16 Утворення срср. Національно-державне будівництво в усрр у 1920х рр.

Шлях до створення єдиної союзної держави розпочався ще під час громадянської війни і був зумовлений низкою об’єктивних чинників. Території усіх республік, що увійшли до Союзу, свого часу були об’єднані в межах Російської імперії. Між ними існували тісні економічні зв’язки, спеціалізація економічних районів, своєрідний розподіл праці. Під час громадянської війни військові сили й управління командними висотами економіки радянських республік були об’єднані, утворився воєнно-політичний союз.

Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду, поступово, у процесі входження УСРР до складу Союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька етапів.

1. Червень 1919 грудень 1920 утворення «воєнно-політичного союзу» радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави.

2. Грудень 1920 – грудень 1922 р. формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету.

3. Грудень 1922 – травень 1925 р. утворення СРСР, втрата Україною незалежності. 30 грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір.

Національно-державне будівництво?

17. Політика коренізації (українізації): причини, суть, наслідки.

Принципово важливою складовою культурних процесів в Україні у 20-30 роках була політика коренізації, спрямована на те, щоб надати народам, об’єднаним у СРСР, певної «культурно-національної автономії» - реальної можливості розвивати свої національні культури і мови. У практичному здійсненні політики коренізації в Україні виділяються два аспекти: українізація і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин. Суть політики коренізації полягає в спробі більшовицького керівництва очолити і взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах.

Політика коренізації була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:

1. Оскільки після закінчення громадянської війни територія України та Білорусії була поділена між різними державами, то врахування білоруського та українського чинників стало необхідним елементом формування внутрішньої політики не тільки СРСР, а й Польщі, Румунії, Чехословаччини. Тому політика коренізації, що стимулювала національне відродження, мала на меті створити у світового співтовариства враження гармонійного і вільного розвитку радянських республік.

2. Політика коренізації у задумі була засобом пошуку спільної мови з селянством.

3. Коренізація давала змогу в перспективі зайняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійним, радянським, господарським апаратом.

4. Політика коренізації була спробою більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах, щоб його енергію й могутній потенціал спрямувати у русло центральної влади.

5. Коренізація мала зміцнити новоутворену державну структуру – Радянський Союз.

Реальними практичними кроками для здійснення політики коренізації стали декрети ВУЦВК від 27 липня на 1 серпня 1923р., у яких проголошувалася рівність мов і вказувалося на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Отже, впроваджуючи політику коренізації на початку 20х років більшовицьке керівництво СРСР мало на меті с творити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний розвиток радянських республік; знайти спільну мову з батагомільйонним полі національним селянством, зняти наростаюче протиріччя між народними масами і політичною елітою, поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах. Коли ж у 30х роках національне відродження, яке було одним з безпосередніх наслідків політики коренізації, почало виходити за межі міцніючої командно-адміністративної системи, цю політику було згорнуто.