History of Ukraine / Заочн. ф. навч / Формування багатопартійної системи

3

ВИНИКНЕННЯ ПАРТІЙ ТА БЛОКІВ В Незалежній Україні

Своєрідне місце в сучасному громадсько-політичному житті України займають політичні партії. На політичному рівні вони представляють інтереси різних суспільних груп, виступають посередниками у відносинах громадянського суспільства і держави.

Важливо підкреслити, що головним напрямом політичної трансформації суспільства є перехід від монопартійності до багатопартійності. До загальних рис формування багатопартійної системи в країнах пострадянського простору необхідно віднести: виникнення великої кількості партій протягом 2-3 років незалежно від кількості населення (в Естонії на 1,5 млн населення створено близько 100 партій, в Росії з населенням 150 млн близько 100, а Україні на 47 млн населення понад 100 партій), а також те, що цей процес відбувається на фоні негативного ставлення переважної більшості суспільства до партій взагалі. У зв'язку з повільними темпами трансформації суспільства у більшості партій немає соціальної бази, сталого електорату, вони сформовані політичними групами «нагорі», слабкі ідейно й організаційно, у своїй діяльності недостатньо відображають інтереси громадян України.

Треба наголосити, що незважаючи на ці негативні риси, реальна багатопартійність відповідає інтересам громадян, суспільства в цілому, навіть держави. Партії, поєднуючи громадянське суспільство з державою, сприяють подоланню або пом’якшенню конфліктів. Сильні партії не послаблюють, а навпаки, підсилюють державу, зміцнюючи її взаємодію з суспільством. Відповідно слабкість партій обертається слабкістю держави.

Для розвитку багатопартійної системи в Україні характерні такі риси: висока динаміка становлення і розвитку партій; неухильне посилення їхнього впливу; діяльність в умовах розколу суспільної свідомості за ідеологічними ознаками і складної соціально-економічної ситуації. Багатьом політичним партіям заважає відсутність розвинутої організаційної структури, перш за все в регіонах.

Важливим показником впливу політичних партій є висунення кандидатів під час президентських виборів. У 1994 р. із семи зареєстрованих кандидатів тільки О. Мороз представляв політичну партію — Соціалістичну. У 1999 р. на президентських виборах з 15 кандидатів на посаду президента України 12 представляли політичні партії.

Протягом 1990-х рр. реальністю була слабка участь політичних партій у виборах на місцевому рівні. У 1994 р. у складі депутатського корпусу місцевих рад України налічувалося тільки 5 % членів політичних партій, у 1998 р. — 7,6 % , значно більший відсоток партійних депутатів було обрано у 2002 р.

Ситуація у партійному представництві у Верховній Раді України дещо інша. Порівняно з незначним впливом на формування управлінських структур усіх рівнів найбільш помітним є вплив політичних партій на обрання керівництва Верховною Радою. Від 1994 р. її лідер був представником тієї чи іншої партії: О. Мороз — від Соціалістичної партії, О. Ткаченко — від Селянської партії, І. Плющ — від Народно-демократичної (НДП), В. Литвин — від блоку політичних партій "За єдину Україну". Представником партії "Регіони України" був колишній прем'єр-міністр В. Янукович. Саме його уряд був сформований на основі парламентської більшості, що утворилася у Верховній Раді після виборів 2002 р.

Ідейно-теоретичною основою комуністичного і соціалістичного спрямування лівих партій (Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Селянська партія України, Прогресивна соціалістична партія України та ін.) є марксизм-ленінізм, модернізований до сучасних умов. Для лівих соціалізм є суспільством із сильним соціальним захистом населення: забезпечення права на працю, відпочинок, безкоштовну освіту, медицину, матеріальну підтримку непрацездатних. Вони безумовно надають перевагу колективним формам власності. Компартія виступає за повернення до системи влади рад депутатів трудящих, підтримує унітарне державотворення з широким регіональним самоврядуванням. На відміну від аналогічних партій в Європі, КПУ характеризують відсутність національного патріотизму і національної ідеї. Економічна платформа лівих партій базується на визнанні планово-ринкової економіки, при цьому вони наполягають на збереженні контрольних функцій з боку держави. Відстоюють колективне господарювання на землі, є принциповими противниками вступу до НАТО.

Соціал-демократичну течію в Україні уособлює СДПУ(о), яка самостійно подолала 4-відсотковий бар'єр на виборах 1998 р. і отримала 7 % голосів виборців на виборах до Верховної Ради у 2002 р. Ідеологічні засади соціал-демократів базуються на таких ідеалах, як пріоритет прав людини, соціальна справедливість і солідарність. Політичну демократію вони розглядають як демократичну правову державу з децентралізованою структурою влади і широким регіональним управлінням. Важливе значення надається ідеї соціальної справедливості, відстоюють соціально орієнтовану ринкову економіку, підтримують темпи реформ, які б враховували інтереси більшості населення. В цілому завданням соціал-демократії є подолання соціальних суперечностей, запобігання "дикому капіталізму".

Центристів уособлюють Аграрна партія, НДП, Ліберальна партія, "Трудова Україна", Партія регіонів та ін. Їх ідейно-теоретичною основою є лібералізм, який проголошує вищою цінністю свободу людини. Особа для них завжди вища за права держави, нації, класу і партії. Приватна власність становить матеріальну основу свободи людини. Пропагують принцип розподілу влади, підтримують створення вільного демократичного громадянського суспільства, побудову правової держави. Виступають за повномасштабну інтеграцію до ЄС. Є розбіжності у поглядах на мовну проблему. Центристські партії на виборах 1998 р. подолали 4-відсотковий бар'єр (НДП). На виборах 2002 р. блок центристських партій "За єдину Україну" отримав 12 % голосів виборців.

Націонал-демократи представлені такими партіями, як Народний рух України, Українська республіканська партія, Партія "Реформи і порядок", Всеукраїнське об'єднання "Батьківщина" та ін. Вони проголошують будівництво національної України демократичним шляхом. Ідеологічна основа базується на неоконсерватизмі (мінімальне втручання держави в економіку) та поміркованому націоналізмі (баланс інтересів нації, особи, єдність прав нації і прав людини). Підтримують відродження релігії, поширення християнської моралі. Відстоюють захист української мови і культури. Стійкі прихильники європейської інтеграції. Під час виборів 1998 р. тільки Народний рух України потрапив до Верховної Ради (набрав 9,4 % голосів). Праві партії під час виборів 2002 р. отримали найбільший відсоток голосів у складі блоку "Наша Україна" — 24 %.

Націонал-радикальний спектр представляють такі політичні партії, як "Державна самостійність України", Українська національна асамблея, Конгрес українських націоналістів. В основу ідеології покладений інтегральний націоналізм (домінування національних інтересів над іншими, найвища цінність — українська нація, пріоритет національної держави, політики над економікою). Вимагають виходу України із СНД. Стійкі противники будь-яких форм автономії на території України, федеративно-земельного устрою держави.

Проте реальне життя набагато складніше, ніж програмні засади цих партій. До партійного будівництва активно залучаються працівники недержавного сектору, і реалізація через партії їхніх бізнес-інтересів істотно змінює реальний характер їх діяльності.

Виникли або трансформувалися у "партії-холдинги" такі організації: СДПУ(о) (лідер партії В. Медведчук), "Демократичний Союз" (засновник О. Волков), "Трудова Україна" (В. Коновалюк), Демократична партія України (Г. Антоньєва), Партія зелених України (В. Кононов). Домінування адміністративних важелів простежувалося при створенні таких партій, як Народно-демократична та Партія регіонів.

Тип "партії під лідера" властивий дрібним партіям, лідери яких є досить відомими політиками і бізнесменами: "Справедливість" (І. Чиж), Українська соціал-демократична партія (В. Онопенко), "Єдина родина" (О. Ржавський) та ін.

Вибори до Верховної Ради у 2002 р. засвідчили, що репрезентантами інтересів певної частини населення змогли стати такі виборчі блоки партій і партії: "Блок Віктора Ющенка "Наша Україна" (отримав 23,57 % голосів виборців і відповідно 70 мандатів), Комуністична партія України (19,98 % голосів виборців, 59 мандатів), "За єдину Україну" (11,77 % голосів виборців, 35 мандатів), Соціалістична партія України (6,87 % голосів виборців, 20 мандатів), "Виборчий блок Юлії Тимошенко" (7,26% голосів виборців, 22 мандати), СДПУ(о) (6,27% голосів виборців, 19 мандатів) отримавши прохідний відсоток голосів. Привертає увагу той факт, що слабкість багатьох політичних партій спонукала їх до створення блоків як напередодні виборів 1998 р., так і у 2002 р. Якщо у 1998 р. ефективність блокування була низькою (до парламенту з дев'яти утворених блоків потрапив тільки один — СПУ-СелПУ — 8,7 %), то у 2002 р. партійні коаліції були більш структурованими, хоч і в останньому випадку особистості лідерів блоків відіграли провідну роль.

Перехідний характер багатьох процесів у сучасному українському суспільстві, нестабільність політичного життя істотно впливають на ставлення населення до багатопартійності та діяльності багатьох партій. Стабільний та однорідний електорат протягом 10 років незалежності мали здебільшого лише дві партії — Комуністична партія України і Народний рух України. Багатьом партіям не вдається належним чином представляти інтереси навіть тих прошарків, які задекларовані у назві партії чи блоку (програш блоку "Жінки за майбутнє" при 50 % жінок серед голосуючих на виборах є дуже показовим. Те саме стосується "Російського блоку", Партії зелених України). Загалом до багатопартійної системи ставлення населення дуже суперечливе, і поки що партії не змогли добитися одностайного схвалення навіть факту свого існування.

На початку 2003 р. в Україні було 125 політичних партій. Проте багато з них існують лише на папері. Тому перевірка діяльності цих партій Міністерством юстиції України привела до скорочення їх кількості до 96. Свідоцтва 28 політичних партій були анульовані за поданням Мін'юсту до Верховного суду. Нові стимули для розвитку політичні партії отримали завдяки ухваленню Верховною Радою 27 листопада 2003 р. проекту закону про фінансування політичних партій з бюджету, яке буде проводитися за рахунок коштів загального фонду державного бюджету України. Фінансується статутна діяльність партій, не пов'язана з участю у виборах до органів державної влади, місцевого самоврядування або їхніх посадових осіб, та відшкодовуються витрати партій, що входили до виборчих блоків партій, пов'язані з фінансуванням їхньої передвиборчої агітації під час виборів народних депутатів України. Щорічний обсяг фінансування становить 0,01 розміру мінімальної заробітної плати, помноженого на кількість громадян, внесених до списку виборців на останніх виборах народних депутатів України.

Таким чином, незважаючи на всі труднощі та суперечності, в Україні діють політичні партії, які з кожним роком набувають необхідного досвіду політичної боротьби, намагаються розширити свою електоральну базу, здобути авторитет і прихильність виборців. Це об'єктивно сприяє подальшому розвитку суспільної сфери українського суспільства.

Парламентські вибори у березні 2006 року. Партійна більшість за Регіонами, але політична більшість за Помаранчевими силами

Протистояння політичних сил у зв'язку з президентськими виборами 2004 р. майже без перерви перейшло у протистояння, пов'язане з парламентськими виборами 2006 р. Сюжети нового протистояння ускладнилися цілком прогнозованим розпадом помаранчевої коаліції «Сила народу». Цей блок розпався так само закономірно, як блок «За єдину Україну!», сформований для участі у парламентських виборах 2002 р. Ті, хто зазнає поразки, згуртовуються, сподіваючись на реванш у майбутньому. Ті, хто перемагає, не можуть поділити між собою здобутки перемоги.

Напруга парламентських виборів 2006 р. була викликана тим, що переможці здобували повноту влади. Адже завдяки конституційній реформі, яка була наслідком президентських виборів 2004 р., Україна стала з 2006 р. парламентською республікою. Відмінність цих виборів від президентських полягала все-таки в тому, що на перший план вийшли не харизматичні особистості, а партії, які мають у політичній боротьбі свободу маневру і можуть утворювати іноді зовсім неочікувані конфігурації політичних сил. Американські дослідницькі центри, які щорічно публікують так званий «Рейтинг нестабільності держав світу», наприкінці 2005 р. підготували черговий список, до якого увійшла й Україна. Здавалося б, її 38-ме місце досить віддалене від країн, яким реально загрожує розпад. Однак сам факт знаходження у списку досить показовий. Залучені цими центрами експерти враховували демографічні, економічні і воєнно-політичні аспекти становища, в якому перебували країни світу, щоб розставити їх у певному порядку у своєму зловісному списку. Чи мали вони рацію щодо України?

Намагаючись попередити торжество помаранчевих сил під час останніх президентських виборів, біло-блакитна коаліція наважилася шантажувати суспільство загрозою розпаду держави. Можливо, що американські експерти побачили у цьому реальну загрозу. Тим більше, що регіони України сильно різняться між собою за багатьма показниками. Але загроза державного розпаду виявилася ефемерною. Зустрівшись з реакцією суспільства, шантажисти почали твердити, що їх неправильно зрозуміли.

Передвиборча боротьба 2005-2006 рр. показала, що українське суспільство уже не те, яким воно було напередодні президентських виборів 2004 р. Якщо на Помаранчеву революцію подивитися з перспективи століття, то стає зрозумілим: це велика історична подія. Нею завершився посткомуністичний період у житті українського суспільства. Під таким кутом зору не має жодного значення, хто з політичних діячів на якому боці стояв у дні Майдану. У кожного з них була своя правда і своє бачення ситуації.

Парламентські вибори 26 березня 2006 р. дали неочікуваний результат: 3 %-й бар'єр подолали тільки п'ять політичних сил (у відсотках): Партія Регіонів – 32,12; Блок Юлії Тимошенко – 22,27; Блок «Наша Україна» - 13,94; Соціалістична партія України – 5,67; Комуністична партія України – 3,66. Сорок інших партій і блоків не потрапили в парламент. 12 партій і блоків набрали менше 25 тис. голосів кожний. «Чемпіоном» серед тих, кому виборці виказали найменшу довіру, стала партія «Вперед, Україно!». За її кандидатів в народні депутати по всій Україні проголосувало лише 6970 виборців. Позачергові вибори 2007 р. змінили розстановку сил у парламенті – лідерами у перегонах, як і у 2006 р., стали Партія регіонів та Блок Юлії Тимошенко, а замість СПУ до парламенту пройшли кандидати від блоку Литвина. Замість Блоку «Наша Україна» у перегонах взяв участь Народний союз «Наша Україна – Народна Самооборона». Комуністи, як і в 2006 р. ледве подолами 3 % бар’єр. До виборів Президента у 2010 р. правляча коаліція у парламенті складалася з депутатів від Блоку Юлії Тимошенко, блоку Литвина та Народного союзу «Наша Україна – Народна Самооборона». Обрання Президентом В. Януковича внесло свої корективи – зараз до складу більшості входять депутати від Партії Регіонів, блоку Литвина та Комуністичної партії України. Як і раніше, найбільш впливовими партіями залишаються Партія Регіонів та «Батьківщина».