Завдання до тексту

1. Чому Т.Парсонс використовує термін "дія" а не "поведінка"?

2. Чому культура та організм не можуть бути дослідженими на індивідуаль­ному рівні?

3. Чому особистість утворює аналітично незалежну систему?

4. Які підсистеми людської дії виділяє Т.Парсонс? Яку функцію виконує кожна з них?

5. Знайдіть фрагмент у тексті, який би засвідчив, що Т.Парсонс використовує ті ж самі аналітичні принципи, що й природознавці, зокрема біологи?

Ральф Дарендорф. Клас та класовий устрій в індустріальному суспільстві. Соціальна структура, групові інтереси та конфліктні групи // Погорілий О.І. Соціологічна думка ХХ століття. – К., 1996. – С. 185–188.

Інтеграція та цінності проти примусу та інтересів

Протягом історії західної політичної думки постійно перебували в конфлікті два бачення суспільства. Обидва з цих поглядів намагалися пояснити те, що відбулося і, можливо, продовжуватиме відбуватися, найбільш заплутану проблему соціальної філософії: чому людські суспільства є узгодженими? Існує велика й відома школа, яка вважає, що соціальний порядок є результатом загального погодження цінності, consensus omnium, чи volente generate, яке урівноважує всі можливості або існуючі відмінності думки чи інтересу. Є також інша так само відома школа, яка дотримується думки, що узгодженість і порядок у суспільстві засновані на силі й напруженості, на домінуванні одних і підкоренні інших. Звичайно, що ці дві теорії не в усіх своїх пунктах є взаємовиключеними. Утопісти (так ми назвемо тих, хто наполягає на узгодженості за консенсусом) не відкидають існування відмінних інтересів; так само й раціоналісти (які визнають узгодже­ність завдяки напруженості й домінуванню) не ігнорують таке погод­ження цінностей, яке необхідне для встановлення самої сили. Але як утопісти, так і раціоналісти вимагають, щоб їхня позиція вважалася головною. Для утопістів відмінності інтересу підкорено погодженню цінностей. Для раціоналістів також існують такі погодження, хоча вони й незначні і тому неефективні, такі що покривають первинну реальність відмінностей і неодмінно узгоджуються завдяки напру­женню. І утопісти, й раціоналісти проявили багато винахідливості та уяви в суперечці з відповідних питань свого підходу, однак це не зблизило їх. Існує справжній конфлікт підходів Арістотеля й Платона, Гоббса і Руссо, Гегеля й Канта, і цей конфлікт зростав із історичним розвитком думки. Якщо хтось вірить, що всі філософські диспути штучні й цілком недоречні, то тривала історія конкретного диспуту з проблеми соціального порядку показала (якщо не вирішила) те, що стало фундаментальними альтернативами знання, мораль­ного ріше­ння та політичної орієнтації.

Конфліктуючі філософські позиції мусять неодмінно, на мою думку, постійно з’являтися в наукових теоріях. І якщо це не є загаль­ним випадком, я б заявив, що філософська альтернатива утопістсь­кого чи раціоналістського вирішення проблеми порядку поширюється в сучасній соціологічній думці навіть у своєму найвіддаленішому прояві. Тут, так само як і всюди, філософські позиції не входять без змін до наукових теорій. Тут, так само як і всюди, вони проходять крізь фільтр логічних припущень перед тим, як стають придатними для таких пояснень дослідних проблем, які можуть бути перевірені. Соціологічний утопіст не заявляє, що порядок засновується, на загаль­ному консенсусі цінностей, але що його можна розуміти в межах такого консенсусу і якщо він розглядається саме в таких межах, звідси випливають певні висновки, які перевіряються специфічними спосте­реженнями. Аналогічно для соціологічного раціоналіста припущення примусової природи суспільного порядку є скоріше евристичним принципом, ніж фактичним судженням. Але це очевидне зауваження не захищає соціологічних утопістів і раціоналістів від залучення до диспутів, які навряд чи менш інтенсивні (хіба що позначені меншою уявою і винахідливістю), ніж диспути їх філософських попередників. Предмет нашого дослідження вимагає, щоб ми виявили шанобливе ставлення до цього диспуту.

Двічі в наших попередніх роздумах ми зустрічалися з різними баченнями суспільства (як я це назвав), які дуже близько відповідають конфліктуючим поглядам утопістів і раціоналістів. Я намагався пока­зати, що принаймні стосовно історичних суспільств Маркс приєднався до раціоналістичного бачення суспільства. Він припустив всепри­сут­ність змін і конфлікту, так само як домінування й підкорення, і мені видається, що цей погляд є конкретно придатним для аналізу проб­лем конфлікту. В будь-якому випадку це видасться більш придатним, аніж утопістське бачення, представлене в працях Дракера та Мейо, за яким щасливе співробітництво є нормальним станом суспільного життя. Маркс чи Дракер та Мейо можуть не бути особливо перекон­ливими представниками цих поглядів, але відмінність, яка нас тут цікавить, у будь-якому випадку не пов’язана з їх іменами. Взагалі я вважаю, що в сучасній соціології можна й необхідно розрізняти дві (мета-) теорії. Одна з них, інтеграційна теорія суспільства, розглядає соціальну структуру в термінах функціонально інтегрованої системи, яка підтримується в стані рівноваги завдяки певним визначеним і повторюваним процесам. Друга, суспільна теорія примусу, бачить соціальну структуру як форму організації, що тримається на силі й примусі і постійно виходить поза свої межі в розумінні виробництва всередині себе сил, які підтримують в ній нескінченний процес змін. Як і їх філософські аналоги, ці теорії взаємовиключні. Але (з вашого дозволу, я зараз поясню парадоксальне формулювання) в соціології, на відміну від філософії, рішення, яке визнає одну теорію і відкидає іншу, не є ані необхідним, ані бажаним. Існують такі соціологічні проблеми, для пояснен­ня яких інтеграційна теорія суспільства надає адекватні припущення, але й інші проблеми, які можна пояснити лише в межах суспільної теорії примусу; і нарешті, є такі проблеми, для яких обидві теорії є адекватними. Для соціологічного аналізу суспільство "дволикого Януса" і його два обличчя є еквівалентними аспектами тієї самої реальності...

Для чіткішого викладу видається корисним звести кожне з двох облич суспільства до невеликої кількості базових принципів, навіть якщо це включає деякий ступінь спрощення, так само як і пере­більшення. Інтеграційна теорія суспільства, як вона представлена в працях Парсонса та інших структурних функціоналістів, засновується на припущеннях такого роду:

• кожне суспільство є відносно постійною стабільною структурою елементів;

• кожне суспільство – це добре інтегрована структура елементів;

• кожен елемент у суспільстві має свою функцію, тобто робить свій внесок у збереження її як системи;

• кожна функціонуюча соціальна структура засновується на консенсусі цінностей між його членами.

В різних формах ці елементи (1) стабільності, (2) інтеграції, (3) функціональної координації та (4) консенсусу повторю­ються в усіх структурно-функціональних підходах до вивчення соціальної струк­тури. Запевняю, що вони звичайно супроводжуються протестами щодо того, що стабільність, інтеграція, функціональна координація і консенсус лише "відносно" узагальнені. Більше того, ці припущення не є ме­тафізичними твердженнями щодо сутності суспільства; вони є звичайними припущеннями в цілях наукового аналізу. Але як такі вони створюють узгоджене бачення соціального процесу, що дає нам змогу зрозуміти багато проблем соціальної реальності.

Але як би там не було, абсолютно ясно, що інтеграційний підхід до соціального аналізу не наділяє нас здатністю розуміти всі проблеми соціальної реальності. Давайте подивимось на дві безпе­речно соціологічні проблеми, що існують в сучасному світі і потре­бують пояснення. (1) В останні роки все в більшій кількості індустрі­альних та комерційних підприємств з’являється посада кадрового менеджера, який займається наймами на роботу, звільненням з роботи, роботою з працівниками тощо. Чому? Та якими є наслідки цієї нової посади? (2) 17 червня 1953 р. будівельники у Східному Берліні поклали своє знаряддя й пішли на страйк, який невдовзі призвів до загального повстання проти комуністичного режиму в Східній Німе­ччині. Чому? Та якими були наслідки цього? З точки зору інтегра­ційної моделі суспільства, перша з цих проблем може мати за­довільне рішення. Соціальна посада, необхідна для того, щоб вирішувати питання кадрів, є функціональною потребою великих підприємств в епоху раціоналізації та "соціальної етики"; введення такої посади пристосовує підприємство до цінностей суспільства, що його оточує, звідси наслідки цього мають інтегративну і стабілізуючу природу. А що можна сказати про другу проблему? Очевидно, що повстання 17 червня не спричинене інтеграцією і не виробляє інтеграцію в сус­пільстві Східної Німеччини. Воно встановлює і виробляє не стабіль­ність, а нестабільність. Воно робить внесок до руйнування, а не до підтримки існуючої системи. Воно свідчить скоріше про розлад, ніж про консенсус. Інтеграційна модель говорить нам не більше за те, що існують певні "напруження" в "системі". До речі, щоб подолати такі проблеми, нам потрібно замінити інтеграційну теорію суспільства на іншу модель, яка в багатьох випадках суперечить їй.

Те, що я назвав суспільною теорією примусу, також можна звести до невеликої кількості базових принципів, хоча тут знову ці припу­щення спрощують і перебільшують те, що є насправді:

кожне сус­пільство в кожний момент підкоряється процесам змін; соціальна зміна – всюди присутня; кожне суспільство в кожний момент проявляє неузгодженість і конфлікт; соціальний конфлікт – всюди присутній;

кожен елемент суспільства робить свій внесок до дезінтеграції та зміни;

кожне суспільство засновується на примусі одних його членів іншими.

Якщо ми повернемося до проблеми страйку німецьких праців­ників, то стане зрозуміло, що ця остання модель дає змогу нам успішніше працювати з його причинами й наслідками. Повстання будівельників та їх прихильників з інших галузей можна пояснити в термінах при­мусу. Групи повстанців втягнено в конфлікт, який "функціонує" як агент зміни через дезінтеграцію. Всюди присутній феномен в даному випадку вираже­ний виключно інтенсивним і насильницьким шляхом, і подальші пояснен­ня мусять зважати на це насильство на основі прий­няття конфлікту і змін як універсальних ознак соціального життя. Мені навряд чи слід додавати, що, так само як і інтеграційна модель, суспільна теорія примусу є набором припущень з метою наукового аналізу і не претендує на філософську цінність, хоча, так само як і протилежна їй модель, вона також забезпечує узгоджене уявлення про соціальну організацію.

(Переклад з англійської І.Анастасьєвої за виданням:

Dahrendorf P. Class and Class Conflict in Industrial Society. – London, 1959).