902461

— Ось грибочок шампіньйон. Покладу його в бульйон! Його ще звуть і «печериця».

Та в лісі має він «сестрицю» — «Поганка» зветься, ще й «бліда»! Така отруйна, що біда!

На вид на печерицю схожа,

Та сплутати — не дай вам боже! — сказав Ох і показав Мишкові бліду поганку, яка росла поруч. Її він сам збив ногою, щоб ніхто не вирвав. А потім Ох-лісовичок показав свої найкращі грибні місця.

Кошики були повні-повнісінькі! Схоже, сподобалися Охові ці гості.

А цього літа Мишко вдруге зустрів Оха-лісовичка. Прогулю­ ючись лісом разом із дідусем, Мишко побачив, як дівчата рвали квіти прямо з корінням.

—Навіщо ж природу псувати? — звернувся до них Мишко.

—Тобі що, бур’янів жалко?! — засміялися дівчата.

І тут знову з’явився Ох-Лістовичок. Похвалив він Мишка за турботу про ліс, а дівчатам пояснив:

— Здається, просто бур’яни.

Та це не так!

Лікують часто нас вони, Без них — ніяк! Природні ліки, дар землі, Твої захисники малі — Це мати-й-мачуха трава, Це звіробій, Це подорожник, кропива І деревій, Ромашки цвіт, Чорниці плід,

Усім їм дякувати слід!

Дівчатам стало соромно. Вони пообіцяли, що більше ніколи не кривдитимуть природи. А Ох почастував усіх смачними суничками.

ОБЕРЕЖНИМ БУТИ СЛІД, БО ДЛЯ КОГОСЬ ТИ — ОБІД!

«Яке прекрасне місце! Скільки трав!

Ілуг зелений тут, і навіть став!» — Від задоволення почісуючи лапки, На квіти деревію сіла бабка.

Луг аж роївся безліччю комах!

Їм кожна квітка чи листок — це стіл і дах. На березі ставка сиділа жабка

Ідумала: «Яка чудова бабка!

Ото обід! Напевно, смакота!

Не те що цей комарик-мілкота». І вже за мить комарика ковтала.

була боротьба за володіння островом, де росли смачні плоди, хлопець приніс насіння тих плодів у кожну з держав, що воювали, посадив у землю і таким чином припинив давню й безглузду війну. Решту життя він прожив у багатстві й пошані, ставши царевим радником.

А старший брат найнявся працювати до багатого купця, сподіваючись, що й сам незабаром розбагатіє. Але чекати нагороди від долі через довгі роки копіткої праці не хотілося. Тому за першої ж нагоди він обікрав хазяїна і втік. Однак крадія схопили й кинули до в’язниці.

... З темного кутка вийшла знайома постать. То був Король Ча-

су. З докором дивлячись на в’язня, Король Часу промовив:

— Отож, чоловіче, ти тричі мав змогу Собі обирати життєву дорогу.

Та долю вирішував ти, а не я. Могла бути кожна дорога твоя Щасливою, тільки не зміг ними ти Життя своє гідно пройти, як брати. Ти тричі мав змогу прожити життя, Та жодного разу не жив до пуття. Моя в твоїй долі скінчилася роль, Тепер тільки ти свого часу король.

— Я зрозумів усе, я виправлюсь, я буду чесно працювати, гідно жити, тільки дай мені ще один, останній шанс, благаю!

Але Король Часу зник назавжди.

...Через кілька років сивий чоловік в обідраній одежині, босий і голодний, стояв на роздоріжжі та згадував своє безталанне життя...

ДАВНЯ КАЗКА

Давним-давно історія ця сталась, Коли дива, щодня кругом траплялись.

Іщо не день з’являлися казки. В сім’ї купця одразу дві дочки Одного ранку щойно народились, Як тут ураз дві феї нагодились.

Одна з них — добра, друга фея — зла,

Ікожна подарунок свій дала Новонародженим: сердечка-медальйони. В одному серці камінь був червоний, Неначе кров. У другому з сердець Був жовтий, ніби сонце, камінець. Ішли роки, дівчата підростали

Імедальйони фей носити стали.

Акожен з них чарівну силу мав,

Аот яку, про це ніхто не знав. Проте знайомі стали помічати, Що стали відрізнятися дівчата.

Не та була вже Ганна, що колись: У неї очі кров’ю налились. Сіяли, ніби сонце, очі в Насті.

Вних відчувались радість, спокій, щастя.

Вдуші у Ганни оселився страх.

І вдень, а особливо по ночах Її гнітили заздрість, гнів, тривоги,

Ненависть у душі була до всього,

Аособливо — до Настусі, до сестри. І так тривало років два чи три,

Апотім Ганна почала хворіти

Ів’янути, як без коріння квіти.

Іось тоді наснився Насті сон,

Що душить Ганну клятий медальйон. Прокинулась.

— Щоб Ганну врятувати, Його потрібно якнайшвидше зняти!

Настуся до сестрички підійшла, Той медальйон із сонної зняла, Натомість свій Ганнусі залишила. Сама ж мерщій до лісу поспішила

Ікинула в болото витвір зла, Людина жодна щоб не підняла.

З тих пір у Ганни очі, як і в Насті, Світились радістю, минули всі нещастя. Куди й поділись лють, хвороби, зло!

А з медальйоном знаєш, що було? Розказують, що нібито гадюка Ковтнула камінь той собі на муку. З тих пір отрута в неї перейшла. Одна з казок про це розповіла.

Є в кожній казці й вигадка, і правда,

Інатяк, і підказка, і порада.

А хто це розуміє, молодець!

На цьому й нашій казочці кінець!

ІВАНКОВЕ ЩАСТЯ

Іванко чув, розказували люди, Що десь існує пташка синьогруда, Хто спів її почує на світанні І загадає будь-яке бажання,

Воно збувається. А серце вірить в диво, У казку, в несподіванку щасливу. Тому Іванко вдосвіта вставав, Ту синьогруду пташку виглядав. Іванко упізнав її одразу,

Почувши дивний спів одного разу, Зворушливий і ніжний, як світання. Іванко швидко загадав бажання, Промовивши: «Багатим хочу бути, Здійсни бажання, пташко синьогруда!»

Пташина в синє небо піднялась, А мрія та одразу і збулась.

Знайшов Іванко скарб і став багатим, Блищали сріблом-золотом палати. Та щастя не наповнювало груди, Бо заздрили хлопчині інші люди.

Ізнов почав ходити в гай Іванко, З півнями прокидаючись щоранку. Чарівний птах нарешті прилетів,

Іпролунав бентежний, ніжний спів. Надією бриніла пісня рання.

Івдруге загадав юнак бажання. Збулася мрія. Птах змахнув крильми — Іван отримав владу над людьми.

Він керував, він віддавав накази, Які були мудріші раз від разу.

Та щастя не наповнювало груди — Боялися Івана інші люди.

Від цього наростала в серці туга. Ні, щастя не дало бажання друге.

Ізнов Іван ходити в гай почав,

Там цілий рік світанки зустрічав, Аж поки птаха прилетіла знову І заспівала пісню світанкову.

Іван заслухався, забувши про бажання...

Чарівна, дивовижна пісня рання Серпанком ніжним серце огортала, Заповнювала душу, лоскотала.

За мить пташина крилами змахнула, У даль поміж деревами майнула.

Та пісня щастя в серце увійшла

Івже з Іваном все життя була. Іван співав ту пісню іншим людям

Івідчував тепло сердець усюди. Відтоді щастя поруч з ним було, Бо щастя — це любов, сердець тепло.

КАМІНЬ ТЕРПІННЯ

Гарна була дівчина Марічка:

І струнка, й висока — як смерічка. Синьоока, з довгою косою. Милувались всі її красою!

Як була Марічка ще маленька, Смерть лиха забрала в неї неньку. Мати залишила для Марічки Камінець на згадку невеличкий. «Це терпіння камінь, моя доню.

В час скрутний стискай його в долоні...» З року в рік Марічка підростала, Ніби квітка в лузі, розквітала.

Тільки гарні сині її очі Плакали над каменем щоночі: Нелегке життя у сиротини.

Камінь шепотів: «Терпи, дитино...». Якось йшла Марічка по водицю. Бачить: синій птах коло криниці,

Акрило у птаха перебите. Бідну пташку як не пожаліти?

— Не хвилюйся, пташечко, не треба, Ти ще полетиш у синє небо!

Заживе твоя болюча рана, І крило здоровим, дужим стане.

Пташечку Марічка підібрала, Рану їй дбайливо лікувала.

Аяк ніч спустилась на подвір’я, Скинув синій птах раптово пір’я, Обернувся князем синьооким, Молодим, вродливим і високим.

— Я тобі відкрию таємницю: Дуже зла, жорстока чарівниця Нанесла мені глибоку рану. Вдень я знову синім птахом стану.

Атобі щоночі до світання Даруватиму палке своє кохання. Через рік закляття зникне сила, Вистачить терпіння в тебе, мила?

— Чи ж мені терпіння позичати? В мене його — гори непочаті.

От пройшло півроку... Для Марічки Довгі були дні, короткі нічки. Птах удень кружляв у синім небі.

Камінь промовляв: «Терпи, так треба...». До Марічки в гості, хоч і зрідка, Подруга приходила, сусідка.

З каменем Марічка говорила Й ненароком свій секрет відкрила. Подруга підслухала розмову

І з цікавості прийшла під вечір знову, Непомітно в сутінках підкралась, Під вікном прочиненим сховалась. Бачила, як птах зробився князем.

Їй той князь сподобався одразу. Дівчина схопила одяг з пір’я І спалила хутко на подвір’ї. Думала, що цим розвіє чари.

Але враз страшенна чорна хмара Звідкілясь, як вітер, налетіла І миттєво князя підхопила...

Плакала Марічка день і другий, Та слізьми не змиєш біль і тугу.

Рано-вранці, помолившись Богу, Рушила Марічка в путь-дорогу.

Вгорах і ярах вона блукала, Всюди друга милого шукала. Позбивала ноги об каміння....

Серце стало каменем терпіння. Раз у лісі ніч її застала. Тільки-но Марічка задрімала, Коли чує, як на дубі сови Між собою завели розмови:

— Завтра у чаклунки буде свято, І народу буде там багато!

І подасть чаклунка зілля князю, Щоб настало забуття наразі. Сорок днів чаклунка чарувала, Сорок днів те зілля готувала!

— А як вип’є, що із князем буде?

— Він Марічку назавжди забуде! Більш того, як вип’є зілля чашу, Він чаклунку покохає нашу!

— І ніхто вже князя не врятує?

— Ні, бо те чар-зілля змій чатує. Он поглянь туди: у темній хащі Валить дим із змієвої пащі.

Тільки-но почула це Марічка, Не чекаючи, коли скінчиться нічка,

Втемну хащу враз попрямувала, Колискову пісню заспівала.

Змій заснув. Вона мерщій схопила Чашу з зіллям, вщент її розбила. Вмить вогнем вся хаща засвітилась, І чаклунка із вогню з’явилась. Мовить грізно: «Чашу ти розбила, Але ти даремно так зробила!

Я тебе, Марічко проклинаю, Чарами своїми заклинаю:

Ти в цю ніч змарнієш, посивієш, Ти на сорок років постарієш!

Та і це не все! З цієї ночі Хай осліпнуть сині твої очі!

Навіть коли князь тебе впізнає, Він тебе таку не покохає!

Ти тепер — лиш спогад, лиш примара! Ось така обом вам буде кара!!!». Вранці сонце випливло з-за річки, Де сліпа, зажурена Марічка, З сивиною білою на скроні, Амулет стискаючи в долоні,

З каменем терпіння розмовляла, Плачучи до нього промовляла:

— Ти казав «терпи», і я терпіла.

Атепер не маю більше сили. Я не можу більше вже терпіти.

Краще смерть. Не хочу більше жити! Хай мою печаль сховає річка! Камінь застогнав в руках Марічки, Розколовся навпіл, розкришився, Мить — і на пісок перетворився.

— Якщо камінь вже не зміг терпіти, Як же я це зможу пережити?!

Ці слова промовивши, Марічка, Кинулася з кручі в річку...

Тільки-но вода її покрила, Очі стали бачити — прозріли, Сиві коси знову почорніли.

Чисті води злі прокляття змили! Допливла до берега Марічка, Кинула на воду синю стрічку...

— Дякую! — промовила,— сестрице, Це тобі на згадку, рятівнице!

Атим часом князь шукав кохану, Коли слід її у воду канув, Він звернувсь до птаха, до лелеки:

— Ти літаєш високо, далеко. Чи не бачив де мою Марічку?

— Бачив,— каже,— тільки синю стрічку. Он ріка несе її на хвилі.

В князя навіть губи сталі білі. Він мерщій до річки, став питати:

— Де Марічка? Де її шукати?

— А тобі шукати і не треба, Он вона сама іде до тебе! — Продзюрчала тихо синя річка.

Берегом назустріч йшла Марічка. Хто терпіти вміє, мужність має, Той усі незгоди подолає!

РОЖЕВА ГОРЛИЧКА

Ганнуся в лузі горличку знайшла, Коли травичку рвала навесні.

Та горличка рожевою була, А чорні очі — болісно сумні:

Злетіти в пташки сили не було. Ганнуся підняла її з землі:

— Та в тебе ж закривавлене крило! Хто ж це зробив: чи звір, чи люди злі? Взяла Ганнуся горличку в свій дім, Старанно доглядала, берегла, Поїла й годувала тижнів сім,

Аж поки рана зовсім зажила. Тоді у небо горличка знялась, Лишивши сім пір’їнок у гнізді,

Іпісня туркотлива полилась:

— Спасибі, що зарадила біді! Тепер я вже додому полечу, У рідний край давно пора мені.

Тобі ж за свою ласку відплачу: Візьми оці пір’їнки чарівні! Скажи своє бажання і перо Пусти за вітерцем, нехай летить. Коли твоє бажання на добро,

Нехай воно здійсниться в тую ж мить! Ганнуся помахала пташці вслід, У хустку загорнула сім пір’їн.

А скоро в дім прийшов горбатий дід, Потворний, злий. Ганнусі каже він:

— Продай мені те пір’я, що тобі Дала рожева горличка, продай! Ганнуся мовить:

— Що ти?! Далебі, Не можу я продати!

— То віддай!

Схопив Ганнусю, ніби тхір курча.

То був не просто дід — злий чарівник. Тут висмикнуло пір’ячко дівча

Ікаже швидко: «Хочу, щоб ти зник!»

Івмить пір’їнку вітром понесло

У небо, а страшний незваний гість Розтанув, зник, неначе й не було. Залишилось пір’їнок тільки шість. Спливали дні, і літечко пройшло. Запахло сіном скошених з лугів. Достигли груші, сливи... У село Набігло ціле військо ворогів. Вбивали, грабували. Кров текла, Пожежі, руйнування навкруги. Ганнуся знову пір’ячко взяла

Іскрикнула: «Хай згинуть вороги!» Пір’їнку вітер вихопив з долонь, Вона майнула через все село.

Тут враже військо охопив вогонь,

Ів тім вогні нараз згоріло зло! Ганнуся й далі всім добро несла, Боролася зі злом і ще не раз.

Для добрих справ пір’їнки берегла, Виконуючи горлички наказ.

Одна знайшла сім’ю для сироти, Від іншої загинув лютий звір, Що кидавсь на людей із темноти, Одна з них повернула хлопцю зір.