тому й не­безпечних.

Існують такі порушення свідомості:

1. дезорієнтація людини у часі, просторі, обстановці, нечітке сприйняття оточення, сплутаність мислення, «качка думок» (хитання в думках);

2. утруднення спогадів про події зовнішнього і внутрішнього світу;

3. оглушена свідомість, коли людина діє ніби спросоння;

4. деліріозна (божевільна) свідомість, зумовлена деякими інфекційними захворюван­нями, отруєннями, запальними ураженнями мозку тощо; су­про­во­джу­ється пере­важ­но зоровими галюцинаціями, коли на людину напливають яскраві сторонні уявлення, ідеї, фрагменти спогадів аж до помилкових сприймань;

5. деперсоналізація, втрата свого Я (свої думки, почуття, дії сприймаються людиною ніби збоку, як чужі);

6. розірвана (фрагментарна) свідомість.

Загалом, нормальний стан психіки (свідомості) людини в ідеалі - це тим­ча­совий стан. Нас постійно спонукають сприй­мати світ так, як це робить біль­шість. Люди переважно не є самос­тійними у сприйманні світу, у сво­їй по­ведінці, у своїх міркуваннях. Нами постійно маніпулюють інші люди, за­соби масової інформації. Інша річ, наскільки ми піддаємося цим впли­вам. Ней­ро­фізі­о­лог Е.Ліл зазначає, що думки, які ми сприймаємо за власні, на­справді на 99 % запозичені та зу­мов­лені міркуваннями інших людей.

Сві­до­мість динамічна і виступає як безперервно мінлива сукупність чуттєвих та ра­ціональних образів, які безпосередньо виникають у людини в її "внут­ріш­ньо­му досвіді" та передбачають її практичну діяльність. Відображальна функ­ція свідомості є узагальненою її функцією. Виділення у свідомості ві­до­бра­женої реальності як об’єктивної має, з іншого боку, виділення внутрішніх пе­ре­живань та можливості розвитку на такій основі самоспостереження – го­тов­ності до пізнання інших психічних явищ та самого себе, їх рефлексії. Ця пси­хологічна характеристика свідомості людини включає відчуття себе су­б’єк­том пізнання, усвідомлення себе як відокремленої сутності від решти сві­ту, готової та здатної до вивчення суб’єктивної дійсності – отримання більш чи менш вірогідних знань про неї.

Свідомість виявляється і формується у діяльності. Порушення здатності виконувати цілеспрямовану ді­яль­ність є ре­зуль­татом пору­­шення свідомості. Свідомість характеризується: а) активністю, інтенційністю (спрямо­ва­ніс­тю на пред­мет); б) здатністю до рефлексії, самоспостереження; в) мо­ти­ва­цій­но-ціннісним харак­тером; г) рівнем ясності.

Свідомість - вищий рівень психіки, пов’язаний із мовою та мовленням. Завдяки свідомості людина має можливості: 1) пізнавати світ без обмеження, не тільки реальність, що безпосередньо до­ступна органам відчуттів, а вона пізнає можливе; 2) обмінюватися результатами індивідуальної діяльності пізнання з ін­ши­ми людьми-носіями свідомості.

Свідомість є цілісністю внутрішньо диференційованою, структурно та ком­позиційно оформленою. Вона може змінюватися як у бік ускладнення влас­ного змісту, так і в бік його спрощення. Свідомість відображає світ, і, од­но­­часно, породжує його. Їй притаманна цілепокладальна функція, через яку осо­бистість одержує можливість діяльнісної реалізації своїх відносин зі сві­том. Свідомість існує у єдності трьох процесів: споглядання, мислення та ві­до­браження. Вона не зводиться до знань, до пізнавальних процесів.

Психологія несвідомого

Нижчий рівень психіки утворює несвідоме. Несвідоме - це специфічний про­яв психічного, його складова. Зміст несвідомого зумовлено сус­піль­ни­ми умовами життя людини та особливостями внутрішніх переживань. Цей рівень психічної активності не піддається свідомому, вольовому кон­тро­лю. Людина не усвідомлює виконуваних дій, втрачається орієнтування в ча­сі, ді­ях, порушується саморегулювання поведінки. До неусвідомлених явищ відносимо:

а) субсенсорні (позамежові) відчуття (відчуття, про виникнення яких ми собі не даємо звіту), викликані реальними подразниками, дія яких неу­сві­дом­лена. Це звуки, які ми свідомо не чуємо, невидимі світлові сигнали, які реально діють на нас. Вивчення субсенсорних по­драз­ни­ків дозволяє вия­вити резервні можливості органів чуття людини та її пси­хі­ки загалом;

б) сновидіння: зміст снів, дії у сні, наприклад, пере­кла­дання речей. Природа сну ще не цілком вивчена. Зміст снів опосередковано залежить від наших свідомих бажань У них ви­ра­жаються силь­ні неусвідомлені бажання, пере­живання та мрії. Практичними пси­хо­ло­га­ми (пси­хоте­рапев­тами) інтер­пре­тація снів використовується для вста­нов.­лен­ня діагнозу захво­рю­вань, станів. Сни бувають кольорові, наприклад, у твор­чих особистостей, а у біль­шос­ті людей - чор­но-сірі, рідше - тривожні, жах­ливі, коли життя людини спов­нене важкими проб­­лемами та пере­жи­ван­ня­ми. Особливості снів за­ле­жать і не залежать від нас. Ми, наприклад, не мо­же­­­мо змусити приснитися щось приємне. Людям сняться най­різ­но­ма­ніт­ніші за змістом та фа­бу­лою сни. Сни можуть справджуватись або ні.

в) творча інтуїція - як неусвідомлена здогадка. Ми не можемо дати собі звіту, чому в нас виникла та чи інша здогадка, той чи інший спосіб виконання завдання. Творча інтуїція, як склад­ний інтелектуальний акт, включає раніше відоме й невідоме, що не мало місця в нашо­му досвіді;

г) мимовільне запам’ятовування інформації та її відтворення, коли ми спеціально не ста­вимо собі за мету запам’ятати (яскраві спогади дитинства, афіші, обличчя, життєві ситуації, код реклами);

д) мимовільні рухи: наприклад, людина, хвилюючись, рве папір, крутить руч­ку, гризе нігті. Такі рухи розглядаються як неусвідомлена реакція захисту від травматичних ситуацій;

е) автоматизовані навички, звички (хода, характер письма тощо);

є) деякі спонукання до діяльності, коли людині дуже хочеться щось робити, наприклад, вишивати.

Несвідоме проявляється також в обмовках, описках, словах-паразитах, дуже вда­лих чи, навпаки, помилкових діях, провалах пам’яті (забування нев­да­лих намірів, неприєм­них завдань, імен неприємних осіб, важких вражень і пере­живань або, навпаки, їх часте зга­дування) тощо. Сюди належать пата­ло­гіч­ні стани - марення, стра­хи, паніка, галюцинація тощо.

Перелік проявів несвідомого у людини показує, що воно досить значуще в жит­ті. Несвідоме - це не пасивний склад інформації, що викидається по­то­ком думки на по­верхню і потрапляє у свідомість. Це не пасивний склад спо­нук, які чекають від­криття завіси, щоб вийти на сцену, проявитися і стати ак­тив­ними. Несвідоме - це бурх­ливий, без країв і бездонний океан психічної енер­гії. Кожен його елемент спонтанно намагається вийти зі ста­ну «сну» в стан «неспання», із глибин несвідомого на поверхню свідомості.

Несвідоме - це спе­цифічний прояв пси­хічного, що детермінується суспільними та ін.­ди­ві­ду­аль­ними умовами життя. Зрозуміло, що в реалізації пове­дінки людини беруть участь різні форми свідомого і несвідомого.

Як же співвідносяться свідоме і несвідоме? Яка їх питома вага, як вони ке­рують лю­ди­­ною? В історії науки були різні погляди:

а) інтроспективна психологія, яка заперечує можливість пізнання пси­хі­ки об’єк­тивно, а єдиним методом визнає самоспостереження, вважає, що не­сві­доме не можна піз­нати, і проблему не розглядає;

б) психоаналіз (поширена теорія у багатьох країнах Європи та США) аб­со­­лютизує роль несвідомого та відводить йому основну роль у житті людини. У той же час уважається, що свідомі дії займають не таке значне міс­це.

Проблема несвідомого актуальна для сучасної психології, але теоре­тич­но вона ще не ціл­ком вивчена. Несвідоме аналізують різні науки, причому, по-різ­ному пояснюють в теоріях як його зміст, так і природу.

У несвідомого завжди є суперечлива тенденція, з одного боку, до пре­зен­тації свого змісту у свідомості, а з іншого - до його маскування. У сві­до­мос­ті відтворюються лише окремі фрагменти несвідомого.

Зміст несвідомого може передаватися у формі натяку. У свідомій сфері несвідоме виявляється фрагментарно у повторенні певних спогадів, способів поведінки, символічних діях та переживаннях. Це можуть бути описки, обмовки, жарти, анекдоти, сновидіння, вільні розповіді, візуальні фантазування тощо.

Нездорова логіка свідомого («тенденція до слабкості Я») виявляється на внутріособистісному рівні у: 1) ірраціональності (спотворене сприймання дій­­снос­ті, ригідності поглядів, залежності від поглядів та оцінок оточення); 2) не­а­дап­­тованості до життєвої ситуації; відсутності ефективної само­регу­ля­ції; 3) хво­роб­ливому ставленні до проблем та суперечностей особистісного жит­тя; 4) дис­гар­монійності (ідеалізоване Я, інфантильність, психологічна не­спро­можність, внут­рішня впевненість у собі та своїх силах, замкненість, три­вож­ність, страх, ауто­агресія, володіння умовними цінностями, емоційна не­стій­кість, прояви залишкових явищ дитинства тощо);

На поведінковому рівні нездорова логіка свідомості проявляється у: 1) нездатності до ефективного та морального самоствердження; 2) пасивності (сором’язливість, нерішучість тощо); 3) реактивності; 4) соціальній деза­дап­то­ва­нос­ті (замкненість чи, навпаки, балакучість, заздрощі, фізична і вербальна агре­сив­ність (сарказм, висміювання, дискредитація інших людей) тощо.

У психічно здорової особистості свідоме з несвідомим перебувають у гар­монійних зв’язках.

Щоб жити у світі, людина повинна адекватно його сприймати. Її психіка має бути спрямована на цей світ. Свідомість людини не спроможна відобразити все, що відбувається навколо неї, не може з'ясувати водночас усі аспекти складного завдання, що виконується. Для їх чіткого усвідомлення потрібне виділення окремих предметів і явищ дійсності та послідовне їх відображення. У взаємодії з оточенням із численних сигналів людина виділяє те, що необхідне для цілеспрямованої діяльності в даний момент, відповідає її інтересам, станам і переживанням. Вона надає кожному об'єкту відображення певного значення. Одночасно доросла людина може виразно сприймати 4—6 об'єктів. Вона завжди спрямована на щось, уважна до одних предметів і явищ оточення й неуважна до інших. Без механізмів, що регулюють психіку, усвідомлена взаємодія з навколишнім світом була б неможливою. Те, на чому зосереджена психіка людини в даний момент, є результатом найвищою мірою процесу вибору, що обмежує потік інформації.

Увага — це своєчасне й активне зосередження психіки. Увага потрібна у сенсорній, інтелектуальній та руховій діяльностях людини. Увагу зумовлюють не лише зовнішні подразники, її стани, а й здатність лю­дини довільно спрямовувати її на ті чи інші об'єкти. На процес вибору сильніший вплив мають такі несенсорні чинники, як мотиви, наміри, емоції, спогади й очікування. Ці чинники можуть викликати досить складні механізми уваги, які дозволяють людині без яких-небудь зовнішніх проявів сенсомоторної активності ефективно відбирати найбільш відповідні ознаки фізичних подразників і зосереджуватися на них, ігноруючи інші.

Незалежно від того, на базі яких процесів відбувається фіксація уваги, всі організми, щоб пристосуватися до умов існування, змушені вирішувати ту саму принципову проблему — виробляти вибірковість уваги, що забезпечує сприймання одних значущих і гальмування непотрібних подразників. Функція уваги така, що вона одночасно і відбирає, і гальмує впливи зовнішніх подразників.

Увага - це психічний стан, який характеризує інтенсивність психічної активності, насамперед пізнавальної, і виражається в її зосередженості на порівняно вузькій ділянці (дії, предметі, явищі, процесі, внутрішньому стані), який концентрує в собі психологічні та фізичні зусилля людини протягом певного періоду. Увага є формою організації психічної діяльності людини, яка і полягає в спрямованості й зосередженості психіки, насамперед, свідомості на об'єктах, що забезпечує їх виразне відображення. Недостатній розвиток уважності виявляється в незосередженості та відволіканні, нездатності без зовнішніх спонук спрямовувати й підтримувати свою увагу в процесі діяльності внутрішніми засобами.

Увага слугує внутрішньою умовою психічної діяльності. Завдяки їй чуттєве відобра­ження об'єктів зовнішнього світу відбивається у свідомості суб'єкта та усвідомлюється кожен акт цілеспрямованої діяльності. Саме від зосередженості уваги залежать пов­нота, чіткість і ясність нашого сприймання, уявлення, вирішення проблем. Напруження в діяльності пов'язане з відповідним напруженням уваги.

Увага сама по собі не є окремим пізнавальним процесом, вона забезпечує умови перебігу пізнавальних процесів (відчуття, сприймання, пам’ять, мислення), переживань тощо.

Виділяють такі функції уваги:

1) вибір значущих предметів, які відповідають потребам або діям людини;

2) одночасне ігнорування (гальмування) впливів інших предметів, явищ, подій;

3) збереження у свідомості образів, певного предметного змісту до того часу, доки не завершиться акт поведінки, пізнавальної активності, доки не буде досягнуто мети;

4) регулювання і контроль здійснення діяльності.

Увага проходить у сенсорних, мнемічних, розумових та емоційних процесах.

Фізіологічні основи уваги

Фізіологічною основою уваги є осередки збудження, що виникають у корі великих півкуль головного мозку під впливом подразнень, які на нас діють. Ці опти­мальні збудження стають домінувальними і викликають гальмування слаб­ших збуджень, що виникають в інших ділянках кори великих півкуль.

У стані уваги людина напружує м'язи, має своєрідний вираз обличчя, здійснює особливі рухи (поворот очей і голови в бік подразника), підвищується чутливість органів чуттів до зовнішніх подразни­ків або ж знижується чутливість до зовнішніх подразників, якщо ми зосереджуємося на внутрішній діяльності, на власних психічних ста­нах. Змінюються вегетативні процеси: серцебиття, крово­обіг. За зовнішніми змінами, за виразними рухами можна оцінювати стан уваги людини.

Існують впливи, що у зво­ротному порядку підтримують ретикулярний тонус. Для уваги важливе значення мають лобні ділянки мозку. Там виявлено особливий тип нейронів — так звані нейрони уваги (детек­то­ри новизни) і нейрони настанови (нейрони очікування).

Отже, анатомо-фізіологічною основою уваги є загальна активізація діяльності мозку. Вона насамперед пов’язана зі збудженням ретикулярної формації, підкірки, яка підвищує тонус кори. Анатомо-фізіологічною основою механізмів селективності є деякі відділи неспецифічної системи мозку (вибіркова діяльність ретикулярної формації).

Якщо фізіологічний механізм уваги полягає у концентрації збудження, викликаного об'єк­тивними зовнішніми чи внутрішніми подразниками у пев­них ділянках кори головного мозку, то психологічний механізм пояснює його через різноманітні зв'язки лю­дини з оточенням, через здатність ставити перед собою мету, підпорядковуючи її досягненню всі свої можливості й дії, а це дає змогу регулювати увагу. Керу­ючись певними цілями й мотивами, людина спрямовує ува­гу переважно на необхідні їй об'єкти та дії, зосереджується на них, незважаючи на перешкоди, абстрагується від того, що не пов'язане з метою діяльності, переборює відволікання, опановує свою увагу. Певною мірою вона сама організовує, регулює і контролює свою діяльність завдяки увазі, що стає властивістю особистості.